Бернгард Ваповський (1530-і роки)
Микола Жарких
Як я уже зазначав, після оповідання про «похід Вітовта на Дон» Ваповський розповів про Тамерлана і битву на Ворсклі. Тамерлан сам по собі нашої теми не стосується, але нам треба на нього подивитись, щоб скласти уявлення про методи роботи хроніста і межі його компетентності.
Тамерлан народився серед татар, з простого воїна став вождем, особистими заслугами і воєнними здібностями досяг того, що заволодів державою парфян. Починаючи одну війну за одною, у нестримному бігу перемог, підкорив спочатку татар, потім грузинів, туркменів, персів та мідійців, а досягнувши найвищої могутності, приєднав Вірменію та Месопотамію.
Перейшовши Єфрат з 600 тисячами піхоти та 400 тисячами кінноти, він у генеральній битві під горою Стеллою на межі Галатії та Віфінії переміг турецького імператора Баязіда, котрий пильнував свої границю з майже таким самим військом, і поклав трупом 200 тисяч турків. Баязіда схопив і, скувавши золотими кайданами, возив перед собою у всі походи і ніколи його не відпустив.
Перед тією битвою під горою Стеллою бачили на небі упродовж 40 днів страшну комету, вогонь якої простягався на захід.
При облозі міст Тамерлан у перший день сидів у білому наметі, у другий – в червоному, а у третій – у чорному. Сніжна барва обіцяла милосердя для тих, хто добровільно піддасться, червона – смерть усіх дорослих, чорна накінець загрожувала остаточним винищенням.
Таким був Тамерлан, який знищив Малу Азію, Смірну, а звідти, перейшовши гори Тавр, Антіохію, Дамаск, Севастію, Тріполі – великі й багаті міста Сирії здобув, пограбував і нанівець обернув.
Єгипетського короля, якого звуть султаном, у битві переміг і загнав за Пелузіум, і від Нілу аж до Дону усе переможною зброєю підкорив.
Від берегів тієї останньої ріки уже загроза війни Польщу і Литву овіювала, коли мужній Олександр-Вітовт сточив з татарськими вождями успішні битви і переможених від Дону, котрий ділить Європу від Азії, далеко відігнав, і велику кількість в’язнів татарських до Литви привів і тут осадив [це скорочений опис «походу на Дон», зазначеного вище]. У всяких наступних війнах мав з них немалу допомогу, бо вони – прекрасні кінні лучники, і в бою незрівнянну звинність мають.
Коли до Тамерлана дійшла вість про ту поразку над Доном, одразу вирядив незрівняно численніше військо під проводом Едигея. Той понад усяке сподівання перейшов Дон і вдерся до Європи, за наказом йшов на Литву до Вітовта.
Вітовт, якого вже раніше попередили про наближення татар, зібрав значне військо з поляків, німців, литвинів, жемайтів і Русі, в якому був і вождь Тохтамиш з кількома тисячами татар, про осадження яких у Литві вище згадано.
Спитко з Мельштина, правитель Поділля і воєвода краківський, Сендзівой Остророг, Доброгост Шамотульський, Ян Гловач воєвода мазовецький, Ян Домбровський і багато інших славного роду і уславлених діяннями мужів з Польщі збільшили сили Вітовта.
Вітовт рушив обоз з-під Києва і переправивши на лодіях військо через Дніпро, пішов далі на Дон, нарешті, перейшовши ріки Псьол та Сулу, над рікою Ворсклою знайшов Едигея – вождя імператора Тамерлана з величезними і незрівняно більшими силами, аніж сподівався.
При виді такого множества неприятелів серця християн занепали. Спитко з Мельштина, оцінивши великий розмір небезпеки, радив добровільно порозумітись з Едигеєм і всілякими способами старатись уникати битви, а військо християнське зберегти до часу, вигіднішого для вітчизни і до майбутньої більш рівної битви з жорстоким ворогом.
Вітовт, також зачеплений небезпекою для своїх людей, не відхиляв такої пропозиції, але Павло Щуковський гербу Гриф, чоловік бурхливої фантазії, повстав на Мельштинського, закидаючи йому боязливість: «Ліпше було би – закричав, – вдома, в бажаних ласках прекрасної жінки залишитись і величезними маєтками тішитись, аніж тут псувати серце хоробрим мужам, котрих личило би укріпляти й заохочувати до битви».
Роздратований тим звинуваченням, Мельштинський відповів, що він сам мужньо стане і знайде у битві смерть, але противник його заячим звичаєм ганебно з поля втече.
Вітовт, перервавши ті спори, відправив послів до татарського вождя Едигея з докорами, що він неслушно зробив, перейшовши Дон і вдершись до Європи, коли повинен був перебувати у своїй Азії й Татарії. Нехай розважить, чи варто, прагнучи занадто багато, наражати татарський народ на страшну поразку. Просив далі Едигея спокійно від границь сарматії відступити і не наражати народи Європи і Азії на непотрібну битву. Поляки й литовці готові укласти з імператором Тамерланом дружбу і мир і вірно дотриматись, «лише ти ту пропозицію відкличеш, неможливу для зброї поляків і литовців, які зуміють захистити свою свободу і границі від усякої ворожої кривди».
Едигей на то відповідав: «Цар царів Тамерлан, завоювавши велику частину Азії, перемігши у кривавих битвах персів, мідійців, турків та єгиптян, ухвалив також Європу до своєї держави приєднати, і коли Польща й Литва піддадуться Тамерлану і пообіцяють платити харадж, а також дадуть закладників на запевнення прийнятого обов’язку, – тоді війська свої відведе за Дон».
Посли засвідчили, що поляки й литовці воліють наражати на небезпеку своє життя, свободу і маєтки.
І так нічого не досягнувши повернулись до табору Вітовта і розповіли по порядку про все те, що в неприятельському таборі діялось. Ціле військо почало волати гасло до битви. Одночасно Вітовт, сівши на коня, наказав ударити в труби і ставати в ряди. Сам об’їжджав ряди, кожного командира по імені називав і заохочував до бою.
Спершу Вітовт на татар напав. Зіткнення було страшне, боролися уперто, з обох боків багато трупів, аж поки від перемагаючого множества неприятелів, котрі стріли метали як град, війська Вітовта почали відступати, а потім і явно розсипатись.
Олександр-Вітовт, побачивши, що не може угамувати утечу своїх, з братом Свитригайлом, з поляками Остророгом і Шамотульським, яких у битві бажав мати при своїй особі, учинивши велику різанину між ворогами, сховався у відступі в безпечному місці.
Краківський воєвода Спитко з Мельштина, побачивши, що Павло Щуковський думає про втечу, – «саме час, Павле, – закричав, – твою похвальбу вчинком підтвердити». Сказавши так, зі своїм відділом рушив на найгустішу купу неприятелів і там, відважно б’ючись, не так переможений, як перемогами змучений, прошитий хмарами стріл, поліг серед нагромадження неприятельських трупів. Щуковський же утечею уникнув небезпеки.
Сталося це власне так, як Мельштинський перед битвою і про його ганьбу і про свій кінець передбачав. Волав славний вождь у боротьбі зі славою померти, ніж ганебно утікати. Показав у війні мудру пораду і також мужність та запал.
Поліг у тій нещасній битві Рафал Тарновський, полягли окрім Мельштинського [воєводи] краківського ще два – плоцький і варшавський воєводи, також багато інших польських і литовських шляхетних мужів, Правдичів, Нечуїв, Наленчів і Равичів, які у тій битві здобули велику славу.
Після того погрому табори поляків і литовців були захоплені й пограбовані, багато хоругов потрапило в руки неприятелів. І для татар не була та перемога не кривавою, найхоробріші між ними у тій битві полягли.
Припала та поразка на день вівторка 14 серпня 1398 [sic] року. Татари після тієї перемоги посунулись від Каспійського моря аж до лиманської затоки, напали на Таврику і там багато осель готів (давніше гетами званих), багато грецьких міст, що лежали над берегом Чорного моря, пограбували і спалили, Кафу, найбагатший порт цілого півострова, осаду генуезьку, потужно добували, з великою трудністю узяли і нанівець обернули.
Король Владислав Ягайло, довідавшись про той наїзд татар з того боку Дону і про поразку над Ворсклою, нітрохи на духу не упав, а надіслав князю Вітовту свіжі підкріплення з поляків і литовців, з наказом, аби пильнував берега Дніпра зі свого боку і боронив усіма силами перехід через ріку, обіцяючи в разі конечної потреби прибути й самому з цілою потугою королівства.
Олександр-Вітовт потім весь той час, коли татари пустошили Таврику і облягали місто Кафу, стояв табором над Дніпром, в тому місці, котре на скіфській мові від броду зветься Тавань, яка положена від Таврійської тіснини на один день шляху, а від устя Дніпра – на два дні.
Там плине з найбільшою силою Дніпро, пишаючись широким місцем і наповнений багатьма сплавними ріками, що до нього впадають. Його можна перейти тільки з нечуваним трудом, і то тільки від приступніших берегів; так що там була власне найукріпленіша опора цілої оборони від татар, як скоро вони Дон перепливали, і тут Вітовт з поляками і литовцями засів, очікуючи Едигея, що повертався з Таврики.
Вітовт був певний, що завдасть їм тяжкої поразки, якщо неприятелі схотіли б переправитись через ріку. Також часто між своїми хвалився, що не тільки вождя Едигея, але навіть якби сам Тамерлан з усіма військами Сходу прибув, зумів би не допустити його переправи.
Найбільша була потім в таборі Вітовта веселість, усі вже прагнули і найбільше жадали, аби показався неприятель.
Едигей, якому Тамерлан Великий наказав спустошити Польщу, Литву, Німеччину і Францію, довідавшись, що Олександр-Вітовт зайняв Дніпро, аби не бути змушеним знову битись у місці незручному й небезпечному, щасливо скінчивши таврійський похід, згорнув табір, полишив півострів і повернувши праворуч, попри Каспійське [sic] море прийшов на Дон. Потім він повернувся до Татарії, а далі до імператора Тамерлана зі здобиччю польської й литовською, хоча з військом, значно пошкодженим у тому поході [Wapowski B. Dzieje Korony Polskiej i Wielkiego Księstwa Litewskiego od roku 1380 do 1535. / Malinowski M. Tł. – Wilno : T. Glücksberg, 1847, ].
Ваповський, переробляючи роман Длугоша, збагатив його новими подробицями і навіть новим розділом – похвальбою Вітовта уже після поразки. Все це – його власні вигадки, цікаві для історика літератури. Ніякої джерельної ваги вони не мають.
Ми бачимо також добре знайомство автора з давніми грецькими авторами, що проявилось у його етнічній та географічній термінології; бачимо його велику схильність до гіпербол; бачимо також його зручність у побудові загального контексту для походу на Ворсклу, хоча цей контекст – повністю фантастичний.
Певний інтерес становить погляд Ваповського на битву, як на зіткнення Європи з Азією, в рамках якого перехід через Дон є знаковою подією, котра мусить мати не тільки тактичні, але й якісь загальні наслідки. Але і це все – теми для історика літератури.