Конфлікти

Микола Жарких

Отже, Михайло Глинський дуже швидко став фаворитом короля Олександра, що змінило традиційне групування сил при дворі правителя:

Жил на свете таракан,

Таракан от детства,

И попал он вдруг в стакан,

Полный мухоедства.

Место занял таракан,

Мухи возроптали…

Першим видимим проявом невдоволення став конфлікт М. Л. Глинського із троцьким воєводою Яном Заберезинським. Десь у квітні 1503 року король виніс перший присуд у цій справі.

Наші джерела нічого не знають про причини конфлікту ані про зовнішню його форму, не повідомляють, які саме «незгоди та розтиржки» вельмож набридло слухати королю. Останній тільки наказав їм помиритись і загрозив смертною карою, якщо не вони погодяться.

Але погрози мало допомогли, і 17 травня 1503 р. король разом із радою знову змушений був розбирати незгоди. Глинський поскаржився, що Заберезинський хотів його вбити, і для цього найняв за 200 золотих дворянина Брезовця. Сума була дуже поважна! Брезовець пригадав, що «ласкаве теля дві матки ссе», і розповів про це Глинському, а потім повторив це на суді, при королі й раді. Заберезинський це заперечив.

Король знову закликав сперечальників жити дружно і на цей раз, здається, досяг успіху. І Заберезинський і Глинський залишились у складі ради і надалі разом виступали свідками, наприклад, 14 липня 1503 р.

Після цього буря ущухла так само раптово як і виникла. Чому виникла – невідомо, і чому ущухла – так само невідомо.

Наступною фазою конфлікту вважається справа намісництва у Ліді. Із джерелами до цієї пригоди сутужно.

Юст Децій у своїй книзі присвятив королю Олександру одну неповну сторінку [De vetvstatibvs Polonorvm liber I; De Iagellonvm familia liber II; De Sigismvndi regis temporibvs liber III. – (Impressum Craccouiae: opera atque industria Hieronymi Vietoris, XII 1521. – – 49] і не міг вдаватись у такі дрібниці.

Матвій Меховський у своїй «Хроніці Польщі» згадав ім’я М. Л. Г. в переліку учасників коронації Олександра [Chronica Polonorv[m]. – 1519, ]; потім згадав, що Олександр на початку 1505 року поїхав на з’їзд до Берестя, але віленський біскуп Альберт, троцький воєвода Ян Заберезинський та два інших магнати – гетьман литовських військ Кишка (Kiszla) та жемайтський староста (його ім’я пропущено) – не з’явилися через зневагу, завдану їм Михайлом Глинським [1519, ]. І далі Меховський перейшов до татарських справ і сейму в Радомі.

В наступному розділі Меховський присвятив одну неповну сторінку хворобі короля Олександра, спробам його лікування та битві з татарами під Клецьком. Далі він перейшов до смерті короля Олександра [1519, ]. Тут про Глинського не згадано.

Однак в 1521 році було випущено нове, дещо змінене видання «Хроніки» [Chronica Polonorv[m]. – 1 XII 1521]. Перелік учасників коронації не зазнав змін [1521, cap. 80, ].

Далі розділ 81 починається з дати 1503 р., і там дано опис з’їзду в Бересті дано більш розгорнуто, але дата його опущена, і може скластися враження, що це було в тому ж 1503 році. Названі віленський біскуп Альберт Табор, троцький воєвода Ян Заберезинський і ще два магнати – жемайтський староста Станіслав Жарновецький (Stanislao Zarnowiecz (!) capitaneo Samagittiae) і Станіслав Кішка, староста у Петровичах (Kyska in Piotrouitz capitaneo) і головний гетьман литовського війська (здається, тут М. М. прийняв патронім Петрович за назву посади). Оці люди не з’явились на нараду, тому що боялися зради, яку готував князь Михайло Глинський [1521, cap. 81, ].

Потім М. М. перейшов до сейму в Радомі і татарських справ і далі повернувся до справ Литви: князь Михайло підбурив короля забрати замок Ліду у Георгія Іллінича і віддати замок русину Дрожджі (родичу Михайла). Але польські радники відговорили короля це робити [1521, cap. 81, ]. Таким чином, пригода у Бересті й справа замку Ліди тут не пов’язані безпосередньо, і навіть можна думати, що справа із Лідою виникла уже після Радомського з’їзду, який скінчився 31 травня 1505 р.

Як бачимо, друга редакція твору Меховського в частині, що нас цікавить, значно відрізняється від першої. Причин такої зміни я зміркувати не можу, не думаю, що вони якось пов’язані із невдоволенням, котре викликало перше видання у польської політичної еліти.

Польський (львівський) історик Людвік Фінкель (, 1858 – 1930) у своїй статті [Finkel L. Michał Gliński. – Ateneum Wileńskie, 1925, r. 3, , s. 71 – 81] слушно наголосив, що М. Л. Глинський не тільки не збирався захоплювати престол Литви після смерті Олександра – навпаки, був одним із головних діячів обрання Сигізмунда великим князем. Причиною звинувачень на адресу Глинського в такому намірі

стало свідоме безприкладне фальшування, котре зробив коректор першого, сконфіскованого видання хроніки Мацея Меховського з 1519 р., вписуючи в останні, наново передруковані аркуші різні закиди, піднесені ворогами князя, ще помножені та підсилені. Цим коректором був не хто інший, як канцлер королівства у часі вибору [Сигізмунда], пізніший архібіскуп-примас гнезненський Ян Ласький, на що знайшлися певні докази, які неможливо збити чи заперечити [s. 75].

(Щоправда, Л. Ф. не пояснив, чому Ласький так зненавидів Глинського.)

Також не можна забувати, що Меховський (як і Децій) працював у Кракові, за 600 з гаком кілометрів від Вільна і – найголовніше – не був утаємничений в литовські справи.

Наступну історію Польського королівства написав Бернард Ваповський (1450 – 1535). Вона доведена до року смерті автора, до подій 1535 р., і слід думати, що над нею Б. В. працював в останні роки життя. Формально він був сучасником описуваних подій, але в 1503 – 1515 рр. перебував в Італії за 1700 км від Вільна і здобував у цей час титули при папському дворі (детальніше у названій статті Фінкеля).

Повернувшись до Польщі в 1515 р., він став секретарем короля й урядовим історіографом. У нього читаємо, що на початку 1505 р. Олександр скликав з’їзд у Бересті, де було багато суперечок через Михайла Глинського, якого підозрювали у стремління захопити владу в Литві. Ця підозра підсилилась внаслідок вимоги, щоб Георгій Іллінич (Georgius Glinscius!) поступився замком Ліда на користь Андрія Дрожджи (родича Михайла).

Прот цього виступили литовські вельможі: віленський біскуп Альберт Табор, троцький воєвода Як Заберезинський (Sabrzesijnski), начальник масагетів Станіслав Сарновецький (Stanislaum Sarnovecium Massagetorum prefectum) та головний начальник литовського війська Станіслав Кишка (Stanislaum Kiska, Lituanicarum copiarum generalem capitaneum). Король на них так розсердився, що хотів скинути в ріку Буг, але польський канцлер Ян Ласький переконав його цього не робити, і король обмежився тим, що на догоду Глинському передав Троцьке воєводство Миколаю Радзівілу.

Далі король наказав, щоби ці вельможі не звертались до нього зі своїми порадами. Але невдовзі Заберезинський та інші помирились із королем [KBW, – 55].

Бачимо тут ті самі факти, що й у Меховського, але вони перекомпоновані і поставлені в іншому логічному зв’язку – так би мовити, раціоналізовані. Думаю, що Ваповський не мав ніякого оповідного джерела про описувані події (окрім Меховського) і оповідання є результатом його творчої роботи (вигадки).

Цей твір Ваповського був надрукований тільки у 1874 році, але ним скористався автор наступної історії – Мартин Кромер (1512 – 1589). Він працював над своєю книгою в 1540-х роках, ще за життя короля Сигізмунда, і довів опис до 1506 року, до смерті короля Олександра. Цей твір був надрукований в 1555 р. У нього читаємо такий опис з’їзду в Бересті:

Король Олександр наказав забрати Ліду у якогось литвина і віддати Андрію Дрожджі, але литовські вельможі були проти. Михайло Глинський звинуватив їх (віленського біскупа Войцеха Табора, троцького воєводу Яна Заберезинського, жмудського старосту Станіслава Жарновецького та гетьмана Станіслава Кишку) у непокорі королю.

І от король на них розгнівався, але за порадою канцлера Яна Ласького обмежився тим, що скинув Заберезинського з воєводства і віддав Троцьке воєводство Миколаю Радзівілу, а неслухняним відмовив у доступі до сенату (тобто ради ВКЛ) [Kronika polska Marcina Kromera biskupa warmińskiego. – Sanok : 1857, ]

У Станіслава Гурського (1497 – 1572) ця історія викладена найбільш докладно:

М. Л. Глинський підбурив короля Олександра, щоб той віддав наказ звільнити Юрія Іллінича з посади намісника у Ліді і призначити на цю посаду Андрія Дрожджу (якогось родича М. Л. Г.). Члени ради ВКЛ обурилися і зажадали залишити Іллінича при посаді. Поіменно названо віленського біскупа Альберта Табора, троцького воєводу Яна Заберезинського, жемайтського старосту Станіслава Яновича і гетьмана Станіслава Кишку.

І от в 1503 році був оголошений з’їзд у Бересті, і названі опозиціонери туди приїхали, але боялись входити в замок, тому що думали, що М. Л. Г. приготував на них засідку, щоби повбивати їх.

Король розгнівався на цю опозицію, виключив їх із ради, а Заберезинського навіть позбавив титула воєводи. І тільки пізніше король їх простив [AT, 1852, , p. 16 – 17].

Гурський працював над своїми «Коментарями» в 1550-х роках, і (теоретично) міг скористатись книгою Кромера. Логіка подій подана за Ваповським, дата з’їзду (1503 р.) запозичена із Меховського-1521, але є й багато інших подробиць, яких немає у попередників.

Зручно викладене оповідання С. Гурського справило велике враження на істориків, так що М. С. Грушевський розповів цю пригоду, слідуючи Гурському [Грушевський М. С. Історія України-Руси, т. 4, ]

Але чи справді воно було так? Що говорять джерела, сучасні самим подіям?

Трудність власне в тому, що таких джерел нема, і за правилами позитивізму ми мусимо визнати, що нічого написаного в «історіях» не було.

А що було?

Склавши переліки титулів названих вище вельмож ВКЛ та намісників у деяких містах, можна зробити певні висновки.

Почнемо з намісництва в Ліді. В 1501 – 1502 роках маєм сім згадок про Юрія Іллінича як намісника в Ліді. В цей час він також мав титул маршалка.

Далі звістки про це намісництво повністю зникають, і тільки через три роки, 9 березня 1505 року, з’являється новий намісник пан Андрій Олександрович. Із цим титулом він згаданий три рази, востаннє – 28 квітня 1507 року (тобто уже за короля Сигізмунда).

Далі маємо перерву до кінця 1507 р., і от 26 грудня 1507 р. знову з’являється маршалок і намісник в Ліді Юрій Іллінич, котрий був на цій посаді до 1522 р.

З Ілліничем трапилось щось невідоме нам, бо після згадки 9 вересня 1502 р. з титулами маршалка і намісника в Ліді він повністю зникає з документів і виринає допіру 25 листопада 1506 року з титулами секретаря і маршалка – уже при новому великому князі Сигізмунді. Маршалком він титулувався весь 1507 рік і лише в останніх днях 1507 р. додав до цього титул «намісник в Ліді».

З усього цього можна припустити, що король Олександр справді за щось розгнівався на Іллінича і наказав йому не з’являтись на очі. Але яка була причина – ми не знаємо і ніколи не дізнаємось, так само як не знаємо, хто був намісником в Ліді у зазначені три роки (1502 – 1505).

Далі, Андрій Олександрович Дрожджа згадується від 1496 року як дворянин, від 1499 р. – з дрібним титулом конюшого віленського. Востаннє він згаданий 15 березня 1505 року.

Далі Дрожджа назавжди зникає з документів, і з’являється пан Андрій Олександрович (9 березня 1505 – квітень чи травень 1507). Покажчики до сучасного видання Литовської метрики відмовляються бачити в ньому Дрожджу. І справді, може бути, що це не Дрожджа, а якась інша особа, зовсім нам невідома (ані до, ані після зазначеного часу такий пан не згадується: упав з неба на посаду намісника в Ліді, побув на ній два роки і знову вознісся на небо).

Але я за принципом Оккама волію не творити додаткового пана Андрія Олександровича і вважаю його за того самого Дрожджу. Схема іменування титул + ім’я + патронім (з пропуском прізвища) часто вживається в метриці, а щодо членів ради ВКЛ вона застосовується систематично, майже без винятків. Можливо, пропуск прізвища був ознакою того, що особа є добре відомою і входить у вузьке коло вищих достойників, в якому не буває двох осіб з однаковими іменем і патронімом.

В сухому залишку ми не знаємо не тільки причин зміни намісника в Ліді (документи метрики майже ніколи не подають мотивації рішень), але й дати цієї зміни і тому не можемо навіть гіпотетично прив’язати її до інших подій. Таким чином, «інтригу Глинського» щодо цього намісництва треба здати в архів історичних фантазій.

Наступний епізод – усунення Заберезинського з посади троцького воєводи. Я. Ю. Заберезинський титулувався троцьким воєводою і маршалком земським від 13 червня 1498 р. до 21 жовтня 1503 року. Далі в згадках про нього наступає перерва на 14 місяців, і від 15 грудня 1504 року він з’являється із титулом маршалка земського (як і раніше) і старости городенського, і так він титулується аж до останньої прижиттєвої згадки 29 грудня 1507 року.

А хто ж і коли став замість нього воєводою троцьким? Хто – відомо: Миколай Миколайович Радзівіл, який перед тим, аж до травня 1503 року, титулувався підчашим і намісником більським. А от коли – невідомо: перша згадка М. М. Радзівіла з новим титулом з’являється у той самий день 15 грудня 1504 р., що й новий титул Я. Ю. Заберезинського.

Отже, це рокірування посад відбулося у невизначений час упродовж означених 14 місяців, але однозначно – перед Берестейським з’їздом (лютий – березень 1505 р.). Тому щоби там не відбувалось на тому з’їзді, це не могло бути причиною зміни воєводи у Троках.

Оцей факт найкраще показує некомпетентність цитованих вище польських істориків у литовських справах і змушує нас відмовитись від їх реконструкції ходу подій.

Хто виграв і хто програв у цьому епізоді? Виграв тільки М. М. Радзівіл, який отримав значно вищу і гоноровішу посаду, аніж та, яку він займав. Програв один тільки Ян Заберезинський: якщо воєводських посад було на той час 4 чи 5, то старостинських – кілька десятків. Це був удар по його гонору, але виправити це він так і не зумів – новий великий князь не поспішав давати йому вищу посаду.

А де ж тут «інтрига Глинського»? Класик у свій час сказав: «Являются преступники, пившие во время бунта чай». Глинський собі «пив чай», тобто залишався осторонь, вичікуючи на наслідки «бунту».

Максимум, що тут можна припустити – так це змову М. М. Радзівіла та М. Л. Глинського, за якою Глинський мав би ужити свого впливу на короля, аби просунути Радзівіла на посаду троцького воєводи, а Радзівіл в обмін на таку послугу поступався Глинському намісництвом у Більську. Коли змінився намісник у Більську – ми так само точно не знаємо, остання згадка Радзівіла з цим титулом належить до травня 1503 р., а перша згадка Глинського – до 15 грудня 1504 р. (але він і далі ще звався намісником мерецьким, і тільки від 15 лютого 1505 р. уже систематично звався більським).

Отже, маємо лакуну в 19 місяців, упродовж якої немає згадок про більського намісника. Але однозначно ця заміна наступила ще перед з’їздом у Бересті й не була наслідком якихось подій на з’їзді.

Нарешті, останній епізод з оповідань польських істориків – гнів Олександра на «опозиціонерів» (ну, «банду чотирьох» чи там «антипартійну групу») і навіть виключення їх із ради ВКЛ.

Чи справді так було?

Перегляд згадок в Литовській метриці про цих опозиціонерів справді показує деяку закономірність: біскуп Войцех згаданий 15 грудня 1504 р. і далі – аж 16 червня 1505 р., а всього за 1505 р. маємо тільки 2 згадки про нього.

Така сама ситуація із Яном Заберезинським: після 15 грудня 1504 р. йде наступна згадка 16 червня 1505 р., а всього за 1505 р. маємо тільки 2 згадки про нього.

Про Станіслава Кезгайла ми не маємо згадок від кінця 1503 р. до 17 березня 1505 р., за весь 1505 р. – тільки 3 згадки.

Станіслав Кишка згаданий 15 грудня 1504 р. і далі 15 березня 1505 р., а всього за 1505 р. маємо 5 згадок про нього.

Натомість про Михайла Глинського ми маємо 26 (!) згадок упродовж 1505 року, в тому числі 13 разів він згаданий як член ради ВКЛ.

Виходить, рада ВКЛ не переставала працювати в 1505 році, але перелічені чотири «опозиціонери» справді брали в ній меншу участь. Обережно можна вважати, що охолодження короля Олександра до них справді мало місце, і то власне під час з’їзду в Бересті і після нього. Серед пожалувань, виставлених Олександром у Бересті, тільки один Кезгайло названий свідком і тільки один раз – решта членів «опозиції» не згадана жодного разу. А М. Л. Глинський засвідчив сім таких пожалувань із Берестя.

Чи це охолодження було наслідком інтриги М. Л. Глинського, чи він просто скористався ситуацією, що склалась без його участі – ми не знаємо. Статистика згадок показує тільки, що згаданий вище «таракан» таки зайняв місце, котре «мухи» вважали своїм, але що тут було причиною, а що наслідком – можна думати різне.

Не слід тільки забувати, що названі вище польські історики писали свої твори уже після виступу Глинського 1508 року і під його впливом, а тому мимовільно впадали у «звинувачувальний ухил» і пояснювали усі негаразди в Литві підступними й злочинними намірами, які вони приписували Глинському.

В сухому залишку цього розгляду маємо, що Заберезинський міг бути персонально ображеним на М. М. Радзівіла, а М. Л. Глинський не мав підстав гніватись на Заберезинського.