С. Герберштейн про М. Л. Глинського

Микола Жарких

Австрійський дипломат (1485 – 1566, далі С. Г.) двічі відвідав Москву – у квітні – жовтні 1517 року та у березні – листопаді 1526 р. На підставі особистих спостережень та деяких письмових джерел він написав книгу «Записки про московитські справи», яка була надрукована латинською мовою в 1549 р. За життя автора книга користувалась великою популярністю і витримала кілька перевидань як латиною, так і в перекладах. Дослідники визнають, що ці пізніші видання містять деякі зміни і доповнення, внесені самим автором.

Завдяки численним перекладам російською мовою твір С. Г. справив величезний вплив на нашу історіографію, і написане ним часто приймають за абсолютну істину.

Я скористаюсь новим російським перекладом, де зібрано тексти з усіх прижиттєвих видань [Герберштейн С. . – М.: 2008 г., т. 1 – 2 – далі ГЗМ].

У посольстві 1517 р. С. Г. мав спеціальне доручення – клопотатись про визволення М. Л. Глинського із в’язниці (як було згадано вище), в цьому було відмовлено, і в той приїзд Глинського він не бачив. У другий приїзд він бачив Глинського. У своїй книзі С. Г. кілька разів повертався до особи М. Л. Глинського.

Фрагменти тексту Герберштейна

(1) Он [Василь 3-й] объявил войну и, подведя пушки, осадил Смоленск, хотя никак не мог взять его. Меж тем Михаил Глинский, происходивший из знатного рода и семейства русских государей, который некогда, при Александре, пользовался большой властью, бежал к великому князю московскому, как о том расскажем ниже; он тут же убедил Василия взяться за оружие, обещая ему взять Смоленск, если его осадят снова, но с тем условием, чтобы московит уступил ему это княжество.

(2) Когда Василий, согласившись на условия, предложенные Михаилом, опять обложил Смоленск тяжкой осадой, Глинский посредством переговоров, а вернее, подкупа, овладел городом и взял с собой в Московию всех военачальников [ГЗМ, т. 1, с. 81].

(3) Как я узнал, беря себе в жены дочь бежавшего из Литвы Василия Глинского, государь, помимо надежды иметь от нее детей руководствовался двумя соображениями: во-первых, тесть его вел свой род от семейства Петрович, которое пользовалось в Венгрии некогда громкой славой и исповедовало греческую веру; во-вторых, дети государевы в таком случае имели бы дядей Михаила Глинского, мужа исключительно удачливого и редкой опытности [А].

(4) Ведь у государя были еще двое родных братьев, Георгий и Андрей, а потому он полагал, что если у него родятся от какой-нибудь иной супруги дети, то при жизни его братьев они не смогут безопасно править государством.

(5) Вместе с тем он не сомневался, что если он вернет свою милость Михаилу и дарует ему свободу, то родившиеся от Елены дети его под охраной дяди будут жить гораздо спокойнее.

(6) Переговоры об освобождении Михаила велись в нашем присутствии; мало того, нам довелось видеть, как с него сняли оковы и поместили с почетом под домашний арест, а затем даровали и полную свободу.

(7) Он был поименован в числе прочих князей в завещании государя и сверх того назначен опекуном своих племянников Иоанна и Георгия.

(8) Но впоследствии, видя, что сразу по смерти государя вдова его стала позорить царское ложе с неким боярином по прозвищу Овчина, заключила в оковы братьев мужа, сурово обращается с ними и вообще правит слишком жестоко, Михаил исключительно по прямодушию своему и долгу чести неоднократно наставлял ее жить честно и целомудренно; она же отнеслась к его наставлениям с таким негодованием и нетерпимостью, что вскоре стала подумывать, как бы погубить его.

(9) Предлог был найден: как говорят, Михаил через некоторое время был обвинен в измене, снова ввергнут в темницу и погиб жалкой смертью; по слухам, а вдова немного спустя была умерщвлена ядом, а обольститель ее Овчина был рассечен на куски.

(10) После смерти матери царство унаследовал старший ее сын Иоанн, родившийся в 1528 году [ГЗМ, т. 1, с. 143 – 145].

(11) Князь Михаил Глинский еще юношей отправился в Германию, проявил храбрость на службе у Альберта, герцога саксонского, который вел в то время войну во Фрисландии, и, пройдя все ступени воинской службы, стяжал себе славное имя.

(12) Воспитанный в немецких обычаях, он вернулся на родину, где пользовался большим влиянием и занимал высшие должности при короле Александре, так что тот все сложные дела решал по его мнению и усмотрению [ГЗМ, т. 1, с. 465].

(13) По совещании с Глинским он [Василь 3-й] снова осадил знаменитое литовское княжество Смоленск и взял его, скорее, благодаря искусству этого мужа, чем своим войскам. Михаил одним своим присутствием отнял у воинов, оборонявших крепость, всякую надежду защитить город, и запугиванием, и посулами склонив их к сдаче.

(14) Михаил добивался этого с тем большими смелостью и усердием, что Василий обещал уступить ему навсегда крепость с прилегающей областью, если Михаилу удастся каким бы то ни было образом овладеть Смоленском. Но впоследствии он не исполнил своих обещаний, а когда Михаил напоминал ему об условии, только тешил его пустой надеждой и обманывал. Михаил был тяжко оскорблен этим [ГЗМ, т. 1, с. 469, 471].

(15) Так как из сердца его [М. Л. Глинського] еще не изгладилось воспоминание о короле Сигизмунде и он надеялся, что при содействии друзей, которые были у него тогда при дворе, легко сумеет вернуть его милость, он послал к королю одного верного ему человека, обещая вернуться, если король простит ему его отнюдь не малые против короля преступления.

(16) Это посольство было приятно королю, и он тотчас велел дать гонцу просимую охранную грамоту. Но Михаил не вполне доверял королевской грамоте, а потому, желая быть более уверен в своей безопасности, добивался и добился подобных грамот и от немецких рыцарей Георгия Писбека и Иоанна фон Рехенберга, которые, как он знал, были советниками короля и пользовались на него таким влиянием, что могли заставить короля исполнить обещание даже против воли [Б].

(17) Но посланный по этому делу наткнулся на московитскую стражу и был задержан. Дело открылось и тут же было сообщено государю. По приказу государя Михаил был схвачен.

(18) В то же время один юный польский дворянин из семейства Трепков был отправлен королем Сигизмундом к Михаилу в Москву. Желая удачнее исполнить королевское поручение, он притворился перебежчиком. Но и его участь была не лучше: он также был схвачен московитами. И хотя он выдавал себя за перебежчика, ему не поверили, но он так верно хранил тайну, что не выдал ее даже под тяжкими пытками.

(19) Когда схваченный Михаил был приведен в Смоленск пред лицо государя, тот сказал ему: «Вероломный, я учиню тебе достойное наказание по заслугам».

(20) Михаил ответил на это: «Я не признаю возводимого тобой на меня обвинения в вероломстве, ибо если бы ты сдержал данное мне слово и обещания, то я был бы самым верным из всех твоих слуг. Но раз ты, как я убедился, их ни во что не ставишь, а кроме того еще и насмехаешься надо мной, то единственное, о чем я жалею – это что я не смог осуществить своих против тебя планов. Смерть я всегда презирал и встречу ее тем охотнее, что мне не придется более лицезреть тебя, тиран».

(21) Затем по приказу государя его вывели в Вязьме перед огромным множеством народа. Здесь главный военачальник, бросив на землю на глазах у всех тяжелые цепи, которыми должны были заковать князя, сказал ему: «Михаил, как ты знаешь, государь оказывал тебе великие милости, пока ты служил верно. Но когда ты пожелал быть сильным изменой, он по заслугам твоим жалует тебе этот дар».

(22) С такими словами он велел наложить на него оковы. Когда его таким образом заковывали в цепи на глазах у толпы, он обратился к народу и сказал: «Чтобы у вас не распространялось ложной молвы о моем пленении, я разъясню в немногих словах, что я сделал и за что схвачен, дабы хоть на моем примере вы поняли, какого имеете государя и чего каждый из вас должен или может от него ожидать».

(23) Начав так, он рассказал, зачем прибыл в Московию, что обещал ему государь своей грамотой с присовокуплением клятвы и как он ни в чем не исполнил обещанного. А когда он обманулся в своих ожиданиях относительно государя, то хотел снова вернуться в отечество, за что и был схвачен. И хотя оскорбление нанесено ему незаслуженно, он не бежит смерти, ибо знает, что по общему закону природы всем одинаково надлежит умереть.

(24) Он отличался крепким телосложением и изворотливым умом, умел подать надежный совет, был равно способен и на серьезное дело, и на шутку и положительно был, как говорится, человек на всякий час. Своим хитроумием он приобрел большое влияние и расположение к себе у всех, особенно же у немцев, где воспитывался.

(25) В правление короля Александра он нанес исключительно сильное поражение татарам: никогда после смерти Витольда литовцы не одерживали столь славной победы над татарами. Немцы называли его на чешский лад – «пан Михаил».

(26) Как урожденный русский он сначала исповедовал веру по греческому обряду, затем, оставив ее, перешел в римскую, и уже в оковах, желая смягчить и укротить гнев и негодование государя, снова принял русскую веру.

(27) В нашу бытность в Московии многие знатные лица, в особенности же супруга государева, которая была его [Глинского] племянницей, дочерью брата, хлопотали перед государем о его освобождении.

(28) Ходатайствовал за него и цесарь Максимилиан и в первое мое посольство посылал даже особую грамоту от своего имени к государю. Но это настолько оказалось безрезультатным, что мне тогда и доступ к нему остался закрыт, и даже видеть его не позволили.

(29) Во время же другого моего посольства, когда зашла речь о его освобождении, московиты постоянно спрашивали меня, знаю ли я этого человека. Я отвечал им то, что, по моему мнению, должно было служить к его выгоде, а именно, что я когда-то слыхал только его имя. И тогда Михаил был освобожден и отпущен.

(30) Женившись на его племяннице еще при жизни первой супруги, государь возлагал на него большие надежды, так как видел в доблестях Михаила залог безопасности царского престола для своих детей от угрозы со стороны их дядей и в конце концов назначил его в завещании опекуном над своими сыновьями.

(31) По смерти государя Михаил неоднократно укорял его вдову в распутной жизни; за это она возвела на него обвинение в измене, и он, несчастный, скончался в заключении.

(32) Немного спустя и сама жестокая погибла от яда, а любовник ее, по прозвищу Овчина, как говорят, был растерзан и изрублен на части [ГЗМ, т. 1, с. 471 – 475].

Отак виглядає біографія М. Л. Глинського у викладі С. Герберштейна.

Варіанти тексту

А. В пізнішому виданні С. Г. описав ці події з деякими відмінностями:

(33) Но поскольку герцог Михаил Глинский был дядей его [Василя 3-го] супруги по отцу, то ему-то он и хотел доверить своих детей. Тот, со свойственными ему ловкостью и мужеством, считал бы детей своим залогом и сумел бы сохранить (за ними) наследство.

(34) Хотя государь в бытность мою там и вел переговоры об освобождении герцога Михаила, который и был выпущен, но к нему приставили массу сопровождавших – больше для того, чтобы приглядывать и стеречь его, чем служить ему.

(35) Впоследствии герцог Михаил оказался, наряду с двумя другими, поименован в завещании в качестве опекуна двоих оставшихся сыновей [Василя 3-го] – Иоанна и Георгия.

(36) По смерти князя вдова его повела себя не как подобает, а вступила в связь с кем-то по имени Овчина. Как один из опекунов, она проявила жестокость и неподобающую суровость в отношении двоих братьев мужа, которые теперь были заключены в темницу.

(37) Герцог Михаил в качестве родственника не раз по-доброму увещевал ее не позорить ни детей своих, ни своего рода и тому подобное.

(38) Затаив обиду, она измыслила предлог, будто он хотел предать детей и страну польскому королю – и с тем почтенный герцог Михаил снова был посажен в заключение, в котором и умер.

(39) Ее простили, а час спустя Овчину разрубили на куски.

(40) Молодой князь Иоанн, родившийся в 1528 году, правит по своем отце – говорят, жестоко [ГЗМ, т. 1, с. 101, 103].

Б. В пізнішому виданні С. Г. описав ці події з істотними відмінностями:

(41) Послание пришлось по душе королю, и он согласился на просьбы господ Георга Висбека и Иоганна фон Рехенберга, которые ранее вместе с ним (Глинским) [текст можно понять так: которые, помимо него, т. е. Сигизмунда, служили еще брату короля. – Примеч. перев.] служили брату короля, дать охранную грамоту и чтобы они тоже подтвердили его безопасность.

(42) К Глинскому был послан гонец, но один из советников короля, враждебный князю Михаилу и опасавшийся, что тот снова может войти в прежнюю милость, послал тайного гонца в Москву и открыл все дело.

(43) Гонцом к князю Михаилу был один польский дворянин по имени Трепка; после такого предательства он был схвачен, подвергнут жестоким пыткам и убит, но так и не выдал цели своей миссии, стоя на том, что отъехал от короля, желая служить князю Михаилу.

(44) Князь Михаил собрался в путь, но во время бегства был пойман [ГЗМ, т. 1, с. 471].

Коментар

Розглядати джерельну вартість процитованої біографії слід в двух планах. Можна не сумніватися в тому, що С. Г. збирав відомості про Глинського і записав близько до того, як почув. В цьому плані запис С. Г. – сучасне і компетентне, цілком вірогідне джерело. Але важливо відзначити – ніде С. Г. не писав і не згадував, що він щось почув / дізнався від самого Глинського. Бачити він його бачив, але чи говорив із ним хоч колись – про це немає згадки.

Далі, працюючи над своєю книгою, С. Г., природно, читав надруковану в 1521 році книгу Деція (а можливо, був знайомий навіть із рукописом історії Ваповського) і користався цими готовими текстами для доповнення своєї розповіді в тих моментах, про які він не знав.

Також в процитованому тексті С. Г. заради заокруглення оповідання робив відскоки у пізніший час і розповідав про події, що відбулися після його від’їзду з Москви. Тут він не мав доброї інформації, і навіть рік народження Івана 4-го подав помилково (1528-й замість 1530-го). В цих фрагментах, я думаю, слід відкинути все, що не підтверджується записами із самої Москви.

Фрагменти біографії Глинського у С. Г. розкидані по різних місцях книги, коли була нагоди згадати той чи інший епізод. Я пронумерував ці фрагменти і хочу розложити свій коментар у порядку хронології життя М. Л. Глинського.

Походження Глинського «из знатного рода и семейства русских государей» (1) [ex principum Rhutenorum nobili stemmate & familia ortus / ain Reissischer wolgeborner Fuorst – ГЗМ, т. 1, с. 80] невідоме жодному іншому джерелу. Мабуть С. Г. уявляв собі, що всі князі походять із того ж роду, що й правитель, але не вдавався у подробиці, які могли би зрадити оцього «блакитного лиса». Із роду Петровичів походив його рідний брат Василь, але не сам Михайло. Як воно так могло статись – С. Г. не пояснив, і я собі не уявляю.

Портрет М. Л. Глинського (24) запозичено із Деція:

Михайло Глинський, якого називали князем, був чоловік так само відважний, як і спритний, фізично сильний і охоче наражався на всяку небезпеку [DKZ, s. 28].

С. Г. хоча й сам бачив Глинського, не додав до цього опису нічого істотного.

Служба М. Л. Г. в Німеччині (11, 24) описана дещо докладніше, ніж у Деція [DKZ, s. 28] – з використанням фактичних даних із інструкції Максиміліана для С. Г. з 12 грудня 1516 р. Слідів особистих спогадів Глинського я тут не бачу.

Служба М. Л. Г. при Олександрі (1, 12) у С. Г. описана коротко, за Децієм [DKZ, s. 28].

Битва з татарами (25) подана без подробиць. Але є цікавий нюанс: «Никогда после смерти Витольда литовцы не одерживали столь славной победы над татарами».

Вітовт, як відомо, ніяких перемог над татарами не здобув, навпаки, уславився своєю поразкою на Ворсклі в 1399 році. Першим, хто перетворив оцю біду на побіду, був Б. Ваповський, у якого – всупереч усім попереднім оповіданням! – литовці й Вітовт перемогли татар [докладніше: Жарких М. І. Польські літописи про битву на Ворсклі 1399 р. – К.: 2017 р., розділ «Бернгард Ваповський (1530-і роки)»].

Можливо, тут маємо слід знайомства С. Г. із твором Ваповського.

Конфлікти із литовськими вельможами і виступ 1508 р., для яких Децій подав обширний матеріал [DKZ, s. 28 – 29, 33 – 39], ніяк не відбиті у С. Г.

Смоленські походи 1512 і 1513 рр., у яких М. Л. Г. брав участь і міг би пригадати, ніяк не відбиті у С. Г.

Облога Смоленська в 1514 р. (2, 13). Натомість у С. Г. все зведено до одним-одного походу москалів на Смоленськ, який завершився здобуттям міста. Закон епічної концентрації в дії!

У Деція [DKZ, s. 76] стисло сказано про роль Глинського у здобутті Смоленська, але С. Г. скористався не Децієм, а Ваповським [KBW, p. 116]. Саме в останнього ми знаходимо обіцянки багатств для обложених, а також воєначальників, забраних у неволю до Москви.

Думаю, тут маємо скорочений і перефразований виклад Ваповського (чи – менш ймовірно – якесь невідоме нам спільне оповідне джерело, яким незалежно скористались Ваповський та Герберштейн). Знову я не бачу тут ніяких подробиць, які могли би походити від самого Глинського.

Обіцянка Смоленського князівства (1, 14, 23). Вище ми бачили, що чутка про таку обіцянку була записана уже в серпні 1514 р., і, можливо, під її впливом Ваповський умістив її при подіях 1508 р. [KBW, p. 76].

Приписування Глинському ключової ролі у захопленні Смоленська – це характерна риса джерел західного, католицького кола (як я уже був відмітив). Можна обережно припустити, що цей погляд С. Г. запозичив із Ваповського.

Наступним, хто писав про таку обіцянку, був Герберштейн. Звертаю особливу увагу – всі ранні згадки походять із часу після здобуття Смоленська і виникли під впливом цієї події.

– И прошу тебя с поклоном:

Дай мне запись по законам,

Чтоб стояло твёрже скал

То, что царь мне обещал.

– По законам? Что за слово?

Я не слыхивал такого.

Оця «грамота» (експектатива, як казали у Польщі) на Смоленськ, як мені здається, була річчю неможливою (не кажучи вже про те, що ми її не маємо). Не пригадую, щоб московські правителі надавали комусь такі письмові обіцянки. Максимум, на що можна було би нам погодитись – це обіцянка зробити Михайла намісником у Смоленську, не удільним князем. Думаю, що цю фількіну грамоту вигадав С. Г. для більшого ефекту: московський правитель відступив від своєї обіцянки, даної не тільки усно, але й письмово.

Зрештою С. Г. мав нагоду сам запитати у Василя 3-го – була така грамота чи ні? Але не запитав.

Таємні посли до М. Л. Г. (15 – 18, 41 – 43)

Це місце в обох його варіантах, поданих Герберштейном, основане на творі Деція:

Тоді [після здобуття Смоленська] Михайло Глинський, за таємною порадою чеського й угорського короля Владислава, порозумівся із Сигізмундом, але коли повідомив про це своїх довірених осіб, ті одразу донесли про все Василю, і Глинського, закутого в кайдани, відіслали до Москви.

Окрім того посол, боярин Трепко, котрий здійснював погодження Глинського із королем, був схоплений, але після багатьох катувань випущений на волю. […] І так намір Глинського був змарнований.

Якби він повернувся до Сигізмунда, тоді скінчилась би війна, яку він сам розпочав. Багато було таких, які втішалися з ув’язнення Глинського, оскільки йому не довіряли і мали підозру, що слава здобутої пізніше перемоги [мабуть у битві під Оршею] могла би припасти йому. Така лиха доля спіткала того великого чоловіка, про якого не відомо, чи тільки був звинувачений у зраді, чи насправді не був вільним від провини […]

Замість сподіваної слави переможця отримав тільки кайдани та ув’язнення. Сталося так не без відома і згоди його супротивників. Були такі, які припускали, що факт порозуміння Глинського з королем виявили ті самі супротивники Глинського, які його перед тим очорнили в очах Сигізмунда […] Все це діялося перед 1 вересня [1514 р.] [DKZ, s. 78 – 79].

Трохи докладніше, але цілком подібно до Деція розповів цю історію Ваповський:

Угорський король Владислав, щоби примирити Михайла Глинського із Сигізмундом, посилав таємних гінців туди й сюди і надавав Глинському найширші обіцянки.

Глинський зі свого боку горів бажанням повернутись до Литви і запропонував віддати Смоленськ та кілька інших фортець (бо він мав великий вплив на Василя).

Але листи Владислава, написані до Глинського, були перехоплені і перевернули всю справу. Гонець Трепка, який їхав під виглядом утікача, був схоплений, катований і все розкрив.

Михайла Глинського закували в кайдани і відправили в Москву, де він багато років провів у тяжкій неволі.

Вважали також, що деякі литовські вельможі побоювались, що Глинський повернеться і здобуде прихильність короля – і вони таємно попередили Василя, щоби він остерігався [KBW, p. 118].

У Герберштейна ми бачимо поєднання обох версій – і Деція, і Ваповського. Трепка видавав себе за втікача (як у Ваповського), але на катуванні не зізнався (як у Деція).

Але С. Г. вніс і свою долю творчості: у нього повністю зник угорський король Владислав, і все робить сам Сигізмунд.

Нарешті, історичного роману на цю тему склав С. Гурський – в основному на підставі Герберштейна, але розпросторений власними нестримними фантазіями Гурського [AT, 1853, t. 3, p. 8 – 10]. Наскільки довільно Гурський групував факти – видно хоча б того, що Михайло Глинський не був втішений навіть шлюбом своєї племінниці із великим князем московським і все мріяв повернутись до Литви. Як подія, що сталась в 1526 р., могла вплинути на його рішення в 1514 році – я не розумію.

Отже, оповідання Гурського треба відставити як повністю засноване на Герберштейні.

Уся історія з цією «зрадою», так, як її викладають наші джерела (сучасні самим подіям!), виглядає цілковито безглуздою і неможливою.

1, чи обіцяв Василь 3-й віддати Глинському Смоленськ, чи ні – це не мало практичного значення аж до 1 серпня 1514 р., коли Смоленськ було здобуто. Якщо говорити про [не]виконання обіцянки, то це могло мати місце тільки після оцього дня і до 1 вересня 1514 р., як згідно пишуть Децій та московські літописи. Навіть якщо не покладатись на це 1 вересня, події стались до битви під Оршею 8 вересня 1514 р. Отже, упродовж цих 30 днів:

2, Василь 3-й устиг відмовити Глинському;

3, Глинський устиг образитись на Василя 3-го, прийняти рішення перейти до Сигізмунда і відправити до нього свого гінця. Король на той час перебував у Вільні (430 км від Смоленська), і гонець за якихось два тижні до нього дістався. І то ми виходимо з припущення, що проїхати прямою дорогою крізь позиції московського і литовского війська – це найпростіша річ. Насправді відносно безпечним був шлях через нейтральний у тій війні Лівонський орден: Смоленськ – Великі Луки – Резекне – Утена – Вільнюс. Це 650 км і відповідно 22 дні шляху.

4, король устиг видати охоронну грамоту (глейт) і гонець знову через якихось два тижні привіз її Михайлу, Отже, маємо +28 днів від 1 серпня. Доречно буде згадати, що московські джерела не знають ніякої «охоронної грамоти»: якби під час арешту Глинського її знайшли, його вина була би незаперечною.

5, Глинський устиг прочитати цю грамоту і засумніватись у ній, і послав гінця знову до короля, щоб нову грамоту контрасигнували ще й німецькі рицарі (+42 дня).

6, ці рицарі були напоготові, негайно написали потрібну грамоту і відіслали її і аж тут (+56 днів) гінця злапали. Знову скажу: якби при ньому знайшли грамоту для Глинського, це був би виразний доказ зради, і не треба було б нікого катувати. До речі буде зазначити, що С. Г. для більшого ефекту вбиває оцього Трепку, тоді як Децій відпускає його живим (Ваповський мовчить про його долю). [Слід знати, що в рахунках двора великого князя Олександра двічі (у березні 1498 р. та 25 жовтня того ж року) згаданий ніякийсь Трепка – «без имени и отчества и даже без чина» (все як у класика): Kolankowski L. Dzieje w. ks. Litewskiego za Jagiełłonów. – Warszawa: 1930, t. 1, s. 435, prym.]

7, але це все пусте! Децій наказав Глинському порозумітись із королем Владиславом Угорським. Де цей король тоді перебував – я не можу дошукуватись, від Смоленська до Буди – 1200 км. Дорога туди й назад займе якраз три місяці!

8, дрібна, але характерна неоковирність: король відправляє Трепку до Михайла в Москву (в той час коли останній перебував у Смоленську).

Отже, хронометраж оповідання та відсутність самих грамот повністю виключають найменшу вірогідність контактів Глинського із Сигізмундом.

Наступна велика й характерна неоковирність полягає в долі Трепки: якщо спочатку С. Г. залишив його живим (18), то в пізнішій редакції він Трепку убив (43). Це – ставлення драматурга до створеного його уявою персонажа: «Я породив такого – я й уб’ю». Історик не має права вигадувати подробиці щодо життя реальних людей.

Основна відмінність оповідання С. Г. від попередніх – та, що ініціатива виходить від самого Глинського, а не від Владислава чи Сигізмунда.

Про намір Глинського повернутись до Литви ми знаємо з його листа 1509 року, але сучасники про цей лист не знали (інакше Глинський потрапив би до в’язниці прямо в тому ж 1509 році). Міркування польських авторів на цю тему – це спроба якось раціоналізувати усю справу арешту Глинського.

Король Владислав дійсно радив Сигізмунду пробачити Глинського (листи 1510 року), але це було значно раніше за події 1514 р.

В число «деяких, котрі не хотіли повернення Глинського», на першому місці слід назвати короля Сигізмунда, котрий, як ми бачили, постійно писав Василю 3-у, що Глинський – зрадник. Але це були тільки думки Сигізмунда, а не було ніяких фактів, тому ці застереження не вплинули на Москву.

І от з усіх цих дрібних і мало відомих фактів, С. Герберштейн написав свою трагедію, у повній відповідності до приписів класицизму стягнувши все в один час і в одне місце.

Арешт М. Л. Глинського С. Г. описав двічі (17, 44) з різними подробицями: один раз москалі захопили таємного посланця до Глинського, другий раз про плановану втечу Глинського москалям повідомив не названий на ім’я радник короля. Обидва сюжети добре надаються до трагедії у стилі Віктора Гюго, але в їх реальність я не вірю.

Так само літературно вартісним є наступний епізод – «Глинський в кайданах» (19 – 23). Тут маємо готовий монолог для трагедії якщо не Шекспіра, то Расіна, а як не Расіна – то Гюго.

Якщо вже сам Микола Жарких розбавляє свої історичні студії чисто літературними вставками – то чого ми мали б відмовляти в такому праві Герберштейну?

Але те, що вся сцена належить до літератури, а не до історії, не позбавляє її певної історичної вартості, тільки не в плані подій минулого, а в плані ідей минулого – як С. Г. уявляв собі справедливість, вірність і зраду, правильні й неправильні відносини правителя і підданих, границі влади правителя і границі обов’язків підвладних і т. д. Тут є предмет для співставлення з європейською публіцистикою 1 пол. 16 ст.

Працюючи методом Кози-Дерези, можу вказати таку паралель: Глинський у С. Г. шкодує, що не зміг здійснити своїх планів – і так само говорить :

Не жаль мені, що молодою згину,

А жаль – о лютий жаль, що пропаду даремне.

Очевидно, що Леся Українка не те ще не читала Герберштейна, але навіть не знала про його існування, однак конвергенція ідей – так само очевидна.

На цьому кленовому листочку я зупиняюсь, бо не маю наміру та змоги розвивати цю тему.

Віра М. Л. Г. (26). Міфічний «перехід» Глинського з католицтва у православіє – це скорочена згадка про відповідь москалів на клопотання С. Г. в 1517 р. Її брехливість я показав вище.

Так само міфічний «перехід» Глинського з грецького обряду на римський був вигаданий самим С. Г. задля пояснення – як Глинський опинився у католиках. Пояснення раціональне, але цілком фальшиве (із одного фальшивого твердження висновують наступні фальшиві твердження).

Менше з тим, завдяки авторитету Герберштейна цей цілком ложний погляд має велику довіру в істориків.

Другий шлюб Василя 3-го (3, 30) уже відбувся, коли С. Г. вдруге приїхав до Москви. Ніяких спеціальних подробиць про нього С. Г. не записав – мабуть, просто не міг дізнатись.

Щоб Василь Львович Глинський (а отже, і всі брати Глинські) походив із роду Петровичів, славного в Угорщині (3) – ніхто, окрім самого С. Г., не знав і не знає. Це – вигадка самого С. Г.

Плани Василя 3-го щодо Глинського (4 – 5, 7, 33, 35). Про них С. Г. розповідав широко й охоче, але з висоти часу, що проминув від самих подій.

Грамота з поручительством за М. Л. Глинського датована лютим 1527 р., тобто уже після від’їзду С. Г. з Москви. Отже, він міг бачити хіба що пом’якшення умов ув’язнення Глинського, а не повне його звільнення, яке він, мабуть, припустив з огляду на пізніші відомості про Глинського.

Цілком очевидно, що в той момент Василь 3-й не міг мати ніяких далекосяжних планів щодо своїх дітей (у множині!), які ще не народились і ще невідомо було, чи вони народяться.

До того ж я рішуче не можу повірити, щоби Василь 3-й ділився своїми таємними планами (які б вони в той момент не були) із заїжджим німцем, котрого він бачив сумарно не більше однієї години (під час прийому та відпуску; переговори ж велися з боярами). Насправді, як ми бачили з історії хвороби Василя 3-го, він ховався з ними навіть від своїх бояр.

Тобто ці «плани» – це не факти з 1526 року, а пізніші раціональні міркування С. Г., навіяні одним фактом – участі Глинського в заповіті Василя 3-го (7, 30, 35).

Правління Олени Глинської (8 – 9, 31 – 32, 36 – 40).

Про події в Москві після від’їзду наприкінці 1526 року С. Г. мав тільки випадкові й непевні відомості. Конкретні шляхи їх отримання нам невідомі, хіба можна припускати, що при жвавих зносинах між Москвою і Литвою у Литві непогано орієнтувались у московських справах, і з цього щось доходило до С. Г.

Його некомпетентність видна з того, що він датував народження Івана 4-го 1528-м роком замість 1530-го (10, 40).

Почати треба з того, що великої княгині Олени С. Г. не бачив, як не бачив її ніхто інший (не причетний до двора великого князя).

Далі С. Г. кинув фразу, що вона «править дуже жорстоко» (crudeliusque imperantem videret [ГЗМ, т. 1, с. 144]) – і з цього виникла теорія, що вона була регенткою при сині, керувала урядом і т. д. Московські джерела, яким безперечно краще було відомо, хто у них в Москві правитель, нічого про це регентство не знають і одразу після смерті Василя 3-го почали називати правителем Івана 4-го (хоча йому йшов тільки 4-й рік). Бояри правили іменем малого великого князя, і якщо діяли саме так, то мабуть знали, що робили і чому не можна когось іншого формально оголосити керівника уряду.

С. Г. на це не вважав і прикладав до Московії, яку «аршином общим не измерить», отой самий західноєвропейський «общий аршин» публічного регентства при малолітньому правителі.

Далі С. Г. приписав самій Олені ув’язнення братів чоловіка (8, 36) (у множині). Це анахронізм і генералізація. справді був ув’язнений 11 грудня 1533 року, через тиждень після смерті Василя 3-го, і помер в ув’язненні в 1536 р. Князь був схоплений у травні 1537 року, ув’язнений і невдовзі помер у тюрмі. Отже, Юрій та Андрій ані хвилини не були в ув’язненні одночасно, як реферував С. Г. Також М. Л. Глинський не міг протестувати проти ув’язнення Андрія, бо воно сталось уже після смерті самого Глинського. Про смерть обох братів великого князя Герберштейн не знав, інакше написав би мабуть не про окови, а про загибель. Припускаю навіть, що конкретно С. Г. знав тільки про арешт Юрія, а арешт Андрія – це умовивід по індукції.

Далі С. Г. знав про ув’язнення самого Михайла і про його смерть (9, 31, 38), а потім – про смерть самої Олени та князя Овчини (9, 32, 39). «Звинувачення» Михайла в намірі передати дітей Олени і всю країну польському королю (38) з’являється тільки в пізнішій редакції твору С. Г. і відповідає, на мою думку, загальній тенденції цього редагування – підвищити драматизм і театральність розповіді.

Отже, можна думати, що С. Г. отримав дві порції інформації про московські справи – одна доходила до подій кінця 1534 р., а друга стосувалась подій 1538 р.

Бридка «історія» про невірність Олени, її отруєння і вбивство Овчини (8 – 9, 31 – 32, 36 – 39) увійшла в усі книги з історії Росії 16 ст., так що я її знаю від підліткового віку, коли почав читати оці книги.

Між тим вона не має за собою навіть тіні вірогідності. От, наприклад, С. Г. написав, що М. Л. Глинський «докоряв удові за розпусне життя», та ще й «не один раз». А звідки він міг про це знати, коли поїхав з Москви в 1526 році і більше до неї не повертався?

Хіба що припустити існування якогось таємного агента, котрий надсилав із Москви новини про життя великого князя та його двора? Але як уявити собі цього агента?

Якщо М. Л. Г. висловлював свої докори наодинці з Оленою, то тут за визначенням ніхто сторонній не міг знати, про що вони говорили, і ніякий агент не допоміг би. А якщо М. Л. Г. виступав публічно, наприклад, на зборах боярської думи, чи прямо-таки в церкві при всьому чесному народі, як Савонарола?

Припускати можна що завгодно, але з огляду на всебічну закритість приватного життя московских правителів аж до кінця 17 ст. такий публічний скандал виглядає неймовірним. Потрібні позитивні вказівки, що він був, а їх якраз немає. Отже, припущення про таємного агента є непотрібним і зайвим. Воно нічого не пояснює, а тільки само вимагає подальших припущень для свого порятунку. Досить послідувати принципу Оккама і відмовитись від базового припущення, – і наступні самі зробляться зайвими.

Менше з тим, Руслан Скринніков упевнено написав:

Едва похоронив мужа, Елена Глинская завела фаворита в лице Овчины. Опасаясь за своё влияние при дворе, регент Михаил Глинский потребовал, чтобы племянница удалила от себя фаворита [СЦ, с. 87 – із посиланням, природно, на розглядуваний фрагмент С. Г.].

А де ж джерелознавство? Де критичне ставлення до давнього баснословія? Де все те, що вважають ознакою історії як науки, а не як зібрання цікавих оповідань про минуле? Чому критикою джерел займаюсь я, відставний фізик теоретик і дилетант в історії, а не професіонал і глибокий знавець теми?

Так само упевнено і так само безпідставно А. В. Кузьмін пише: «Великая княгиня Елена Васильевна, присвоившая титул «государыни», была отравлена в апреле 1538 г.» [ГЗМ, т. 2, с. 345].

Трохи конкретніше пишуть сучасні коментатори твору Герберштейна – А. В. Кузьмін та М. М. Кром:

Сведения о том, что И.Ф. Овчина состоял в интимных отношениях с Еленой Глинской, могли быть получены Герберштейном от советника Карла V Д. Шеппера, который в декабре 1535 г. узнал об этом из письма кульмского епископа Яна Дантышка; последний, в свою очередь, был обязан соответствующей информацией секретарю Сигизмунда I Николаю Нипшицу, который в марте 1535 г. в письме Дантышку упомянул о неприличном анекдоте, слышанном от пленных «московитов», в котором речь шла об Овчине и Елене (см.: AT, t. 17, № 139, р. 198; № 593, р. 740) [ГЗМ, т. 2, с. 347].

На жаль, цитований 17-й том видання збірника в Мережі відсутній. Тому я не можу переконатись, чи справді там йдеться про Івана Федоровича Овчину-Телепнева-Оболенського. Можу тільки припустити, що кожне з цих 5 слів становить непоборну трудність для німців.

Отже, дослідники пишуть, що С. Г. міг отримати ці дані. Але між «міг отримати» й «отримав» віддаль десь така сама, як між «шановним паном» і «паном імператором». За відсутності позитивних даних ми зобов’язані розглянути й іншу можливість.

С. Г. сам свічку в московському палаці не тримав і не може бути свідком у цій справі. І навіть якщо ми припустимо (з великою недовірою) увесь названий ланцюжок, то:

– Д. Шеппер сам свічку в московському палаці не тримав і не може бути свідком у цій справі;

– Ян Дантишек сам свічку в московському палаці не тримав і не може бути свідком у цій справі;

– Миколай Ніпшиц сам свічку в московському палаці не тримав і не може бути свідком у цій справі;

– «полонені московити» самі свічку в московському палаці не тримали і не можуть бути свідками у цій справі.

С. Г. виступає п’ятим у цій грі в зіпсований телефон, що дає нам повне право вважати написане ним чистою вигадкою.

Але навіть цей зіпсований телефон не міг розповісти С. Г. про «отруєння» Олени і «четвертування» князя Овчини.

Також слід знати: якщо у «Томіціанах» С. Гурський умістив щось, то це ще не означає, що все було достоту так, як там написано. У «Томіціанах» вміщено багато скандальних історій, з яких справа великої княгині Олени далеко не найгірша. Також добре відомо, що С. Г. подекуди радикально змінював свої оцінки деяких осіб і речей, що засвідчено документально [докладніше: Zakrzewski W. i jego prace historyczne. – Rozprawy wydziału historyczno-filozoficznego Akademii Umiejętności w Krakowie, 1909, t. 52, s. 284 – 311; «про всіх його сучасників (за винятком хіба що Томіцького і короля Сигізмунда 1-го) С. Г. висловлювався дуже погано і ні на кому не залишив сухої нитки» – s. 304].

Ми не можемо писати історію 20 ст., спираючись на анекдоти про Василя Івановича і Петьку, і мусимо відкидати такі самі анекдоти і для давніших часів.

1 серпня 1534 р. з Московської держави до пограничного містечка Дубравни прийшов ніякийсь Войтех, поляк із Познані, якого москалі були полонили під Смоленськом (в 1514 р.?). Він служив у московському війську і добре знав особисто багатьох командирів. Він розповів, зокрема таку річ:

А поведает [Войтех], иж на Москве старшими воеводами (которые з Москвы не мают николи зъехати): старшим князь Василий Шуйский, Михайло Тучков, Михайло Юрьев сын Захарьина, Иван Шигона, а князь Михайло Глинский, тыи все землею справуют и мають справовати до лет [повноліття?] князя великого; нижли Глинский ни в чом тым воеводам не противит, але што они нарадят, то он к тому приступает, а все з волею княгини справуют.

А князь Дмитрий Бельский, князь Иван Овчина, князь Федор Мстиславский, тыи теж суть старшими при них, але ничого не справуют, только мают их з людьми посылати, где будет потреба [АЗР, т. 2, № 179, с. 331].

Ось що реально зумів дізнатись про московський уряд досить пролазливий поляк, який показав у своєму оповіданні значну компетентність у воєнних справах. Але боярська дума, її дії, а тим більше плани і обговорення, були поза межами його можливостей.

Слід також знати, що Станіслав Гурський, переписуючи із Герберштейна цю «історію», намагався її збагатити і :

Її [Олени] коханець Овчина (він був ватажком війська) року божого 1535 р. у війні, на якій був захоплений Стародуб […], він був схоплений і зв’язаний та разом в’язнями приведений до Вільна до короля Сигізмунда, і в тому полоні він помер від старості [AT, 1853, t. 3, p. 10].

Виявилось, що Гурський заплутався в князях Оболенських. (1420? – 1464?) мав синів – († 1508 р.) та († 1494 р.?). Із них перший мав сина († 1539 р.), який займав високі посади в 1530-х роках, а другий – , який потрапив у литовський полон у Стародубі в 1535 році. В 1538 р. він повернувся до Москви (так що й тут Гурський помилився, мабуть знову з кимось його сплутав).

Тобто навіть при найкращих намірах католицькі історики не могли дати докладної та вірогідної картини московських подій – перш за все через географічну віддаленість від місця подій.

Висновки

Оповідання С. Герберштейна про Глинських спирається на історичні твори Деція і (частково) Ваповського, а також на документацію посольств самого Герберштейна. Особисті враження С. Г. використані в незначній мірі.

С. Г. в 1526 році бачив М. Л. Глинського, але невідомо, чи мав він можливість поговорити з ним. Навряд чи Глинський, щойно звільнений з кайданів, міг відверто розповідати усе невідомому йому німцю. Думаю, поки становище самого Глинського при дворі великого князя не з’ясувалось, він міг побоюватись, що його відвертість дійде до непотрібних вух і зашкодить йому.

Фактом залишається те, що С. Г. ніде не послався на Глинського явно: оце, мовляв, я почув від нього самого.

Переважну частину яскравих театральних подробиць до того, що загалом нам відомо з інших, більш вірогідних джерел, слід вважати плодом творчості самого Герберштейна, фактом художньої літератури, а не фактом минулих подій.

На відміну від попередніх творів, де Глинський – виразно негативний персонаж, у С. Г. він представлений як позитивний герой. Це видно з наступних моментів:

1, С. Г. обминає відомі йому слизькі моменти біографії Глинського – убивство Заберезинського, виступ 1508 р. Перехід до Москви згаданий одним словом і не названий зрадою.

2, для виправдання Глинського С. Г. склав історію про Глинського – жертву заздрості й невдячності начальства, приточену до подій 1514 р.

3, для цієї ж цілі С. Г. вигадав історію про велику княгиню Олену – щоби Глинський знову мав змогу виступити борцем за правду і упасти жертвою підлих людей, котрим ця правда чомусь не сподобалась.

С. Г. виступив зі своєю апологією Глинського через 35 років після його першого арешту, коли всі безпосередні свідки подій 1514 року уже повмирали. Ніхто уже не міг ані підтвердити, ані спростувати сказане про С. Г. Меншою мірою це стосується історії з Оленою та другим арештом, і, відповідно, тут С. Г. не наважився вигадувати багато подробиць.