Виступ і війна 1508 р.

Микола Жарких

І от король після закінчення успішної для ВКЛ кампанії проти москалів (літо 1507 р.) повернувся до Польщі й 24 січня 1508 року прибув до Кракова [DKZ, s. 29]. Він не сподівався ніякого лиха, від’їжджаючи в упевненості, що його влада в Литві стоїть міцно.

З його від’їздом закрутився новий потік подій, який привів спочатку до захоплення Смоленська Москвою, а потім – до формування нової лінії міждержавного кордону Москви й Литви, який приблизно зберігається і нині у вигляді кордону Російської Федерації з Білорусією.

Термінологія

Почнемо з термінології. Як називати події у ВКЛ в 1508 році?

Змова (рос. заговор, польськ. spisek) – типово позначає домовленість дуже вузького кола осіб з однією конкретною метою (наприклад, Боголюбов із Коломойським змовились пограбувати Приват-банк).

Бунт (це слово є і в російській і у польській мовах) – робить акцент на стихійності й неорганізованості подій.

Повстання (рос. восстание, польськ. powstanie) – робить акцент на великій масовості і значному територіальному обсягу подій.

Заколот (рос. мятеж, польськ. powstanie) – відповідає суті подій, але навантажує їх негативною оцінкою («мятеж не может кончиться удачей», що й Пригожин у 2023 році пізнав на своїй шкурі).

Вікіпедії обирають цей останній термін (рос. «», білорус. «» – дещо неточно приписуючи заслугу усім Глинським); українська Вікіпедія говорить про «». (Скажу на цьому місці, що російська і білоруська статті дуже подібні і справляють враження дослівного перекладу; вони дуже змістовні і подають значну літературу; українська стаття значно бідніша).

Я буду говорити про виступ М. Л. Глинського, щоб утриматись від навіювання думки про приреченість на неудачу. Зрештою, щоб говорити про удачу / неудачу, треба співставити мету й досягнуті результати. До речі сам король Сигізмунд називав дії Глинського «виступом».

Мета виступу

«Русский бунт», як відомо, повинен бути «бессмысленным и беспощадным». Якщо із нещадністю в розглядуваному виступі було сутужно (убито одного Заберезинського, ніхто із визначних учасників подій ні з одного боку не постраждав), то із безглуздістю все було гаразд.

Ніхто не знав, навіщо М. Л. Глинський вчинив свій виступ – ніхто, включаючи самого Глинського.

В своєму листі до керівників Гданська М. Л. Г. виставив дві теми: 1, Сигізмунд обіцяв йому багато, а нічого не виконав (при цьому М. Л. Г. утримався від конкретних вказівок – що саме йому було обіцяно, і ми не можемо знати, чи справді щось не було дотримано); 2, інтриги не названих поіменно ворогів, які шукали можливості нашкодити йому (при цьому М. Л. Г. не пояснив мотивів дій оцих ворогів, ані того, чому вони стали його ворогами) : Спорные проблемы истории. М., 1993 г., с. 116 – 122].

Найбільш конкретно звучить такий закид:

[Сигізмунд] отнял у нас, наших братьев и друзей немалые должности и звания, удалил нас из совета, имущество, наследные имения (hereditates) наши, а именно, замки, города, городки, имения, земли и сёла, равно как и многое другое, отняв у нас, передал нашим смертельным врагам.

Чи справді так?

Сам М. Л. Глинський був позбавлений посади маршалка і видалений із ради – це так. Також він був позбавлений намісництва у Більську, але зі спеціальної причини, як ми бачили вище.

Його старший брат Іван Глинський отримав вищу посаду і брав участь у раді ВКЛ до кінця 1507 року, так що він не мав би почуватись ображеним.

Його другий старший брат Василь Глинський останній раз згаданий у раді ВКЛ 24 травня 1506 р., тобто ще за життя короля Олександра. Сигізмунд винен хіба в тому, що не запрошував В. Л. Г. до ради.

Далі, на посаді берестейського старости В. Л. Глинський перебував (ймовірно) від кінця 1504 р. і 24 квітня 1507 р. отримав новий письмовий привілей на цю посаду уже від короля Сигізмунда. Тобто король не мав гадки міняти свого представника в Бересті. Далі бачимо В. Л. Глинського на цій посаді 31 травня 1507 р. і потім, після піврічної перерви, з титулом берестейского старости з’являється уже князь О. Ю. Гольшанський.

Щодо друзів – А. О. Дрожджа був позбавлений намісництва в Ліді десь між 24 квітня і 26 грудня 1507 р., тобто приблизно в той же проміжок часу, що й В. Л. Глинський.

Але хто отримав оці три староства після представників «партії Глинських»? Нізвідки не видно, щоб В. Я. Клочко, князь О. Ю. Гольшанський та Ю. І. Іллінич були перед тим ворогами цієї «партії». Тут у листі М. Л. Глинського причина і наслідок помінялися місцями: названі люди потрапили в число ворогів внаслідок того, що перебрали посади, які Глинські вважали своїми.

Так само і відібрання маєтків, котре мало місце, було наслідком виступу, а не його причиною.

В кінці листа М. Л. Глинський повернувся до цієї теми ще раз – уже у формі ультиматума королю (названого «молінням») – аби він

вернул отнятые у нас, наших братьев и друзей всевозможное имущество, наследственные владения, замки, города, городки, земли, сёла и многие прочие должности, а также по нашим просьбам восстановил нас в прежнем достоинстве, состоянии и положении и объявил [об этом] веродостойными грамотами.

І тільки.

Хоча М. Л. Глинський і провів немало часу у ренесансній Європі, ідея, що в одну ріку не можна увійти двічі, була йому невідома. А він прагнув саме цього.

Також не бачимо в його листі ніякої ширшої політичної ідеї, все зводиться до того, що Глинського позбавили посад. Здається, його ідеалом було утримання посад до кінця життя (і практика часто була саме такою), але й ця ідея не сформульована виразно.

Погодите, медведь, не ревите,

Объясните, чего вы хотите, –

але якраз із цим поясненням було зовсім зле.

Пошук раціональних причин

Повна відсутність рації у виступі Глинського турбувала уже істориків 16 ст., і от Станіслав Гурський, який писав через півстоліття після події, раціоналізував цю справу у формі [AT, 1852, , p. 16]:

1, різниця в релігії (при цьому С. Г. навіть приписав Глинському «ненависть і прокляття» на католицьку знать);

2, «король передав володіння й намісництва інших магнатів одному Михайлу та його руським родичам»;

3, евентуальне «правління Михайла [після смерті Олександра] як людини пихатої й схизматика, було б ненависним» при живому спадкоємці – Сигізмунді;

4, «король Олександр робив усе за бажанням чи небажанням Михайла».

Про релігійну різницю (а тим більше таку сильну, що доходила би до відвертої ворожнечі) наші джерела, сучасні самим подіям, одностайно мовчать. Різниця у вірі не відчувалась, і нам не просто зміркувати, якої віри тримались навіть радні пани ВКЛ. На цю різницю почали звертати увагу (можливо) внаслідок виступу Глинського, але С. Гурському як войовничому католику хотілось, щоб ця різниця була дієвою завжди.

Тільки тут така проблема, що власне пани-католики повинні були би мати ненависть до схизматика Глинського, і вони мусили би підняти повстання проти Глинського, тоді як насправді було протилежне.

Другу й четверту причину слід би об’єднати у одну – засилля Глинського при дворі Олександра. Це знову пояснило би, що відсунуті від влади заслужені роди виступили проти Глинського, але було навпаки.

Про третю причину я вже трохи говорив вище. С. Гурський трактував дії Глинського у телеологічний спосіб: якщо він виступив, значить, все, що він робив перед тим, було підготовчими кроками до цього. Між тим сам Глинський, як ми бачили з його листа, ані гадки не мав про захоплення влади у ВКЛ.

Отже, всі чотири причини були би добрим поясненням виступу литовських вельмож проти Глинського та його «партії», але події розгортались протилежно: саме Глинський виступив проти вельмож.

Початок виступу

Мені здається, що після мінського з’їзду, на якому очікуваний суд у справі Глинського проти Заберезинського так і не відбувся, Глинський все ж таки розраховував, що король повернеться до цієї справи.

С. Гурський [p. 17] написав навіть, що Глинський погрожував викликати Заберезинського на герць, якщо королівський суд не відбудеться.

Не знаю, звідки С. Г. про це довідався, але охоче вірю, що молодий (бл. 37 років) і дужий Глинський убив би старого немічного Заберезинського (останній був значно старшим за Глинського і мав на той час дорослих синів; мабуть мав близько 70 років).

Однак і з цим поєдинком (якщо вірити в реальність такого наміру) Глинський не поспішав.

Аж ось король, полагодивши справи ВКЛ, виїхав до Польщі – і тим самим евентуальний суд відкладався до грецьких календ (або до морковкиного заговіння – в залежності від того, що наступить раніше).

Глинський неначе чекав цього моменту (а може навіть не неначе, а просто чекав). Де він у цей час перебував – джерела не знають, можливо, у своєму Турові (320 км від Гродна), а можливо, десь у своїх братів. Двір Вейсеї (маєток І. Л. Глинського) знаходився у 50 км від Гродна, Новогрудок, де Іван був воєводою – у 130 км (А. Гаштовт у 1525 р. пригадував, що Глинський збирав русинів саме тут). Двір Заболоття (маєток В. Л. Глинського) знаходився у 70 км від Гродна, двір Лососина – у 120 км, Клявіца – у 150 км від Гродна. Якийсь із цих маєтків, думаю, служив місцем збору сил Глинського для майбутнього виступу.

Важливо, що Глинський знав, де перебуває його ворог. Щоби отримати таку інформацію і потім скористатись з неї, треба було бути десь не надто далеко.

І от загін Глинського наскочив на двір Заберезинського біля Гродна і забив Заберезинського. Останній був старостою в Гродно і мабуть придбав собі двір поблизу, хоча ми не знаємо точно, де він знаходився.

Точну дату події – 2 лютого 1508 р. – С. Гурський [AT, 1852, , p. 22]. Звідки він її дізнався – невідомо, інші джерела такої дати не знають. Втім, вона не викликає особливих сумнівів, бо король, перебуваючи у Кракові (480 км від Гродна), уже 21 лютого сповіщав хана Менглі-Гірея про виступ Глинського.

В сухому залишку справа виглядає так: Заберезинський наприкінці 1506 р. звинуватив Глинського у якихось злочинних намірах (можливо, у стремлінні захопити владу у ВКЛ, що неявно передбачало убивство Сигізмунда); Глинський вважав це наклепом і причиною охолодження короля до нього, вимагав королівського суду, який (він сподівався) його виправдає; зневірившись у можливості суду, Глинський вирішив покарати свого ворога власними силами, що і зробив.

Можна думати: Глинський сподівався, що тепер, коли наклепника убито, наклеп зникне сам собою і він (Глинський) знову увійде в ласку короля.

Спроба залагодження

Отже, на початку 1508 року М. Л. Глинський дав собі відповіді на запитання «Хто винен?» і «З чого почати?» Далі було третє запитання, котре постає перед кожним революціонером: «Що робити?»

Глинський, вибравши для своєї помсти час, коли короля не було в Литві, виразно показав, що він не хотів конфліктувати з королем і цей його виступ не спрямований проти короля.

Якби він справді збирався захопити владу в Литві, слід було би почати з убивства короля Сигізмунда. Знать і військо ВКЛ (зем’яни, шляхта) присягнули на вірність Сигізмунду, і відвести їх від цієї присяги не було ніякої змоги (поки король був живим).

Теоретично кажучи, убивство правителя могло би винести убивцю на вершину влади (так зробив Макбет у Шекспіра і мабуть в історії Європи можна знайти якісь приклади).

Але в конкретному випадку ВКЛ і убивство Сигізмунда нічого не допомогло би. Рід Ягайла на той час складався з трьох чоловік: угорського короля Владислава, його малого (півторарічного) сина Людовика та польського короля Сигізмунда. У випадку загибелі останнього його володіння автоматично перейшли би до Владислава – і тільки. Зрештою, такий випадок мав місце і у Литві: коли в 1440 р. князі Чорторийські забили великого князя Сигізмунда, влада перейшла не до них, але до Казимира Ягайловича як найближчого родича після вигасання династії Кейстута.

Сам Глинський у цитованому вище листі 1509 року написав:

После того как это случилось, мы семь раз направляли гонцов к королю Сигизмунду с просьбой к его королевскому величеству милостиво примирить нас с остальными врагами и из-за [преступления] против частного человека не забывать о моей неутомимой службе общему государственному [делу]. Однако мы не получили на наши послания от короля Сигизмунда никакого ответа.

Про це загально написав Децій: злочин Глинського був великий, але все ж не такий, щоби король не міг його пробачити, якби Глинський одразу попросив його ласки. Оскільки король зволікав, Глинський засумнівався і почав велику війну [DKZ, s. 34; у Ваповського та Гурського цього нема]. Тут маємо все, що й в листі Глинського, окрім конкретної згадки про гінців.

(Король написав був Менглі-Гірею 30 квітня 1508 р., що він пробачив Глинському його вчинки. Якщо це справді так було – це не вплинуло на події. Інших звісток про це пробачення, здається, немає.)

Отже, Глинський знав, що робити: упасти до ніг короля і сподіватись на його милість. До речі, він знав про гарний приклад в цьому роді: в 1488 р. , який був губернатором короля Максиміліана у Фландрії, зрадив його, перейшов на бік повсталих фламандців і очолив їх військо. Коли ж повстання не повелося, він в 1492 році піддався Максиміліану і здобув від нього пробачення. (А Михайло, як ми пам’ятаємо, якраз у цей час був на службі у Максиміліана і потім Альберта і мабуть знав про цей випадок.)

Якщо Глинський справді відправив сім гінців, то не одночасно, а з якимись проміжками. Покладаючи проміжок у два тижні, вийшло би, що вся ця операція зайняла би чотири місяці або й більше (лютий – травень 1508 р.).

Але видно, що Глинський мав малу надію на успіх цієї затії й одночасно відправив свого гінця до московського великого князя Василя 3-го, який уже в минулому 1507 році почав нову війну з ВКЛ.

Московські літописи датують приїзд гінця з чолобитною Глинського розпливчасто – між подіями 8 березня і квітня 1508 року. Якщо гонець приїхав у середині березня, то відправлений він був не пізніше кінця лютого, коли із «семи гінців до Сигізмунда» було відіслано одного або двох.

Пізніші польські історики [KBW, – 77; С. Гурський в – AT, 1852, , p. 17] із ненависті до Глинського написали, що він ще у 1507 році зав’язав таємні зносини із Василем, а Ваповський написав навіть, що внаслідок підбурень з боку Глинського московське військо напало на Литву, але у його викладі поплутана хронологія.

Московські джерела таких таємних зносин не знають. Там пишуть, що 14 вересня 7016 (1507) року великий князь Василь відправив своїх воєвод – князя Василя Даниловича Холмського та Якова Захарієвича до Мстиславля – воювати Литву [ПСРЛ, т. 39, с. 178 та інші літописи, де є події 7016 року]. Про Глинського при цьому ніякої згадки нема.

На весну 1508 р. був розпланований новий похід на Литву і 12 березня військо під командуванням Якова Захарієвича вирушило на Смоленськ. І десь у цей час приїхав гонець від Глинського, але ця подія збіглася в часі із початком походу, і не була його причиною.

Сили Глинського

Перш ніж розглядати перебіг війни 1508 року, розглянемо, якими власними силами міг розпоряджати Михайло Глинський. Щоб напасти на двір Заберезинського, думаю, було достатньо і 50 чоловік, і стільки особистих слуг Глинський безумовно мав. Але одне діло – малий місцевий наїзд, а інше – велика війна на всій території ВКЛ.

Родичі. Брати Михайла – Іван та Василь – підтримали його виступ, хоча ми не знаємо конкретно, в чому полягала їх участь.

Підтримав виступ Андрій Дрожджа, якого вважали родичем М. Л. Глинського (можливо, якраз на тій підставі, що він приєднався до Михайла). В одному з листів до московського великого князя Василя Глинський назвав його навіть своїм братом, але це – не що більше як фігуральний вираз, сила якого – «товариш у моїй справі» (але про це ми й так знали).

Більше родичів у Глинських і не було, бо вони були самопроголошеними князями новішої формації, які за недовгий строк своєї активності не встигли обрости родинними зв’язками.

В документі 1509 р. ми бачили згадку про першу дружину князя Івана Львовича Глинського та її батька Романа. На час виступу вони вже були покійні. Через цього Романа І. Л. Глинський був посвоячений з Івашенцовичами, із 4 братів до виступу приєднався один тільки Якуб.

Король у своїх листах (21 червня, 31 липня 1508 р.) називав Якуба Івашенцовича зятем Михайла Глинського, тобто чоловіком його дочки. Ми нічого не знаємо про шлюб Глинського і про цю дочку. Якщо шлюб Якова відбувся в 1507 р. і його наречена мала 16 років, то народитись вона мали би у 1491 році, коли її батько перебував на воєнній службі десь у західній Європі. Вважаю це неможливим.

Те, що Якуб був одружений – ми знаємо із листування з приводу обміну людьми, де систематично згадується «дружина Якуба Івашенцовича», котру прецінь ніколи не називали «дочкою М. Л. Глинського» (а ця обставина могла би потужно вплинути на ставлення Сигізмунда до неї).

Остаточно вважаю: або король мав хибну інформацію, або уживав слово зять у значенні «якийсь-то родич».

Далі, С. Гурський Мартина Хребтовича, заарештованого 13 січня 1509 року у Вільно, конюшим і зятем Михайла Глинського (koniuszy, gener Michaelis Glinski) [AT, 1852, , p. 31].

Gener – це зять, і, здається, це слово не має іншого значення. Ю. Вольф не повірив, що М. Л. Глинський мав тоді дорослу дочку (ще одну, не ту, яку «віддали» були за Я. Івашенцовича), і довільно перетворив зятя (чоловіка дочки) на шурина (чоловіка сестри) [WK, s. 92], і так ця міфічна «сестра» князів Глинських пішла гуляти по історіографії.

Перш за все, слід знати, що Б. Ваповський, який писав про цей арешт раніше за Гурського, подав зовсім інакший перелік арештованих: «Gastoldus erat, Phiethko Thesaurarius, Michael Regii stabuli Magister, et Knyesicus illustrium familiarum viri» [KBW, p. 84; там були Гаштольд, Федько скарбник, Михайло, конюший короля, та Кнеціус (мабуть зіпсоване князь) – представники знатних родин].

Тут ми не бачимо ніякого Хребтовича ніже зятя. У Гурського ж ця пригода розфарбована багатьма подробицями.

Але нехай, повіримо на хвилину С. Гурському. Тоді виникає запитання – а звідки він міг довідатися подробиці події, котра відбулася в часи його дитинства (за сорок з гаком років перед тим, як він почав писати свої «Коментарі»)?

Сам Хребтович помер у 1526 році і мабуть не міг бути інформатором Гурського. Альбрехт Гаштовт помер у 1539 році і (теоретично) міг бути таким інформатором, хоча ми не знаємо, чи Гурський колись із ним бачився. Якщо припустимо, що бачився, то треба далі припустити, що це було десь після 1535 року (коли С. Гурський почав планувати свою історичну працю) – знову понад 25 років після події. Далі, треба припустити, що Гаштовт був знайомий з обставинами родинного життя Хребтовича.

Нехай ми приймемо увесь цей потік припущень – і що то нам допомагає? Анітрохи не допомагає! Із того, що зять згаданий в 1509 році, ніяк не випливає, що шлюб стався перед тим. Це – додаткове припущення, котре ми маємо прийняти. Просто С. Гурський, мавши нагоду згадати про Хребтовича, дав довідку про нього – і тільки.

Але всі ці припущення нас не рятують, бо ми не знаємо, про якого Михайла Глинського йдеться. А їх було у цей час два: потрібний нам Михайло Львович (добре відомий) і мало відомий Михайло Іванович (із родини Семеновичів Глинських). В такі деталі ані С. Гурський, ані його дослідники не входили.

От до яких елюкубрацій треба вдаватись, щоби якось витлумачили отого зятя.

Зрештою, чиїм зятем був Хребтович – для нашої теми не важливо, важливо, що ми не знаємо про участь Хребтовича у виступі Глинського.

Отак стояла справа із родичами Глинських.

Вельможі. Тут все простіше. Ані один радний пан, ані один воєвода, ані один намісник (староста) не приєднався до виступу. Всі вони вважали виступ приватною справою М. Л. Глинського. Єдиний виняток – мозирський намісник Якуб Івашенцович, який підтримав Глинського, але він ніколи не бував у раді великого князя і вважати його вельможею (чоловіком, котрий має особистий вплив на правителя, незалежно від своєї посади), мабуть, не випадає.

Православна церква. Тут також все просто. Ані митрополит, ані жоден єпископ чи ігумен, ні навіть рядове духовенство не приєдналося до виступу.

Єдиний натяк на якусь роль православної віри (але не духівництва!) містить свідчення Федора Колонтаєва з 21 березня 1511 р. Була підозра, що весь виступ спровокував був Колонтаєв у такий спосіб: він розповів М. Л. Глинському те, що почув від Івана Сопіги, а саме – на найближчому сеймі, який буде у Вільні на Громниці [Стрітення, 2 лютого] русь мають хрестити в лядську віру, а незгідних постинають. І от Михайло розповів Мартину Хреботовичу, що почувши таку новину, він (Михайло) і почав свій виступ, а від Хребтовича це пішло далі і от дійшло до короля та ради.

Колонтаєв усе заперечив: ані від Сопіги він нічого такого не чув, ані М. Л. Глинському нічого такого не переповідав. Колонтаєв навіть припустив, що цей наклеп на нього поширював сам Глинський, маючи неприязнь до Колонтаєва (за те, що останній не приєднався до Глинського, а втік від нього).

Пояснення Колонтаєва були визнані слушними, і його виправдали від такої підозри. Він служив і далі, і ця історія йому не зашкодила.

Отже, з’їзд у Вільні на Громниці. Якого року? Не 1507-го, бо на той час король був у Кракові якраз із нагоди своєї коронації. І не 1508-го – з тієї самої причини: король нещодавно від’їхав до Польщі і жодною мірою не міг прибути на цей час до Вільна. Отже, звичайний сейм (нарада короля із панами-радою) на цей час не міг плануватись.

Хіба що планувалась якась окрема нарада панів, на яку запрошували М. Л. Глинського, щоб його там убити. У це Глинський міг повірити, і це могло спонукати його до негайної дії (бо голова в нього була тільки одна!). Інтригує співпадіння дати планованого «з’їзду» із датою початку виступу у С. Гурського. Чи не з цього документа він узяв своє «2 лютого»? Думаю, таке можливо, бо С. Гурський , що від заарештованих, в числі яких він назвав і Колонтаєва, отримали певні свідчення – отже, можна думати, що він бачив письмові документи з цієї справи (а документи, на відміну від людей, не помирають і нічого не забувають).

Так справа змови литовських панів проти Глинського раціоналізується, і поспішні дії Глинського – на випередження своїх ворогів – набувають сенсу. Але при чому тут перехрещення на лядську віру? І чому в листі 1509 року Глинський не написав виразно (тільки натяками), що пани збирались його убити?

Важливо, що ніякої агітації за православну віру з цього документу не видно, і таку агітацію треба викреслити із числа факторів виступу.

Міста. Тут, як і з намісниками, усе ясно. Ані одне місто – ані разом із намісником, ані окремо від нього – не відкрило браму перед загоном Глинського. Ані Утяни, ні Мереча, ні Більськ із Гоньондзом – міста, де М. Л. Глинський довший чи менший час був намісником і мав деякий вплив – ніякої участі у виступі не показали. Так само не бачимо участі у виступі Києва, Новогрудка, Василишок, Берестя й Ліди – міст, де такий вплив могли мати брати Михайла і Дрожджа.

Певний виняток становлять Турів (яким дуже недовгий час володів М. Л. Глинський) та сусідній Мозир, у якому Якуб Івашенцович дуже недовгий час (1506 – 1507 рр.) був намісником. Тут виступ Глинського користувався хоча б відносною підтримкою. Але чому саме тут – я не маю припущень.

Зем’янство. Безумовно, серед багатьох сотень (а може й тисяч) людей, з якими Михайло мав справи під час свого урядування, дехто став його особистим другом, дехто був йому вдячний за полагодження його справ, дехто міг сподіватись, що Глинський стане йому в пригоді. Але масова мобілізація вояків ВКЛ була можлива тільки за покликом воєвод та намісників, і вони збирали урядове військо, а не військо для Глинського.

Селянство. Про участь у виступі найнижчих суспільних верств ми нічого не знаємо, і з усякою певністю можна думати, що такої участі не було і ніхто на неї не розраховував.

Король Сигізмунд у своєму праведному гніві на Глинського очорнював його перед московським великим князем і у листі з 21 червня написав, що Глинський,

собравъши ся з некоторыми лихими людьми, таковыми ж смерды, паробъки, каков сам, наехавъши ночным делом, розбоем на дом п[а]на Яна Заберезинъского, его забивъши, из земли втек.

Ясна річ, що тут смерди та паробки (раби, холопи) – це не соціальні терміни, а лайливі вирази. Бути таким же смердом як Глинський – значило бути князем.

Найманці. Всі польські хроністи – і Децій, і Ваповський, і Гурський – в один голос говорять, що Михайло здобув великі багатства і своєю щедрістю придбав собі немало прихильників. Можна не сумніватись, що в кожному суспільстві є люди, яких можна звабити й приєднати до своєї «партії» роздачею грошей (або обіцянкою такої роздачі). Однак треба розрізняти виплату жалування із державного скарбу (якою займався Михайло) і приватним жалуванням. Чи була приватна скарбниця М. Л. Глинського такою великою, щоб утримувати значну кількість людей?

Децій [s. 34] зауважив більш реалістично, що Михайло намагався здобути собі прихильників, одним обіцяючи багаті дари, а інших заманюючи надіями на перемогу і здобич. Це не потребувало готових коштів!

Той же С. Гурський , що з утратою свого високого становища Глинський почав втрачати і свій вплив на оцих куплених прибічників, і це виглядає цілком природним.

Таким чином, власні сили М. Л. Глинського не могли бути значними, і війна йшла між московським військом з одного боку й урядовими військом ВКЛ – з другого.

Плани та дії Глинського

Писати повну історію московсько-литовської війни 1507 – 1508 років не входить в мої наміри, я хочу зосередитись на ролі Глинських у цій війні.

Маємо документальну звістку, що М. Л. Глинський послав своїх людей на Ковно, щоб звільнити з ув’язнення хана Великої Орди Шейх-Ахмата.

Ця виправа увійшла навіть в енциклопедії, але варто замислитись: хто це писав, кому писав, коли писав і навіщо писав?

Писав так король Сигізмунд із Кракова 21 лютого 1521 р., на першу вість про виступ Глинського. І писав він так до кримського хана Менглі-Гірея, давнього особистого ворога Шейх-Ахмата. Король поспішав захопити ініціативу у цій справі, маючи слушне побоювання, що Глинський спробує сам сконтактувати з кримським ханом і перетягти його на свій бік.

Тому Сигізмунд представив справу так, що Глинський хотів звільнити Шейх-Ахмата, знаючи, що Менглі-Гірей не може терпіти самого цього імені. Яка могла бути користь для Глинського від Шейх-Ахмата – я зміркувати не можу (хіба що зіпсувати свої добрі стосунки із Менглі-Гіреєм, які – ми бачили вище – Глинський мав у попередній час).

Вважаю цю «спробу здобути Ковно» вдалою вигадкою Сигізмунда (se non è vero, è ben trovato) з метою перетягти хана у наступній кампанії 1508 року на свій бік.

Король закликав хана не вірити посланцям Михайла (якщо такі будуть), виступити у війні на його (Сигізмунда) боці й обіцяв надіслати данину – 4500 золотих! Таких грошей, щоб придбати собі «друга» в особі кримського хана, Глинський точно не мав.

Про намір М. Л. Глинського захопити Вільно писав 31 травня 1525 року Альбрехт Гаштольд. В цьому листі він приписав собі заслугу утримання столиці від зрадника, в той час як інші пани-рада були роз’їхались. Це написано значно пізніше самих подій, коли інші вельможні свідки частково повмирали й не могли підтвердити або заперечити заслуги Гаштовта.

Оскільки від Гродна до Вільна – якихось 150 км, то можна було сподіватись такого нападу на столицю, і я охоче вірю Гаштовту, що він на це зважав і серйозно поставився до такої можливості. Однак загін Глинського до столиці не наближався і такої спроби не зробив. І це ще раз говорить, що Глинський ані гадки не мав захоплювати владу у ВКЛ.

Наступну інформацію про дії Глинського маємо з листа короля Сигізмунда до Менглі-Гірея, відісланого з Кракова 30 квітня 1508 р.

Король написав, що він пробачив Глинському його злочини. Чи справді так було? Підтвердження ми не маємо, і можливо, це був реверанс Сигізмунда перед Менглі-Гіреєм, котрий, як ми пам’ятаємо, просив короля за Глинського: от, мовляв, я, «делаючи к воли тобе, брату нашому», не тільки не утискав Глинского, а навіть амністував його. (У пізнішому листі від 11 червня 1508 р. король написав конкретніше: що пробачив Глинському його намір захопити владу в 1506 р. Так що може бути, що й тут Сигізмунд мав на увазі події 1506, а не 1508 року, тільки висловився неясно.)

Далі король написав, що Глинський, хоч і посилає часто до Менглі-Гірея, але надії на нього не має, а замість того шле гінців до московського великого князя, обіцяючи захопити Київ та інші литовські пограничні замки і передати їх московському князю.

І от московит надіслав до Мозиря свого дяка Никиту Губу, і Глинські перед ним присягнули служити Москві.

Далі, Глинський нібито закликав ногайських мурз прийти до Путивля, обіцяючи дістати їм з ув’язнення їх вождя Шейх-Ахмета.

Король пропонував умови угоди з ханом і навіть конкретний план кампанії: кримці мали напасти на Сіверщину, позабирати там замки і передати їх Литві. За це вони отримають данину (поминки).

Про поїздку дяка Губи Моклокова до Глинського з тією самою метою – привести його до присяги великому князю Василю – повідомляють і московські літописи. Звичайно, дяк мав розглянутись на місці – що це за народ, якими силами він розпоряджає і наскільки це може бути важливим. Дяка супроводжував загін московського війська на чолі із князем Олександром Оленкою (із роду Ярославських князів) [ПСРЛ, 2001 г., т. 6, ч. 2, стб. 382; Иоасафовская летопись. – М.: 1957 г., с. 152].

Великий князь Василь авансом дав обіцянку прийняти Глинських разом з їх отчинами. Думаю, зразком тут було прийняття в 1500 році сіверських князів, які справді перейшли до Москви разом зі своїми володіннями.

Але становище Глинських у ВКЛ було кардинально відмінним від становища князів Семена Івановича Можайського в Стародубі та Василя Івановича Шемячича в Новгороді-Сіверському. Ці останні були правдиві удільні князі, тобто місцевий воєнний люд присягав їм і служив їм, а вони у свою чергу присягали великому князю литовському і служили йому (як уміли). Окрім того, вони були місцевими династами, які тримали свої князівства упродовж півстоліття, і за цей час змінилось два покоління місцевих служилих людей, які традиційно не знали над собою інших панів, окрім цих сіверських князів.

Тому коли ці князі розвернулись в другий бік і пішли на службу до Москви, це не викликало ніякого опору в їх князівствах, бо хто мав би чинити той опір? Для місцевих вояків нічого не помінялося, вони як служили своїм князям перед переходом, так і продовжували служити після нього. І литовський великий князь не мав ніяких важелів, щоб на це вплинути.

Глинські ж, як ми бачили, ніяких «отчин» такого типу не мали. Їх володіння були незначні, не утворювали компактної території (були розкидані по всьому ВКЛ) і тільки числились «отчинами», тобто володіннями у повній приватній власності. Про ніяку традицію володіння не могло бути мови, бо одним маєтком вони володіли два роки, іншим – три роки, і найдавніше – цілих сім років! «Где ж тут пятьдесят?» – можна запитати разом із пушкінським Варлаамом.

Отже, Глинські були землевласниками на приватному праві (зем’янами, поміщиками) і не мали ніякої влади над сусідніми зем’янами, котрі присягали великому князю литовському на тих самих умовах, що й Глинські.

Але московський князь Василь мабуть цього не знав і думав (за попереднім досвідом): якщо до нього хоче перейти якийсь князь, то мабуть він має і своє князівство.

Отже, після вбивства Заберезинського Глинський відступив на південь ВКЛ, у «свій» Турів на Прип’яті і приєднав до свого ефемерного «князівства» сусідній Мозир (100 км на схід від Турова, так само на Прип’яті).

Король Сигізмунд 4 травня виїхав із Кракова до Литви [DKZ, s. 34; С. Гурський, ] – не заради Глинського, але для організації відсічі нового походу московського війська.

Погляд короля

11 червня Сигізмунд із Новогрудка написав наступного листа Менглі-Гірею.

Тут була систематично викладена офіційна урядова точка зору на події, що розгорталися.

1. Михайло здавна мав намір захопити владу у ВКЛ і скористатись моментом, коли Олександр помер, а Сигізмунд ще не приїхав. І про це Сигізмунд добре знав.

2. Заберезинський з іншими панами знали той умисел Михайла й остерегли панів-раду, які хотіли Михайла скарати.

3. Коли Сигізмунд став великим князем, він пробачив Михайлу його провину і залишив йому його маєтки, які він захопив самовільно.

4. І от коли Сигізмунд виїхав до Польщі, Михайло забив Заберезинського, гніваючись на нього за те, що виявив панам його (Михайла) злочин.

Ця схема лягла в основу оповідань польських істориків (Деція, Ваповського, Гурського, а через них і всіх пізніших). Як ми бачили вище, в часах, коли відбувались самі згадані події, ніхто звинувачень на адресу Глинського не виставляв, і аж тепер, коли факт його зради (відмови від діючої присяги і нової присяги московському великому князю) став усім відомий, король почав говорити (заднім числом!), що завжди знав про злочинні наміри Глинського.

Вся ця схема сповнена натяжок і не витримує найменшої критики.

1. Сигізмунд не гірше за самого Михайла знав, що останній не міг захопити владу і такі думки були не що більше як marzenie o złotym baranie (ну, або мріями стятої голови) – якщо вони взагалі були.

Дії Сигізмунда в момент прибуття в Литву нітрохи не підтверджують того, що «він завжди знав». Якщо знав – як належало чинити? Зрубати голову Михайлу – і крапка. Або я – правитель, або він, «але для двох царів тісні Мікени». Його батько Казимир не завагався стратити князя Михайла Олельковича, якого підозрювали в намірі захопити владу, і Сигізмунд цю історію, звичайно, знав.

І що ж він зробив замість цього? Вислухав заяву Михайла з обіцянкою вірної служби і надавав йому зі свого боку якихось обіцянок!

3. Як Сигізмунд міг «пробачити» Михайлу, коли той не зробив ніякого злого чину (дії, акції)? Про таке пробачення сам Сигізмунд почав говорити лише 30 квітня 1508 р., тобто уже по шкоді, а до того ніхто про ніяке пробачення не чув.

Твердження короля, буцімто Михайло самовільно захопив собі маєтки, – це просто брехня (ну, правителі не брешуть, а говорять таке, що не відповідає дійсності). Вище ми бачили, що маєтки Михайла – це надання короля Олександра, і за весь час до початку виступу ніхто не позивав Михайло за самоуправство.

Василя Львовича Глинського позивали за самоуправство з маєтками, але не Михайла.

2. Припустимо, що Заберезинський знав або підозрював Михайла в намірі захопити владу і відкрив це панам-раді. В такому випадку що мав робити король? – Повторюся, зрубати голову ворохобнику, бо йшлося про його королівську голову. А що робив король? – Відкладав справу все далі й далі.

Що мав робити Глинський в такому випадку? – Якщо його намір став відомий усім радним панам, йому залишалось тікати (усіх панів не повбиваєш). А що він зробив? – Вимагав суду і збирав листи на свою підтримку. Це так рятувались від загрози страти?

4. Якби Заберезинський викривав наміри Михайла у розмові із ним віч-на-віч, убити його було би корисно, щоб це не пішло далі. Але якщо Заберезинський звинувачував Михайла привселюдно, то його вбивство не тільки нічого не допомогло би Михайлу, а навпаки, стало би доказом слушності звинувачень (і як ми бачимо з історії, таки реально стало).

Публічна справа, така як намір захопити владу, не могла припинитись від того, що один чоловік загинув.

Певне значення має й те, що до такого пояснення король додумався тільки через 4 місяці після початку виступу. Отак-то він «завжди знав»!

В листі до московського великого князя Василя від 21 червня король Сигізмунд розвивав ще нові звинувачення проти Глинського: він чарами позбавив життя короля Олександра, і Сигізмунд із радними панами хотів був його судити і скарати за такий злочин. Ще десять днів тому Сигізмунд нічого не знав про вину Глинського у смерті Олександра!

Події весни – літа 1508 р.

У Москві розпланували кампанію 1508 р. проти Литви провадити трьома арміями [РК-1605-2, , с. 100 – 111]:

Північна армія (князь Данило Васильович Щеня) мала йти від Великих Лук на Полоцьк.

Західна армія (Яків Захарієвич) вирушила з Москви в напрямку Смоленська.

Південна армія (князь Василь Іванович Шемячич) мала йти із Стародуба на Прип’ять і приєднати загін М. Л. Глинського. Цей рух був узгоджений із Глинським (його листи до Василя – № 2 та 3 за моєю нумерацією).

Всі три армії мали з’єднатися в районі Мінська. Західна армія вирушила з Москви 12 березня, про початок руху інших армій ми не знаємо. (Софійський 1-й літопис за списком Царського подає, що Яков Захарієвич вирушив з Москви 30 квітня [ПСРЛ, т. 39, с. 178 – 179]; яка дата правильна – сказати не вмію, можливо, йдеться про різні етапи походу, скажімо, 12 березня була оголошена мобілізація, а 30 квітня вирушили основні сили).

Південна армія і загін Глинського з’єднались у Мозирі і далі вирішили: до Слуцька (це 150 км на північний захід від Мозиря) піде загін на чолі з А. О. Дрожджею, а сам Глинський пішов до Бобруйська (110 км на схід від Слуцька). Так писав Глинський у листі № 4. Також він просив прискорити рух інших армій від Полоцька і Смоленська до Мінська.

Король Сигізмунд у листі до Менглі-Гірея з 11 червня уже повідомляв про невдалий прихід зрадників до Слуцька та Мінська; отже, прихід до Слуцька мав статись десь у середні травня, а до Мінська – не пізніше 2-й половині травня.

В цьому ж листі є деякі інші звістки.

Так, король послав слугу Менглі-Гірея на ім’я Батюка до Ковна, щоб той сам переконався: Шейх-Ахмет знаходиться у Ковно, і запевнив у тому хана.

Король стурбувався наміром Менглі-Гірея послати своє військо до Вільна та Києва (тобто грабувати ВКЛ уже не як ворог, а як союзник) і повторив свою пропозицію – нехай хан іде на Сіверщину.

Також король повідомив хана, що його посол Хозяш писав листи до київського воєводи і міщан, аби вони передали Київ Глинському. Чи то посол заплутався у політичній ситуації, чи то діяв з намови Глинського – але це додатково ускладнювало справу.

Король у цей час уже мав листи Глинського до великого князя московського (можливо, початок листування) і пересилав їх хану – аби знав, який із Глинського слуга хану.

Наступний лист (№ 5) Глинський надіслав із табору під Мінськом. Він повідомляв, що король (кажуть) виїхав із Польщі до Берестя. Ми бачили, що король виїхав із Кракова 4 травня, і можна думати, що лист № 5 був відісланий десь у 1-й половині червня.

Мінськ не був захоплений, і тому Глинському залишилось хвалитись успіхами дрібних загонів, розісланих в різні боки (вони уже встигли повернутись до табору). Один із них ходив у напрямку Вільна і був за 8 миль (56 км) від нього – це приблизно район Ошмян (120 км на захід від Мінська; але Ошмяни у листі не згадані!). Інший загін ходив «под Велею ку Куренцови» – я так розумію, на ріку Вілію, на північ від якої лежить село (якщо так, то це 80 км на північний захід від Мінська). Третій загін побував у 4 милях (28 км) від Новогрудка – можливо, в районі сучасних , це 90 км на захід від Мінська і 30 км на схід від Новогрудка. Четвертий загін ходив від Слуцька до Клецька (62 км на захід) і далі до Слоніма (ще 88 км на захід).

За звітами цих розвідувальних загонів Глинський написав у Москову, що ніякого зібраного війська там нема і навіть не чувати про такий збір.

В наступному листі (№ 6) Глинський скаржиться, що вони простояли під Мінськом 20 днів, західної та північної армії там не дочекалися і відступили на схід – до Борисова (72 км від Мінська).

Глинський написав також, що постійного гарнізону в Мінську тільки 30 чоловік, але московські воєводи не наважились його добувати без наказу від великого князя. Думаю, це повідомлення лукаве і насправді співвідношення сил не було таким безнадійним для ВКЛ. Воєводи боялись неудачі, за яку довелось би відповідати, і виставили відсутність прямого наказу здобути саме Мінськ (але навіщо тоді було ходити так глибоко?).

Цей лист можна орієнтовно датувати кінцем червня 1508 р.

Наступні два листи (№ 7 та 8) зосереджені на одному – прискорити рух інших армій, зокрема західної, до Мінська. Глинський послав для цього свого приятеля до Якова Захарієвича. Орієнтовно ці листи можна датувати початком липня 1508 р.

В розрядній книзі згадано, що всі воєводи зійшлися під Мінськом, воювали сам Мінськ і землю за Мінськом. Здається, це ті розвідувальні дії, про які писав Глинський.

Далі у книзі сказано, що друцькі князі присягнули московському великому князю [РК-1605-2, с. 102].

Додаткові дані про цей епізод містить судова справа з 7 серпня 1508 р. Княгиню Дмитрову Голцовську звинувачували, що вона писала листи до Глинського і подавала йому вісті про Друцьк, і урядове військо, зайнявши Друцьк, вкинуло її у в’язницю. На суді перед королем княгиня заперечила звинувачення, а як так сталось, що Глинського впустили у друцький замок, вона не знала, бо то була справа старших князів Друцьких, а не її, удови. Суд її виправдав за недостатністю доказів її участі у зраді.

При цій нагоді було згадано, що два старших сина княгині втекли до Москви, а пізніше й молодший її син поїхав разом із Глинським.

В цілому картина виглядає так: південна армія, не дочекавшись інших армій під Мінськом, у кінці червня відступила на схід до Борисова, а звідти – ще далі (83 км на схід) до Друцька. В Друцьку вона була десь у перших числах липня (бо до 7 серпня лишався тільки місяць, а за цей час устигло прийти урядове військо і зайняти Друцьк).

Наступний епізод, записаний у розрядній книзі – це подальший відступ південної армії до Орші (50 км на північний схід від Друцька), де вона нарешті з’єдналась із західною армією. Орієнтовно це могло бути в 2-й половині липня.

І от до Орші прийшла армія ВКЛ (яку ми вже бачили у Друцьку). Москалі відступили за Дніпро (на лівий берег) і 7 днів стояли в Дубровні (18 км на схід від Орші) напроти литовського війська, котре стояло на правому березі. Перебування короля в Орші 21 липня 1508 р. засвідчено виставленим тут пожалуванням.

Король із військом 31 серпня уже був у Смоленську і надіслав хану Менглі-Гірею наступного листа. В ньому вже нема прохання про воєнну допомогу з боку Кримського ханства, натомість є розгорнута відповідь на клопотання хана за Глинського.

Далі об’єднане московське військо прошло повз Мстиславль (92 км на південний схід від Дубровни) та Кричів (120 км на південний схід від Дубровни, 36 км на південь від Мстиславля) і звідси – з рубежа – воєводи написали московському князю, що вони вийшли з Литовської землі у брянські місця. Звідси південна армія пішла до себе у Брянськ (180 км на схід від Кричева [ПСРЛ, 2001 г., т. 6, ч. 2, стб. 384; Иоасафовская летопись. – М.: 1957 г., с. 153]), а північній і західній арміям великий князь Василь наказав зосередитись у Вязьмі (240 км на північний схід від Кричева), оскільки була вість: король прийшов до Смоленська і пускає загони на Дорогобуж (82 км на схід від Смоленська, на половині дороги до Вязьми), Білий (130 км на північний схід від Смоленська) та Торопець (190 км на північ від Смоленська). Орієнтовно це перегрупування сталось у серпні 1508 року.

Далі в розрядній книзі є такий запис:

А князь Михайло Львович Немец, отъехав от воевод с рубежа, приехал к великому князю на подводах в четверг перед Оспожиным днём августа в 10 день. А воеводы с ним прислали к великому князю Фёдора Яропкина.

Да того дни у великого князя князь Михайло Немец и ел со всеми приятели, и пировал с ним князь великий, а дары ему и приятелям его были на пиру, а в приставах у него здесь был Федец же Яропкин.

И был у великого князя князь Михайло Немец десять ден, а в одиннадцатый день, августа в 20 день в неделю, князь великий его отпустил. И бил челом великому князю князь Михайло Немец, просил людей в свои городы, в Мозырь да в Туров. И князь великий послал со князем Михайлом воеводу своего князя Василия Даниловича Несвитского… [РК-1598, с. 41; РК-1605-2, с. 104 – 105].

«З рубежа» у контексті подій означає – із Кричева. До Москви було їхати 440 км, мабуть не менше 9 – 10 днів. Так можна вирахувати, що у Кричеві московське військо було в останніх числах липня.

Далі, від Москви до Мозиря по прямій – 700 км, а безпечніший шлях через Калугу, Брянськ та Чернігів – це 790..800 км. Цей безпечніший шлях огинав Смоленськ на віддалі понад 200 км. Князь Несвицький мав під своїм началом якийсь малий загін (не поділений на полки) – мабуть тільки для охорони Глинського в дорозі.

Великий князь Василь намагався допомогти Михайлу і у вересні віддав наказ князям Василю Стародубському та Василю Шемячичу [РК-1598-2, с. 105 – 106]. Завдання їх було загальне: воювати литовські місця. Чи дійшли вони до Мозиря / Турова, чи хоча б мали такий намір – невідомо, скоріше що ні. Ми не знаємо навіть, чи устиг туди прибути сам Михайло.

У подальшому ході війни Глинський уже не брав участі, і я не буду його розглядати.

Літописні оповідання

У Деція [s. 35 – 36] маємо підтвердження наведених вище подробиць: король прибув до Берестя, де зробив смотр війська, далі до Новогрудка (215 км на північний схід від Берестя; перебування в Новогрудку засвідчене листом короля з 11 червня), а далі пішов на Мінськ, обложений москалями і Глинським (118 км на схід від Новогрудка). Глинський (якого Децій помилково вважав за головного командира) злякався і відступив до Борисова, а далі до Орші, де зустрівся з головним військом москалів.

Це головне військо, зачувши прихід короля, утекло за Дніпро (на лівий берег), і от на день св. Маргарити (20 липня) дійшло до битви на лівому березі (розрядна книга говорить навпаки – що ані королівські, ані московські війська не робили спроб перейти Дніпро). Москалі утікали далі, і Михайло прийшов у Стародуб. Король же 1 серпня прибув до Смоленська (і війна продовжувалась уже без участі Глинського).

В оповіданні Деція міститься тільки одна істотна помилкова (неможлива) подробиця: на початку виступу Василь Глинський передав Михайлу кілька малих замків. Це неможливо, бо ніякими замками Василь не володів.

З незначними відмінностями і скороченнями оповідання Деція С. Гурський [AT, 1852, , p. 22 – 24]

Натомість оповідання Ваповського [KBW, p. 76 – 82] значно обширніше, але не показує великої обізнаності зі справою. Структура його оповідання загалом відповідає оповіданню Деція, тільки розбавлене неймовірними подробицями:

– Глинський обіцяв Василю віддати Смоленськ, а сам хотів захопити усе ВКЛ (повторю – в Москві про це нічого не знали);

– московит пристав на ці пропозиції Глинського і надіслав війська (Данила Щеню та Якова Захарієвича), і почувши про їх прихід, Глинський виступив відверто і убив Заберезинського (помилка в хронології перекручує логічний зв’язок подій);

– Глинський називав себе великим князем литовським і приводив литовських вельмож до присяги собі (жодне джерело, сучасне подіям, такого нечуваного зухвальства не знає);

– в Мозирі духовенство і православні ченці урочисто зустріли Глинського (явна вигадка);

– Ваповський нічого не знав про південну армію москалів і весь її рейд по території ВКЛ приписав одному Михайлу Глинському (явно помилково); я навіть думаю, що він сплутав московського воєводу Василя Шемячича із Михайловим братом Василем Львовичем Глинським, і тому у нього часто згадується Василь Глинський;

– нарешті, у Ваповського, як і в московській розрядній книзі, немає ніякої битви біля Орші, але з іншої причини: москалі повтікали від однієї звістки, що йдуть поляки на чолі із королем.

Про Василя Глинського Ваповський записав ще наступну байку:

Incredibile dictu, quo planctu et dolore Basilius dux, Michaelis frater cum uxore illustri ex Serborum superioris Misiae gente foemina et liberis, aliisque qui partium erant Michaelis, Lituania excesserint [KBW, p. 82].

Неймовірно сказати, з яким плачем і скорботою князь Василь, брат Михаїла, з дружиною своєю, відомою жінкою із сербів верхньої Мізії і її дітьми, та іншими, що були на боці Михайлова, покидали Литву.

Некомпетентність Ваповського цілком очевидна: 1, він не знав імені Василевої княгині (це звичайно для московських джерел, але зовсім не звичайно для польських); 2, головне, він не знав, що Василь виїхав до Москви разом з Михайлом, а не пізніше (байка поставлена уже після укладання миру, як свідчення виконання його умов, і є розпросторенням відповідної згадки Деція).

Тенденція оповідання Ваповського цілком очевидна: всі успіхи у цій війні зумовлені діями поляків, які врятували Литву, тоді як самі литовці, що стали при королі, були безпорадні.

Московські літописи [ПСРЛ, 2001 г., т. 6, ч. 2, стб. 383 – 384; т. 28, с. 342; Иоасафовская летопись. – М.: 1957 г., с. 153] оповідають про цю війну дуже коротко і без подробиць, про дії південної армії і Глинського навіть не згадують.

Підсумки кампанії

Найбільш яскравим епізодом кампанії 1508 року був рейд південної армії (разом із загоном Глинського) по території ВКЛ.

Система його була чисто татарська: обхід / блокування укріплених міст і замків, закладання табора в глибині ворожої території, розсилання дрібних загонів задля розвідки, грабунки, пожежі й захоплення полонених. В цю систему входила й утеча перед військом ворога, і південна армія її показала.

Західна й північна армії навіть таких успіхів не показали, і потім хвалились, що не віддали литовцям Дорогобужа й Торопця.

Картосхема подій 1508 року виглядає так:

(Мабуть, цю картосхему вам буде зручніше переглядати в окремому вікні: ).

Завершення війни

Прибуття короля Сигізмунда до Смоленська не на жарт перелякало московський уряд. Можна було сподіватись дальшого походу польсько-литовського війська прямо на Москву, і там вирішили розпочати переговори про мир.

5 серпня 1508 р. король зі Смоленська надіслав до Москви запит «опасної грамоти» для своїх послів на чолі зі Станіславом Глібовичем. Посли зі свого боку надіслали до Москви гінця, в якому повідомляли, що слуги зрадника Глинського зрадили його, прибігли до короля і повідомили: Глинський хоче чинити шкоди обом державам [СИРИО, т. 35, № 84.13, с. 487].

Чи справді так було, чи може хтось збрехав – нині важко вирішити; безсумнівно те, що король намагався такими листами підірвати довіру Василя 3-го до Глинського. У відповідь Василь 3-й надіслав гінця до Глинського з наказом повертатись із Мозиря, тобто згортати воєнні дії, які не принесли успіхів (орієнтовно цей наказ можна датувати кінцем серпня).

Князь К. І. Острозький, який числився гетьманом ВКЛ, весь час кампанії 1508 року десь ховався, так що за нього й не чував ніхто. Лише восени (у вересні?) він вирушив на Мозир і вигнав із нього М. Л. Глинського (лист Х. Шидловецького з 18 листопада 1508 р.). Ніякого бою при цьому не було, Глинский відступав сам, виконуючи наказ Василя 3-го. Однак за такий визначний подвиг Острозький отримав у нагороду маєток зрадника – Турів (21 жовтня 1508 р.).

19 вересня литовські посли прибули до Москви і 8 жовтня було укладено вічний мир.

Повний аналіз політичного контексту цього акту та його наслідків не входить в мою задачу, я обмежився тільки укладанням карти розмежування за цим миром.

Відзначу тільки одну статтю договора:

А князей к нам служебъных потаместа на обе стороне с вотчинами не приймати [LM 7, № 55, ].

Високі договірні сторони намагались врахувати досвід виступу Глинського!

Ще одним наслідком виступу була спеціальна постанова короля й ради ВКЛ (9 лютого 1509 р.) – як бути із маєтками зрадників. І знову Глинського тут явно не згадано, але необхідність постанови була продиктована саме його виступом. Уряд ВКЛ намагався виробити єдиний підхід до визначення, які маєтки підлягають конфіскації за зраду.

Литовські радні пани не мали найменшої віри у міцність щойно укладеного «вічного миру» і писали королю (перед 28 жовтня 1509 р.): московський князь показує ворожість,

а еще надъто тыми разы маеть того злого приводъцу, котории жо зрадъца завъжды не перестанет от того злого своего умыслу [LM 7, № 67, ].

Такого натяку було цілком достатньо, щоби побачити за ним Михайла Глинського!

На цьому скінчилась десятилітня діяльність М. Л. Глинського у Великому князівстві Литовському – щоби продовжитись у Московській державі.