Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Деякі спостереження над особливостями методології сучасних істориків

Микола Жарких

Писати статтю на цю тему мене спонукала нова монографія В. Г. Сарбея «Очерки по методологии и историографии истории Украины» [К.: Наукова думка, 1989. – 244 с.]. Ця книжка настільки яскрава й талановита, що буквально кожен рядок її викликає у вдумливого читача бажання написати просторий коментар. Біда тільки в тому, що на кожній з 208 сторінок тексту книги знаходиться по 46 цих рядків, а отже, всього десь більше 9000 рядків, і якщо кожен рядок коментувати хоча б на половині сторінки, то вийде 4500 сторінок. Тільки тому я змушений обмежитись деякими загальними спостереженнями й коментарями до найвизначніших рядків, залишаючи наступним поколінням величезний кусень роботи. А наступні покоління таки будуть розшукувати цей книжковий раритет кінця 20 ст. (він-бо виданий накладом всього 1000 примірників, і зник з полиць зі швидкістю «Королеви Марго»), тому що він є надзвичайно цінним джерелом для вивчення методології українських істориків кінця 20 ст. В цій статті я спробую розкрити цю джерельну цінність книги.

Загальні спостереження

У книзі немає авторського покажчика, тому я склав його сам. На відміну від звичайних покажчиків я записував кожну згадку даного прізвища в тексті (затекстові примітки в бібліографічними посиланнями не розглядались). Вийшло, що всього 1588 раз вгадано 327 різних прізвищ. Розподілена увага автора до різних осіб дуже нерівномірно, як можна бачити в наступної таблиці:

Число згадок в тексті Число осіб Прізвище
1 202
2 57
3 15
4 9
5 8
6 7
7 4
8 2
9 2
11 3
12 4
14 3
15 1
18 2
19 1 І. Я. Франко
21 1 М. В. Нечкіна
41 1 Л. Юркевич
45 1 Ф. Енгельс
73 1 К. Маркс
114 1 М. С. Грушевський
510 1 В. І. Ленін

Як бачимо, в описку є один безперечний лідер, який зібрав третину всіх згадок осіб, а група лідерів в п’яти чоловік стягнула на себе половину всіх згадок прізвищ. З цієї таблиці очевидно, що головними «персонажами» книги є В. І. Ленін та М. С. Грушевський.

В. І. Ленін в книзі Сарбея

Поділивши 510 згадок Леніна на 208 сторінок тексту й отримавши середню густину згадок 2.45 на сторінку, поверховий читач може подумати, що нема в книзі сторінки, де б Сарбей не згадував Леніна. Але насправді це не так – згадки імені Леніна розподілені у книзі дуже нерівномірно (див. малюнки 1а, 2а).

Мал. 1а. Розподіл числа згадок В. І.…

Мал. 1а. Розподіл числа згадок В. І. Леніна по сторінках книги

Мал. 2а. Розподіл числа сторінок книги…

Мал. 2а. Розподіл числа сторінок книги за числом згадок В. І. Леніна

Число згадок Леніна на сторінці 0 1 – 3 4 – 10 Всього (0 – 10)
Число сторінок 68 74 66 208
Загальне число згадок 0 134 376 510
Середнє число згадок на сторінці 0 1.8 5.4 2.45
Процент до загального числа 0 26 74 100

Таким чином, у книзі трапляються сторінки трьох типів: зовсім без згадок Леніна, з невеликою кількістю згадок (від 1 до 3) і в більш-менш пристойною кількістю згадок (4 і більше). Кількість сторінок кожного типу приблизно однакова, тому виходить, що одна третина сторінок зосереджує приблизно три чверті всіх згадок, в той час як інша третина зовсім не освітлена цим іменем і запишається, таким чином, у пітьмі.

«Советские историки никогда не примут лицемерно и настойчиво распространяемых под предлогом расширения свободомыслия в СССР коварных советов зарубежных буржуазных истолкователей советской перестройки навсегда покончить с ими же придуманным «культом Ленина» [В. Г. Сарбей, вказана праця, с. 4; далі при цитуванні вказується тільки сторінка книги].

Те, що «культ Леніна» справді вигадали буржуазні наклепники, мені здається, показано вище цілком незаперечно: справді, про який «культ Леніна» можна говорити, коли це ім’я збирає тільки третину всіх згадок імен? Ну що таке одна третина? Про який «культ» може йтися, коли на одній третині сторінок Ленін взагалі не згадується? Це ж не дрібниця – ціла третина! Про який «культ» мова, коли це ім’я згадується в середньому менше двох в половиною разів на сторінці і ніколи не згадується частіше ніж десять разів на сторінці? Про що мова, панове?

І те, що радянські історики ніколи не приймуть такої поради, В. Г. Сарбей показав цілком ясно. Тільки одне хотілося б зауважити, розглядаючи графік на малюнку 1а: шкода, що дуже рідко згадується Ленін на сторінках 30 – 68 та 121 – 144 (там, де йдеться про кризу буржуазної історичної науки та неспроможність Грушевського і про громадівський рух 2 половини 19 ст.) – це дуже негативно позначилося на переконливості викладу (хоч і не зачепило його яскравості та значущості). Активніше треба вивчати й засвоювати Леніна, щоб всім наклепникам було зрозуміло, що без Леніна ми жодного кроку зробити не можемо.

Які ж положення В.І Леніна автор вважає актуальними й корисними для історіографії й методології історії?

«Нейтральных» «внепартийных» (как и историков) не может быть в классово антагонистическом обществе, потому что здесь нельзя занимать середину, служить и эксплуатируемым и эксплуататорам одновременно, как нельзя и устраниться полностью от классовой борьбы, потому что в таком случае и молчание объективно оправдывает существующий эксплуататорский строй» (с. 24 – 25)

Отже, хто не з нами – той проти нас. Так Ленін вчив, і це для нас зараз важливо,

«В. И. Ленин указывал, что материализм включает в себя партийность, которая обязывает при всякой оценке исторических событий прямо и честно становиться на точку зрения определенной общественной группы» (с. 25)

Так що даремно намагаються деякі сучасні автори зобразити В. І. Леніна прихильником загальнолюдської моралі на противагу моралі класовій – В. Г. Сарбей тактовно спростовує ці наклепи на Леніна, нагадуючи, як він говорив насправді.

«В. И. Ленин отмечает, что в конечном результате вместо тупого, заскорузлого, оседлого и медвежьи-дикого мужика великоросса или украинца вырастает подвижный пролетарий» (с. 82) [виділення в цитатах тут і далі належать мені – М. Ж.]

Драгоманов подошел к оценке прогрессивного польского восстания 1863 г. о точки зрения украинского мещанина, который по характеристике Владимира Ильича, выражал взгляды «крестьянина настолько еще дикого, сонного, приросшего к своей куче навоза, что…» (с. 89)

«Перекочевыванья являются одним из важнейших факторов, мешающих крестьянам «обрастать мхом», которого слишком достаточно накопила на них история» [ці слова з праці Леніна «Розвиток капіталізму в Росії» наводить Сарбей на с. 106].

«Методологической основой обобщающих трудов по истории рабочего класса Украины служит ленинское положение о пролетариате как особом классе населения, совершенно чуждом старому крестьянству» (с. 114)

«Мы поддерживаем крестьянское движение, поскольку оно является революционно-демократическим. Мы готовимся (сейчас же, немедленно готовимся) к борьбе с ним, поскольку оно выступит как реакционное, противопролетарское. Воя суть марксизма в этой двоякой задаче, которую упрощать иди сплющивать в единую и простую задачу могут только не понимающие марксизм люди» [цю цитату з праці Леніна «Ставлення соціал-демократії до селянського руху» наведено на с. 176].

Отже, даремно намагаються деякі інші сучасні автори представити В. І. Леніна захисником інтересів селянства – В. Г. Сарбей підкреслює, що Ленін завжди ставився до селянства (тобто 90 процентів населення Російської імперії, основного трудящого класу) негативно, прикладав на нього різні зневажливі епітети, завжди підкреслював виключність пролетарів як єдино достойних людей, позитивно оцінював процес відриву селянства від землі (незрозуміло, чому дивуються нащадки Леніна зараз, бачачи занепад села – хіба це не наслідок повної пролетаризації селянства?). Нарешті, Ленін закликав боротися з селянським рухом, як тільки він стане реакційним. Але хто ж мав визначати прогресивність чи реакційність руху? – влада. І коли влада в 1929 році вирішила, що селянський кооперативний рух є реакційним і знищила його, то чому це – не виконання ленінської настанови, яка до того ж є чи не головною в марксизмі?

«В.И.Ленин специально разъяснял, что, отстаивая централизм, он имеет в виду исключительно демократический централизм, который не только не исключает местного самоуправления с автономией национальных областей, а даже обязательно предполагает и то, и другое, а также подчеркивал, что лишь при прочих равных условиях марксисты отстаивают существование возможно более крупного государства во имя более благоприятных условий развертывания на более крупных территориях борьбы пролетариата с буржуазией (с. 90).

Признание большевиками права наций на самоопределение отнюдь не исключало, исходя из исторической обстановки, агитации против нее. Правомерность такой позиции убедительно проиллюстрирована в той же ленинской работе обобщающим примером и в области истории Украины» (с. 187)

Таким чином, ми за централізм, але не за той поганий централізм, який зараз фактично існує, а за гарний ідеальний централізм, якого поки що не існує; та оскільки його поки ще не існує, то ми за той централізм, який зараз існує. Так само і з правом на самовизначення: ми за право на самовизначення, але тільки до тих пір, поки воно залишається в сфері абстрактних розмов, і ми проти цього права, як тільки виявляються спроби його реалізувати.

Ось такі ленінські ідеї В. Г. Сарбей вважає актуальними й корисними.

М. С. Грушевський в книзі Сарбея

Увага до Грушевського розподілена у книзі ще нерівномірніше, ніж увага до Леніна (а отже, якщо немає підстав говорити про культ Леніна, то ще менше підстав говорити про культ Грушевського, мал. 1б, 2б).

Мал. 1б. Розподіл числа згадок М. С.…

Мал. 1б. Розподіл числа згадок М. С. Грушевського по сторінках книги

Мал. 2б. Розподіл числа сторінок книги…

Мал. 2б. Розподіл числа сторінок книги за числом згадок М. С. Грушевського

Число згадок Грушевського на сторінці 0 1 – 3 4 – 12 Всього (0 – 12)
Число сторінок 176 22 10 208
Загальне число згадок 0 37 77 114
Середнє число згадок на сторінці 0 1.7 7.7 0.55
Процент до загального числа 0 32 68 100

Але важливо не те, що книга Сарбея є доказом відсутності культу Грушевського (такий культ, нарешті, навіть буржуазні писаки не наважуються вигадати), а те, що ці десять сторінок, на кожній в яких в середньому по сім цілих і сім десятих згадок М. С. Грушевського, дуже яскраво показують, як треба чинити, щоб викрити чиюсь неспроможність.

По-перше, треба якомога частіше вживати слова «націоналістичний» та «фальсифікаторський»:

«Схема истории Украины, разработанная Грушевским, была самым концентрированным выражением основных фальсификаторских концепций украинской буржуазно-националистической историографии […] фактический материал подбирался и извращался сотрудниками Грушевского или им самим так, чтобы прежде всего подогнать его под надуманные фальсификаторские положения его же общей схемы истории Украины (с. 60)

В работах Грушевского националистическая концепция истории Украины доведена до своего логического завершения […]

Идеологи украинской буржуазии продолжали цепляться за писания Грушевского, находя в них «научную» опору своей лживой пропаганде идей национализма […] его фальсификаторских концепций […] его фальсификаторские работы (с. 62)

…Фальсификаторская схема Грушевского […] националистическая концепция, положенная в основу работ М.Грушевского […] Отталкиваясь от таких фальшивых положений, Грушевский […] антинаучное понимание им нации (с. 68)» (приклади можна продовжити)

Навіть якщо в кожному окремому випадку вживання цих слів видасться читачеві безпідставним, то в масі своїй вони все ж таки можуть справити деяке враження,

По-друге, треба зібрати свідчення людей поважних і віри гідних, які ще в свій час звертали увагу на неспроможність. Перший з цих людей – В. І. Ленін, та оскільки він, як відомо, нічого про Грушевського не написав, то можна на 4-5 сторінках (с. 93 – 98) проаналізувати, як слід розуміти це «нічого» – як прихильне до Грушевського чи як неприхильне. Автор блискуче й переконливо довів, що відсутність у ленінських творах оцінок Грушевського незаперечно свідчить, що Ленін засуджував «націоналістичні й фальсифікаторські» концепції Грушевського. Автор довів це так блискуче й так переконливо, що якби знайшлися зараз прямі висловлювання Леніна, ми б відчули, що вони нам просто непотрібні, бо все, що міг сказати Ленін, вже сказав Сарбей.

Окрім Леніна, є такі дуже відомі й визначні історики України – А. Франко та К. Литвин:

«Дочь И. Я. Франко Анна характеризовала Грушевского как человека средних способностей, совсем не выдающегося профессора, на скучные неинтересные университетские лекции которого тяжело было затянуть слушателей» (с. 60)

Тут не зайвим було б вгадати оповідання Г. Квітки-Оонов’яненка «»: «швець, знай своє шевство, а у кравецтво не мішайсь», або для тих, хто української мови не розуміє, байку Крилова:

Суди, мой друг,

Не выше сапога.

Ну, коли Анні Франко право мішатись у кравецтво надано гучним прізвищем, то авторитет слів видатного історика України К. Литвина авторові довелося підкріпити авторитетом журналу, котрий його друкував:

«В органе ЦК КПСС журнале «Коммунист» (до 1952 г, – «Большевик») по этому поводу можно прочитать следующее…» [с. 62; далі йде цитата з посиланням на затекстову бібліографічну примітку: Литвин К. Об истории украинского народа. – Большевик, 1947, № 7, с. 44.]

Так за допомогою маневру з розтасуванням бібліографічних вказівок читач, що полінується полізти на с. 217, так і залишиться певним, що цитата є точкою зору ЦК КПРС на Грушевського.

Для того, щоб ніхто не подумав, нібито «націоналізм» – це дурниці, треба (і це третє) пов’язувати критику «наукового» характеру з політичними звинуваченнями:

«Идеологическим обоснованием предательских [?] планов и действий украинских буржуазных националистов служила с конца 19 века вымышленная ими «теория украинского Пьемонта»… (с. 54) Пропагандируя эту «теорию», украинские буржуазные националисты выступали прямыми агентами [?] габсбургской монархии и ее союзника – кайзеровской Германии (с. 55)

Активную пропаганду фальшивой буржуазно-националистической концепции истории Украины проводил организованный на средства австрийской и немецкой разведок [?] так называемый Союз освобождения Украины (СВУ). Это средоточие предателей украинского народа (і т.д., с. 56)

Украинский буржуазный национализм […] предавал национальные интересы украинского народа (с. 78)»

Безперечно, що кожна людина має право міркувати про національні інтереси свого народу й висловлюватись з цього приводу, але чого вона не має права – це видавати результати своїх міркувань за справжні національні інтереси всього народу. Тому останній уступ цитати слід розуміти так, що «націоналісти зраджували те, що в уяві В. Г. Сарбея є національними інтересами українського народу», А які, на думку В. Г. Сарбея, його національні інтереси?

«Украинские буржуазные националисты не хотели замечать […] постоянного стремления населения западноукраинских земель к воссоединению с Украиной в составе России, предпочитая вместо этого извращать исторические факты с тем, чтобы доказать, чего нельзя было доказать, – благотворную миссию Австрии на западноукраинских землях». (с. 54)

Отже, ті українці, які бажали возз’єднання в складі Російської імперії – ті ще якось заслуговують на увагу, а всі інші – то вже безперечні вороги. Серед українських істориків були різні люди, були, можливо, і якісь «націоналісти», та от кого не було – так це великоруських шовіністів. Якби В. Г. Сарбей не був вже доктором наук, він міг би в авторефераті в розділі «наукова новизна» написати:

«Вперше теоретично і практично показано, що український історик може бути великоруським шовіністом».

Отже, «зрадою» для В. Г. Сарбея є зрада Російської імперії. Виникає, щоправда, запитання: а чи була так звана революція в 1917 р,?

Та, зрештою, яка нам різниця? Ну, була, ну, не була, – характер історіографії від цього не залежить. Але ми мусимо пам’ятати, що перший приклад зради державних інтересів Російської імперії подала партія більшовиків на чолі з вождем світового пролетаріату В. І. Леніним. Саме більшовики під час першої світової війни висунули гасло поразки свого уряду. Це гасло виглядає демократично й революційно, але саме заклики до воєнної поразки свого уряду під час війни карними кодексами всього світу кваліфікуються як державна зрада. В цьому юристи всього світу одноголосні. Чи личить на такому фоні звинувачувати у зраді галицьких діячів, які воєнні зусилля свого австро-угорського уряду не підривали?

Але це зараз не важливо – важливо, що логіку дослідника ми зрозуміли: той, хто висловлює неортодоксальні погляди хоча б у галузі історіографії, обов’язково дійде до злочинів проти держави. В 1930-х роках так міркував Сталін, а в 1980-х роках продовжує міркувати Сарбей.

Криза історіографії у книзі Сарбея

Щоб у читача не склалося враження, буцімто один М. С. Грушевський є нашим ідейним є політичним ворогом, В. Г. Сарбей щедро виставляє оцінки численним діячам історичної науки («а ворога, заплющившись, то-то не минає!»):

«Владимир Ильич камня на камне не оставил от жалких попыток Н. К. Михайловского… (с. 18) …известный либерально-народнический историк и этнограф П. С. Ефименко… буржуазно-либеральный историк великодержавно-монархического толка Н.А.Гредескул, откровенно бахвалясь… (с. 37) …теоретик идеалистической методологии Н. И. Кареев (с. 38) …один из основоположников украинской буржуазно-националистической историографии В. Б. Антонович (с. 39) …бесславная карьера «уничтожителя марксизма» П. Н. Ардашева (с. 42) В. О. Ключевский записал в 1903 г. такую свою мысль явно идеалистического содержания… (с. 44) Восхвалитель «благотворной роли» крестьянской реформы 1861 г. в России А. К. Дживелегов (с. 45) …либерально-народнический историк В. А. Мякотин (с. 46) Е. Ф. Платонов, который особенно преуспевал в своем придворном холопстве (с. 49; може, Сергій Федорович Платонов? – М. Ж.) …яростный националист В. Дорошенко (с. 52) …Лубочного типа по форме и по содержанию книжонка Дениса Коренца (с. 56) серия фальсификаторских исторических и историко-политических работ, среди которых книги Грушевского, Левицкого, Цегельского (с. 57) …профессор Одесского [? Новороссийского? – М. Ж.] университета П.Е.Казанский дописался до таких антиисторических утверждений, которые… осудил даже такой великодержавный шовинист, как Линниченко (с. 58) …русский великодержавный шовинист П. И. Филевич (с. 60; Філевича звали Іван Порфирович. – М. Ж.) …один из националистических «специалистов» по истории рабочего класса на Украине Н. Порш (с. 68; це іронічне визначення так сподобалося авторові, що він повторив його ще на с. 77 та 85)… идеолог украинского монархическо-клерикального черносотенства О. Лотоцкий (с. 70) …один из осквернителей исторической правды некий Юрий Борис (с. 71)

Дійшовши до ніякогось Юрія Бориса, я мушу пояснити, чому автор склав для нього таку різку характеристику:

«Сей клеветник, рядящийся в тогу ученого, дошел до такого наглого извращения исторической правды, что стал обвинять В. И. Ленина и его партийных соратников в том, что они-де защищали «поглощение малых наций большими» (с. 71)

В тому, що «поглинання малих націй великими» є наклеп на більшовиків, легко може пересвідчитись кожен, хто розкриє друге видання «Великої радянської енциклопедії»:

«Народность – исторически сложившаяся общность людей, предшествующая образованию наций […] Не всегда Н., запоздавшая в своем развитии или оказавшаяся в каких-либо особых условиях, могут образовать устойчивую территориальную и экономическую общность. Усваивая постепенно язык и психический склад той нации, с которой данная Н. оказывается в тесной экономической и территориальной связи, такая Н, постепенно сливается о соответствующей нацией. Это относится и к народностям, живущим в условиях социализма» [БСЭ – 2-е изд. – т. 29, с. 159].

Бачите, яких підступних заходів заживають наклепники, щоб очорнити нашу дійсність! Беруть енциклопедію, видану партійним соратником Леніна – Сталіним і читають, що в умовах соціалізму народності можуть асимілюватися і зникати.

«…буржуазно-либеральный деятель с народнической окраской А. Русов не нашел ничего лучшего, нежели голословно заявить… (с. 74) …возмущаясь неприкрытой клеветой Юркевича… жульнические приемы полемики Юркевича (с. 80) …фальсификаторское утверждение Юркевича (с. 81) …близорукий, ограниченно узкий, тупой националистический подход Юркевича (с. 82)

Приклад чесної, не-шахрайської полеміки подає нам знову ж не хто інший, як Володимир Ілліч (за допомогою Сарбея):

«В.И.Ленин подчеркивал 1 апреля 1914 г. в письме к И. Ф. Арманд: «Страшно важно, чтобы из среды украинских с. -д. раздался голос за единство против деления рабочих по нациям…» С помощью Арманд Владимир Ильич установил личные письменные связи о одним из таких деятелей – рабочим, украинским социал-демократом О. Н. Лолой […] Лично написав проект «Обращения к украинским рабочим», В. И. Ленин через И. Ф. Арманд попросил Лолу дать согласие на перевод данного документа на украинский язык и опубликование с его подписью в «Правде». 29 июня 1914 г. читатели большевистской газеты увидели на ее страницах этот перевод за подписью Лолы» (с. 87)

«Загребать жар чужими руками» – це чесний прийом полеміки; і друкування на сторінках центрального органу партії листів, написаних функціонерами і «підписаних» робітниками, як воно діялося до недавніх часів – це теж чесний прийом…

«Реакционные тенденции, появившиеся в ряде сочинений Драгоманова (с. 89) …антиисторическая и научно несостоятельная драгомановская концепция (с. 92) …буржуазно-националистическая концепция В. Мияковского (с. 120) …В. Мияковский, приложивший много усилий для фальсификации громадовского движения (с. 131) …выражавший националистические убеждения П. Чубинский (с. 135)»

Ось такі люди працювали в українській історіографії на початку 20 ст. – «націоналісти», фальсифікатори, наклепники, антинаукові реакціонери… Зрозуміло, що їхні твори були схожі на них самих:

«Многочисленные методологические трактаты, которые один за другим выпускали в свет буржуазные историки России […]

А сколько еще статей публиковалось в этот период о ярко выраженным стремлением автора осчастливить человечество своим собственным пониманием исторического процесса и методики его описания! Эта обширная литература…» (с. 45)

зрозуміло, абсолютно неспроможна, та оскільки вона численна, то на її вивченні й викритті можна спеціалізуватись. Але якщо література з історіософії була численна, то ще не про кризу «буржуазної історіографії» свідчить, а про її розквіт, а тому вже на наступній сторінці В. Г. Сарбей завертає кермо у протилежний бік:

«Большинство историков, стоявших на позициях защиты интересов эксплуататорских классов, в своей исследовательской работе стремились закопаться в узкоспециальной тематике, избегая постановки и решения вопросов, имевших принципиальное, общеисторическое значение» (с. 46)

Тепер виходить, що праць з історіософії, яких на попередній сторінці було дуже багато, насправді дуже мало, і це також свідчить про кризу.

А хочете знати, коли й як була подолана ця «криза»?

«В условиях социалистической действительности, когда материалистическое понимание истории стало непоколебимой теоретической основой исторической науки, а марксизм-ленинизм – господствующей идеологией советского общества, открылись широкие перспективы дальнейшей успешной разработки теории исторического материализма» (с. 80)

Саме тоді, коли були знищені всі професійні історики, настав, нарешті, довгоочікуваний розквіт методології… І яка ж правильна методологія прийшла на зміну «кризовій»?

«Отобрать все полезное в достигнутом понимании прошлого – важная задача историографии» (с. 5)

Для кого корисне? для чого корисне? Чи не здається вам, що наука має відбирати в досягнень минулого не корисне, а правильне?

«Основоположники марксизма выдвинули перед последователями своего учения задачу изучать всю историю заново и при том обязательно о определенной партийной позиции во имя защиты классовых интересов пролетариата» (с. 13)

Отже, мета роботи історика – не відкриття істини, а захист чиїхось інтересів,

«Положения ленинской концепции об экономическом развитии Южной Украины в пореформенный период стали надежной методологической основой многих исследований советских ученых. Правда, нужно еще много поработать, чтобы раскрыть конкретно-историческим материалом все эти положения» (с. 104)

Якщо у нормальних, не захоплених мертвими душами науках спочатку досліджують факти, а потім роблять узагальнення й висновки, то в історії метод прямо протилежний: всі висновки вже зроблені, залишається тільки попрацювати, щоб довести їхню справедливість,

А хто ж, на думку автора, практично реалізує ці методологічні настанови, в кого можна повчитись? Це Д. Заславський (с. 49) – автор книги «Михаил Петрович Драгоманов: к истории украинского буржуазного национализма» (М.: 1934) та не підписаної статті «Сумбур вместо музыки» («Правда», лютий 1936 р.) – статті, з якої почалося цькування Д. Д. Шостаковича; це А. Данилов, автор статті «К вопросу о методологии исторической науки» («Коммунист», 1969, № 5), в якій викрито й засуджено якісь підступи проти «основ» (с. 32). Це «История гражданской войны», т. 1 (М.: 1937), – найодіозніший зразок сталінської історіографії (позитивна оцінка цього твору дана В. Г. Сарбеєм на с. 200). Ось вам зразки: вчіться у цих видатних діячів сталінщини й брежневщини!

Кореляція між націоналізмом
та фальсифікаторством в книзі Сарбея

Характерною ознакою книги є часте вгадування слів «націоналізм», «фальсифікація» та похідних від них. «Націоналізм» у різних варіантах вгадується 192 рази, «фальсифікація» – 102 рази. Для густоти згадувань цих слів можна було б побудувати графіки, подібні тим, що намальовані на мал.1, але простіше замість них оперувати матрицею частинних коефіцієнтів кореляції. Її елементи дорівнюють:

Ленін Грушевський Націоналізм Фальсифікація
Ленін 1 -0.105 (0.0657) 0.155 (0.033) 0.134 (0.03)
Грушевський 1 0.184 (4×10-3) 0.428 (3×10-11)
Націоналізм 1 0.38 (5.5×10-9)
Фальсифікація 1

У таблиці наведені значення вибіркових коефіцієнтів кореляції, у дужках після них – значення рівнів значності, тобто імовірностей того, що насправді відповідний коефіцієнт дорівнює нулю і тільки за рахунок випадкового формування вибірки був ненульового значення. Ми бачимо – якщо задатись рівнем значності 1 процент, то згадки Леніна зовсім не корельовані зі згадками інших слів у таблиці. Те саме показує й множинний коефіцієнт кореляції частоти згадок Леніна в частотами згадок інших термінів, що дорівнює 0.255 (рівень значності його більше 10 процентів). Отже Ленін, викриваючи «націоналістів» та «фальсифікаторів», все ж таки не змішується з ними сам; а от пишучи про Грушевського, В. Г. Сарбей компонує сторінку так, що на 10 згадок історика приходиться десь 4 згадки «фальсифікаторства». Така от методологія.

Історичне значення твору В. Г. Сарбея

Воно полягає в тому, що книга ця є визначною пам’яткою методології такого напрямку історіографії, який буде названо єдиномислієм. Навіть різні рішення часів перебудови трансформуються у цій книзі у рішення, спрямовані на зміцнення єдиномислія:

«Новая редакция Программы КПСС, принятая 27 съездом партии, прямо обязывает советских ученых всех специальностей дальше творчески развивать и умело применять в исследовательской работе марксистско-ленинскую диалектико-материалистическую методологию» (с. 4)

(Зауважимо, що програма будь-якої партії може до чогось прямо зобов’язувати тільки членів тієї ж партії).

Методологія ця в загальних рисах полягає в тому, що треба насмикати з сталінської історіографії якомога більше цитат та прізвищ «ворогів», обмастити цих «ворогів» якомога густішим шаром лайливих слів (бажано зі словника доносів сталінських часів), наліпити з початку і в кінці по одній цитаті з Горбачова як товарний знак «Зроблено у перебудову» – і паняй! Єдиномислительна історіографія сталінських часів все ж не дає нам вивершених зразків цього стилю, бо тоді все писалося вперше, а отже, не можна було обходитись без самостійної думки. Тільки тепер, коли ця історіографія розвинулась на свої власній основі і вже не має потреби щось вигадувати, – тільки тепер її пустопорожність змогла виявитись так блискуче й незаперечно, як у книзі Сарбея, Це показує, що для досягнення довершеності у будь-якому виді мистецтва потрібен певний час, десь два-три покоління.

Що ж чекає цей історіографічний напрямок у майбутньому? Як не сумно про це говорити, але його чекає занепад. Причина цього занепаду – саме в довершеності й всебічній гармонії, якої даний напрямок досяг на сьогодні: оскільки розвиватись далі, зберігаючи свої питомі риси, йому просто нікуди, то він перейде в епоху епігонства й поступово зникне зовсім. Так що ми можемо пишатись, що були сучасниками В. Г. Сарбея – одного з останніх корифеїв цього напрямку.

Вперше опубліковано : Спадщина, 1989 р., т. 2, с. 196 – 210.

Післяслово (2013 р.)

Віталій Григорович Сарбей помер у 1999 році і мабуть ніколи в житті не читав моєї рецензії. Я думаю, що він взагалі нічого ніколи не читав, окрім хіба що творів Леніна.

Я ж несподівано опинився у ролі фундатора нової науки – сарбеєзнавства, яка на початку 21 ст. переживає розквіт. Так, у 2003 році було проведено перші Сарбеївські читання, у 2008 році – другі, в 2013 році – треті, і надалі їх обіцяють проводити що п’ять років (тобто кожної п’ятирічки. Вибачайте, відвик від правильної термінології!). Мене ж – творця цього напрямку – ніхто ніколи не запрошує на ці читання!

З одного боку глянувши – я дуже хотів би на них побувати, дихнути на повні груди гнилими випарами сталінізму, послухати новини з фронту боротьби фальсифікаторів з націоналістами, і може навіть самому похизуватись на трибуні.

Але з другого боку глянувши – я у свій час надихався гнилих випарів сталінізму на три життя вперед, дуже добре знаю, що ніяких змін на фронті боротьби фальсифікаторів з націоналістами нема й бути не може, бо і самого фронту давно вже нема (бійці з обох боків побігли шукати американських грантів), а все, що я міг би сказати з трибуни, уже висловлено в цій статті. І тому бувати на цих читаннях для мене ніякої потреби немає.

Сповідання культу особи Леніна, при всій його злочинності все ж не позбавленого певної величі й значущості – ще якось можна пояснити неперебореними пережитками минулого; але сповідувати культ особи Сарбея, котрий не містить ні величі, не значущості, ні навіть злочинності – це вже дурість чистої води. Видно, скрутно в Інституті історії України НАНУ на святих, коли головним калібром довелось виставити Сарбея.

Поклонятись грізному леву чи могутньому ведмедю, відливати їх опудала з бронзи і ставити їх на п’єдестали – це хоч якось зрозуміло; але обрати собі за бога таргана чи блощицю – це вже ніякому раціональному поясненню не піддається. Тарган, навіть відлити з бронзи – все лишиться тарганом, і блощиця, виперта на п’єдестал – все лишиться блощицею…