Джура Гарді (2011 – 2019 рр.)
Микола Жарких
, що наші воїни знищили 64-у окрему гвардійську мотострілецьку бригаду Гнило-Солом’яної Орди. Вона відзначилася злочинами в Бучі (по ординських поняттях це – гвардія), а потім її перекинули в Харківську область, де вона нарешті отримала стільки української землі, скільки хотіла.
Добриво для наших полів – оце ворожа гвардія по-українськи. Кожен день нашої праведної війни – це «день примирення» із трупами Орди.
Отже, маю змогу продовжувати (8 травня 2022 р. о 8:20).
Сербський дослідник Джура Гарді опублікував статтю з інтригуючою назвою [Гарді Дж. Данила Романовича і Ростислава Михайловича. – Княжа доба: історія і культура (Львів), 2011 р., вип. 4, с. 193 – 207].
Результатом студії очікувано стало: перша і разом з тим остання їх зустріч мала місце в 1240 р. десь на Волині (Т-154). Далі були:
– битва під Ярославом в 1245 р., де їх війська билися, але вони особисто не зустрічалися;
– війна за австрійську спадщину 1253 р., в якій Ростислав і Данило діяли на протилежних стратегічних флангах угорського наступу, далеко один від одного;
– війна за Штірію в 1260 р., в описах якої Ростислав не названий (є тільки здогади дослідників щодо його участі); Данило ж названий, але, здається, він прибув до Угорщини не з власним військом на допомогу угорцям, а тільки втікав у черговий раз від татар. Отоді-то – припускає Д. Г. – давні вороги могли зустрітись у присутності угорського короля. Але це – тільки можливість;
– з’їзд у Відні в 1261 р., де укладено мир. У джерелах цей з’їзд плутають із весіллям, що відбулося 5 жовтня 1264 р. Там були не названі по іменам «король Русі» та «король Мачви», яких дослідники вважають за Данила й Ростислава відповідно.
Ростислав помер перед 15 липня 1264 р. і не міг бути на згаданому весіллі. Данило помер того ж 1264 р., а перед тим важко хворів, що мабуть виключає його участь у весіллі. А щодо учасників з’їзду 1261 р. дослідники не можуть дійти згоди.
Отак стоїть справа із особистими зустрічами Ростислава й Данила. Для моєї вузької теми стаття корисна тим, що дає новий огляд політичної активності Ростислава в Угорщині, і з тим підтверджується давніший висновок, що ця активність ніколи не переходила на північ від Карпат. Ростислав користувався титулом «князя Галицького», котрим він справді був деякий час, але спроб обійняти владу над Галичем після 1245 р. не робив.
Слід знати, що пан Гарді є найкращим сучасним знавцем князя Ростислава Михайловича і написав про нього цілу книгу [Ҕура Харди. Итинерариі Ростислава Михайловича. – Сремска Митровица-Нови Сад: 2019 г. – 158 с.], і С. Келембет написав на неї рецензію [Ruthenica, 2021 г., т. 16, с. 189 – 199]. Трохи комічним виглядає те, що ані сама книга, ані ця рецензія не доступні у повних текстах – і це в 2022 році. Горе-дослідники самі виключають себе із процесу обміну науковою інформацією і вважають це нормою…
Доступна Степана Темушева [Журнал Белорусского государственного университета. История. – 2020 г., № 3, с. 102 – 105]. З неї видно, що власне ітінерарій займає с. 123 – 126, а решта книги – то біографія князя. Рецензент цитує помилкову ідею Д. Г.:
Матерью Ростислава была дочь галицко-волынского князя Романа Мстиславича (объединившего под своей властью Галицкую и Волынскую земли), в то время как его соперники – Даниил и Василько – являлись незаконнорожденными детьми от второго брака того же галицко-волынского князя (с. 29).
Першим цю ідею запустив на орбіту, здається, Л. Войтович:
На цьому ж казусі базували свої претензії і Михайло Всеволодович та його син Ростислав. Мати Ростислава була дочкою Романа і Предслави. Данила і Василька вона могла трактувати як бастардів батька, не узаконених заповітом. Роман крім того одружився вдруге до того як його перша дружина стала черницею [Войтович Л. : портрети еліти. – Біла Церква: 2006 р., с. 35].
У книзі Л. Войтовича при цьому немає посилання на попередні студії, а я не маю охоти заглиблюватися у розшуки першопочатків цієї фантастики.
У 2011 р. її повторив без додаткової аргументації В. Мандзяк [Мандзяк В. – «dux galiciae et imperator bulgarorum». – Княжа доба: історія і культура (Львів), 2011 р., вип. 5, с. 135], а тепер, бачимо, і Д. Г. Думка не переконлива, бо Роман сам не мав ніяких прав на Галич, а тільки захопив його силою. Щоби «право» (яким би воно не було) переходило до дочки князя, минаючи його синів – таких прикладів ми не знаємо.
Якщо вірити рецензенту – Д. Г. помилково думає, що Ростислав справді ходив на Литву (с. 36 – 38; Т-144).
Переповівши зміст книги, рецензент виставив їй дуже високу оцінку:
Книга сербского исследователя Дюры Гарди представляет собой прекрасный образец просопографического исследования, облеченного в форму итинерария. В работе наиболее полно использованы источники различного происхождения, автор превосходно ориентируется в историографии проблемы, о чем свидетельствует максимально полный библиографический список… автор решает множество проблем, связанных с локализацией географических объектов, международной политикой, уточнением хронологии событий и т. д.
Звично хотів був побажати, щоби цю книгу переклали українською мовою, якщо вже українські дослідники не спроможні самі написати щось рівноцінне. Але потім згадав, що Сербія посилала своїх «добровольців» воювати на боці Росії проти України на Донбасі в 2014 році, а в 2022 році Сербія систематично підтримує злочинну агресивну війну Росії проти України.
І не кажіть, що Дж. Гарді в цьому не винен. Якраз винен! Він – громадянин своєї країни, і якраз у розпал війни, 3 квітня 2022 р. на чергових президентських виборах серби переобрали собі відомого москвофіла Олександра Вучича. У такий спосіб громадяни Сербії висловили свою підтримку російської агресії.
Ми переможемо у нашій праведній війні, але не забудемо і тих, хто допомагав агресору. Так що наукового співробітництва між Україною і Сербією, сподіваюсь, уже ніколи не буде.