Князь Михайло Васильович Глинський
(1541 – 1559 рр.)

Микола Жарких

Перша звістка про князя Михайла Васильовича Глинського, належить, як ми бачили вище, до 7049 (1540..1541) року, коли він одразу виступає як боярин і конюший. Далі він нерідко служив під командуванням свого старшого брата Юрія.

Невдовзі після загибелі Юрія, у липні 7055 (1547) р. цар Іван вибрався походом у Коломну:

С царём и великим князем с Москвы бояре князь Михайло Васильевич Глинский, Иван Петрович Фёдоров, князь Дмитрий Фёдорович Палецкий [РК-1605-2, , с. 335; РК-1598, с. 110].

Глина п’ята

Того же месяца [ноября 1547] в 5 день, в суботу, на третей день княже Юрьевы свадьбы Васильевича, пришла весть царю и великому князю Ивану Васильевичу всеа Русии, что побежали в Литву бояре князь Михайло Васильевич Глинской да князь Иван Турунтай Пронской ис своих сел изо ржевских.

И князь велики послал за ними в погоню князя Петра Ивановича Шуйского и с ним дворян своих. И князь Петр Шуйской дошел их во ржевских местех и великих тесных и в непроходных теснотах. Они же, послышав за собою князя Петра погонею, и узнаша, что им уйти невозможно ис тех теснот, и они возвратишася к царю и великому князю и хотеша выехати в город тайно на Москву и бити челом великому князю, что они не бегали, а поехали были молитись к Пречистой в Оковец.

А князя Турунтая изымали в заутреню у Нового города в Неглиненских воротех, а он хотел войти в город с попы. А князя Михаила изымал князь Петр Шуйской на посаде во дворе у Вознесения у хорошой колокольницы за Неглинною на Никицкой улице.

А приведоша их обоих в город того же месяца в 11 день. И царь и великий князь велел их посадити за сторожи и велел их воспросити о их побеге. Они же биша челом, что от страху княж Юрьева Глинского убийства поехали были молитися в Оковец ко Пречистой. И царь и великий князь после того вину их сыскал и для отца своего Макарья митрополита прошенья их пожаловал, вину им отдал и велел их подавать на поруки, занеже от неразумия тот бег учинили, были обложася страхом княжь Юрьева убийства [ПСРЛ, т. 34, с. 183; т. 29, с. 54 – 55, 153 – 154; т. 13, ч. 1, с. 154 – 155; 1910 г., т. 20, ч. 2, с. 472 – 473].

– маленька деревня у Тверській області (67 км на північний захід від Ржева, 274 км від Москви). Там в 1539 р. з’явились чудотворні ікони.

Стисло, але з повною довірою до всіх подробиць цю пригоду описують сучасні історики [СЦ, с. 94]

Це оповідання, хоча й викладене в усіх літописах однаково і написане одразу після подій, містить масу суперечностей і просто-таки неймовірних подробиць.

Чи міг князь Михайло злякатись убивства свого брата Юрія? – Безперечно, міг. Те, що під час повстання більше нікого з Глинських не було вбито, зумовлено щасливим випадком, що їх в той момент в Москві не було. Але цей переляк мусив бути короткочасним, бо уже наступного місяця липня ми бачимо Михайла при царі під час походу в Коломну. Тобто «переляк» не міг знову наступити десь у вересні чи жовтні 1547 року і не міг бути причиною «утечі».

Далі, якщо розглянути хронологію літописного оповідання, вийде наступне:

1, у жовтні 1547 р. М. В. Глинський та І. Турунтай перебували у своїх маєтках у Ржевському повіті. Де саме – невідомо, умовно будемо вважати, що у самому Ржеві. І от звідти вони кудись поїхали, що викликало підозру на втечу.

Оливи у вогонь підливає факт, що князь І. І. Турунтай-Пронський був у червні 1547 р. намісником у Пскові [ЗР, с. 309]. Він не бачив ані повстання, ані убивства Ю. В. Глинського – чого б йому було аж так лякатись?

2, від Ржева до Москви – 213 км, і якщо спішний гонець долав по 60 км на добу, до виїхав він із Ржева не пізніше 30 жовтня, щоби поставитись у Москві 3 листопада.

3, якщо М. В. Г. та І. Т. справді тікали, то вони теж не монялись («пока не буду в Литве – не могу быть спокоен!»), а їхали так само до 60 км на добу, і за 5..6 днів могли подолати 300..360 км. Від Ржева до Вітебська – 280 км, до Полоцька – 360 км. Отже, поки вість дійшла би до Москви, вони давно були б на території Великого князівства Литовського, і посилати за ними погоню було би марно.

4, менше з тим, цар наказав П. І. Шуйському спорядити погоню, і мабуть десь 5 чи 6 листопада вона мала б вирушити з Москви. Я покладаю на організацію погоні 2..3 дні, бо вона мала тривати кілька тижнів, отже, треба було не тільки зібрати якийсь загін, але й забезпечити його харчами.

5, перед Шуйським постало непросте запитання – куди гнатись? Він поїхав у «ржевські місця», і десь близько 13 листопада був у Ржеві (із загоном та обозом більше 30 км на добу не пройдеш, і то слід пам’ятати про глибокий сніг і короткий день). Далі Шуйський заскочив утікачів у якихось «тісних місцях».

6, утікачі дізнались (від кого?), що за ними йде погоня. Але погоня їх не схопила, вони її щасливо оминули і не дивлячись на тісноту місць, поїхали собі до Москви й прибули туди мабуть, наприкінці листопада.

7. І от Турунтая схопили у Неглиненських воротах. Ці ворота звуться також , через них в’їжджали у Китай-город з північно-західного напрямку. Ці ворота знаходяться у 300 (трьохстах!) метрах від Спаської башти Кремля. Справді варто було трудити ноги, бігаючи аж поза Ржев!

8. А Глинського схопили у його власному дворі на біля церкви Вознесіння (нині – , Велика Никитська, 18). З цим було значно більше клопоту, бо треба було виїхати з Троїцької башти Кремля, переїхати міст через Неглинну, проїхати по сучасній вул. Моховій до початку Великої Никитської і далі по цій вулиці. А це – цілий кілометр або навіть 1100 метрів! «Не имей двора близ княжа двора…»

9. І от уже 11 листопада (а зовсім не наприкінці листопада чи на початку грудня, як виходило би за нашим хронометражем) утікачів вкинули в кремлівську тюрму і цар наказав відпустити їх на поруки. Виходить з цього, що факт утечі не було доведено, інакше вони зазнали б тяжкої опали.

Я ж у свою чергу реконструюю події так:

1, після липневого походу в Коломну, отже, десь у серпні 1547 р., М. В. Глинський поїхав у свій маєток у Ржевському повіті (про який ми при цій нагоді дізнаємось) і звідти справді їздив чи спробував з’їздити на молитву в Осовці. Це місце – і нині задуп’я, а в 16 ст. і поготів, тому можна повірити, що мало хто знав туди дорогу і можна було заблукати.

2, далі М. В. Г. повернувся до Москви (орієнтовно – у вересні 1547 р.) і, можливо, розповідав своїм знайомим, як він заблукав по дорозі до тих Осовців.

3, хтось із цих знайомих (можливо, той самий П. І. Шуйський) вирішив скористатись такою нагодою і перебріхав її на спробу втечі, і так виклав її цареві 3 листопада. Цар наказав схопити «утікачів» і доручив це тому ж Шуйському.

4, поки Шуйський дійшов від царського палацу до свого двора у Кремлі, поки напився на радощах п’яним, поки прочумав – наступило вже 11-е число листопада, і Шуйський нарешті схопив «утікачів», котрі не почували себе ні в чому винними і не збирались тікати чи переховуватись. У ніяку погоню в тісні місця Шуйський не їздив і не віддалявся від царського двора далі як на один кілометр.

5, коли справа з’ясувалась, варто було би покарати наклепника, але правила «донощику – перший кнут» тоді, мабуть, ще не існувало. В результаті запис в літописі відбив комбіновану версію подій – фальшиве звинувачення у втечі і фактичне перебування «втікачів» у Москві.

Знову стисло, і знову з деякими відмінностями записано в «Продовженні Хронографа»:

Того же месяца [листопада], в 5 день, побежали были в Литву князь Иван Ивановичь Пронской Турунтай и со княгинею да князь Михайло Васильевич Глинской с матерью и со княгинею. И царь великий князь послал за ними князя Петра Ивановича Шуйского, да князя Василья Семеновича Серебряного, да князя Дмитрия Ивановича Немого Оболенского, а с ними многих людей. И они услышали за собою погоню и воротилися опять к великому князю. И, пришед на Москву, били челом митрополиту Макарью, чтобы митрополит пожаловал о них, царю и великому князю печаловался. И митрополит о них царю и великому князю поминал, чтобы их государь пожаловал, казнь им отдал. И царь великий князь для отца своего Макарья митрополита их пожаловал, казнь им отдал, а живот их вотчину велел взяти на себя, царя и великого князя [ПХ, с. 293].

Тут маємо недбале скорочення ширшого оповідання: 5 листопада із дня, коли вість дійшла до царя, перетворилось на дату «утечі». Основний наголос зроблено на ролі митрополита.

Якщо дати цьому оповіданню повну віру, то вийде, що М. В. Глинський при цій нагоді позбувся своїх вотчин (якщо вони в нього перед тим були) і мусив вислужувати їх наново.

Подальша служба М. В. Глинського

Так чи інакше, ця глина М. В. Глинському не зашкодила:

В Василегороде [Васильсурську,] с Петрова дня [29 червня 7056 – 1548 р.] годовали воеводы князь Михайло Васильевич Глинский… [та троє інших; РК-1605-2, , с. 356; РК-1598, с. 116]

У вкладній книзі Троїце-Сергієва монастиря є запис:

57 (1549) году июня в 9 день дала вкладу княгиня Анна княж Васильевская Глинского по снохе своей по княж Михайлове Глинского княгине Ксение денег 50 рублев [ВК, с. 50].

Після смерті Ксенії Михайло оженився вдруге, в 1555 році він зробив вклад по своєму малому синові Петру (як нижче). Його друга дружина в черницях звалась Феодосія:

78 (1570) году июня в 9 день государь царь и великий князь Иван Васильевич всеа Руси пожаловал по князь Михайлове Васильевиче Глинского княгине старице Федосье денег 200 рублев [ВК, с. 50].

5 квітня 7058 (1550) р. було призначено воєвод на кримський кордон, зокрема, «в Пронске боярин и воевода князь Михайло Васильевич Глинский да воевода князь Давыд Фёдорович Палецкий» [РК-1605-2, , с. 387; РК-1598, с. 124]. Видно, не досидів М. В. Глинський свого року в Васильсурську.

18 липня 7058 (1550) р. прийшли в Москву тривожні вісті, що кримці з великими силами йдуть на північ. 20 червня цар вирушив з Москви до Коломни, з ним було «боярин и конюший Иван Петрович Фёдоров […] боярин князь Михайло Васильевич Глинский» [РК-1605-2, , с. 389 – 390; РК-1598, с. 127]

У «Тисячній книзі» 1550 р. М. В. Глинський позначений серед бояр на 8-у місці, одразу після П. І. Шуйського (того самого, який арештував М. В. Г. в 1547 році). У «Дворовой тетради» 1550-х років М. В. Глинський так само записаний серед бояр, але уже на 18-у місці, тоді як П. І. Шуйський – на 13-у [ – М.-Л.: 1950 г.]. Все це небагато додає до його біографії.

У вкладній книзі Троїце-Сергієва монастиря є запис:

60 (1551) году октября в 4 день дал вкладу князь Михайло Васильевич Глинской по слуге своем по Мурзе денег 50 рублев. Да ево же Мурзина продана однорядка, взято полтора рубли [ВК, с. 220].

Похід на Казань

У квітні 7060 (1552) р. було оголошено похід на Казань, зокрема «на Каму послал [царь] в судовой рати боярина и воеводу князь Михаила Васильевича Глинского до окольничего и воеводу Ивана Умного Ивановича Колычова» [РК-1605-2, , с. 418; РК-1598, с. 134; РК-1636, ч. 1, ].

«Літопис початку царювання» докладно висвітлює похід царя Івана 4-го на Казань в 1552 році. Зокрема, для забезпечення дій проти Казані навесні того року

на Каму государь послал боярина князя Михаила Васильевича Глинского да окольничьего Ивана Ивановича Умного, а с ними детей боярских, и казаков, и стрельцов […] И велел князю Михаилу поставити по всем перевозам по Каме и по Вятке детей боярских, и казаков, и стрельцов, и вятчан [ПСРЛ, т. 29, с. 73, 172; т. 13, ч. 1, с. 178; ч. 2, с. 477; т. 20, ч. 2, с. 494].

Кама впадає у Волгу у 70 км нижче Казані, тому блокування перевозів через Каму було важливою частиною периферійної блокади центральної частини Казанського ханства. М. В. Глинський надсилав царю доповіді про дії його загону [викладені у ПСРЛ, т. 29, с. 74, 173; т. 13, ч. 1, с. 179; ч. 2, с. 478; т. 20, ч. 2, с. 495], надіслав важливого полоненого – Янгуру-богатиря.

У пізньому Піскарьовському літописці скорочено: «В лето 7059 […] А на Каму послал князь велики князя Михаила Глинского для бережения казанского» [ПСРЛ, т. 34, с. 186]. Я не вмію сказати, чи це помилкове датування звістки 7060 (1552) р., чи йшлося про окремий подібний похід роком раніше.

Далі бачимо: коли цар став під Казанню, при ньому були 9 вельмож, із них 2-й – князь М. В. Глинський [РК-1636, ч. 1, ].

У вересні 7060 (1552) р. цар наказав виставляти на ніч сторожу довкола Казані і призначив командирів, зокрема, боярина князя Михайла Васильовича Глинського та окольничого Івана Івановича Умного-Количова [РК-1605-2, , с. 424; РК-1598, с. 137].

Під час вирішального штурму Казані «царь же благочестивый послал […] за Казань боярина князя Михаила Васильевича Глинского да боярина дворового воеводу Ивана Васильевича Шереметева» [ПСРЛ, т. 29, с. 203; т. 13, ч. 1, с. 218; ч. 2, с. 513].

Після здобуття Казані, десь у жовтні 7061 (1552) р., цар розписав порядок відходу війська до Нижнього Новгорода:

В судах идти воеводам по полкам: в большом полку воеводы боярин князь Михайла Васильевич Глинский да окольничий Иван Иванович Умной-Колычов.

В передовом полку воеводы боярин князь Пётр Семёнович Серебряный да князь Фёдор Борисович Ромодановский. И князь Пётр Серебряный списков не взял, а бил челом на князя Михаила Глинского, что ему быть у него в передовом полку непригоже. И царь и великий князь князю Петру списки велел взяти и в передовом полку велел идти.

И князь Пётр списков не взял. И царь и великий князь князю Петру Серебряному велел были у князя Михаила в полку [РК-1605-2, , с. 441 – 442; РК-1598, с. 138; РК-1636, ч. 1, ].

Відчуваючи, що небезпеки і відповідальності тепер нема, командири охоче сперечались за місця.

Можна зробити висновок, що в оцій найбільш успішній війні царя Івана 4-го М. В. Глинський відіграв досить помітну роль.

Боярин і воєвода

В описі царського архіва, складеному в 1570-х роках, є згадка: «Ящик 134. […] да в нем же речи на князь Михаила Глинского и князя Володимера Воротынскова княже Михайлова человека Некрасовы, да Ивашка Домнина, да Ивашка Рязанцова» [ царского архива XVI века и архива Посольского приказа 1614 года. – М.: 1960 г., с. 30]. Згадка , служба якого відома в 1541 – 1553 роках, вказує, що донос був на Михайла Васильовича Глинського.

2 червня 7061 (1553) р. був розписаний похід царя до Коломни, де серед 9 бояр на другому місці названий Михайло Васильович Глинський, на дев’ятому – Федір Григорович Адашев [РК-1605-2, , с. 451; РК-1636, ч. 1, ; РК-1598, с. 140 – тут Ф. Г. Адашев поставлений на першому місці].

У листопаді 7062 (1553) року при описі весілля царя Симеона Касаєвича згадано:

А у царя Симеона на его дворе были бояре князь Михайло Васильевич Глинский… [РК-1605-2, , с. 458; РК-1598, с. 12]

В 1554 році М. В. Г. купив за 500 рублів село Лисцово, яке колись належало Ф. І. Головіну. При цій нагоді слід згадати і його раніші придбання: в 7042 (1533..1534) р. – за 120 рублів половину села Назарнова від Ф. Ф. Головіна, далі в 7045 (1536..1537) р. – за 400 рублів село Оленино у Ростовському повіті від дітей Ф. І. Головіна і за 600 рублів село Іллінське від Тимофія Головіна; в 7052 (1543..1544) р. – за 50 рублів половину деревні Ізмайловської від Т. А. Головіна. Всі ці надбання з часом опинились у власності Троїце-Сергієвої лаври, з неопублікованої копійної книги якого узято ці дані [ЗР, с. 270].

Із пошуком цих місць нам допомагає вказівка на розташування Оленина в Ростовському повіті. Всього відомо , до Ростовського повіту могла належати тільки сучасна в Іллінському районі Івановської області, у 36 км на південний схід від Ростова.

Це одразу дає нам ключ: село Назарново – нині зветься у тому ж Іллінському районі, у 3.5 км на північний захід від Оленина; Іллінське – велике сучасне село у тому ж районі, 4 км на захід від Оленина; Лисцово (Лысцево) – у тому ж районі у 18 км на північ від Оленина (27 км на схід від Ростова).

Що таке деревня Ізмайловська – я не вмію сказати, найближча у Ярославському районі й області, за 51 км на північ від Оленина. Може бути, що це не те, що нам треба.

Отаку компактну групу поселень в колишньому Ростовському повіті придбав М. В. Глинський від роду Головіних.

Наступні звістки про М. В. Глинського пов’язані з його службою воєводою в Казані.

У квітні 7062 (1554) р. цар призначив чиновників для управління Казанню упродовж року: боярина князя Михайла Васильовича Глинского та боярина Федора Григоровича Адашева [РК-1605-2, , с. 471; РК-1598, с. 144; РК-1636, ч. 1, ].

Того же году [7062 – 1554] августа, писали воеводы из Казани боярин князь Михайло Васильевич Глинский с товарищи, что посылали из Казани на луговых людей изменников […] И казанцы солгали, царю государю изменили, на изменников не пошли… [ПСРЛ, т. 29, с. 231; т. 13, ч. 1, с. 245; т. 20, ч. 2, с. 552]

Десь на початку 7063 року, тобто у вересні 1554 р. були призначені «государевы воеводы в Казани на годовой князь Михайло Васильевичь Глинской да князь Дмитрей Ивановичь Хилков, да князь Федор Ивановичь Кашин» [РК-1605-2, , с. 479].

Месяца октября [7063 – 1554] присылали к царю и государю из Казани боярин и воевода князь Михайло Васильевич Глинский с товарищи [звістку про перемогу над повстанням – ПСРЛ, т. 29, с. 233; у Никонівському літописі цей запис поставлено у жовтні 1555 року, думаю, помилково – ПСРЛ, т. 13, ч. 1, с. 247].

Марта в 1 день [7063 – 1555] писали царю и великому князю из Казани боярин и воевода князь Михайло Глинский с товарищи, что луговые люди приходили на Арскую сторону войной [ПСРЛ, т. 29, с. 232; т. 13, ч. 1, с. 246].

Про те, що М. В. Глинський був воєводою в Казані в 7063 році, є згадка у суперечці за місця, котра виникла в 7111 (1602 – 1603) році [РК-1605-2, , с. 39 – 40].

Нових воєвод було призначено в Казань «лета 63 с Николина дня вешнего» [РК-1598, с. 152], тобто з 9 травня 1555 р., і більше М. В. Глинський до Казані не повертався.

В цей же час –

63 (1555) году февраля в 3 день князь Михайло же Васильевич дал вкладу по сыне своем князе Петре бархату золотного аршин [ВК, с. 50].

Цей його син помер малолітнім, можливо, новонародженим, і по ньому було вкладено аршин дорогоцінної тканини, як ми бачил вище, у 1533 році (вклад по княжні Фетінії Михайлівні).

У жовтні 7064 (1555) р. по кримських вістях було розписано похід до Калуги та Серпухова; першим воєводою передового полка був князь Михайло Васильович Глинський [РК-1605-2, , с. 502; РК-1598, с. 153; РК-1636, ч. 1, ].

Новим місцем служби М. В. Глинського став Великий Новгород.

А в то время [лютий 1556 р.] отпустил государь на Новгород наместника боярина князя Михаила Васильевича Глинского и велел к королю отписати, вспоминая его неправды, и что будет похочет покою и он бы [король] к нему [царю?] послов прислал [ПСРЛ, т. 29, с. 244; т. 13, с. 1, с. 265; т. 20, ч. 2, с. 568; запис стоїть між повідомленнями за 7 і 15 лютого 1556 р.].

Того же дня из Новагорода Великого наместник боярин князь Михайло Васильевич Глинский немецкую грамоту прислал, а пишут: немцы против его грамоты просят опасные грамоты на послов или на гонцы [ПСРЛ, т. 29, с. 245; т. 13, с. 1, с. 266 – 267; т. 20, ч. 2, с. 569; перед цим записом стоїть запис за 21 березня 1556 р.].

9 травня 7064 (1556) року цар Іван 4-й пожалував свого новгородського намісника князя М. В. Глинського половиною судового мита з Новгорода [Дополнения к актам историческим. – Спб., 1846 г., т. 1, , с. 155 – 156]

У червні 7064 (1556) р. цар розгорнув військо по берегу Оки, і сам стояв у Серпухові. При ньому були «стольники: в головах князь Василий княж Михайлов сын Глинский…» [РК-1605-2, , с. 512; РК-1598, с. 158; РК-1636, ч. 1, ]. Оце перша його служба.

Того же месяца [грудень 1556 р.] писали из Выбор[г]а ко князю Михаилу Васильевичу Глинскому свиского короля послы […] Писали, что они пришли в Выбор[г] декабря в 1 день, а идут ко царю и государю великому князю от Стауса короля, и князь Михайло бы им прислал добрых детей боярских на обмену в закладе […] И царь и великий князь велел князю Михаилу отписати к королю, что промеж государей изначала ходят послы по опасным грамотам, а их королю от царя и государя на его послы [грамота] была же, по которой ему прислали бити челом, а заклад в послах не ведётся [ПСРЛ, т. 29, с. 252 – 253; т. 13, ч. 1, с. 277 – 278; т. 20, ч. 2, с. 579].

У лютому 1557 р. шведське посольство вело переговори в Москві.

И царь и великий князь избранного короля Густава Свииского пожаловал и велел новгородским наместникам боярам князю Михаилу Васильевичу Глинскому да Алексею Даниловичу Плещееву перемирие утвердить на всём том, на чём [послы] государю добили челом, на сорок лет. И отпустил царь и великий князь послов с Москвы в Новгород месяца марта. И бояре и наместники новгородские князь Михайло Васильевич да Олексей Данилович послов свииского короля к целованию привели и грамоты перемирные написали и утвердили печатями и отпустили их к королю, а от себя к королю послали посла Ивана Шарапова сына Замыцкого [ПСРЛ, т. 29, с. 254; т. 13, ч. 1, с. 280].

Документи про ці переговори згадано в описі архіву Посольського приказу 1614 р. [ОЦА, с. 120].

Ще деякі документи про новгородське намісництво М. В. Глинського містились у новгородській копійній книзі 7062 – 7064 (1554 – 1556) років. Цю книгу розглянув М. П. Лихачов [Лихачев Н. П. . – Спб., 1888 г., с. 246 – 266].

2 липня 7065 (1557) р. прийшла у Москву вість від князя Дмитра Вишневецького, що кримський хан вирушив у похід. Цар вирішив вийти в Коломну, з ним було 14 бояр, на четвертому місці названий князь Михайло Васильович Глинський [РК-1605-2, , с. 9; РК-1598, с. 162; РК-1636, ч. 1, – відмінність у тому, що М. В. Глинський названий першим із 14-и].

Лівонська війна

У листопаді 1557 р. цар вирішив розпочати Лівонську війну:

В большом полку царь Шиголей, бояре и воеводы князь Михайла Васильевич Глинский да Данила Романович Юрьев [РК-1605-2, , с. 18; РК-1598, с. 170; РК-1636, ч. 1, ].

И отпустил государь в большому полку царь Шигалей, а бояр и воевод князь Михайло Васильевич Глинский да Данило Романович, да черкаские князья Сибок с братьею [ПСРЛ, т. 29, с. 259; т. 13, ч. 1, с. 287; т. 20, ч. 2, с. 587].

Того же месяца в масленое заговение [13 лютого (?) 1558 р.] приехал к царю и великому князю из Немец от царя Шигалея […] и от бояр и от воевод ото князя Михаила Васильевича Глинского со товарищи князь Василий Иванович Борбошин да голова стрелецкий Тимофей Иванов сын Тетерин [ПСРЛ, т. 29, с. 260; т. 13, ч. 1, с. 289; т. 20, ч. 2, с. 589]

– зі звітом про успіхи московського війська. Від Пскова військо дійшло до Нового городка ( – нині руїни замку в Естонії, у 58 км на захід від Пскова), далі пройшло пункти Керекепі, Ялиста, Курслов, Бабий городок – я не маю змоги їх відшукувати, мабуть у книгах про Лівонську війну вони пояснені.

До цього ж походу належить згадка в описі царського архіва, складеному в 1570-х роках: «Ящик 215. […] дело князя Ивана Дмитреевича Белского со князем Васильем Барбашиным, о наказе, что посылан ко князю Ивану с наказом князь Василей Барбашин, и князь Иван у того наказу голову отклеил для того, что написаны к нему в товарыщех князь Иван Мъстисловской да князь Михайло Глинской» [ОЦА, с. 41]. Виходить, Бельський був незадоволений з того, що царський наказ адресовано не йому одному, а ще й іншим воєводам.

Про цей похід є згадка і в першому посланні Івана 4-го до Андрія Курбського [ с Андреем Курбским. – М.: 1979 г., с. 38].

Були й інші успіхи:

В лето 7066 разгневался царь и великий князь Иван Васильевич на ливонских немцев, и послал на них рать свою, царя Шихалея […] а большой воевода был князь Михайло Васильевич Глинский. И тот князь Михайло людьми своими, едучи дорогою, сильно грабил своих, и на рубежи люди его деревни Псковской земли грабили и живот секли, да и дворы жгли христианские. И царь и великий князь про то на него опалался, и велел обыскати кого грабили дорогою, и на нём иным доправити грабежи [Строевский список Псковской 3-й летописи. – Псковские летописи, 1955 г., вып. 2, с. 235].

Що означає остання фраза – я не зовсім розумію. Можливо, М. В. Глинського зобов’язали відшкодувати пороблені грабунки, а можливо, пограбованих зобов’язали відшкодувати грабіжникам ті зусилля, котрі вони робили, грабуючи. Принаймні коли в 1570 році цар з опричниною напав на Великий Новгород, там повбивали та пограбували все дочиста, і не було кому за це гніватись, і не було на кого гніватись.

В описі царського архіва, складеному в 1570-х роках, є згадка про цю справу: «Ящик 198. […] да сыск князя Михаила Глинского про грабеж, как шел в ливонскую землю» [ОЦА, с. 38]. Сама справа до нас не дійшла.

Служба на південному кордоні

У 7067 (1558..1559) році було розписано варту на південному кордоні:

На Дедилове воеводы князь Василий Михайлович Глинский да князь Дмитрий Фёдорович Овчинин, да Иван Борисов сын Федцов [РК-1605-2, , с. 45, 50; РК-1598, с. 177, 179; РК-1636, ч. 1, , 87].

– нині село Тульської області, у 32 км на південний схід від Тули.

11 березня 7067 (1559) року було розписано військо проти кримського царя Девлет-Гірея:

В большом полку воеводы князь Иван Дмитриевич Бельский […]

В передовом полку бояре и воеводы князь Михайла Васильевич Глинский […]

В яртоульском полку воеводы князь Василий Михайлович Глинский… [РК-1605-2, , с. 46 – 47, 52, 57 – 58; РК-1598, с. 178, 180; РК-1605, с. 8; РК-1636, ч. 1, ].

Це військо мало стояти на Дедилове.

Того же лета [1559] августа во 2 день в пятницу приходили на царя и великого князя украину на Пегу крымские люди […] И ходили за ними с Тулы воеводы царя и великого князя, боярин князь Иван Дмитриевич Бельский да князь Василий Михайлович Глинский и иные воеводы [ПСРЛ, т. 29, с. 287].

2 серпня 1559 р. – середа, не п’ятниця. Де знаходиться ця Пега (річка?) – я не дошукався, мабуть десь у сучасній Тульській області.

Тим самим 7067 роком датовано інший розряд на південному кордоні, де князь Михайло Васильович Глинський очолював полк правої руки [РК-1605, с. 8]. Можливо, це якийсь проект, не введений в дію, тому і не дано конкретної дати.

В 7067 (1558..1559) році відзначено смерть боярина Михайла Васильовича Глинського [Послужной список старинных бояр…, с. 42].

У Музейному рукописі «Дворовой тетради» 1550-х років проти імені М. В. Глинського зроблено пізнішу приписку «68-го умре» [ЗР, с. 374], тобто смерть його датована роком пізніше.

У вкладній книзі Троїце-Сергієва монастиря є запис:

68 (1559) году декабря в 11 день по князе Михайле Васильевиче Глинском дал вкладу князь Иван Иванович Пронской да князь Дмитрей Михайлович Жижемской, да дьяки Путило Михайлов, Василей Степанов по его князь Михайлову приказу денег 500 рублев [ВК, с. 50].

Розглядаючи службу М. В. Глинського в цілому, можна відзначити, що він був помітним воєнним та адміністративним керівником першої половини царювання Івана 4-го, хоча й не посідав дуже великих місць і не був близьким до царя. Можна думати, що він отримував за службу якісь земельні пожалування, але про них нема ніяких згадок; все, що ми знаємо про його володіння – це його куплі.

Княгиня Анна Глинська, удова по Василю Львовичу Глинському, мати Михайла Васильовича Глинського, померла перед 1553 роком:

61 (1553) году апреля в 12 день князь Михайло же Васильевич Глинской дал вкладу по матере своей княгине иноке Анисье денег 100 рублев [ВК, с. 50].

При цій нагоді дізнаємось, що Анна постриглась була в черниці з іменем Анисія. В якому монастирі вона жила – ми не знаємо, але можна згадати про у Хотькові, тісно пов’язаний із сусіднім Троїце-Сергієвим монастирем.