Олена Василівна і Михайло Львович Глинські (1526 – 1538 рр.)

Микола Жарких

В історії Михайла Глинського я був зупинився на тому, що цісар Максиміліан клопотався про його визволення, і це нічого не допомогло.

Звільнення Михайла Глинського

Переміна у становищі М. Л. Глинського мала зовсім іншу причину. В 7034 (1526) році

Тое же зимы, февраля, в неделю о блуднем, князь великий Василий Иванович всея Руси женился, взял за себя княжну Елену, дочерь княж Васильеву Глинского Темного [ПСРЛ, 1959 г., т. 26, с. 313].

випадала на 28 січня 1526 року, я думаю, весілля сталось десь упродовж тижня між цією неділею і наступною (4 лютого). Новгородський літопис Дубровського датує шлюб загально: «После крещения Христова в Великий мясоед» [ПСРЛ, 2004 г., т. 43, с. 217]. Постниківський літописець подає дату 24 січня [ПСРЛ, 1978 г., т. 34, с. 15], Воскресенський, Никонівський, Львовський літописи – 21 січня [ПСРЛ, 1859 г., т. 8, с. 271; 1904 г., т. 13, ч. 1, с. 45; 1910 г., т. 20, ч. 1, с. 403]. Також 21 січня стоїть у розрядній книзі [РК-1598, с. 9].

Пізній Псковський 1-й літопис додає: «оженился… у вдовы у княгини Анны у княж Васильевы Львовича Глинского» [ПСРЛ, 1848 г., т. 4, с. 296 = 2005 г., т. 5, с. 103] – під помилковою датою 7032 (1524) р.

Формально цей шлюб ще не був глиною, але з огляду на подальші події його можна вважати поворотним моментом у долі Глинських. Василь 3-й не мав дітей зі своєю дружиною Соломонією Сабуровою, і от із чисто династичних міркувань – потреби у спадкоємці – він вирішив розлучитись із Соломонією. У грудні 1525 року її постригли у черниці, що спричинило грандіозний скандал у вищих колах московського суспільства. Кажуть, що 47-річний Василь почав голити бороду, аби хоч якось приподобитись своїй молодій нареченій. Думаю, Олені на той час було 16..17 років, отже, народилась вона у 1509..1510 роках, уже під час перебування її батьків у Московії.

С. Герберштейн у своїх записках про Московію напустився на великого князя Василя за його незаконний другий шлюб при живій дружині – ото азіатська дикість! Чомусь він не подивився в бік молодшого сучасника Василя 3-го – англійського короля Генріха 8-го (1491 – 1547), який теж заслав свою першу дружину (Катерину Арагонську) в монастир, а потім, щоб не було звинувачень у двоєженстві, знайшов кращій спосіб. Він відрубував голови своїм королевам, як тільки вони йому набридали, і одружувався з наступними. І так шість разів. Ото справжня європейська цивілізованість, куди до того москалям!

Маємо вказівку на ще одну дочку Василя Львовича Глинського – Марію, мабуть, молодшу сестру Олени:

Тово же году [7035 – 1526..1527] женил князь великий князя Ивана Даниловича Пенкова, дал за нево своячину свою княжну Марью Васильеву дочь Глинского [РК-1605-2, , с. 200 ; дуже коротко – ПСРЛ, т. 8, с. 272].

Цей запис поставлено перед записом про звільнення М. Л. Глинського, тому можна думати, що весілля відбулося в останні місяці 1526 року. Мені здається, що вираз «женил князь великий» можна розуміти – Василь 3-й узяв на себе опіку над родиною князя Василя Глинського.

Через рік після шлюбу Олени, у лютому 7035 (1527) року великий князь Василь відпустив М. Л. Глинського на поруки [Собрание государственных грамот и договоров, хранящихся в государственной коллегии иностранных дел. – М.: 1812 г., ч. 1, № 155, – 430]. Як бачимо, московський князь не забув поради покійного імператора Максиміліана – зв’язати Глинського твердою клятвою.

Текст грамоти можна зрозуміти так, що за волинського (!) князя М. Л. Глинського поручилися три найвизначніші вельможі – князі Дмитро Федорович Бельський, Василь Васильович Шуйський та Борис Іванович Горбатий, що в разі утечі Глинського вони заплатять п’ять тисяч рублів (чи кожен по 5 000?). За цих вельмож у свою чергу поручились 46 інших представників московської знаті – теж у 5 000 рублів (мабуть, з них усіх разом). Грамота передбачала, що у разу втечі «статки и сёла княж Михайловы все – государю нашему великому князю Василью Ивановичу всея Руси».

Ця подія відмічена і в літописах:

Тоя же зимы [7035 – 1527 року] февраля пожаловал князь великий князя Михаила Глинского, выпусти его из нятства и казну его отдал ему, и вотчиною его своим жалованьем пожаловал доволне. И велел ему женитися у болярина своего у князя Ивана Васильевичи у Немого [ПСРЛ, 1978 г., т. 34, с. 15; скорочено: «выпустил из поимания князя Михаила Львовича Глинского да и пожаловал» (ПСРЛ, 1959 г., т. 26, с. 314); ще більше скорочено (ПСРЛ, 1859 г., т. 8, с. 272; 1904 г., т. 13, ч. 1, с. 45; 1910 г., т. 20, ч. 1, с. 404)].

Трохи інакше стилізує цю звістку «Продовження Хронографа»:

Тое же зимы, февраля, пожаловал князь велики из опалы князя Михаила Львовича Глинского и казну его отдал ему, а в отчину дал ему Стародуб Ряполов и с селы и велел ему женитися у боярина своего, у князя Ивана Немого Васильевича Оболенского. [ПХ, с. 283].

Досить подібну інформацію містять дипломатичні документи. У місяці лютому 7037 (1529) року великий князь Василь 3-й відправив до короля Сигізмунда свого дворянина Федора Григоровича Афанасьєва з дрібними дорученнями. Як водиться, Федору було дано інструкції, зокрема:

А нечто вспросят Федора: где ныне князь Михайло Глинской?

И Федору молвити: Глинской на Москве.

А где Глинской лето был?

И Федору говорити: был лето в своей отчине.

А вспросят: где у него отчина?

И Федору говорити: государь наш Глинского пожаловал, дал ему у вотчину городы Юрьевец, Стародуб и Ряполов и иные волости и села.

А вспросят: у кого Глинской женился?

И Федору говорити: женился, господине, Глинской у князя у Ивана Васильевича Оболенского.

Да нечто вспросят про Глинского, ино говорити, а не вспросят, ино не говорити [СИРИО, т. 35, № 94, с. 775].

Зі звіту Федора видно, що у короля за Глинського мову не починали.

Нарешті, у розрядній книгі записано:

Тово же году [7035] пожаловал князь великий, выпустил ис тюрьмы князя Михаила Львовича Глинского, а сидел в тюрьме за литовской отъезд.

Тово же году женился князь Михайло Львович Глинской, а взял за себя дочерь князя Ивана Немова Оболенского [РК-1605-2, , с. 203].

Виходить, М. Л. Глинський перебував у в’язниці 13 років (1514 – 1527)! Як для першої глини – зовсім немало. І характерно для московських порядків, що пан наказує своєму холопу женитись, і той, у якості говорячого бидла, виконує наказ.

Кар’єра Михайла Глинського

Десь у той час М. Л. Глинський став боярином. Запис датовано 7032 (1523..1524) роком, думаю, помилково [Послужной список старинных бояр… с 6970 по 7184 год. – Древняя российская вивлиофика, М., 1791 г., , с. 22].

В описі царського архіва, складеному в 1570-х роках, є згадка: «Ящик 110. А в нем книги города Юрьевъца, что было за князем за Михаилом за Глинским» [ОЦА, с. 28 – 29]. С. О. Шмідт, друкуючи цей опис, не був упевнений чи це стосується Михайла Львовича Глинського, чи його небожа Михайла Васильовича Глинського. Мені здається, наведена вище інструкція вирішує сумнів на користь Михайла Львовича. Так думають і сучасні дослідники [ЗФ, с. 142 – 143; коментар А. В. Кузьміна та Г. Л. Хорошкевич в кн.: ГЗМ, т. 2, с. 332].

У тому ж 7035 році М. Л. Глинський купив у Івана Григоровича Морозова село Звягино з 9 деревнями та половину млина на ріці Уча – в сумі 400 рублів [ 1505 – 1526 гг. – М.: 1975 г., № 286, с. 286 – 287].

є допливом Клязьми, і так легко знаходиться потрібне нам – нині це мікрорайон міста Пушкіно, із річкою Учею. Село знаходилось у 28 км на північний схід від Московського Кремля. Дату купчої – 1526..1527 роки, я думаю, можна звузити до березня – серпня 1527 р.

Невдовзі бачимо М. Л. Глинського знову воєводою:

В лето 7036. По рождестве святой богородицы приходил царь Аклам Перекопский [, на той час – калга, не хан] со многими силами татарскими к берегу [Оки], и воеводы великого князя, князь Фёдор Михайлович Мстиславский и князь Михаил Львович Глинский, и иные воеводы великого князя Василия Ивановича, берегу не дали и отбились [ПСРЛ, 1959 г., т. 26, с. 325].

Різдво богородиці святкують 8 вересня, отже це був початок 7036-го вересневого року, 8 вересня 1527 р.

Далі, у травні 7038 (1530) року в розряді походу на Казань читаємо:

А в конной рати воеводы: в большом полку князь Михайло Львович Глинский да Василий Андреевич Шереметев [РК-1598, с. 75; РК-1605-2, , с. 198 – 199, 216].

Дуже подібно подає Вологодсько-Пермський літопис:

Послал князь великий воевод своих к Казани на безбожного царя Сафа-Гирея Казанского […] а поле конною ратью послал воеводу своего князя Михаила Львовича Глинского и иных воевод со многими людьми […] А большие воеводы князь Иван Федорович Бельский да князь Михайло Васильевич Горбатый Кислый, да князь Михайло Львович Глинский и иные воеводы под городом под Казанью стали, оплошая, и обозу города гуляя не сомкнуша, а се промеж воеводами пришла брань, а люди в розстрое [ПСРЛ, 1959 г., т. 26, с. 314].

Багато інших деталей подає Постниківський літописець, зокрема:

А в конной [рати] полем отпустил [Василь 3-й] воевод своих князя Михаила Лвовича Глинского да Василья Ондреевичя Шереметева и иных воевод своих […] И не взяли города [Казани] потому, что воеводы Глинской з Бельским меж себя спор учинили о местех: которому ехати в город наперед [ПСРЛ, 1978 г., т. 34, с. 16; тут подано, що облога тривала з 10 по 30 липня].

Внаслідок сварки сталась часткова неудача московського війська, але кампанія в цілому завершилась з успіхом Москви. Воскресенський, Никонівський, Львовський літописи і Продовження хронографа [ПСРЛ, т. 8, с. 273; 1904 г., т. 13, ч. 1, с. 47; 1910 г., т. 20, ч. 1, с. 406; ПХ, с. 284] не додають цікавих нам деталей і мовчать про сварку воєвод.

Того же лета [7038 – 1530] августа в 24 день, с середы на четверг, родился великому князю Василию Ивановичу всея Руси сын, и нарече имя ему Иван [ПСРЛ, 1959 г., т. 26, с. 314; Постниківський літописець і тут не минає нагоди показати свою обізнаність, додаючи: «на шестом часу нощи» – ПСРЛ, 1978 г., т. 34, с. 16; 1859 г., т. 8, с. 273].

Це був успіх Василя 3-го. Він таки отримав так бажаного законного спадкоємця своєї влади і заднім числом дещо виправдав незаконні з церковного погляду розлучення та другий шлюб. Завдяки Олені Глинській «издревле кровопийственный род» московських правителів було продовжено ще на одне покоління.

Пізній Новгородський 2-й літопис (доведений до 1572 р.) повідомляє про знамення: в час народження Івана був по всій країні великий грім і блискавки [ПСРЛ, 1841 г., т. 3, с. 148, 185]. Львовський літопис обмежує цей грім тільки Великим Новгородом [ПСРЛ, 1910 г., т. 20, ч. 1, с. 407].

Тим же 7038 (1529..1530) роком датовано запис у розрядній книзі:

На Плесе были воеводы князь Иван Васильевич Глинской да князь Ондрей Дмитреевич Друцкой. А в городе наместник Василей Григорьев сын Фомин Квашнин [РК-1605-2, , с. 218].

Запис стоїть останнім серед записів 7038 року, після запису про народження Івана Васильовича, і мабуть цей наказ було віддано в останні дні серпня 1530 р.

У вкладній книзі Троїце-Сергієва монастиря є запис:

40 (1532) году апреля в 4 день дал вкладу князь Михайло Львович Глинской денег 50 рублев [ВК, с. 49].

В лето 7041 (1532) октября 30, в середу, на останочном часу дни родился великому князю Василию Ивановичу всея Руси сын кнзь Юрий [ПСРЛ, 1959 г., т. 26, с. 314; 1910 г., т. 20, ч. 1, с. 414; скорочено: «октября в 31 день» – ПСРЛ, 1978 г., т. 34, с. 17].

17 червня 1531 р. канцлер Польського королівства Христофор Шидловецький написав листа пруському (1490 – 1568). Там, зокрема сказано:

Praefatus aulicus sermi. domini regis Ferdinandi retulit mihi multa sub prandio apud me super rebus Moscoviticis et ut ducem Michaelem Glinsky vidit, cui nomine illustrissimi domini Georgii, fratris i. D. vestrae, litteras germanica lingua scriptas exhibuit; quas gratanter accepit et se rescripturum promisit;

quocum germanica lingua idem aulicus colloqui voluit, verum dux Michael dixit, sibi e memoria id idiomatis jampridem excidisse, quum tamen re vera loqui non audebat propter famulos suos sibi magis custodiae gratia, quam officii datos.

Qui quidem dominus dux Michael vultum subtristem prae se ferebat prorumpentibus lachrimis. Quatenus ad conditionem ipsius, dicit eum satis bona provisum, non tamen, ut dignitas et splendor status sui poscit [AT, t. 13, № 197, p. 193].

Вищезгаданий придворний найяснішого пана короля Фердинанда розповів мені під час обіду зі мною багато речей про московські справи, і що він бачив князя Михайла Глинського, який написав листи, написані німецькою мовою, на ім’я найсвітлішого пана Георгія, брата вашої світлості, котрі він [Георгій] отримав із подякою і обіцяв відповісти.

Придворний хотів говорити по-німецьки, але князь Михайло сказав, що він давно забув цю мову, хоча насправді він не наважувався говорити, тому що його слуги були надані йому не так для служби, як для стеження (пильнування).

І справді пан князь Михайло мав перед ним сумне обличчя, з якого ринули сльози. Щодо свого стану, він казав, що він був забезпечений достатніми благами, але не такими, яких вимагала гідність і пишнота його стану.

Згаданий тут (1484 – 1543) був маркграфом Бранденбург-Ансбаха і старшим братом Альбрехта.

(1503 – 1564) був на той час королем Чехії і змагався за Угорське королівство. Що це був за його придворний, який їздив до Москви і бачив Глинського – невідомо.

Попередній лист того самого Шидловецького до того самого Альбрехта датовано 5 червня 1531 р. (№ 186), наступний – 21 липня (№ 242). В першому про М. Л. Глинського нема ще мови, в другому – є стисла згадка про якогось «князя Михайла», яку я не можу зрозуміти. Отже, в розглянутому листі від 17 червня містилась новина, почута упродовж останніх двох тижнів, котру Шидловецький вважав цікавою для Альбрехта.

У 7040 (1531..1532) році М. Л. Глинський був один з виконавців останньої волі протопопа Василя – духівника великого князя Василя 3-го [неопублікований акт з архіву Троїце-Сергієвої лаври згадано: ЗФ, с. 143].

2 лютого 7041 (1533) року відбулося весілля князя Андрія Івановича (молодшого брата великого князя Василя 3-го) із княжною Єфросинією Андріївною Хованською. Розрядна книга докладно описує цю церемонію, зокрема:

А стол у великого князя был в вечеру […] А бояре ели у государя, а сидели за столом в скамье против боярынь боярин князь Дмитрей Федорович Бельской, боярин князь Василей Васильевич Шуйской, боярин князь Борис Иванович Горбатой, боярин князь Иван Михайлович Шуйской, боярин князь Михайло Львович Глинской [і далі перелічено ще 12 бояр] […]

А на другой день, в понедельник, князь великий Василей Иванович всеа Русии с великою княинею ел в середней полате в Золотой […] А бояре сидели в большом столе в скамье [перелічено 12 бояр] А в кривом столе сидели бояре князь Михайло Львович Глинской […] [РК-1605-2, , с. 237; РК-1598, с. 14 – сильно скорочено, згадано тільки про «кривий стіл»].

Отже, в першому пирі М. Л. Глинського згадано на 5-у місці серед бояр, а в другому – на 13-у місці. Тому помилково писав О. Зимін: «Вероятно, сам кн. Михаил на положение боярина не перешел» [ЗФ, с. 143].

При наступному вкладі М. Л. Глинського у Троїце-Сергіїв монастир згадано причину – померла його малолітня (можливо, новонароджена) дочка:

41 (1533) году июля в 1 день князь Михайло же дал вкладу по княжне Фетинье бархату червчатого аршин с четвертью [ВК, с. 49].

Смерть великого князя Василя

Десь у кінці вересня 1533 р., великий князь Василь поїхав у Волоколамськ на полювання. Ніщо не віщувало біди. Ці й наступні події дуже докладно висвітлює повість про смерть Василя 3-го. Ця повість відома десь у 15 списках, вивчення яких є окремою проблемою [СЦ, с. 81 – 85; Кром М. М. «Вдовствующее царство». – [Б. м.] Новое литературное обозрение, 2010 г., раздел «: вопрос о первоначальной редакции»]. На щастя, для моєї вузької теми – історії Глинських – варіанти тексту не мають великого значення. Використовую легко доступні опубліковані тексти [Новгородський літопис Дубровського – ПСРЛ, 2004 г., т. 43, с. 225 – 232; Постниківський літописець – ПСРЛ, 1978 г., т. 34, с. 17 – 24; Олександро-Невський літопис – ПСРЛ, 1965 г., т. 29, с. 117 – 127; Никонівський літопис – ПСРЛ, 1906 г., т. 13, ч. 2, с. 409 – 419].

У неділю після Покрови (5 жовтня 1533 р.) Василь приїхав у Волок і почував себе дуже зле. 7 жовтня він поїхав у свое село Колпь (нині невідоме) і спробував полювати, але відчув, що йому гіршає. І от він викликав до себе князя М. Л. Глинського та двох лікарів. У Колпі Василь прожив два тижні (7 – 20 жовтня), лікування йому не допомагало, його понесли у Волок на марах.

У Волок Василю привезли духовні грамоти його батька і діда, але з цієї справою ховались від усіх: «от великие княгини утаив, и крыющеся и от братии своей от князя Юрья и от князя Андрея, и от бояр своих, и от князя Михаила Львовича Глинского». В суботу проти Дмитрова дня (тобто 25 жовтня 1533 р.) Василь обговорював із двома найближчими дорадниками, кого пустити в думу (я так розумію – хто буде свідками його заповіту), і при цій нагоді сказано, що на Волоці при великому князі тоді були бояри князь Дмитро Федорович Бельський, князь Іван Васильович Шуйський, князь Михайло Львович Глинський і двоє дворецьких.

Далі М. Л. Глинський названий на четвертому місці серед бояр – учасників наради. Заговіння (15 листопада 1533 р.) Василь провів у селі (11 км на північний схід від Волоколамська), а далі поїхав молитися до Йосифового Волоколамського монастиря (це ще 6 км на північний схід від Буйгорода). Згадано, що на молитві в монастирі була велика княгиня з дітьми. 21 листопада Василя привезли у село Воробйово (нині в складі Москви), а 23 листопада – у Кремль.

У той же день відбулась нарада щодо заповіту:

Тогда же князь великий прибави к собе в думу к духовной грамоте бояр своих князя Ивана Васильевича Шуйского да Михаила Васильевича Тучкова, да князя Михаила Лвовича Глинского. Князя же Михаила Лвовича Глинского прибавил потому, поговоря з бояры, что он в родстве жене его великой княгине Елене [ПСРЛ, т. 43, с. 227 = т. 34, с. 20].

Наступна нарада відбулася у неділю перед Миколиним днем (тобто 1 грудня 1533 р.), і серед учасників названо «князя Димитрея Федоровича Бельского з братьею и Шуйских князей, и Горбатых, и Поплевиных, и князя Михаила Львовича Глинского». Василь тоді сказав, зокрема, так:

Да приказываю вам: Михайло Лвович Глинской человек, к нам приезжщей, и вы б того не молвили, что он приежщей, держите его за здешнего уроженца, занеже мне он прямой слуга. И были бы есте все вопче и дела земского и сына моего дела берегли и делали заодин. А ты б, князь Михайло Глинской, за моего сына великого князя Ивана и за мою великую княгиню Елену, и за моего сына князя Юрья кровь свою пролиял и тело свое на раздробление дал [ПСРЛ, т. 34, с. 21; у списку Дубровського стилізовано інакше – т. 43, с. 228].

Далі Василю ще погіршало, «и призва тогда князя Михаила Глинского да Михаила Юрьевича, и докторов своих Николая Булева да Фефила». 3 грудня Василь прийняв причастя.

По причащении же мало възвару вкуси и призва к собе бояр своих князя Василья и князя Ивана Васильевичев Шуйских и Михаила Воронцова, и Михаила Юрьевича, Михаила Тучкова, князя Михаила Глинского, Шигону, Петра Головина, диаков своих Меньшого Путятина, Федора Мишурина.

Їм Василь востаннє повторив свою волю, і бояри пішли, з великим князем лишились

Михайло Юрьев да князь Михайло Глинский, да Шигона […] Тогда же князь великий посла по великую княгиню брата своего князя Андрея да князя Михаила Глинского […] А тогда бысть у него Михайло Юрьев да Шигона, да стряпчих его бысть в то время Иван Иванов сын Челяднин да шурин его князь Юрьи Глинский. И принесоша к великому князю сына его на руках князя Ивана шурин его князь Иван Глинский [ПСРЛ, т. 43, с. 229 = т. 34, с. 22; в Никонівському літописі замість Івана Глинського названо Михайла: ПСРЛ, 1906 г., т. 13, ч. 2, с. 415, – думаю, помилково, і так само в Олександро-Невському – ПСРЛ, т. 29, с. 123].

Іван та Юрій Глинські були, власне, діверами Василя (братами його дружини). І от в ніч на 4 грудня Василь помер. Після його поховання

великую же княгиню Елену несоша ея из ее хором в санех на себе дети боярские на лествицу. А с нею шли бояре князь Василей да князь Иван Васильевич Шуйские, Михайло Семенович Воронцов, князь Михайло Львович Глинский, боярыня же бысть тогда с великою княгинею княжь Федорова Мстиславского княгини Настасья [ПСРЛ, т. 34, с. 24].

У списку Дубровського перелік інакший: князь Василь Васильович Шуйський, Михайло Семенович Воронцов, князь Михайло Львович Глинський, князь Іван Федорович Овчина; бояриня князя Федора Мстиславського княгиня Анастасія, князя Івана Даниловича Пенкова княгиня Марія, бояриня Олена – дружина Івана Андрійовича Челяднина, Аграфена – дружина Василя Андрійовича, Феодосія – дружина Михайла Юрійовича, Аграфена – дружина Василя Івановича, княгиня Анна – дружина князя Василь Львовича Глинського [ПСРЛ, т. 43, с. 232; також ПСРЛ, т. 29, с. 127; ПСРЛ, т. 13, ч. 2, с. 419].

Нагадаю при цій нагоді, що княгиня Марія Пенкова була сестрою великої княгині Олени.

Чим важлива ця докладна повість для історії Глинських?

1, М. Л. Глинський знову виразно названий боярином.

2, видно, що М. Л. Глинський весь час перебував поруч із хворим великим князем, і той вважав Глинського своїм вірним слугою.

3, Василь 3-й знав, що москвичі не люблять М. Л. Глинського як зайду, і всі інші також це знали.

4, повість згадує ще трьох представників роду Глинських.

5, М. Л. Глинський був одним із свідків заповіту Василя 3-го і виконавців його останньої волі, членом уряду [докладніше – СЦ, с. 83 – 84].

Глина друга

Першим рішучим кроком нового колективного керівництва став арешт молодшого брата покійного Василя 3-го – дмитровського удільного князя Юрія Івановича (11 грудня 1533 р.). Схопили також його слуг – бояр і дяків, тобто це була масштабна репресивна акція. Юрія вкинули у «Набережну палату» і там він помер 3 серпня 7044 (1536) р., і навіть кайдани знімали уже з мертвого [ПСРЛ, т. 34, с. 24; т. 29, с. 132].

Далі прийшла черга на М. Л. Глинського:

Той же весны [7042 – 1534] князь великий Иван Васильевич всея Руси велел поимати князя Михаила Львовича Глинского и посадити на задний двор в заднюю палату, где была казна великого князя конюшенная, седельная [ПСРЛ, 1959 г., т. 26, с. 315].

Запис поставлено перед звісткою про від’їзд з Москви С. Ф. Бельського та І. В. Ляцького, тобто порушена не тільки абсолютна, але й відносна хронологія.

Що це не могло статись навесні – видно із запису вкладної книги Троїце-Сергієва монастиря:

42 (1534) июня в 10 день князь Михайло же Львович дал вкладу вотчину свою в Московском уезде на реке Клязьме село Звягино з деревнями, а цена той вотчине по его князь Михайлове купчей 400 рублев, а данная и купчая писаны в вочинной книге в Москве глава [ВК, с. 49].

Вище, в 1527 році, ми бачили, що М. Л. Глинський купив це село – і от через якихось 7 років він його позбувся. Про причину можна тільки гадати. Можливо, відчуваючи непевність свого становища на дворі великого князя, він хотів підстелити соломки на випадок, якщо його опала буде мати форму примусового постриження у ченці (по суті, ув’язнення в монастирі). В такому випадку цей вклад став би матеріальним забезпеченням його перебування в монастирі. Але так не сталось.

Інакше датує цю подію Уваровський літопис:

Того же лета [7042] поимали князя Михаила Глинского, на Фролов день, да посадили в палату каменную [ПСРЛ, 1962, т. 28, с. 162]

Десь св. Флора і Лавра – 18 серпня 7042 (1534) року, і начебто іншого «Фролового дня» нема.

Найбільш докладно подає цю подію Постниківський літописець:

Того же лета [1534] августа в 5 день князя Михаила Глинского велел князь великий и великая княгини поимати. И посадили его в камену полату за дворцом. И там и преставися, на мертвом и железа обтерли. И положиша его за Неглинною у Микиты чюдотворца. И после того з год спустя выкопали его и погребли у живоначальныя Троицы в Сергиеве монастыре [ПСРЛ, т. 34, с. 25].

Хитрі москалі переклали відповідальність за цю акцію на великого князя, якому ще не виповнилось чотирьох років, та велику княгиню – племінницю злощасного князя. Але очевидно, що і рішення, і його виконання було справою уряду – тих бояр, що об’єдналися проти Глинського. Він потрапив в опалу через 8 місяців після смерті свого покровителя, і це можна вважати непоганим результатом, бо товариш Берія після смерті товариша Сталіна в 1953 році неповні 4 місяці протримався.

«Літопис початку царювання», який висвітлює події 1533 – 1552 рр., згадує про цю глину коротко, але у зв’язку із від’їздом до Литви князя Семена Федоровича Бельського та Івана Ляцького; через це були заарештовані князі Іван Федорович Бельський та Іван Воротинський,

и князя Михаила Глинского велел поимати же и посадити в палату, в тое же, в которой преже того сидел, у конюшни, за сторожи [ПСРЛ, 1965 г., т. 29, с. 13; так само в Никонівському літописі: ПСРЛ, 1904 г., т. 13, ч. 1, с. 83].

Три москаля, які утекли зі Пскова до Полоцька, 12 вересня 1534 р. розповідали в числі новин з самої Москви:

Теж поведили, иж на Москве поиманы князь Иван Бельский, князь Михайло Глинский, князь Иван Воротынский […] а имали их для того, иж их обмовлено, иж бы мели до Литвы ехати [Акты, относящиеся к истории западной России, 1848 г., т. 2, № 179, с. 333].

Вище (у 1509 р.) ми бачили, що король Сигізмунд вимагав видати або стратити М. Л. Глинського, якого він звинувачував не тільки у зраді, але й у посяганні на життя його державного брата, короля Олександра. В останньому Глинський не був винен, але це не важливо, важливо, що Сигізмунд у це вірив. І Глинський знав про ці думки Сигізмунда. За таких умов тікати до тієї самої Литви, до того самого Сигізмунда було прямим безумством.

І якщо прочитаєте у А. В. Кузьміна: «В августе 1534 г. Г.Д. Загряжский был в числе московских дворян, которые арестовали одного из опекунов великого князя – его родного дядю боярина князя М.Л. Глинского (АЗР. Т. II. № 179. Стб. 333; Кром 1996. С.46)» [ГЗМ, т. 2, с. 470], – то знайте, що ніякого Г. Д. Загряжського в процитованому документі немає. Кожне слово найновіших коментаторів С. Герберштейна треба перевіряти самому.

Інакші подробиці подає Воскресенський літопис (закінчений в 1541 році):

Августа 19 пойман бысть князь Михайло Львович Глинский в том, что давал великому князю Василью зелье пити в его болезни, и великого князя в той болезни с того зелья и не стало. И посажен быть в полате, где и наперед того сидел [ПСРЛ, т. 8, с. 287; т. 34, с. 168; так само в Шумиловському томі Лицевого зводу: ПСРЛ, 1904 г., т. 13, ч. 1, с. 79].

М. С. Грушевський з цього приводу зауважив, що в Литві М. Л. Глинського звинувачували в отруєнні свого благодійника – короля Олександра, і це повторилося на Москві: того самого Глинського підозрювали в отруєнні свого благодійника Василя. Але сучасні подіям записи, як ми бачили, такого звинувачення не висували.

С. Герберштейн у своїй процитованій вище книзі, надрукованій в 1549 році, подав свою версію: М. Л. Глинського заарештували, бо він закидав великій княгині Олені розпусне життя. Некомпетентність С. Герберштейна у цьому питанні я достатньо окреслив в наступному розділі.

Зовсім інакше пояснення подає Царствена книга:

Того же лета августа в 19 поиман бысть князь Михайло Львович Глинский в том, то захотел держати великое государство Российского царства со единомысленым своим с Михаилом Семеновичем Воронцовым; и не попусти им бог таковая сотворити. И про то князь Михайло Львович посажен бысть в палате, где и наперёд того сидел; и не стало его, и положен у Троицы [ПСРЛ, 1906 г., т. 13, ч. 2, с. 420].

Звинувачення в намірі захопити владу було висунуто заднім числом, коли під час опричнини виконувалось реформування недавнього минулого в дусі нової «генеральної лінії партії» (нині Царствену книгу вважають частиною 1568 – 1576 рр.).

Таким чином, джерела подають чотири версії мотивів арешту М. Л. Глинського, кожна з яких виключає три інших. Слід визнати, що ніхто з авторів цих джерел не знав реальних пружин цієї справи і висловлював власні «експертні погляди». За таких умов залишається згадати слова Василя 3-го, що Глинський був чужаком у правлячому колі Москви. Ці слова виявились пророчими.

Безбожні й люті москалі не обмежилися тим, що вкинули до в’язниці самого Глинського – заарештована було і його дружина із малим сином Василем:

… а девка Досада да женка Федя, Ивашкова жена Губастого, сказали:

что ко княгине ко княж Михайлове Глинского приходили от матери от ее Щека, да Суботка, да Пашко Лиховидов, да приносили ко княгине ко княж Михайлове от матери хлебы и сыры и сметану, а отдавали в тын детям боярским, а сами в тыне не бывали, а и со княгинею видались всквозе тын, а в тыне не бывали;

а сей осени был болен князь Василей княж Михайлов сын Глинского, и ко княгине ко княж Михайлове присылала мать ее крест с мощами, и княгиня со креста воду давала пить;

а ко мне к Феде приходил муж мой Ивашко Губастой втай, и княгиня того не ведала, а видался со мною всквозе тын же, а в тыне никак никто у княгини не бывал.

А Щека и Суботка с Досадою и с Федею стояли с очей на очи, сказали: что ко княгине ко княж Михайлове в тын не прихаживали, и от матери к ней не принашивали ничего; а Досада и Федя тем их клеплют.

А Щека и Суботка, пытаны, не сказали ничего [зі слідчої справи збереглися оці два аркушики. – Акты исторические, собранные и изданные Археографической комиссиею. – Спб.: 1841 г., т. 1, ].

У виданні фрагмент помилково датовано 1514 – 1527 роками. Згадка княжича Василя Михайловича вказує, що ця халепа сталась після арешту його батька в 1534 р., а слідство у справі про порушення режиму ізоляції його родини, можливо, відбулося навіть після його смерті. Припускаю, що із ув’язнення їх випустили після переміни уряду в 1538 році.

Смерть Михайла Глинського

Докладну звістку про смерть М. Л. Глинського подає сучасний подіям «Літопис початку царювання»:

В лето 7045 [1536] сентября… Того же месяца 15 преставися князь Михайло Львович Глинский в нужи, поиман по слову наносному от лихих людей, а положен на Москве у святого великого мученика Никиты за Неглинною за Ямским двором, а после к Троице отвезён [ПСРЛ, т. 29, с. 28; 1904 г., т. 13, ч. 1, с. 115; 1910 г., т. 20, ч. 2, с. 441].

Тут бачимо співчуття до опального князя, котрий постраждав не за реальну вину (якою б вона не була), а через наклеп. У пізньому Піскарьовському літописці скорочено:

Лета 7045 [1536 – 1537] преставися князь Михаила Львович Глинской нужною смертью от наносу, и положен у Троицы в Сергееве манастыре [ПСРЛ, т. 34, с. 178].

Все це не заважає сучасним енциклопедіям помилково подавати 1534-й як рік смерті М. Л. Глинського – мабуть на підставі боярської книги, де його смерть датована 7042 роком [Послужной список старинных бояр…, с. 26]. Але ми вже бачили вище, що цей список має зсув хронології, датуючи події на 2 роки раніше.

Спочатку М. Л. Глинського поховали у церкві св. Микити за Неглинною. Ця (пізніше – монастир) нині не існує (знесена в 1930-х роках). Вона стояла на розі вулиці Большая Никитская та Большого Кисловского провулку – нам нині сквер Строителей Москвы (! для москалів нема різниці – ламати чи будувати) та центральна тягова підстанція Т-3 Московського метрополітена.

Через рік Глинського перепоховали у Троїце-Сергієвому монастирі. У вкладній книзі Троїце-Сергієва монастиря є запис:

47 (1538) году ноября в 1 день дала вкладу княгиня Елена княж Михайлова Глинского денег 65 рублев [ВК, с. 49].

При цій нагоді ми дізнаємось ім’я Михайлової дружини – Олена. Думаю, цей вклад зроблено для упорядкування могили її чоловіка у монастирі. До Троїцького монастиря «строители Москвы» не дійшли, але могила Глинського все ж таки невідома.

Глина третя

2 квітня 1538 р. померла велика княгиня Олена Василівна з роду Глинських, мати Івана 4-го [ПСРЛ, т. 34, с. 26, 173; т. 29, с. 135; т. 8, с. 295; т. 13, ч. 1, с. 98; в Никонівському літописі при цій нагоді подано короткий некролог: ПСРЛ, 1904 р., т. 13, ч. 1, с. 123]. Раптова смерть молодої жінки (на мою думку, їй було 28..29 років), як кожна раптова смерть, викликала підозру в отруєнні. Для такого твердження бракує позитивних підстав, і його слід віднести до історичного байкарства.

А после великие княгини смерти в 6 день великого князя бояре поймали князя Ивана Овчину Телепнева и посадиша его в полату в Набережную, где и Глинской сидел. И тягость на него, железа, ту же положиша, что и на Глинском была. Там и преставися [ПСРЛ, т. 34, с. 26; «и умориша его гладом» – додає Олександро-Невський літопис (ПСРЛ, т. 29, с. 135)].

Це був той самий (із роду Оболенських), якого ми бачили при похороні Василя 3-го. На підставі Герберштейна його упевнено називають коханцем вдової княгині Олени, але цілком даремно. Герберштейн же і «четвертував» Овчину – «оплошно и не справясь с делом».