Князь Михайло Львович Глинський
(1508 – 1511 рр.)

Микола Жарких

Виїзд Глинських до Москви

Отже, взимку 7016 р. (після 8 березня 1508 р., як датовано попередню звістку?) Михайло Глинський прислав бити чолом великому князю Василю 3-у.

И князь великий пожаловал его, принял к себе и с вотчиною, и послал к нему дьяка своего Губу Моклокова, и к целованию его привёл на том, что ему служити и добра хотети во всём великому князю Василию Ивановичу всея Руси [Софійський 1-й літопис за списком Царського (ПСРЛ, 1994 р., т. 39, с. 178); Софійський 2-й літопис (2001 г., т. 6, ч. 2, стб. 382 – те саме з невеликим доповненням); Уваровський літопис (1962, т. 28, с. 342 – як у Софійському 2-й); Иоасафовская летопись. – М.: 1957 г., с. 152 (тут додано, що Михайло – Львович). Із пізніших літописів ця звістка повторена у Вологодсько-Пермському літописі (ПСРЛ, 1959 р., т. 26, с. 299), Воскресенському літописі (ПСРЛ, 1859 г., т. 8, с. 249)].

У Постниківському літописці ця звістка подана скорочено, але додано, що Михайла прийняли на службу із його братами [ПСРЛ, 1978 г., т. 34, с. 9; так само в Никонівському літописі – ПСРЛ, 1904, т. 13, ч. 1, с. 8; у Львовському літописі – ПСРЛ, 1910 г., т. 20, ч. 1, с. 379; також ПХ, с. 278 – далі йде звістка за квітень 7016 р., і виходить, що цей епізод був трохи раніше].

Інакше викладає цю справу Типографський літопис, закінчений у 1534 році [ПСРЛ, 1921 г, т. 24, с. 216]:

В лето 7015 (!)… месяца апреля 29, послал князь великий Якова Захарьича воевать литовские земли. И воевав, пошли к Москве, а с ним приехал служити князь Михайло Львов Глинский, да брат его князь Иван Мамай, да другой брат Василий Слепой, да Андрей Дрождя, и с ними многие княжата и дети боярские.

Тут названі брати Глинські, а подія датована десь на 9 – 10 місяців раніше, ніж за цитованими вище літописами, складеними раніше. Здається, тут сплутано кілька походів Якова Захарієвича на Литву.

В «Русском временнике» за Рум’янцевським списком (поч. 17 ст.) занотовано:

Государю великому князю челом ударили… князь Иван да князь Василей да князь Михайло Лвовичи Глинские, да князь Иван Озерецкой, да князь Дмитрей да князь Иван Глинские, да князь Дмитрей да князь Василей Жижемские, да пан Ондрей Олександрович Дрожжа, да брат его Петр, да Якуб Ивашинцов, да Семен Александров, дети его Михайло да Борис, да князь Василей Мунча да Михайло Гагин, да диак королевской Никольской, да князь Ондрей Дрютцкой, Петр Фурс, брат его Федор, Иван Матов, Святоша, Деменя, Измайло Туров, Воин Яцкович, да три Крижиных, да князь Иван Козловской. И Козловской да Крижины служили князю Михаилу [ГЗМ, т. 2, с. 456].

Запис датовано кінцем грудня 1508 року, мабуть, помилково.

Так само я припускаю механічну описку в другій групі князів Глинських. По-перше, князів на ім’я Дмитро серед Глинських в цей час не було. По-друга, серед емігрантів зовсім не згадані князі Друцькі, які присягнули Москві (як згадано вище). Те, що Друцькі справді виїхали, підтверджується листуванням з приводу обміну, в якому московська сторона постійно наполягала на приїзді княгинь Друцьких. Одна з них – княгиня Голцовська, мати князів Друцьких – залишилась була у Друцьку (як видно з її судової справи 7 серпня 1508 р.). Її сини не знали про її долю, і Посольський приказ включив її у «список на обмін». 6 червня 1510 р. король Сигізмунд відповів, що «вжо ее давно в животе не стало». Давнина тут відносна, не більше 1.5 року, але для Друцьких, які перебували в Московії, це була новина.

Отже, вважаю, що князі Дмитро та Іван були Друцькі, а не Глинські.

Далі маємо запис розрядної книги про візит М. Л. Глинського до Москви 10 – 20 серпня 1508 р., після якого він поїхав до себе (у Мозир чи Турів).

28 серпня 1508 р. великий князь Василь 3-й написав листа до імператора Максиміліана із пропозицією спільних дій проти польського короля Сигізмунда. В листі, зокрема, сказано:

И ныне от нашего недруга от Казимирова королёва сына от Жидимонта короля польского отстал князь Михайло Львович Глинской со своею братьею и с посполитыми людьми со многими и с городы и с волостьми, да бил нам челом […]

А сию нашу грамоту до вашые светлости велели есмя допроводати князю Михаилу Глинскому… [Собрание государственных грамот и договоров, хранящихся в Государственной коллегии иностранных дел. – Спб.: 1894 г., т. 5, № 52, ].

Я не розумію, як міг Глинський їхати послом до Максиміліана, припускаю тут описку у прізвищі посла. О. О. Зимін згадав про цю грамоту, але імені посла не торкався [ЗРН, с. 90].

Мир Москви з Литвою

5 серпня 1508 р. король Сигізмунд зі Смоленська надіслав до Москви листа, в якому просив «опасных грамот» для проїзду своїх послів у Москву. Посольство очолював полоцький воєвода пан Станіслав Глібович.

19 вересня – 10 жовтня 7017 (1508) р. тривали переговори про мир між Литвою і Москвою, і однією з умов миру було прийняття кн. Василя Івановича Шемяки та багатьох інших «з волостями і вотчинами» на московську службу [ПСРЛ, 1962, т. 28, с. 343; Иоасафовская летопись. – М.: 1957 г., с. 154; ПСРЛ, 1959 г., т. 26, с. 300; 1978 г., т. 34, с. 10; 1859 г., т. 8, с. 250; 1904 г., т. 13, ч. 1, с. 10; 1910 г., т. 20, ч. 1, с. 381. Типографський літопис подає дату 15 січня 7016 р., знову на 9..10 місяців раніше].

Текст укладеного договору дійшов до нас у формі грамоти Василя 3-го, яку я частково проаналізував. В договорі немає згадки ані про Михайла Глинського, ані про обмін полоненими, але є взаємне зобов’язання не приймати втікачів із вотчинами.

Юст Децій про ці переговори написав так: буде укладено вічний мир за умови повернення литвинам замків, захоплених Глинським перед тим і недавно, і за умови позбавлення Глинського всіх маєтків на Литві, утримання його на вигнанні у Василя і повернення полонених. На виконання договору московські представники забрали братів Глинського із жінками та його приятелів. Конкретно названо Василя Глинського та його дружину [DKZ, s. 38 – 39].

Ваповський загалом повторив це, але додав і красномовства, процитованого вище.

Однак у С. Гурського оця дружина князя Василя перетворилась на дружину князя Михайла [AT, t. 1, № 11, p. 21]. Це – явна помилка.

Відпустивши литовських послів,

князю Михаилу Глинскому велел князь великий у себя быти на Москве и пожаловал его, дал ему в вотчину Ярославец, а Боровеск в кормление [Софійський 2-й літопис – ПСРЛ, 2001 г., т. 6, ч. 2, стб. 382].

Я думаю, поки була у Василя 3-го надія захопити усю Литву, він не надавав маєтків М. Л. Глинському, а коли за умовами миру його володіння лишились за Литвою – йому було надано оті міста. – містечко у сучасній Калузькій області РФ (95 км на південний захід від Москви), а Ярославець, на мою думку – це сучасний у 22 км на південь від Боровська.

Після арешту Глинського в 1514 р. цей Ярославець було знову передано князю Василю Шемячичу [ЗФ, с. 139]. Земельні володіння служилих князів були дуже нестійкими: «Была к нам милость – нас жаловали, был гнев – отнимали пожалованное. Никто как бог!» ().

М. Л. Глинський не жив у пожалуваних містах, бо отримав наказ «бути в Москві». Можна здогадуватись, що він побудував собі двір у Кремлі або поруч із ним – поблизу двора великого князя, що мало фатальні наслідки…

Також князі Іван та Василь Глинські отримали Мединь [Карамзин Н. М. История государства Российского. – Спб.: 1819 г., , прим. 40 на с. 11, з посиланням на «Русский временник», якого на даний час в Мережі немає].

Послання Михайла Глинського

15 червня 1509 р. М. Л. Глинський, перебуваючи десь у Московії, написав листа до керівників міста Гданська. У Гданську цей лист був перекладений латинською мовою і відклався в архіві міста. Там він був виявлений Ганною Хорошкевич в 1970 р., а потім надрукований в російському перекладі Олександра Назаренка.

Лист подає точку зору самого Глинського на минулі події:

С горестной жалобою вынуждены сообщить вашему превосходному благоразумию, что мы претерпели злобные обиды и прочие чрезвычайные беды, причинённые нам Сигизмундом, нынешним королём Польши, его коварными советниками, а также господами Великого княжества Литовского, о чём мы решили сим довести до сведения вашего превосходительного благоразумия с просьбой и нижайшей мольбою к вашему превосходному благоразумию, да соизволите милостиво принять сие наше послание как во всякой своей части правдивое, отнюдь не заподозрив его по какому-либо поводу или причине, с тем, чтобы ему могло быть оказано полное доверие и на суде, и вне его.

В прошлом мы по мере сил наших верой и правдой служили светлейшему блаженной памяти государю и господину Александру, королю польскому, милостивейшему господину и благодетелю нашему, а также христианскому сообществу (Respublica Chistiana), не щадя ради государственных дел и общего блага ни здоровья, ни крови, ни средств наших, в чём весь мир, если потребуется, может представить очевидные свидетельства.

Мы желали сохранить на все будущие времена и милость сего короля Сигизмунда, стараясь всеми силами и со всем тщанием пред лицом упомянутого короля Александра, пока он был в живых, чтобы он соизволил избрать названного Сигизмунда [себе] в сыновья и ещё при жизни своей назначить и возвести на престол Великого княжества Литовського; [а] он [мабуть таки Олександр] пребывал в неуверенности.

Об этом деле мы дали знать [Сигизмунду], и только ему одному, через достопочтеннейшего во Христе отца и господина Иоанна из Lebraviets, епископа познаньского [це ], и сиятельного господина Андрея из Шамотул, познаньского же воєводы [це herbu Nałęcz], о чём свидетельствовал и он сам, публично перед всем советом Польского королевства признав эту нашу верность и постоянство.

Когда таким образом после кончины блаженной памяти короля Александра, нашего милостивейшего господина, мы с братьями и прочими нашими друзьями и сверстниками [за це слово перекладач не впевнений] поддержали избрание сего короля Сигизмунда на Великое княжество Литовское, а король Сигизмунд, тогда ещё не обладая ни великокняжеским, ни королевским [троном], торжественно обещал нам своим письмом и клялся своим герцогским словом, обязуясь в свою очередь перед нами, нашими братьями и друзьями за таковую нашу верную службу при избрании его на Великое княжество Литовское отплатить всяческой благодарностью и милостью;

когда мы при первом посещении королём Сигизмундом Великого княжества Литовского, встречали его вместе со всеми князьями и магнатами и склонили нашу голову к ногам упомянутого короля Сигизмунда, признавая его своим милостивым господином, не уклоняясь от [участия] в советах обоих государств, как Польского королевства, так и Великого княжества Литовского, на которых и король Сигизмунда дал нам, нашим братьям и друзьям множество обещаний.

Однако наши недруги в великой зависти и смертельной ненависти с величайшей лютостью преследовали нас за нашу верную службу, какой мы неизменно всякий день служили блаженной памяти королю Александру, господину нашему милостивейшему, [так что] эту клятву и обещание, данные, как сказано, нам и нашим [друзьям], он отнюдь не исполнил, а решил лишить нас, наших братьев и друзей, связанных с нами кровными [узами], почестей, жизни и здравия в угоду нашим недругам, воспользовавшись [тем] предлогом и случаем, что мы были несправедливо обвинены Иоанном Заберезинским.

Во многих землях и странах прекрасно известно также, как король Сигизмунд перед всем советом Польського королевства и множеством прочих смертных и изустно своим королевским словом оправдал нас, и в письме своём к светлейшему государю господину Владиславу, королю венгерскому, свидетельствуя о том же, назвал наше дело правым.

Мы, что понятно, в поисках помощи в нашем справедливом [деле] совершили трудный и долгий путь, стоивший нам больших издержек, к королевскому величеству Венгрии, и королевское величество Венгрии вместе со всеми советниками королевств и владений Венгрии, Богемии, Моравии, а также князьями Силезии равным образом немедленно признало нашу правоту;

оное величество не обинуясь соизволило послать посла, благородного господина Иоанна Пневского (Pniowsky), наследного владетеля Sorowinits в нашу защиту и против упомянутого Иоанна Заберезинского, дабы за столь несправедливые обвинения нам были принесены исчерпывающие извинения.

В ответ на эту просьбу король Сигизмунд в присутствии посла королевского величества Венгрии заблаговременно установил окончательный день и надлежащее место для рассмотрения нашего справедливого [дела] и обещал довести его до конца, что однако отнюдь не исполнил.

Помимо всего этого сей король Сигизмунд нарушил клятву, велегласно и собственной персоной данную мне и всему своему отечеству на святом божьем Евангелии.

Ибо без какой бы то ни было вины и справедливой причины, вопреки своей клятве, отнял у нас, наших братьев и друзей немалые должности и звания, удалил нас из совета, имущество, наследные имения (hereditates) наши, а именно, замки, города, городки, имения, земли и сёла, равно как и многое другое, отняв у нас, передал нашим смертельным врагам, [то есть те] привилегии и земские права (iura terrestria), которые были дарованы нам прежними великими князьями литовскими и подтверждены названным королём Сигизмундом его собственной клятвой. Всё это вышеперечисленное он нарушил и публично объявил недействительным и не имеющим никакой силы.

Мы же, видя коварство и лютость наших врагов, с какими они по обыкновению действовали против нас, и убедившись в их неутолимой злобности, в то время как и недруги наши, ничуть не мешкая, постоянно составляли тайные заговоры, ища случая, путей и способа без вины лишить нас почестей, свободы, жизни и всего имущества, – мы были движимы крайней необходимостью, вследствие отсутствия защиты со стороны короля Сигизмунда, в сознании нашей правоты, [так что] названный Иоанн Заберезинский, по объявлении ему войны, погиб от меча наших [друзей], к чему он со своими [друзьями] и союзниками так стремился в отношении нас.

После того как это случилось, мы семь раз направляли гонцов к королю Сигизмунду с просьбой к его королевскому величеству милостиво примирить нас с остальными врагами и из-за [преступления] против частного человека не забывать о моей неутомимой службе общему государственному [делу]. Однако мы не получили на наши послания от короля Сигизмунда никакого ответа.

Итак в конце концов в рассуждении столь великой несправедливости со стороны короля Сигизмунда и его жестокого в отношении нас своевластия мы были подвигнуты и вынуждены направиться к господину Василию Ивановичу, царю (cesar) всей Руси и великому князю Московии.

Превосходное ваше благоразумие, понимает, каково и сколь тяжко жить в столь далёкой стране без заботы о душе (animarum cura).

Поэтому если теперь, благодаря ходатайству вашего превосходного благоразумия, мы не примиримся с сим королём Сигизмундом, [то] не видим, как нам далее сохранять нашу христианскую веру, ибо и здесь, где мы теперь обитаем, возникло такое страстное желание нас уничтожить, что сей князь ничего не хочет более, чем нашей погибели. Здесь нам не будет позволено ни бороться за веру или власть, ни военными [подвигами] снискать славу.

Итак ныне мы ищем прощения в этом деле у вашего превосходного благоразумия, у святой Римской церкви и всех верующих, и чтобы настоящему нашему посланию была дана полная вера. Если же будет предъявлено что бы то ни было, противоречащее [этому посланию], оно недействительно и не имеет силы, что вполне явствует из вышесказанного.

Итак, чтобы с божьей помощью положить конец этому делу, чистосердечно просим, более того, умоляем ваше превосходное благоразумие не отказать милосердно спасти нас от грозящих опасностей и даже жестокой погибели и [ходатайствовать] перед неоднократно упомянутым королём Сигизмундом, чтобы вернул отнятые у нас, наших братьев и друзей всевозможное имущество, наследственные владения, замки, города, городки, земли, сёла и многие прочие должности, а также по нашим просьбам восстановил нас в прежнем достоинстве, состоянии и положении и объявил [об этом] веродостойными грамотами.

Ещё и ещё раз просим и умоляем, снова и снова препоручая [себя] неоднократно упомянутому вашему превосходному благоразумию, да исходатайствуется сие превосходным вашим благоразумием.

Дано в Московии 15 июня в лето рождённого девою 1509. Михаил, князь Глинский [Назаренко А.В., Хорошкевич А.Л. Неизвестное послание Михаила Глинского. – В кн.: : Спорные проблемы истории. М., 1993 г., с. 116 – 122].

Як Глинському вдалося переслати цей небезпечний лист до Гданська? Чи у Гданську дали йому хід, звертались до короля? Цього ми не знаємо. Думаю, якби справа дійшла до короля, він міг би знищити зрадника чужими руками, просто переславши оригінал Василю 3-у.

Попри шанобливі вирази на адресу короля, суть листа – ультиматум: нехай король все відновить, яку було раніше, а тоді я, князь Глинський, покажу йому свою ласку і пробачу йому ті образи, які король завдав був мені.

Також мені здається, що деякі вирази цього листа мають подібність із виразами, вжитими Децієм та пізнішими польськими істориками в розповіді про Глинського. Заглиблюватись у цю справу я не маю змоги.

Дипломатія короля Сигізмунда

31 січня 1509 р. король Сигізмунд написав інструкцію для своїх послів (Яна Миколайовича Радзівіла з товариством) до великого князя московського Василя 3-го. Там, зокрема, сказано:

Иж тот зрадца наш Михайло Глинский, запамятовавши ласки и жалованья брата нашого, господаря своего Александра короля его милости, который же его из смерда зделал паном, сягнул на здоровье его милости, и своими чары его милость с сего света сослал […] и того зрадцу и збойцу зятя твоего, брата нашого, нам за шию выдал со своею братьею, а помочники его, або его там пред нашими послы сказнил [АЗР, т. 2, № 49, с. 61 – 62 = LM 7, № 57, ].

Отже, король закидав Глинському, що він позбавив життя свого пана, і то – шляхом чар. Отруєння свого володаря закидатимуть Глинському в 1534 р., а чари спливуть під час московської пожежі в 1547 році. Але поки що Глинський міг радіти, що його не видали в Литву і не стратили.

Про це посольство, зокрема, про вимогу видати королю Михайла Глинського з братією, є короткий звіт з московського боку. Відповідь була: Глинських не видадуть, тому що вони стали на службу до Василя 3-го, коли була війна [СИРИО, т. 35, № 84.16, с. 488 – 489].

Це був перший раунд дипломатичних зусиль короля Сигізмунда, спрямованих на покарання зрадника Глинського.

Далі 28 листопада 1509 р. король Сигізмунд у Кракові дав інструкцію своїм послам до Москви – Войтеху Нарбутовичу та Григорію Ісайовичу Громиці. Там багато сказано про обмін полонених, а в кінці згадано і про М. Л. Глинського:

Жыкгимонт, корол и великий княз, велел тобе, брату и свату своему говорити.

Тыми разы писал к нам корол Ян Дацъкий, поведаючи нам, што ж тот зрадъца наш Михайло Глинъский прысылал к нему слугу своего з листом своим, и тот лист его корол дацъкий к нам прислал, и мы тот лист его послали к тобе, брату нашому.

Ино того, брат наш, сам и посмотри, гораздо л ся то дееть, ты с нами в любъви и в доконъчанъи, и в крестъном целовани, а тот зрадъца наш, слуга твой, будучи [в] твоей земли, нашу легъкость шлеть ку брати нашой, королем хрестиянъским, пишучи неправъдивыи слова, а прото абы еси того злого ч[о]л[о]в[е]ка за таковый его збыток сказнил, абы вперед того не починал [АЗР, т. 2, № 57.1, с. 67 – 69 = LM 7, № 70, – 169].

Ян Датський – король Данії (1455 – 1513).

Я розумію справу так, що Василь 3-й наказав Глинському написати листа до короля Данії (мабуть запрошуючи його до війни проти Сигізмунда). Король Ян не повірив цьому зверненню і вирішив, що його хочуть спровокувати. Тому він переслав лист зацікавленій особі – польському королю, і так інтрига вийшла на яв.

Нам відома відповідь Василя 3-го на це посольство від Сигізмунда [АЗР, т. 2, № 57.2, с. 69 – 71 = LM 7, № 80, – 183].

Слід знати, що у виданні LM 7 ця відповідь поставлена під явно помилковою датою 6 липня 1510 р., тоді як в АЗР вона правильно приєднана до інструкції для Войтеха Нарбутовича. Датувати цю відповідь слід початком 1510 р., можливо кінцем січня або лютим місяцем. Тут згадано попереднє посольство Станіслава Глібовича, яке перебувало в Москві 19 вересня – 9 жовтня 1508 р.

У відповіді міститься розлоге пояснення у справі полонених, а про покарання М. Л. Глинського промовчав московський князь промовчав.

Сигізмунд і надалі не забував про Глинського. У листі до члуховського старости Теодорика Сурвіли (Teodorico Praisse, alias Paris) 4 вересня 1510 р. він написав, що отримав від Теодорика якісь відомості про «зрадника Глинського» і не дивується, що такий найзлобніший чоловік все замишляє зло; але одного дня він отримає винагороду [AT, t. 1, № 97, p. 103]. Як у воду дивився король!

12 вересня 1510 р. король Сигізмунд отримав у Кракові листа від кримського хана Менглі-Гірея. Цей лист «п[и]сан в Шагрифарах м[е]с[е]ца мухарама ден 20 лета девятсот и пятнадцать», що відповідає 19 (20) травня 1509 р. Я не вірю, що дипломатичний гонець із листом їхав із Крима до Кракова цілих 16 місяців. Думаю, при перекладі помилково прочитали арабське число року. Якщо припустили 916-й рік, то вийде 9 травня 1510 р., і так датують лист видавці LM 7. Про Шахрі-Ферах видавці LM 7 думають, що це Фарах-Кермен, тобто Перекоп.

На початку листа хан коротко переповів той лист, який він отримав від Сигізмунда:

Ино вы царю, брате наш, в князя Василя Ивановича выпросивъши слугу, зрадцу Михайла Глинъского, взявъши к нам пошлете, я такеж неприятеля вашого Шиг Ахъмата по в[а]шом слове ц[а]ря, брата нашого, вделаю, и которых же похочем Ширинъских мырз и ваших близких слуг Махъмят Гирей солтану ключами его в руки дамо, рекли есте.

Хан не повірив, що цю пропозицію зробив сам король:

А такеж вы, королю, брате наш, в печатном листи вашом про Михаила Глинъского отъписаное слово не вашо ест, доведали ся есмо чие хто его писал. Ино тот лист, што так писал, мысль его межи мною, ц[а]рем, и межи вами, королем, розделность вделати, абы борздо доброты и братства не б[ы]ло б, а Ших Ахмата от см[е]рти избавити, неприятелю моему Шиг Ахмату добро мыслячи, нам, ц[а]рю, брату вашому, з вами, королем, братом нашим, доброты не хотячи дати писал [Pułaski K. , chanem tatarów perekopskich. – Warszawa: 1881, № 113, s. 359 – 362 = LM 7, № 81.1, , 184].

Мабуть хан добре розумів, що Глинського він у свої руки не дістане, і пропозиція обміняти Глинського на Шейх-Ахмета зависне на хановому боці. Він вніс зустрічну пропозицію: нехай би король наказав би троцькому воєводі князю Костянтину (Острозькому), щоби той узяв Шейх-Ахмата і привіз його до Києва, а тоді…

В наступному листі до Менглі-Гірея, відісланому із Кракова 13 листопада 1510 р., Сигізмунд уже не згадував цю пропозицію обміну. Король дорікав хану за напад татар на його (короля) землі і при цьому згадав про події 1508 року:

Мы, брате, от тых часов, как скоро седъши на столцы отчизны нашое г[о]с[по]д[а]ръства Великого Князства Литовского и Лядъских земль, завъжды есмо надеваючы ся на твои обетницы, не искали иных приятелей мимо тебе, брата нашого, а и з великим князем московъским первей быхмо еще мир мели, але ты, брате наш, многокрот еси к нам послов своих прысылывал и в листех своих писывал, обецаючы ся нам вси тые городы, земли и воды под ним подобывати, которые отец его под братом нашым через присягу побрал, и нам в руки подати.

Ино не толъко нам, брате, на него еси помочи не вчинил, але ещо в тот час, коли есмо сами противъку московъскому на кони седели отъчизны своей боронити в Съмоленску были, а ты, брате, на холопа и на зрадцы нашого прозбу Глинского люди свои ку сказе земъли нашое пустил [LM 7, № 85, ].

Польські історики (Децій та наступні) справді писали про напад татар наприкінці 1508 року, але вони не знали ані про наказ хана, ані про те, що це мала бути допомога М. Л. Глинському (безнадійно запізніла). Неясно, чому королю знадобилось цілих два роки, щоб пригадати ці обставини. Можливо, вони були записані заднім числом.

Але виявилось – для того, щоб покарати зрадника, королю Сигізмунду досить було нічого не робити…

Восени 1510 року керівник Тевтонського ордену направив до Москви свого представника – саксонця Христофора Шляйница, який був особисто знайомий з М. Л. Глинським. Завданням Шляйница було підготувати велике посольство Ордена до Москви, зокрема, прозондувати позицію Москви щодо можливої війни Ордена з Польщею. У Москві Шляйниц вів переговори із Глинським і довідався, що наближається війна Московської держави з Великим князівством Литовським. Так реферує справу О. Зимін [ЗРН, с. 147 – 148, 153. Значну увагу цьому епізоду приділено в цінній статті: Лобин А.Н. К вопросу о роли Михаила Глинского в Смоленской кампании 1512–1514 гг. ] // История военного дела: исследования и источники. – 2015. – Специальный выпуск IV. Смоленские войны XV-XVII вв. – Ч. I. – C. 132 – 135. Вникати в цю історію на рівні першоджерел я вважаю зайвим].

Активність Шляйница була відомою польському королю. Десь у березні 1512 року він написав листа до помезанського єпископа Йова, де зокрема сказано:

Quid marschalcus ordinis vestri factitat cum Michaele Glinski hoste ac proditore reg. Mtis., qui ad alium hostem Mtis. sue, schismaticum ducem Moscorum perfugit, jam novit Ptas. vra., quum testimonia vera videt [AT, t. 2, № 37, p. 49].

Що робить маршалок вашого ордену з Михайлом Глинським, ворогом і зрадником королівської величності, який утік до іншого ворога короля, московського князя-схизматика, ваша мосць дізнається, коли побачить правдиві свідчення.

Попередній датований документ (№ 29) король видав у Кракові 8 березня, наступний (№ 38) – там же 18 березня.

Викладаючи події 1513 року, С. Гурський :

Sed et Michael Glinski, perfuga ac proditor, misso in Germaniam servitore suo Missnero quodam Ssleynicz, Germanicos milites ad stipendia Moscitica conducebat [AT, t. 2, № 143, p. 142].

Але і втікач та зрадник Михайло Глинський послав до Німеччини у Мейсен свого слугу, якогось Шлейница, який найняв німецьких вояків для московитських походів.

Якщо це справді було в 1513 р., то ці німецькі найманці могли взяти участь тільки у другому поході на Смоленськ, влітку 1513 р. Втім, московські джерела мовчать про цих німців, можливо, їх не було багато.

Глинський пам’ятав про гнів короля і намагався його пом’якшити. Слід припустити, що він звернувся за посередництвом до угорського короля Владислава. Це видно із листа, який Сигізмунд надіслав із Кракова 18 листопада 1510 р. до Владислава. Серед різних справ, переданих Владиславом через посла Іоана Рахенберга, була і пропозиція простити Глинського і забрати його з Москви. Сигізмунд категорично відмовився це зробити, але не заперечував проти того, щоб вивезений з Москви Глинський перебував деінде (не у володіннях Сигізмунда) [AT, t. 1, № 144, p. 126].

Далі 18 травня 1511 р. король Сигізмунд із Берестя надіслав Станіслава Горецького послом до угорського короля Владислава. Посол, зокрема, мав поінформувати останнього про намір М. Л. Глинського шукати допомоги у Молдавії [AT, t. 1, № 232, p. 184].

Думаю, умисел Сигізмунда був при цьому – таки дістати Глинського у свої руки. Останній міг проїхати до Угорщини (до Владислава) або прямою дорогою через Литву і Польщу, де його майже напевно схопили б. Інша дорога – через Молдавію і Трансільванію, огинаючи з півдня володіння Сигізмунда. На ній Сигізмунд поставив татарську пастку і стежив за контактами Глинського з Молдавією (друга пастка). Був ще третій дуже кружний шлях – через володіння Тевтонського ордену (васала польського короля).

Захопивши Глинського, король міг би наказати його повісити і, таким чином, він перебував би в повітрі, а не на землі польського короля. І обіцянка була би дотримана, і мета досягнута…

Кримський борг

У вересні 1509 року кримський хан Менглі-Гірей надіслав великому князю Василю 3-у ряд листів, серед яких була і скарга на князя М. Л. Глинського [СИРИО, 1895 г., т. 95, № 4, ]. Справа виглядала так. У Менглі-Гірея був холоп – ситник на ім’я Григор. Він за наказом (ярликом) хана пішов до Литви, і там маршалок князь М. Л. Глинський його пограбував, забрав у нього 6 000 алтин грошей. Магомет-Гірей (син Менглі-Гірея) допоминався тих грошей у князя, але безуспішно. А ті гроші у Григора були мої – нагадував хан. І от тепер хан просив, щоб Василь 3-й забрав ті гроші у М. Л. Глинського і переслав йому, ханові. Це стало би ознакою дружби і братерства.

Слід припускати, що цей Григор (вірменин?) потрапив у халепу під час виступу Глинського у 1508 році.

Листування з Кримом від кінця 1509 і до 1515 року втрачене, і ми не знаємо, чим конкретно скінчилась справа. Але можна думати, що хан таки отримав цю суму, оскільки в 1516 році його син, хан Магомет-Гірей, допоминаючись у Москви іншого боргу (за лікування князя В. Л. Глинського), не згадував за цей борг [там само, № 16, с. 302].