Князі Іван та Юрій Васильовичі Глинські
(1533 – 1547 рр.)
Микола Жарких
Князя Івана Васильовича Глинського (брата великої княгині Олени) уже було згадано вище при подіях 1530 і 1533 років. В тому ж 1533 році вперше було згадано і його брата – князя Юрія Васильовича.
Далі у 7044 (1535..1536) році князь Юрій Васильович Глинський іменований крайчим, а в 7048 (1539..1540) році підвищений у чині до боярина [Послужной список старинных бояр…, с. 29, 30].
Того же лета 46 году августа [у серпні 1538 р.] на Коломне были воеводы по полкам: в большом полку были воеводы боярин князь Иван Фёдорович Бельский да боярин князь Михайло Иванович Кубенский, да дмитровский дворецкий князь Дмитрий Фёдорович Палецкий. Да в большом же полку со князем Иваном Фёдоровичем воевода князь Юрий Васильевич Глинский… [РК-1605-2, , с. 274; РК-1598, с. 94].
У вкладній книзі Троїце-Сергієва монастиря є запис:
47 (1539) году июля в 5 день по князь Иванове Пенкова княгине Марье дала вкладу мати ее княгиня Анна Глинская денег 10 рублев да вошвы жемчюгом сажены, да подволоку камчату по цене за 40 рублев [ВК, с. 76].
Нагадаю, що Марія – молодша сестра великої княгині Олени (теж покійної), а Іван та Юрій – її брати.
У листопаді 7048 (1539) р. проти нападу казанського хана Сафа-Гірея на Муром були розставлені воєводи, зокрема, «на Костроме были воеводы князь Юрий Васильевич Глинский да князь Микита княж Фёдоров сын Палецкого» [РК-1605-2, , с. 283; далі на с. 293 цей запис повторено під 6 грудня 7039 року, здається, помилково; РК-1598, с. 100].
В 7049 (1540..1541) році князь Михайло Васильович Глинський названий боярином та іменований конюшим [Послужной список старинных бояр…, с. 31]. Іменування його боярином окремо не записано, можливо, він отримав обидві гідності одночасно.
У липні 7049 (1541) року було розписано похід на Казань, при цій нагоді згадано: «В Муроме воеводы князь Юрий Васильевич Глинский, Тимофей Васильевич Борисов, князь Василий Иванович Осиповский» [РК-1605-2, , с. 295; РК-1598, с. 102]. Вони не брали участі в поході, а пильнували кордон.
У вкладній книзі Троїце-Сергієва монастиря є запис:
50 (1541) году октября в 13 день дал вкладу князь Михайло княж Васильев сын Глинского денег 50 рублев [ВК, с. 49].
Це – перший його вклад до монастиря.
У червні 7050 (1542) р. було розписано пограничну сторожу по берегу Оки, зокрема, «на Сенкине князь Юрий да князь Михайло Васильевичи Глинские» [РК-1605-2, , с. 304; РК-1598, с. 103]. Оскільки М. В. Глинський в ролі воєводи виступає пізніше свого брата Юрія, слід думати, що він був трохи молодшим від Юрія. І в даному епізоді Юрія поставлено перед Михайлом.
16 липня 1542 р. у Москву прийшла вість, що кримські татари напали на рязанські місця. За наказом із Москви проти них вирушили воєводи з багатьох місць, зокрема «с Сенкина перевозу князь Михайло Глинский». Вони побили татар на Куликовому полі [ПСРЛ, 1906 р., т. 13, ч. 2, с. 443]. Виходить, брати Глинські зі своїм загоном охороняли отой перевіз. Михайло Налимов вважає, що Сенькин перевіз через Каширку знаходився при сучасному у 25 км на північ від Кашири [Налимов М. – Опубліковано 31 грудня 2017 р.]
У листопаді 7051 (1542) року у Владимирі були призначені воєводи, при цьому
в передовом полку приговорил был князь великий быти князь Юрию Васильевичу Глинскому, и велел князь великий дияком сказати свою службу князю Юрию на Москве. И князь Юрий дияком отказал, что ему в передовом полку быти немочно, потому что в правой руке быти князю Александру Горбатому, и ему менши князя Александра быти немочно. И князь великий велел быти в передовом полку князю Ивану Семёновичу Ногтеву та князю Андрею княж Дмитриева сына Друцкого.
[…] А в Новегороде в Нижнем в городе князь Михайло Васильевич Глинский да Иван Петров сын Заболоцкого [РК-1605-2, , с. 305 – 306; РК-1598, с. 104].
Орієнтовно до 1543 року можна віднести суперечку за місця:
Тово же году были на Костроме наместники на большой половине князь Михайло Иванович Воротынский, а на меньшой половине князь Иван Васильевич Глинский. И князь Иван посылал бити челом государю, что ему меньши князь Михаила быть невмесно. И бояре все ему о том лаели и велели быть ему у князь Михайла в меньших и поставили князь Ивана Глинского меньши [РК-1605-2, , с. 140 – 141].
В розрядній книзі цей запис потрапив між розпоряджень 1521 року, але О. Зимін відзначив:
И. В. Глинский в разрядах упоминается всего один раз, причем на двадцать лет позже описываемого случая: в 1543 г. он как раз и был наместником и воеводой Костромы. В том же году впервые упоминается в разрядах и М. И. Воротынский. Так что местнический (условно говоря) спор между ними может быть отнесен примерно к 1543 г., а не к 1521 г. [ЗФ, с. 301 – 302].
Мені також здається, що формулювання (бояре все ему о том лаели и велели) відповідає якраз ситуації, коли Іван 4-й був ще неповнолітнім і справу могли вирішити бояри. В 1521 році можна було сподіватись, що справу вирішив би сам великий князь.
У червні 7051 (1543) р. були розставлені воєводи на казанському кордоні, зокрема «на Плёсе были воеводы с Костромы наместник князь Иван Васильевич Глинский да князь Андрей княж Дмитриев сын Друцкий» [РК-1605-2, , с. 312; РК-1598, с. 106].
Невдовзі, не пізніше осені 1543 року, І. В. Глинський помер. Це видно з наступного вкладу М. В. Глинського до Троїце-Сергієва монастиря:
52 (1544) генваря в 20 день князь Михаил же с матерью своею княгинею Анною дал вкладу по брате своем князе Иване денег 137 рублев осмнатцать алтын да сукно червчатое лундыш, шубу белью под золотою камкою, у ней 11 пуг[о]виц серебреных, да сукно голубо с искрою, ковер, епанчю, мерин гнед. Рухлядь и лошадь дано попреже того, ноября в 5 день того же 52 (1543) году [ВК, с. 49].
Наступні три вклади Глинських у монастир також зроблені в пам’ять Івана:
Того же 52 (1544) году февраля в 21 день по князь Иване же Васильевиче Глинском дала вкладу князь Михайловская княгиня Анна денег 12 рублев 14 алтын [ВК, с. 50].
53 (1545) году февраля в 28 день по князь Иване же дал вкладу брат ево князь Михайло Васильевич Глинской денег 50 рублев [ВК, с. 50].
55 (1547) году февраля в 27 день князь Михайло Васильевич Глинской дал вкладу по брате же своем князе Ивана за село денег 100 рублев [ВК, с. 50].
Мені здається, що «Михайловская княгиня Анна» – це описка замість «Васильевская». Першу дружину М. В. Глинського звали Ксенія, вона померла орієнтовно в 1 пол. 1549 р. Інакше требу припустити, що ця Анна була його першою дружиною (про яку ми не маємо більше згадок), Ксенія – другою, а далі ще була третя дружина. Думаю, це малоймовірно. Ще два записи:
7052 (1544) году марта в 27 день дала вкладу княгиня Анна Глинская денег 50 рублев [ВК, с. 50];
52 (1544) году майя в 7 день дал вкладу князь Юрьи Васильевич Глинской 50 рублев [ВК, с. 50];
– не мають прямої вказівки, що вони зроблені на помин Івана, але мабуть зроблені з тієї ж нагоди. Думаю, всі родичі Івана зробили по ньому свої вклади.
У липні 7052 (1544) р. були розставлені воєводи пильнувати берег Оки, зокрема «на Туле были воеводы князь Юрий да князь Михайло Васильевичи Глинские» [РК-1605-2, , с. 317; РК-1598, с. 108].
Тово же году [7054 = 1545..1546] поехал князь великий во Псков, а взял с собою князь Михаила Васильевича Львова Глинского не во мнозе силе [РК-1605-2, , с. 321].
Далі в розрядній книзі йде запис про вінчання Івана 4-го на царство, тому цю поїздку до Великого Новгорода і Пскова слід датувати листопадом – початком грудня 1546 р.
22 грудня 1546 року великий князь Іван 4-й
нарек себе в великие княгини Романову дочь Юрьевича Захарьича Настасью. И велел ей быти на своем дворе в своих полатах. А у ней велел быти матери ее Ульяне Романове жене Юрьевича, да княгине Настасье княж Василья Васильевича Шуйского, да бабке своей княгине Анне княж Василья Глинского [ПСРЛ, т. 34, с. 28 – 29].
Заплановані вінчання на царство та весілля мали показати, що Іван 4-й досяг повноліття і приступив до повністю самостійного правління. Звичайно, йому хотілось відзначити це чимось радісним, і от:
генваря в 3 день положил князь велики свою опалу на князя Ивана на княж Иванова сына Дорогобужского да на князя Федора на княж Иванова сына Овчинина Оболенского, велел их казнити смертною казнью: князю Ивану головы ссечи, а князя Федора велел на кол посадити; и животы их и вотчины велел на себя взяти [ПСРЛ, т. 34, с. 29].
Інакше подає цю подію «Продовження Хронографа»:
Тое же зимы, генваря [7055 – 1547], велел князь велики казнити князя Ивана княж Иванова сына Дорогобужского да князя Феодора княжь Иванова сына Овчинина Оболенского, повелением князя Михайла Глинского и матери его княгини Анны. И князя Феодора посадили на кол на лугу за Москвою рекою против города, а князю Ивану головы ссекли на леду [ПХ, с. 291].
Слід зазначити, що в цьому літописі події 7055 року переплутані, похід на Казань, який відбувся восени 1546 р., описано після згадки про вінчання на царство, котре помилково датовано лютим 1547 р. Здається, це вказує на якусь пізнішу переробку статті 7055 року.
Хоча доповнення невелике, тенденція його протилежна всім літописним оповіданням про події 1547 р. (підкреслення самодержавства нового царя). А тут виходить, що правитель тут був ні при чому, в усьому винні погані бояри і надто баба царя – княгиня Анна Глинська.
Хочу вірити, що голову князю Дорогобузькому зрубали саме на тому місці Москви-ріки, де москалі традиційно святкували Богоявління (6 січня, якраз три дні після страти). Ну, спочатку були призначені святкування, а потім – страти. Потім вирішили сполучити.
У цей же час, 16 січня 1547 року, відбулося вінчання Івана 4-го на царство, при цьому на початку церемонії дорогоцінний хрест несли кілька чоловік, серед них «конюший князь Михаил Васильевич Глинский». Далі наприкінці церемонії згадано, що він носив за царем золоту миску із золотими монетами, а князь Юрій Глинський обсипав цими монетами нововисвяченого царя [ПСРЛ, т. 29, с. 50, 149, 150; т. 34, с. 181; т. 13, ч. 1, c. 151; ч. 2, с. 451; т. 20, ч. 2, с. 469].
Між цими урочистими подіями робота державної машини йшла своїм порядком, і от 20 січня 1547 р. боярин і конюший князь М. В. Глинський іменем царя написав листа до начальства у Вологді, аби воно не правило якогось грошового податку (туковых денег) з сіл, що належали Кирило-Білозерському монастирю [РИБ, 1915 г., , стб. 277 – 278].
Далі 3 лютого 1547 р. відбулося весілля царя Івана 4-го, при цьому згадано: «А конюшей был князь Михайло Васильевич Глинский» [ПСРЛ, т. 34, с. 29].
Розрядна книга додає:
А за столом сидели боярини князь Васильева Львовича Глинского княгини Анна […] А у постели были боярин князь Юрий Васильевич Глинский да казначей Фёдор Иванович Сукин. А боярыни были у постели князь Васильева Васильевича Шуйского княгини Настасья да князь Юрьева Васильевича Глинского княгини [ім’я пропущене], да княж Михайлова Васильевича Глинского княгини Оксинья […] А постелю слал боярин князь Юрьи Васильевич Глинский да казначей Фёдор Иванович Сукин […] В мыльне были с великим князем боярин князь Юрьи Васильевич Глинский, казначей Фёдор Иванович Сукин [РК-1605-2, , с. 325 – 328; РК-1598, с. 10].
Замість того, щоб ворогів шаблею упень рубати, князю Юрію довелося застилати царське ліжко. Скачи, враже, як пан каже! З цієї історії видно, що князь Юрій міг би бути компетентним свідком у справах, які вимагали тримання свічки (і якого ми даремно шукали в попередньому розділі). Ця його служба свідчила про його особисту близькість до новоспеченого царя, але ще нічого не говорила про його урядове значення. Тому я думаю, говорити про «уряд Глинських» – це перебільшення [«к власти пришла группировка придворной знати во главе с бабкой царя Ивана 4-го Анной Глинской и её детьми М. В. и Ю. В. Глинскими» – ЗР, с. 269; особливо я не розумію, звідки видно «главенство» Анни].
Глина четверта. 21 червня 1547 року Москва була спустошена величезною пожежею (іншаллах, ми ще побачимо щось подібне в поточному 2023 році). Після цього стався бунт – нещадний і безглуздий, як усі московські бунти:
Лета 7055 [1547] июня в 26 день черные люди града Москвы от великие скорби пожарные восколебашеся, яко юроди, и, пришедше во град, и на площади убиша камением царева и великого князя боярина князя Юрья Васильевича Глинского и детей боярских многих побиша. А людей княжь Юрьевых безчисленно побиша, и живот княжой розбиша, ркуще безумием своим, яко: «Вашим зажиганием дворы наши и животы погореша». Царь же и великий князь повеле тех людей имати и казнити, они же мнози разбегошася по иным градом, видяще свою вину, яко безумием своим сие сотворишася [ПСРЛ, т. 34, с. 183; з невеликими відмінностями – ПСРЛ, т. 29, с. 54; т. 13, ч. 1, с. 154; 1910 г., т. 20, ч. 2, с. 472; основний текст Царственої книги – ПСРЛ, т. 13, ч. 2, с. 455 – 456].
Так розповідають літописи, сучасні самим подіям. Стисло, але з деякими відмінностями записано в «Продовженні Хронографа»:
И после того пожару москвичи черные люди возволновалися, что будто ся Москву зажигали Глинских люди, и от тое коромолы князь Михайло Глинской с жалования с Оржовы хоронился по монастырем, а москвичи черные люди, собрався вечьем, убили боярина князя Юрья Васильевича Глинского в Пречистой в соборной церкви на обедне на иже-херувимской песни [ПХ, с. 292].
Дослідники надають надзвичайну вагу оцьому слову «вечье», вбачаючи в ньому якусь «серйозну організацію міських народних мас» [ЗР, с. 301], але мені здається, що в даному випадку воно просто позначає велику масу людей.
Згадка про М. В. Глинського тут незрозуміла. Здається, тут помилка переписування і замість «с Оржовы» треба читати «со Ржовы». Чи він устиг утекти із Москви аж у Ржев (це 210 км)? Чи він перебував у пожалуваному йому Ржеві? Чи він бігав з одного монастиря до іншого?
Десь у 1564 році у першому посланні до Андрія Курбського цар Іван 4-й згадував ці події так:
И понеже грехом человеческим повсегда божию благодать раздражающим, и тако случися грех ради наших, божию гневу распростершуся, пламени огненному царствующий град Москву попалившу, наши же изменные бояре, от тебе же нарицаемыя мученики (их же имена волею премину); акиа время благополучно своей изменной злобе улучиша, научиша народ скудожайших умов, бутто матери нашей мать, княгини Анна Глинская, с своими детьми и людьми сердца человеческия выимали и таким чародейством Москву попалили; да бутто и мы тот их совет ведали.
И тако тех изменников научением боярина нашего, князя Юрья Васильевича Глинсково, воскричав, народ июдейским обычаем изымав его в приделе великомученика Христова Димитрия Селунского, выволокли его в соборную и апостольскую церковь Пречистыя богородицы против митрополича места, без милости его убиша и кровию церковь наполниша и выволокли его мертва в передние двери церковныя и положиша его на торжищи яко осужденника. И сие в церкви убийство всем ведомо, а не яко же ты [Андрій Курбський], собака, лжеши!
Нам же тогда живущим в своем селе Воробьеве, и те изменники научили были народ и нас убити за то, что бутто мы княж Юрьеву мать, княгиню Анну, и брата его князя Михаила у себя хороним от них. Како убо смеху не подлежит мудрость сия! [ с Андреем Курбским. – М.: 1979 г., с. 29].
Цар, звертаючись до опонента, не дуже журився викладом фактичної сторони подій, котра була добре відома Курбському (принаймні Іван так вважав), натомість дав волю своєму обуренню.
Пізніші приписки до Царственої книги, а за ними слідом й Олександро-Невський літопис (доведений до 1567 року) оповідають значно інакше, з використанням послання Івана 4-го, але більш зв’язно і зрозуміло:
Того же месяца [июня] в 23 день, после пожару на 2 день, приехал царь и великий князь навещати Макария митрополита на Новое, и бояре с ним. И вражиим наветом начаша глаголати, яко волхвованием сердца человеческие вымаша и в воде мочиша и тою водою кропиша и оттого вся Москва погоре. Начаша словеса сия глаголати духовник царя и великого князя протопоп благовещенский Фёдор да боярин князь Фёдор Скопин-Шуйский да Иван Петров Федоров. И царь и великий князь велел того боярам сыскати.
И того же месяца в 26 день, в неделю на 5 день после великого пожару, бояре приехаша к Пречистой к соборной на площадь и собраша чёрных людей и начаша вопрошати: кто зажигал Москву?
Они же начаша глаголати, яко княгиня Анна Глинская со своими детьми и с людьми волхвовала: вымала сердца человеческие да клала в воду да тою водою ездя по Москве кропила, и оттого Москва выгорела.
А се глаголаху чёрные люди того ради, что в те поры Глинские у государя в приближении и в жалованье [были], а от людей их чёрным людиям насильство и грабёж, они же [Глинские] их [своих слуг] от того не унимаху.
Князь Михайло [Васильевич] Глинский тогда бяше и с материю на огосударском (!) жалование на Ржеве, а князь Юрий Глинский тогда приехав туто же, и как услыша про матерь и про себя такие неподобные речи, и пошёл в церковь в Пречистую. Бояре же по своей к Глинским недружбе наустиша черни. И они же [бояре!] взяша князя Юрия в церкви и убиша его в церкви и извлекоша передними дверьми на площадь и положиша перед торгом, идеже казнят.
Были же в совете сём протопоп благовещенский Фёдор Бармин, князь Фёдор Шуйский, князь Юрий Тёмкин, Иван Петров Федоров, Григорий Юрьевич Захарьин, Фёдор Нагой и иные многие.
А людей князь Юрьевых бесчисленно побиша и живот княжий разграбиша, ркуще безумием своим, яко «вашим зажиганием дворы наши и животы погореша, а мати твоя княгиня Анна сорокою летала да зажигала да из люде…» [тут, здається, щось недописано.] Много же и детей боярских незнакомых побиша из Северы, называючи их Глинского людьми.
А после того убивства на третий день [29] приходиша многие люди чернь скопом ко государю в Воробьёво, глаголюще нелепая, что будто государь хоронит у себя княгиню Анну и князя Михаила, и он бы их выдал им. Царь же и великий князь повеле тех людей имати и казнити, они же мнози разбегошася по иным градам, видяще свою вину, яко безумием своим сие сотвориша [ПСРЛ, т. 13, ч. 2, с. 455 – 457; т. 29, с. 153].
Незручність цієї пізньої вигадки видна хоча б з того, що «народ» у відповідь на запитання бояр слово в слово повторює ту формулу, яку раніше викладали царю його бояри. Чи варто було проводити таке «слідство», котре (якщо воно відбулося) тільки підбурювало збентежених москвичів?
У боярському списку відзначено, що в 7055 році «боярин князь Юрий Васильевич Глинский убит на Москве»; також відзначено: «Отставлен боярин и конюший князь Михайло Васильевич Глинский» [Послужной список старинных бояр…, с. 34; видавець документу М. І. Новіков до останнього зробив примітку: мабуть відставлений тільки з посади конюшого].
Про князя Івана Васильовича Глинського, згаданого у розглянутих вище при подіях 1530, грудня 1533 і 1543 років, додаткових даних дуже мало.
В 1548 р. його мати Анна і брат Михайло дали у монастир село Булгаково у Суздальському повіті, котре був купив І. В. Г. у Андрія Булгакова [нині це село невідоме]. Пізніше, в 1559 р. на помин душі І. В. Глинського було дано 500 рублів у Троїце-Сергіїв монастир [ЗР, с. 270]. Отже, І. В. Г. не займав ніяких визначних посад в московській адміністрації і помер перед 1548 роком.
Маємо також недатований запис у вкладній книзі Троїце-Сергієва монастиря:
Дал вкладу князь Юрьи Иванович Глинской паникадило серебряно струкофомилово яйцо [тобто з яйця страуса] обложено серебром о четырех свещах, кисть шелковая, яблоко жемчюгом саженое [ВК, с. 50].
Він розміщений між датованими записами 1570 і 1574 років. У Московській державі ми знаємо трьох Іванів Глинських: Івана Львовича у першому поколінні, Івана Васильовича в другому поколінні та Івана Михайловича в третьому. Якщо припускати, що запис зроблено між зазначеними роками, цей Юрій мав би бути сином Івана Васильовича Львовича. Якщо не зважати на таке хистке датування, то можна припускати, що його батьком міг бути будь-хто із зазначених Іванів.
Для з’ясування справи потрібні додаткові джерельні дані.