Віктор Мандзяк (2011 р.)
Микола Жарких
Поки я сиджу у відносно безпечному Києві, а фрегат «Адмірал Макаров» перебуває невідомо де і невідомо у якому стані – наші воїни російську «Серну» із двома «Торами» на борту.
А на Чорному морі лермонтоїди із Гнило-Солом’яної Орди мали тільки два таких десантних катери (ну, тепер один залишився). А зенітних ракетних комплексів «Тор» Орда мала перед війною десь 120, так що роботи для наших «Байрактарів» ще доволі.
Ну, поки що продовжую (7 травня 2022 р. о 8:15).
Особі князя Ростислава присвячена дуже слабка стаття Віктора Мандзяка [Мандзяк В. – «dux galiciae et imperator bulgarorum». – Княжа доба: історія і культура (Львів), 2011 р., вип. 5, с. 131 – 143].
Вона містить бібліографію попередніх досліджень, але не історіографію – немає оцінок праць і не зазначено, чи названі праці вносять щось нове у дослідження теми.
Народження Ростислава В. М. датує 1219 р. (без власного обгрунтування) – явно помилково, але точно так, як Л. Войтович, на якого при цьому посилається.
Він [Ростислав] мав старших сестер Марію і Єфросинію-Феодулію, але брати – Юрій, Мстислав, Симеон і Роман – були молодшими [с. 133].
Марію слід залишити, інші імена – пізні вигадки.
Можна тільки припустити, що “пестуном” княжича міг бути боярин Федір (довірена особа батька, разом з ним його стратили монголи 20 вересня 1246 р.), який навчав його сестру Єфросинію-Феодулію філософії, риторики та граматики [с. 133].
Xvantasia bezpidstaviensis, без якої легко було обійтися.
В. М. приєднується до згаданої вище елюкубрації Л. Войтовича, згідно якої Михайло Всеволодович як чоловік доньки Романа Мстиславича отримав якісь династичні права на Галич [с. 134].
Щоб два рази не вставати, зазначу, що стаття написана під сильним впливом поглядів Л. Войтовича – на 12 сторінках маємо 20 згадок про нього, в середньому по 1.7 згадки на сторінку. Ну, товариш Ленін згадувався на сторінках книги В. Г. Сарбея в середньому 2.5 рази на сторінку [Жарких М. І. Деякі спостереження над особливостями методології сучасних істориків. – К.: 1989 р.], так що на відміну від культу особи Леніна, котрому вже не було куди розвиватись, культ особи Войтовича ще має гарні перспективи.
Чому галичани підтримували Ростислава? В. М. виставив 4 причини, і перша з них – династична, бо Ростислав був спадкоємцем Романа по кужелю. Така спадкоємність дуже слабка і нищить усяке право, бо в тісному шлюбному колі руських князів мабуть не було жодного князя, який по жіночій лінії не був би «спадкоємцем» усіх столів.
Друга причина – «об’єктивна: новий і маловідомий у князівстві правитель не був популярним у народі, а, отже, мусів опиратися на місцеві боярські родини» [с. 135]. Вона не містить нічого специфічного саме для Ростислава, бо будь-який інший князь так само був би в Галичі новим і невідомим.
Третя причина – «суб’єктивна: політична недосвідченість 20-річного князя робила з нього в очах боярської верхівки ідеальне уособлення обмеженої князівської влади». З одного боку, мати князем недосвідченого юнака, щоби ним маніпулювати – це добре для місцевих бояр, але з другого боку, воювати під командуванням юнака і загинути через його недосвідченість – це не так-то добре для тих самих бояр.
Нарешті четверта причина – угода боярства з Михайлом Всеволодовичем, спрямована проти Романовичів. Існування такої угоди видно тільки із самого факту вокняжіння Михайла в Галичі й зовсім не видно, щоб угода була якось формалізована. Поки Михайло був чи здавався сильним – угода діяла. Але коли Михайло позбувся всякої сили? « вкупі з ним» – говорить класик, а галичани підтримували Ростислава і після того (навіть переважно після того).
Так що із виставлених причин найбільшу вагу мала мабуть третя – для продовження політики маніпулювання князями (ну, політики анархії) боярству був потрібен претендент з числа князів, і вони надали б підтримку будь-якому князю, котрий сам виявив би охоту бавитись у таку анархію.
Не вдаючись у деталі, але цілком слушно В. М. зауважує:
Михайлові Всеволодовичу був обіцяний Київ і повернута дружина Олена Романівна, захоплена під час походу волинських військ на Київ [с. 136].
(Ну, ім’я княгині невідоме, але у Войтовича вона названа Оленою, тож В. М. не міг опиратись цим чарам…)
Битву на ріці Січниці В. М. вважає за реальну [с. 138], не вдаючись в обговорення можливого подвоєння запису.
Спроби Ростислава зайняти Галич припинились, на думку В. М., після поразки під Ярославом в 1245 р. і угоди короля Бели 4-го із Данилом в 1246 р. Про роль татар в долі Галича В. М. не згадує [с. 139]. Так сказав Д. Гарді у своїй статті [Гарді Дж. Данила Романовича і Ростислава Михайловича. – Княжа доба: історія і культура (Львів), 2011 р., вип. 4, с. 194 – 195], на яку В. М. і посилається.
В цілому стаття В. Мандзяка добре відповідає рівню студентської курсової роботи. Автор продемонстрував знання літератури по темі, уміння грамотно і зв’язно викласти матеріал (а в сучасній Україні, де кандидати й доктори наук роблять по дві орфографічні помилки в одному слові – це неабиякий ценз!). Позитивна риса – автор не вигадував своїх власних фантазій.
Недоліком роботи є сліпа віра у неймовірні фантазії, висловлені в літературі, і повна відсутність критичного підходу до прочитаного. Втім, від курсової роботи не слід вимагати більшого.
Який був сенс публікувати цю статтю – я не розумію. Хіба що збірник «Княжа доба» поставив собі за мету перевершити журнал «Мурзілка»?