Хроніка Литовська і Жмойтська (1588 р.)

Микола Жарких

У цьому літописі (Лит8Л) після компілятивного і дуже плутаного оповідання про «похід Вітовта на Дон» (це оповідання ми вже розглядали) йде оповідання про похід на Ворсклу:

Вітовт знову йде на татар.

Року 1409 (sic!). Вітовт, будучи запалений першою перемогою, збирав військо цілий рік, зібрав братів та князів, що були на уділах і до нього збіглись, як рій до матки, так люд литовський і руський.

А на той час цар Темір-Тіклуй панував в Азії, цар усіх орд. Москва його звала Темір Оскак (sic!), через те, що був кульгавим. Турецький цар Баязет, коли мав з ним війну у Персії, стратив свої турецькі збройні огнисті війська, яких Темір-Тіклуй побив, і самого турецького царя Баязета, зв’язавши золотим ланцюгом, возив у залізній клітці, як птаха, з великим тріумфом, а турків двісті тисяч на місці поклав, Персію, Сирію, Вірменію, Мідійське царство і великий Єгипет завоював.

А заволзький цар Тохтамиш перед ним утік до Литви, і весь схід сонця опанував і захопив.

Однак Вітовт з ним боровся, маючи литовське і руське військо при собі, і маючи вже готові війська з воєнними запасами, до того маючи князів руських, пішов до Києва, Тохтамиш теж був зі своїми полками заволзьких татар.

І так під Києвом Вітовт усіх вишикував, як мають з неприятелем битись, Тохтамиша обіцяв посадити на троні, вигнавши Темір-Тіклуя. І так потім пішов у Татарську землю, бажаючи винищити дощенту їх плем’я, і вже перейшов Псло і Сулу ріку, а коли прийшов на Ворсклу, зараз побачили, що в полі стоять стіною татарські війська царя Едигея, вождя військ Темір-Тіклуя.

Страх пройняв до кісток загони Вітовта. Послав зараз краківського воєводу Спитка до татар на переговори про мир, на що татари одразу погодились, але у молодих руських панят була охота до бою. Лаяли старих, говорячи: «Ми хочемо битися, а не миритись; битися, битися прийшли». Хотіли поїсти всіх татар, так їх зухвальство перемогло (sic!). Тримаючи в руках оголені шаблі, волали: «Битися».

А Вітовт до них такими словами веселою мовою говорив: «Оскільки бачу вашого рицарства цноту, і ту до бою сміливість, і мужнє серце, тількі сповна мужність свою покажіть, а я вас не видам».

Та й більше мовив їм, а потім огромне (sic!) скочили до себе з великим криком, чути хрипкі голоси труб, бубни подають голоси, коні іржуть, татари кричать «алла, алла!», а наші християни та литва, шаблями та ручною стрільбою їх б’ючи, волають: «Господи, помагай!» Татари з луків також безперестанку стріляють.

Дмитро Корибут зі своїми посеред татар ускочив, і там рубались довго, татар з коней валячи, аж поки його великий загін конями обступив. Крик, гук звідусіль падаючих як хвилям морським, що їх вітер збурює, кулі, стріли, як дощ, свищучи, летять з обох боків у полях як бджолиний рій. Кричать шаблі, мечі гримлять, зброя від списів тріщить. А потім наших оточили татари і почали слабіти наші від великості їх війська.

Вітовт, побачивши, що зле, утік зі Свитригайлом з малою дружиною, хитромудрим способом, а татари б’ють, січуть, хоча й самих татар кількадесят тисяч згинуло. І так татари збили усе наше військо і розпорошили, мало хто де сховався або утік, і то піхотою, аніж конем, у траві сховавшись.

Перелік побитих на тій війні князів: полоцький князь Андрій з братом Дмитром, Ольгердовичі; князь Іван Дмитрович; князь Іван Борисович; князь Гліб Святославич; князь смоленський Василь; Гліб Коріатович з братом своїм Семеном; Іван Скіндер; князь Михайло Підберезький; Дмитро і Федір князі Патрикієвичі; краківський воєвода Спитко, який Поділля тримав у заставі.

А Вітовт зі Свитригайлом з малою дружиною утекли, переміняючи коней, до Литви.

Кияни трьома тисячами рублів відкупились від татар.

Татари, одержавши перемогу над Вітовтом, зараз зі своїми військами пішли на Русь, пустивши загони на руські і литовські країни, кошем стали біля Києва і облягли його. Кияни, бачачи, що зле, трьома тисячами рублів срібними грошами відкупилися від татар, а інші загони аж до Луцька пустили і всю Волинь спустошили.

Пістя тієї перемоги того ж року татарський цар Темір-Тіклуй, славний [перемогами] над турками та іншими народами, як то написано вище, помер [ПСРЛ, 1975 г., т. 32, ].

Залежність цього тексту від Стрийковського цілком очевидна, тільки у Стрийковського була талановита поема, а тут – її бездарний прозовий переказ. Багато слів і виразів лишилось не перекладеними, а транслітерованими, тому польський текст Стрийковського часто ясніший і зрозуміліший за цей «переклад».