Ян Длугош (1470-і роки)

Микола Жарких

Стаття 1399 року в літописі Длугоша починається власне з оповідання про похід на Ворсклу.

Текст

(1) Коли литовський князь Вітовт, зібравши військо з поляків, литовців та інших християн,

(2) всупереч пораді короля Владислава [Ягайла] і одкровенню королеви [Ядвіги], даному у видінні,

(3) рушив з Києва проти татар до їх землі,

(4) і побачив, що Едигей, вождь татарського хана Тамерлана, котрий [Тамерлан] тішився надзвичайними успіхами, значно від нього [Вітовта] сильніший,

(5) за порадою Спитка з Мельштина почав переговори про мир.

(6) Хоча здавалось, що Едигей його не відкине, однак багато поляків, а особливо Павло Щуковський, засуджували Спитка за боягузтво – і так розпочато бій з ворогами.

(7) Християн було побито, Вітовт зі Щуковським утекли, а Спитко загинув у боротьбі.

(8) Великий князь литовський Олександр або Вітовт, котрому в тому самому році польський король Владислав надав і доручив у доживотне володіння Велике князівство Литовське,

(9) бажаючи прославити своє ім’я серед християнських і варварських князів, заохочений великим успіхом першого походу, оголошує другий похід на татар, попри те, що польський король Владислав і королева Ядвіга наполегливо відраджували.

(10) У похід вибралась би дуже велика лічба польського рицарства, якби королева Ядвіга не відтягнула від нього майже всіх польських рицарів (з малими винятками). Вона у натхненні передбачила поразку великого князя литовського Олександра та християнського війська і перемогу варварів.

(11) Але великий князь литовський Олександр, який був переконаний, що видіння тієї загибелі є вигадкою королеви Ядвіги, ніякими заходами, ніякими проханнями не дав себе відхилити від здійснення походу.

(12) Влаштувавши потім у місті Києві базу війська, цілий місяць червень очікував прибуття своїх і заграничних рицарів.

(13) Коли вони приходили з різних кінців світу, щоб узяти участь у такому славному поході, згаданий великий князь литовський Вітовт, згорнувши обоз, рушив з Києва в переконанні, що його сили дуже великі, що згромадив військо, достатнє для будь-якої боротьби з татарами.

(14) Рушив до татарської землі, маючи багато відбірних відділів, складених з поляків, німців, литвинів і русинів, славних рицарів.

(15) Прибули також краківський воєвода Спитко з Мельштина зі значним військом із Подільської землі,

(16) Сендзівой з Остророга,

(17) Доброгост із Шамотул,

(18) мазовецький воєвода Ян Гловач з Лежениць

(19) і Гануш з Діброви

(20) з добірним відділом польського рицарства.

(21) Понад то в дружині литовського князя Олександра перебував татарський хан Тохтамиш, за яким йшло багато тисяч татар.

(22) Коли після переправи через ріки Дніпро, Зимна Вода, Псел та Сула, [Taktamisz, Niepr, Szimna woda, Pslo et Sula – Joannis Dlugossii Senioris Canonici Cracoviensis Opera omnia, Kraków, 1876, t. 12, ]

(23) прибули 14 серпня, у вівторок після свята св. Лаврентія,

(24) на поля, які простягаються на всі боки широкою рівниною над рікою Ворсклою,

(25) показалося татарське військо і наповнило великим страхом військо католицьке.

(26) Очолював його не татарський хан Тамерлан, але один з вождів – Едигей, котрий звичайно іменував та усував ханів.

(27) Великості і числа того війська не можна було уповні оцінити, але у порівнянні з ним військо великого князя литовського Олександра і християн здалося маленьким.

(28) Краківський воєвода Спитко з Мельштина, чоловік досвідчений, оцінивши, на яку велику небезпеку наразились християни, якби дійшло до битви, пам’ятаючи до того ж слова королеви Ядвіги, котра забороняла йому йти на ту війну, котру треба було провадити під зловісними ознаками (ауспіціями), вирішив, що належить клопотатись про мир.

(29) На його плани погоджувався також великий князь литовський Олександр.

(30) І вождь татарського війська Едигей не відкидав миру, але вказав, що погодиться на нього під певними умовами, усталеними у взаємних розмовах.

(31) Коли однак умови, поставлені татарським вождем Едигеєм, виявились негідними, Спитко з Мельштина, котрому деякі рицарі польські, німецькі, литовські та руські, котрі любили приймати рішення радше швидкі, ніж прозірливі, закидали боягузтво, покинув дбати за мир.

Сказавши кілька слів про чесність своїх починань, доводив: якщо воліють без приготувань і нерозважно почати битву, аніж прийняти певним мир, то він буде цілком невинним у всьому розливі крові і всяких невдачах у битві, оскільки нагадував і старався довести, що є в тій справі найбільш корисне.

Нехай потім дбають, аби у битві показали такі само швидкі й готові до бою руки, як язики у сварці.

Однак польський рицар Павло Щуковський, шляхтич гербу Гриф, дуже нестриманий на язик, лаяв його, кажучи надзвичайно гостро: «Коли [Спитко] боїться смерті з причини прив’язаності до прекрасної жінки і величезних маєтків, то нехай не відводить від битви інших, котрі спокійно готові загинути в бою».

[Спитко], розгніваний тими негідними словами, відповів гостро: «Маю в бога надію, що сьогодні ганебно утечеш, а я з честю загину». І сталося не інакше, як він передбачав. Спитко зазнав почесної смерті, а Щуковський ганебно утік.

(32) І коли обидва війська рушили до битви, наступило дуже завзяте зіткнення і якийсь час обидві сторони боролися з рівним успіхом. Але супроти переважної чисельності татар загони християн почали коливатись.

(33) Великий князь Олександр-Вітовт, побачивши, що його ряди відступають, залишив для свого прикриття рицарів Сендзівоя з Остророга та Доброгоста з Шамотул і, заохочений ними, утік, зміняючи коней, аби не збільшити поразки того дня ще тим, що він дістанеться живим в руки ворога.

(34) Його військо розпорошилося, переможене татарською мурашнею. Татари ж за наказом свого вождя Едигея переслідували утікачів багато миль. Тоді потрапили в неволю польські рицарі

(35) Щучка з Войшина гербу Правдич

(36) і Рафал з Тарнова, син сандомирського воєводи Яна.

(37) Загинули краківський воєвода Спитко з Мельштина гербу Леліва

(38) і Ян з Лежениць гербу Наленч,

(39) Варш з Міхова гербу Рава

(40) і воєвода плоцький Соха,

(41) варшавський Пилік

(42) та Гануш Вадвіц з Діброви.

(43) Понад то – Томаш Вержинек, син першого Вержинка гербу Лагода,

(44) та рицар Петро з Милославія гербу Доліва.

(45) А рідний брав короля Болеслав-Свитригайло, Сендзівой з Остророга й Доброгост з Шамотул пішли з князем Олександром.

(46) Татарський хан Тамерлан, з військом якого християни сточили нещасливу битву, провадив різні війни з сусідами і завжди тішився успіхом. Бо й турецького султана [Баязіда 1-го], з яким під Нікополем [1396 р.] (як оповідали вище) бився без успіху угорський король Сигізмунд, – розгромивши військо турецьке [1402 р.], схопив і у неволі знищив.

І до такої міри лютував на землях, положених біля Середземного моря, завойовуючи народи та країни, що спустошив навіть Дамаск у Сирії [1400 р.], перемігши султана Вавілону.

(47) Коли переможене християнське військо збиралося тікати, великий князь литовський Олександр-Вітовт заохочував краківського воєводу Спитка, аби, уникаючи грозячої небезпеки, рятувався утечею разом з ним, твердячи, що не стягне на себе з того приводу ніякої ганьби, а навпаки славу, якщо врятує чільного вождя.

Спитко, визнавши утечу за річ ганебну, залишився, і як пристало рицарю, мужу й християнину, вдирався безстрашно поміж ворогів, багатьох зустрінутих поклав трупом, – в кінці прошитий множеством поганських стріл та пострілів, спустив богатирського духа.

Здається мені, що на більшу похвалу заслужив Спитко своєю смертю, ніж князь Вітовт – життям. Думаю, що спіткала його почесна смерть. Коли інші утечею рятували життя, він здобув довготривалу славу в цьогочасному житті і вічну нагороду у майбутньому щасті.

Татарський вождь Едигей пильно просив і нагадував, аби він не втручався до наступаючої битви, або якби стояв при своєму рішенні, то щоб поклав на голову шапку, подаровану йому тим же Едигеєм, аби його [Едигея] воїни могли його розпізнати по тому знаку, яким суворо наказав, аби його щадили і не зранили.

Спитко відхилив з глибокою зневагою обидві поради, виносячи смерть над життя, поліг найпочеснішою смертю, котра в усі часи буде прославлена. Здобув більшу славу, як пав мертвим, ніж якби жив.

(48) Багато з його дворян загинуло в тій битві, зокрема

(49) маршалок Бернард,

(50) чашник Миколай,

(51) нотарій Прокіп,

(52) підскарбій Прецлав,

(53) Доброгост Щепицький,

(54) Фрич,

(55) Ян Одерський і багато інших.

(56) Другий його підскарбій Павло Косцень з Сендзішова гербу Ястшембець урятувався утечею. Оскільки після повороту до Польщі закупив великі маєтки, підозрювали, що він забрав й привласнив собі його [Спитка] скарби [Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego królestwa Polskiego. – Warszawa: 2009, ks. 10 (1370 – 1405), s. 294 – 298].

Примітки

В цитованому виданні Длугоша дане оповідання рясно прокоментовано, і я дечим з цих коментарів скористався.

(8) Длугош ніколи не міг упустити нагоди шпигнути литовців і підкреслити, що Вітовт – не більше як тимчасовий управитель Литви, залежний від справжнього пана – Ягайла.

(9) Йдеться про розфарбований Длугошем «похід Вітовта на Дон».

Відомі з джерел шляхтичі: Сендзівой (16) відомий у 1383 – 1441 (+) роках; Доброгост (17) – у 1423 – 1450 рр.; Ян (18, 38) – в 1392 – 1399 рр. (загинув на Ворсклі); Абрагам Соха (40) – в 1383 – 1399 рр. (загинув на Ворсклі); Томаш Вержинек (43) – роки його діяльності не окреслено. Так само мало відомостей про Рафала з Тарнова (36) і Доброгоста Щепицького (53). Павло Косцень (56) відомий в 1416 – 1434 роках [Boniecki A. Herbarz polski. – Warszawa, 1907, cz. 1, t. 11, ]

Петро Пилік (41) відомий в 1390 – 1435 роках, варшавським воєводою він був в 1406 – 1435 рр. Отже, Длугош був його молодшим сучасником і, можливо, навіть знав його особисто. З його загибеллю на Ворсклі Длугош, м’яко кажучи, помилився.

Шляхтичі, котрі у джерелах кін. 14 – 1 пол. 15 ст. не згадується: Гануш (19, 42), Павло Щуковський (31), Щучка (35), Варш (39), Петро (44), Бернард (49), Миколай (50), Прокіп (51), Прецлав (52), Фрич (54).

(24) у католиків – 10 серпня. В 1399 році він припадав на неділю, отже, вівторок – на 12 серпня. Це відповідає даті С1ЛСІ, але суперечить самому Длугошу. Думаю, від помилився, розбираючи кириличні цифри.

(26) Едигея вважають «сірим кардиналом», який призначав ханів, але такого становища він досягнув пізніше, в 1410-х роках.

(31) Павло Щуковський у джерелах не відомий. На думку Владислава Мадиди, весь уступ є наслідуванням Тита Лівія (суперечки римських вождів перед битвою при Каннах) [Madyda W. Wzory klasyczne w «Historii Polski» Długosza. – Eos, 1958, t. 49, № 2, s. 183 – 184].

(46) Коментатори твердять, що відомості про війни Тамерлана Длугош узяв з книги Дітріха з Ніхайма (Teodorico di Nieheim, , бл. 1340 – 1418) «De schismate libri tres» [2, s. 172]. Видання цієї праці я поки що не знайшов і перевірити не міг, але ми бачимо, що цей Дітріх був сучасником Тамерлана.

Письмові джерела

Отже, дбайливі коментатори Длугоша вказали два письмових джерела, котрі він використав: твори Тита Лівія та Дітмара з Ніхайма. Обидва не стосуються безпосередньо подій на Ворсклі.

Порівняння тексту Длугоша з повістю С1ЛСІ показує нам три спільних точки: ім’я хана Тохтамиша, дату битви – 12 серпня, вівторок та назву ріки Ворскла. На них звернув увагу ще Ю. О. Лимонов:

Деякі деталі дуже близькі до повідомлень західноруських літописів і Московського зводу [у мене – МЗ1492], точніше, до їх спільного джерела [Лимонов Ю.А. Культурные связи России с европейскими странами в 15 – 17 вв. – Ленинград : Наука, 1978 г., с. 92].

Після всього, що я написав про повість С1ЛСІ, це «спільне джерело» уже не є секретом – це С1ЛСІ.

Звичайно, Лимонов як професійний історик не міг не наробити плутанини, твердячи, що у згаданих ним літописах є оповідання про похід на Тамерлана (такої дурниці великоруські літописці не писали). Також переліки учасників коаліції у Длугоша і С1ЛСІ не мають багато спільного і укладені незалежно.

Далі Лимонов застановився над питанням – який конкретно великоруський літопис використав Длугош. Шляхом неймовірних елюкубрацій він дійшов до висновку, що це був список зводу 1472 року (чисто гіпотетичного, зауважимо!).

Мене все це не переконує. По-перше, останнє запозичення Длугоша з цього зводу стосується власне битви на Ворсклі, тому джерелом міг бути будь-який літопис, похідний від С1ЛСІ. По-друге, мені важко повірити, що Длугош, маючи цілий величезний кодекс, як С1ЛСІ, використав із нього буквально кілька слів, вирваних з контексту. Маючи таку пишну паляницю, було би природно очікувати, що з неї буде украяно добрячу скибу, а не кілька крихт, видобутих із середини тіста.

Таким чином, питання про шлях запозичення цих подробиць залишається неясним.

Чи використав Длугош Меховські аннали? На матеріалі однієї тільки нашої теми однозначно вирішити важко. Все, що є в цих анналах на тему походу 1399 року – є й у Длугоша, але в них немає нічого такого особливого, щоб можна було упевнено стверджувати запозичення.

Оцінка вартості

Загибель Спитка у битві з татарами, безумовно, була добре відома в Польщі. Теоретично кажучи, Длугош у молодих роках міг зустрічатись із ветеранами походу, як названі ним Сендзівой (16) та Доброгост (17), але одне діло – почути від них принагідну згадку про давній похід, а інше – узяти цілеспрямоване докладне «інтерв’ю». У перше можна повірити, в друге – важко, тому що треба припустити, що Длугош уже тоді мав план написати історію і записував для неї спогади старших віком людей.

Длугош представив справу так, що основу війська Вітовта складали поляки (1). Це з початку дає нам дуже погану атестацію компетентності літописця. І далі Длугош послідовно проводить погляд, що весь похід – це справа поляків, а його провідник – власне Спитко. Вітовт потрібен тільки для того, щоб схвалювати рішення Спитка, а потім втекти. Про роль інших загонів коаліції Длугош взагалі не згадував. Все це, безперечно, дуже однобічний погляд.

Згадавши Тохтамиша, Длугош ані словом не обмовився про справжню мету походу – винести Тохтамиша на престол царя Орди. Гірше – він нічого не знав про реального Темір-Кутлуя, і замінив його літературним Тамерланом. Це уже некомпетентність, що доходить до безпорадності. Так само літературне походження має Едигей.

Необізнаність Длугоша у географії регіону видна з переліку річок (22), порядок яких переплутано. Але для людини, не знайомою зі справою, складається враження великої детальності оповідання – оцього й добивався Длугош.

Перестарався Длугош і при складанні переліку загиблих, показавши в ньому варшавського воєводу Пиліка (41), котрий не тільки не загинув на Ворсклі, але дожив принаймні до 1435 року, а уряд варшавського воєводи отримав у 1406 році. Це ставить під сумнів весь перелік шляхтичів у Длугоша як такий, що містить грубі помилки.

Метою Длугоша було не зібрати конкретні фактичні відомості про похід і битву, а написати панегірик польському шляхтичу-герою. І з цим він прекрасно упорався, вигадавши таку масу подробиць, що у нас не виникає сумніву: Спитко – справжній герой.

Тому поруч з одним головним героєм поставлено групами інших шляхтичів. Хтось із них загинув просто (не героїчно), хтось потрапив у полон, хтось утік просто (не ганебно), а хтось – утік ганебно. Отже, маємо весь спектр поведінки – від такого, що має бути взірцем, до такого, що треба осуджувати.

В цілому велика повість Длугоша має немале значення як історичний роман, витвір художньої літератури з дидактичним ухилом, але не має ніякого значення історичного джерела.