Тріумф і початок занепаду

Микола Жарких

У квітні 1506 року хворий король Олександр приїхав до Вільна. Його хворобу визначали як параліч (Меховський), але мабуть це ще не була повна безпорадність.

М. Л. Глинський, як показує ітінерарій, був при королі, аж улітку прийшла вість, що татари напали на ВКЛ і йдуть прямо на Вільно.

Попри те, що гетьманом (головним полководцем) ВКЛ у цей час числився Станіслав Кишка, командування військом, зібраним проти татар, король доручив М. Л. Глинському. Це був новий поворот в його кар’єрі, який давав йому змогу показати, чи дійсно він навчився воєнного діла у Європі.

І от у битві під Клецьком (це 1050 км від Бахчисарая і тільки 200 км від Вільна) татари, якими командували два царевичі, сини Менглі-Гірея, були розбиті.

Повне вивчення цієї битви не входить в мої наміри, зазначу тільки, що польські історики висвітлювали її дуже по-різному. Меховський у виданні 1519 р. обмежився кількома словами, але назвав командиром Глинського [Chronica Polonorv[m]. – 1519, ].

У виданні 1521 р. сказано трохи більше, зокрема: Кишка очолив військо, а Глинський з іншими вояками (baronibus) до нього приєднались. Переможними командирами названі Станіслав Кишка та Михайло Глинський [1521, cap. 82, – 371].

Б. Ваповський подав розлоге оповідання [KBW, – 68], в якому немає ніякого Кишки, а діє один Глинський. Новина про напад татар заскочила короля у Ліді (це 120 км від Клецька), і от його спішно повезли до Вільна, а Михайло вирушив проти татар і побив їх. Із цього оповідання походить більша частина подробиць в сучасних історіях: 7 тисяч війська Глинського, 20 тисяч татар, три коні, які були вбиті під Глинським, і т. д.

М. Кромер, посилаючись і на Меховського, і на Ваповського, дав ще інакші подробиці. Король відправив проти татар Глинського з гетьманом С. Кишкою та литовською шляхтою. В поході Кишка раптово захворів, і т. д. [Kronika polska Marcina Kromera biskupa warmińskiego. – Sanok: 1857, – 1376]

Докладне оповідання під помилковою датою 7015 / 1507 р. подає «Хроніка Биховця» [ПСРЛ, т. 32, – 173]. Воно містить деякі подробиці з попередніх творів (20 тисяч татар, хвороба Кишки) і дуже багато дрібних деталей, які слід вважати вигадками анонімного автора. Зокрема, маємо запис «na zawtreie, w seredu, m[iesia]ca awhusta szestoho dnia» [с. 172], тоді як 6 серпня 1506 р. був четвер, а 6 серпня 1507 р. – п’ятниця. Цей день випав на середу в 1505 році.

З’ясування походження цих текстів і ступеня ймовірності поданих подробиць – предмет окремої роботи. Наразі досить зауважити, що жоден з авторів не те що не був самовидцем битви, але навіть не стояв близько до керівників ВКЛ; також число дрібних подробиць зростає від раніших авторів до пізніших, що є характерною ознакою історичної романістики.

Але в сухий залишок можна повірити: татари, які цілими десятиліттями перед тим ходили по території ВКЛ абсолютно безкарно і в 1506 році пройшли 800 км від Дніпра до Клецька, ніде не зауваживши присутності якоїсь «державної влади» – отут вперше наскочили на опір.

Це була литовська «битва на Марні» (в 1914 р. німцям залишалось до Парижа 40 км, навіть не 200!), і Михайло Глинський, безперечно, відіграв у ній важливу роль.

Смертельно хворий король Олександр ще устиг довідатись про перемогу і помер через 10 днів після битви, 18 серпня.

Смерть короля цікавила М. Меховського значно більше, ніж битва із якимись там татарами. У виданні 1521 р. М. М. докладно пише, як лже-медик Балинський намагався лікувати розбитого паралічем короля Олександра. Меховський з ненавистю зве Балинського emperico – емпіриком, медиком-самоуком (сам Меховський був медиком із освітою і числився придворним лікарем, але на той час залишився у Кракові). Але Михайло Глинський навіть порад Балинського не слухав, а давав королю якісь трави й вино, і водив його до лазні. Це викликало підозри справжніх медиків [1521, cap. 82, – 369; нічого цього не було у виданні 1519 року!].

Але якщо Меховський був обережним у своєму висновку, то досить швидко, уже 31 січня 1509 р. король Сигізмунд у листі до московського великого князя Василя 3-го прямо звинуватив Глинського – він своїми чарами згубив короля Олександра [АЗР, т. 2, № 49, с. 61 – 62 = LM 7, № 57, ].

Глинський перебував при війську і вже на застав Олександра живим. Дізнавшись, що до Вільна їде Сигізмунд (спадкоємець влади великого князя), Глинський поїхав йому назустріч. Ваповський написав [KBW, s. 69], що Сигізмунд зі своїм почтом у 200 чоловік переправився через Буг, Нарев та Німан, і от між Гродно і Меречею його зустрів Глинський із почтом у цілих сімсот чоловік (я думаю, Ваповський міг дізнатись про це від самого Сигізмунда).

Думаю, частину почту Глинського складали його особисті слуги, але іншу частину (більшу?) складали вояки, котрі були із Глинським у поході і котрі так само хотіли представитись новому правителю.

І от Ваповський написав, що зустріч була теплою, Михайло запевнив Сигізмунда у своїй відданості і вислухав гарні обіцянки. Але, – пише хроніст, – Михайло зробив це задля того, щоб очиститись від підозри, що він хоче захопити владу в Литві. У пізнішого ці підозри crescendo переросли в упевненість:

[Михайло] знайшов собі багато друзів і прихильників, щоб з їх волею та допомогою захопити владу в Литві [AT, 1852, , p. 16].

Чи так могло бути, чи міг Михайло мати такі плани?

Думаю, що таких намірів у Михайла бути не могло. Яким би впливовим він не був при королі Олександрі, цей вплив зійшов до нуля з його смертю. Доводиться читати: «Михайло на той момент стояв на чолі зібраного війська ВКЛ, і спираючись на нього, міг захопити владу».

Не міг, жодною мірою не міг. Вояки, які були під його началом, присягали на вірність королю, а не Михайлу. Ця їх присяга (так само як і командирські повноваження Михайла) вигасла зі смертю правителя. Всі вояки знали, що є законний спадкоємець влади великого князя, і (переважно) збирались йому присягнути.

Михайло, щоби кудись їх вести, мав би спершу добитися, щоб вони присягнули йому – але з якого дива вояки стали б це робити?

Російські «декабристи» в грудні 1825 року, опинившись у подібній ситуації (імператор помер, присяга армії вигасла, новому імператору ще не присягали), відчули свій шанс і виступили. Але вони не вимагали неможливого – щоби військо присягнуло їм, а хотіли тільки присягнути новому імператору під певними умовами (щось як конституцією).

Михайло же ніяких дій не розпочав, а вимагати від Сигізмунда правління під умовами не було потреби, бо Сигізмунд і сам мав намір такі умови собі поставити (це був загальний земський привілей для ВКЛ, виставлений 7 грудня 1506 р.)

Однак коли я міркую, що Михайло не мав ніяких планів на владу, це не означає, що інші вельможі не мали таких підозр на нього. Підозри (безпідставні) вони таки мали, і ними польські історики згідно пояснюють, чому короля Олександра поховали у Вільні – всупереч його письмовому заповіту.

Вельможі побоювались: якщо вони всі поїдуть до Кракова на похорон короля, то Михайло в цей час захопить столицю та інші замки, і з того вийде клопіт. І от 18 жовтня Олександра поховали у віленському кафедральному костелі, а 20 (чи 26) жовтня 1506 року Сигізмунда проголосили новим великим князем литовським [Chronica Polonorv[m]. – 1521, cap. 82, ]. Після цього військо і посадовці почали присягати Сигізмунду, і можна було вважати, що перехід влади відбувся спокійно.

Сигізмунд, відчувши себе новою мітлою, вирішив замітати своє велике князівство по-новому, і це негайно відбилося на становищі Михайла Глинського. Перша ж згадка про нього за нового правителя – 25 листопада 1506 р. – титулує його «намісником утенським», і тільки.

А куди ж подівся «маршалок дворний»? Сигізмунд позбавив Михайла цієї посади, і то в дуже брутальний спосіб. Він оголосив, що посаду маршалка Михайло обіймає не по праву, бо вона належить Григорію Остиковичу, котрий перебуває в московському полоні, і от тепер ця гідність повернута Остиковичу (лист до Менглі-Гірея з 31 липня 1508 р.).

Це справді так було: Остикович потрапив у полон в 1500 р., і Глинський, як ми бачили вище, отримав посаду маршалка після цього.

Але дуже скоро Сигізмунд побачив, що що надвірний маршалок таки потрібен, що він таки щось робить, і дистанційне (віртуальне) маршальство Остиковича мало допомагає. Тому уже 28 грудня 1506 року бачимо серед свідків надання Ян Миколайовича Радзівіла з титулом надвірного маршалка і слонімського старости (marschalco curiae, capitaneo in Słonym) та Войтеха Нарбутовича із титулом надвірного маршалка і ясвоїнського старости (marschalco curiae, capitaneo in Jaszwoyny). Отже, замість одного надвірного маршалка Сигізмунд завів собі одразу двох, і про Остиковича не згадував.

Михайло, ясна річ, сприйняв це тільки так, як і належало сприйняти: що згадка про Остиковича була тільки формальною зачіпкою для його звільнення, а в дійсності великий князь хотів усунути його, Михайла, з відповідальної посади і призначити людей, яким він міг би довіряти:

Но за все свои старанья

Видим мы одни страданья…

Інакше, але також не на користь М. Л. Глинського, обернулась справа з його намісництвом у Більську.

Після смерті короля Олександра постало питання – як забезпечити його удову Олену, і от Сигізмунд вирішив віддати їй маєтки на Підляшші – Більськ, Сураж (25 км на північний захід від Більська) і Бранськ (24 км на захід від Більська). Це було закріплено відповідним привілеєм, виставленим 5 січня 1507 р. [LM 8, № 189, с. 187].

Я думаю, передавались не так самі маєтки, як доходи від них, і тому уже 6 грудня 1506 р. із титулом більського намісника виступає Войтех Янович Клочко [LM 8, № 86, с. 131], який багато років перед тим і пізніше займав посаду охмістра королеви Олени. був розпорядником двора королеви, і от він мав управляти Більським намісництвом на користь Олени. Клочко був старостою більським принаймні до кінця 1509 р., а може й до смерті Олени, бо наступного більського старосту бачимо аж у 1514 р.

Право призначати намісників належало великому князю, і формально М. Л. Глинський не мав підстав ображатись: один правитель його призначив, а інший правитель тим самим правом його змінив.

Далі 7 грудня 1506 р. великий князь Сигізмунд, перебуваючи у Гродно, виставив уже згаданий вище загальний земський привілей для ВКЛ. У числі свідків (членів ради ВКЛ) зазначено київського воєводу князя Івана Львовича Глинського, але проминено Михайла!

Може, він в цей момент кудись поїхав? – Знову ні, бо наступного дня у тому самому Гродно Сигізмунд отримав від Михайла звіт із завідування монетним двором та восковою даниною і дав йому розписку.

Отже, Михайло був на цей час у Гродно, а до засвідчення найважливішого державного документа його просто не запросили. Це було виразним знаком охолодження Сигізмунда до М. Л. Глинського (на тлі явної переваги, яку Сигізмунд надавав його брату Івану).

Все це разом показало Михайлу, що він втрачає щастя, втрачає владу, а разом із нею – і все, чого він був досягнув.

Михайло не вважав свою справу програною і вдався по допомогу до сусідніх правителів. До угорського короля Владислава, з яким він був знайомий принаймні від 1500 року, він приїхав особисто і у березні 1507 р. був у Буді. Владислав був старшим братом Сигізмунда і мав на нього деякий вплив. Децій зі зловтіхою записав, що цей візит не справдив сподівань Михайла і він негайно поїхав назад, узявши від Владислава листа на свою користь. Дата 27 березня, яку навів Децій, думаю, була власне датою цього листа [DKZ, s. 29; трохи скорочено у Ваповського, с. 74 – 75 та у – AT, 1852, t. 1, p. 17].

Мені неясно, які несправджені надії міг мати Михайло. Навряд чи він збирався перейти на службу до Владислава й залишитись в Угорщині, а лист на свою підтримку він і так отримав. Більше того, у своєму листі до Гданська Глинський згадав про Івана Пневського, посла Владислава до Сигізмунда у цій справі [Назаренко А.В., Хорошкевич А.Л. Неизвестное послание Михаила Глинского. – В кн.: : Спорные проблемы истории. М., 1993 г., с. 120].

Також М. Л. Глинський звернувся до кримського хана Менглі-Гірея. З ним Михайло не зустрічався особисто, але надсилав йому листи й отримував від хана відповіді (маємо один такий лист з 1 пол. 1505 р.).

Хан добре розумів великий вплив Глинського при Олександрі й намагався допомогти своєму приятелю.

Навесні 1507 року (десь між 22 лютого і 7 червня) Менглі-Гірей надіслав пакет документів, у якому були листи окремо до Михайла Глинського і окремо до короля Сигізмунда. Михайлу хан написав, що проситиме короля надати йому знову посаду маршалка. І справді в листі до короля стоїть таке прохання і навіть вимога – надати Михайлу посаду маршалка.

Король у своїй відповіді промовчав цю справу, і у листі з жовтня 1507 р. хан висловив своє невдоволення цим мовчанням і повторив прохання щодо Михайла.

Отже, заступництво сусідніх правителів не захитало рішучості Сигізмунда – не допускати М. Л. Глинського до важливих посад.

Глинський був упевнений, що його деградація була наслідком інтриг та обмов його ворогів, котрі переконали короля. Персонально він підозрював все того ж Яна Заберезинського і вимагав, щоби король розсудив його справу. Про це маємо сучасне документальне свідчення (запис з 16 липня 1507 р.). Там сказано, що під час перебування у Мельнику між Глинським і Заберезинським сталась якась сварка, Глинський вимагав справедливості і вважав себе скривдженим.

У Мельнику Сигізмунд перебував в останніх числах грудня 1506 р. і там 28 грудня 1506 р. виставив привілей для Івана Сопіги, який засвідчили і Ян Заберезинський, і Михайло Глинський. І от після того сталася ця сварка, так що цей привілей став останнім, де Михайло був свідком. Далі у складі ради ВКЛ ми його не бачимо.

Що було предметом сварки – сучасні подіям джерела не говорять, а пізніші розповіді (Деція, Ваповського і Гурського) твердять, що Заберезинський звинувачував Глинського у стремлінні захопити владу в Литві. Я ставлюся до цих пізніх записів обережно, бо вони написані уже після виступу Глинського 1508 року і мимоволі схиляються до телеологічного пояснення: якщо Глинський виступив, то все, що він робив перед тим, говорили про його стремління до цієї мети (хоча мета виступу, як скоро побачимо, так само невідома).

Отже, 16 липня 1507 р. король вирішив, що справа не є такою нагальною, і відклав її до з’їзду в Мінську, призначеному на серпень 1507 р. Там з’їхалися усі вельможі ВКЛ і можна було провести авторитетний суд. Але ми не маємо ніякого протоколу такого суду (хоча маємо інші документи з Мінського з’їзду) – мабуть король, раз обравши тактику зволікання, тримався її й надалі. Принаймні так розуміли його поведінку названі польські історики.

Якесь відлуння конфлікту Глинського й Заберезинського можна побачити у справі, яку Сигізмунд розглянув на тому самому Мінському сеймі 11 серпня 1507 р. Луцький староста Федір Янушевич звинувачував свого слугу Михайленця, що останній подав Федору невірну інформацію про ситуацію у Вільні в липні 1506 року (тобто рік тому). Михайленцо виправдовувався: «И я приехавши князя Михайла с паны их милостью нашол в згоде».

Думаю, король розраховував на повторення історії з 1503 року, коли сварка того самого Глинського з тим самим Заберезинським ущухла сама собою. Якщо не підливати оливи у це багаття формальною судовою процедурою, відшуканням і розпитуванням свідків, вислуханням думок панів-ради – то може гострота справи пом’якшиться і «як ковбаса та чарка – то минеться і сварка».

Але так не сталось.