Нові досягнення києвознавства
М.І.Жарких
Всіх києвознавців – як науковців-професіоналів, так і шанувальників Києва – зацікавлять нові книги Г.Ю.Івакіна та М.О.Рибакова, присвячені Києву [Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва 13 – середини 16 ст. – К., 1996. – 272 с. ; Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. – К. : Кий, 1997. – 374 с. ].
Книга Івакіна є дуже ґрунтовною науковою працею, яка монографічно присвячена життю Києва в 1240-1569 рр. Вона складається з 4 розділів. У першому автор аналізує джерела та історіографію питання. Тут особливо цікавими є розповідь про історію археологічного дослідження післямонгольського Києва та огляд дискусії істориків 19-20 ст. по проблемі “запустіння Києва” та “зміни його населення”.
В другому розділі досліджується політичне становище Києва у вказаний період. Тут основними темами є облога Києва Батиєм в 1240 р., доля київської митрополії в 2 половині 13 ст. (зокрема, автор приєднується до висновку Я.М.Щапова, що славний церковний собор 1274 р. відбувався не у Владимирі, а в Києві), питання про похід Гедиміна на Київ (автор заперечує його реальність, вважаючи його вигадкою автора Хроніки Биховця, спрямованою на прославлення князів Гольшанських), історія Київського князівства Володимира Ольгердовича, роль Києва як форпоста ординської політики Литви, князювання нащадків Володимира в Києві. Автор пропонує таку періодизацію історії Києва :
“Політичний розвиток Києва 2 половини 13 – середини 16 ст. не був рівномірним й однаковим. Наявні періоди занепадів і підйомів. Після розгрому 1240 р. відбувалось поступове відновлення політичного та економічного життя міста. 1300 р. воно зазнало ще одного удару. Після цього досить відчутний його підйом приходиться лише на 2 половину 14 ст. Він завершився поразкою 1399 р. на Ворсклі та розгромом Києва 1416 р. Після феодальних війн 20-30-х рр. новий підйом Києва прийшовся на княжіння Олелька та його сина Семена. Після розгрому міста Менглі-Гіреєм 1482 р. – новий тривалий занепад, що тягнувся практично всю 1 половину 16 ст.” (с. 107).
В третьому розділі висвітлюються питання історичної топографії міста. Автор уважно переглядає археологічні свідчення про наявність життя в різних історичних районах міста, про функціонування чи запустіння його церков. Надзвичайно цікавим є виклад про невідому кам'яну церкву, що відкрита автором на садибі Покровської церкви на Подолі. Автор вважає її вірменською церквою 14 – початку 15 ст.
“Огляд історичної топографії Києва 2 половини 13 – 1 половини 16 ст. показав, що життя в цей період продовжувалось у всіх головних історичних районах міста (Поділ, Верхнє місто, Замкова гора, Печерськ, Видубичі, Клов, Дорогожичі), але інтенсивність його різко зменшилась порівняно з давньоруським часом” (с. 183).
Окремо автор спиняється на питанні про долю давньоруських мурованих церков :
“На сьогодні існують відомості про півтора десятки пам'яток, які фізично пережили 1240 р. Це приблизно 30 % від відомих нам 46 кам'яних споруд давньоруського часу […] Пам'ятки руйнувались не стільки конкретно під час боїв 1240 р., скільки протягом досить тривалого часу через відсутність ресурсів та коштів, які необхідні для функціонування будь-якої будівлі […] Населення Києва різко зменшилося, воно було вже не в змозі утримувати всю величезну кількість храмів в столиці Русі” (с. 187).
В четвертому розділі збираються та аналізуються факти з економічного та культурного життя Києва. Тут вивчаються археологічні та письмові свідчення про торговельні зв'язки Києва, монетні знахідки в Києві (зокрема, зроблене автором сенсаційне відкриття сельджуцьких монет першої чверті 13 ст.), книгописання (тут важливим є виступ автора на користь київського походження славної Київської псалтирі 1397 р.), графіті, які свідчать про поширення грамотності, пам'ятки іконопису, скульптури, металопластики. Важливим є висновок автора, що ряд таких пам'яток, які традиційно вважаються виробами кінця 12 – 1 половини 13 ст., насправді можуть походити з пізнішого часу (с. 243).
Окрасою книги є 116 фотографій, на яких зображено архітектурні пам'ятки та археологічні знахідки. Серед фотографій пам'яток є чимало дуже рідкісних знімків споруд, які нині не існують.
До недоліків книги Івакіна слід віднести відсутність покажчиків і жахливу кількість друкарських помилок, зокрема таких, що спотворюють зміст [щоб не бути голослівним : “Питання […] не раз використовувалося для обгрунтування пізніх [ ? різних ?], іноді досить далеко ведучих політичних концепцій” (с. 31);
“грамота 1357 р. подільського князя Олександра Коріатовича” (с. 70 – замість 1375 р.);
“рештки жител XV-XV ст. виявлені…” (с. 137);
“голова лева […] вказує не останній період карбування монет Карла I” (с. 145 – на останній ?);
“відома Арсеніївська редакція Печерського монастиря” (с. 167 – патерика Печерського м-ря ?);
“Плано Карпіні для подарунків в Каракорумі закупив хутра” (с. 203 – закупив у Києві для подарунків у Каракорумі ?), і т.д.]. В добу комп’ютерних видань ані складання покажчика, ані виправлення помилок набору не є чимось неймовірно складним.
Не бракує також у книзі сумнівних, слабо обґрунтованих тверджень. Звичайно, стан письмових джерел для даного періоду є такий, що більшість цих тверджень назавжди залишаться слабо обґрунтованими, але підкреслювати знову й знову гіпотетичність деяких реконструкцій необхідно, бо за відомим в історіографії законом припущення, яке повторюється багато разів, набуває статусу доведеного твердження. Наведемо пару прикладів.
1. “1261 р. кафедру переяславської єпархії було перенесено до ординської столиці – Сараю. Сарайський та переяславський єпископ знаходився при ставці хана. В його руках зосереджувались зовнішньополітичні зв'язки Руської митрополії […] У зв'язку з цим зовнішні зв'язки руської церкви підпадали під контроль хана” (с. 55).
Ну з чим тут можна погодитись ? По-перше, ні з чого не випливає, що кафедру було перенесено, а не засновано. По-друге, з яких конкретних фактів можна вивести, що сарайський єпископ відповідав за закордонні зв'язки ? По-третє, звідки видно, що в ідеї цього заходу було підсилити контроль за митрополією ? Якби я був золотоординський хан і хотів підсилити цей контроль, я би просто наказав митрополитові переселитись до Сараю. Думаю, що традиційна точка зору – що Сарайська єпархія заснована задля задоволення релігійних потреб руського населення Сараю – є більш підставовою.
2. “Митрополит Максим у 1300 р. змушений був кинути Київ й переїхати разом із кафедрою до Володимира на Клязьмі ('не терпя насилиа от татар в Киеве иде из Киева и весь Киев розыдеся; а митрополит иде из Киева к Брянску, а от Брянску иде в Суздальскую землю и тако пришед с крылосом и со всем житием своим и сяде в Володимери) […] Ми вважаємо, що митрополича кафедра була спеціально, з конкретною метою, переведена до Володимира рішенням золотоординського хана Токти, а не волею самого митрополита Максима” (с. 55).
Звичайно, нема ніяких підстав піддавати сумніву достовірність процитованого повідомлення Никонівського літопису, але вважати його телеграфною реляцією з місця події теж не випадає. Важливо з’ясувати, яку фактичну інформацію воно несе. Літопис написано більше ніж 200 років після описуваної події, і вже тоді історик замислювався над тим же запитанням, що задаємо й ми: яка причина змусила митрополита Максима покинути свою столицю і податися в мандри ? Я думаю, що перша частина повідомлення (не терпя насилиа от татар) належить саме історику 16 ст., є результатом його розуміння ходу подій; так само і наступна фраза (весь Киев розыдеся) є узагальненням з дистанції двісті років (адже історик знав, що на цей момент в Києві не лишилось ані князівської адміністрації, ані митрополії; саме занепад цих загальнонаціональних інституцій він намагався відзначити, а не зменшення кількості шевців чи ковалів у місті).
Тому можна припустити, що обидві ці фрази є просто ампліфікаціями звістки про переїзд митрополита, комбінаціями автора літопису, а не узагальненням якихось фактів, які були відомі цьому автору, але які він не захотів умістити. Таке розуміння тексту робить непотрібними й безпідставними подальші ампліфікації та комбінації (“Відбулися якісь ординські каральні репресії (насилия от татар) […] Під час походу на Правобережжя ханськими військами була спустошена Київська земля й, вірогідно, сам Київ (весь Киев разыдеси)” – с. 57-58). А якщо не було репресій та спустошень, то нема підстав говорити і про удар 1300 р., який впав на місто (див. вище), і про зв'язаний з ним цикл піднесення і спаду.
Книга М.О.Рибакова є серією нарисів, в більшості своїй присвячених Києву 19 – початку 20 ст. (до 1917 р.). Ці нариси згруповано у три цикли : першу присвячено топографії міста, другу – міському господарству та управлінню містом, третю – культурі та техніці Києва. Більшу частину матеріалів автор зачерпнув з архівів Києва та інших міст, меншу – з київської періодики кінця 19 – початку 20 ст. Тому назва книги дуже точно відбиває її зміст : в кожному уступі йдеться або про зовсім невідомий факт, або в крайньому разі про “маловідомий”.
В першій частині ми зустрічаємо безліч дрібних, але дуже милих подробиць про хід заселення київської околиці, про перших поселенців на тих місцях, де нині постали великі райони житлової та промислової забудови (Байкова гора, Борщагівка, Біличі, Дарниця, Вигурівщина).
В другій частині особливо корисним є складений автором якнайповніший список київських губернаторів за 1700-1917 рр., з урахуванням всіх змін титулатури та повноважень цих чиновників.
В третій частині особливо цікавими є нариси про кінематограф, про звукозапис та виробництво платівок, про розвиток фотографії та авіації в Києві. Всі ці нариси свідчать, що Київ був у числі головних осередків технічного прогресу в Російській імперії. Наприклад, з книги Рибакова я довідався, що в Києві перед більшовицьким переворотом досить успішно діяв завод по виробництву патефонних платівок, що разом із київськими студіями звукозапису утворював замкнений цикл виробництва, продукція якого користувалась чималим попитом. Цей завод зруйновано під час громадянської війни, і натомість за всі роки комуністичної влади в Україні так і не було свого власного виробництва платівок.
Дана книга містить особливо багато матеріалу про пам'ятки Києва, про долю визначних цивільних та культових споруд, про історичні події, пов'язані з тими чи іншими будинками, ряд з яких нині не існує. Прикрашають книгу нечисленні, але старанно підібрані й якісно відтворені фотографії Києва початку 20 ст., більшість з яких є дуже рідкісними.
Приємно відзначити, що в книзі практично відсутні помилки набору [тільки одна з них викривляє зміст : остання реконструкція фунікулера відбулась в 1984 р., а не в 1894 р., як написано на с. 50]. Отже, навіть у Києві можна випускати книжки без технічних недоробок.
Звичайно, є в книзі твердження сумнівні, а то й просто помилкові. Наприклад :
“Загальне економічне піднесення, що розпочалося в країні на початку 18 ст., внаслідок реформ Петра I, сприяло розвиткові Києва” (с. 15);
“До Печерської фортеці увійшла Лавра і Печерський форштадт – містечко Печерське із Солдатською слободою, які з будівництвом фортеці значно розширилися” (с. 99).
І це попри однозначний висновок українських вчених про руйнівні наслідки петровських реформ для економіки України. Спеціально для Києва наслідки цих реформ прослідкував А.Л.Перковський :
"Соціально-економічна деградація [Печерська] в 1707 – 1723 рр. дорівнювала за своїми наслідками знищенню значного торговельно-промислового міста. Тому до відомих злочинів Петра I та його уряду на Україні (знищення Батурина, Запорозької Січі тощо) слід додати і зруйнування Печерської лаврської слободи" [Перковський А.Л. Про чисельність населення м. Києва на п. 18 ст. : джерела до історичної демографії України – Український археографічний щорічник, 1992 р., т. 1, с. 151].
Це значно конкретніше й точніше, ніж трохи заяложені гасла про економічне піднесення та побудову розвиненого феодалізму за Петра I.
Не завжди щасливі топонімічні реконструкції автора :
“Так, 'Чмелів яр' вказує на те, що тут була велика кількість джмелів” (с. 56).
Насправді форма топоніму виразно вказує на його відантропонімне походження (тобто від людини на ім'я Чміль; від великої кількості джмелів логічніше було б очікувати назву “Джмелиний” чи “Чмелиний”, а не “Чмелів”). Поруч йдеться про “Кмитів яр” – назву, утворену за тією самою моделлю; вона походить від хутора Г.С.Кмити, що був біля того яру. Так само вимагають перевірки етимології “Ірпінь” від татарського “ірпа” (осот), “Ворзель” як вор+зель (с. 80); щодо назви річки Борщагівка, то можна досить упевнено твердити, що вона утворилась не від великої кількості рослини борщівка (с. 84), а від основи Борщаг, значення якої треба з'ясувати.
Ніяк не можна погодитись із легендою, буцімто “між 1108 і 1113 рр. Михайлівська Борщагівка була подарована Михайлівському Золотоверхому монастирю її титарем – київським князем Святополком-Михайлом” (с. 84). Звичайно, ніякого конкретного джерела, яке б підтверджувало факт такого надання, не існує, а всі документи про надання маєтностей київським монастирям, що видані буцімто князями домонгольського часу – сфальшовані.
Одна помилка тягне за собою іншу. Вирішивши, що існування поселень в Борщагівці в домонгольський час доведено, автор співставляє відомості опису 1686 р., що всі Борщагівки є спустошеними, і припускає : “Імовірно, Борщагівки під час татаро-монгольської навали були повністю знищені” (с. 87). Думаю, що опис 1686 р. зафіксував спустошення після тяжких воєн 2 половини 17 ст., і татаро-монголи тут не винні.
“Після прибуття до Києва допоміжних російських військ [в 1654 р.] гетьман і царські воєводи вирішили побудувати в Києві фортецю” (с. 97).
Подробиці обсадження Києва російським гарнізоном добре відомі (мало не з Бантиш-Каменського), і ні про яку участь гетьмана в цій справі ніхто не писав. І без цього “відкриття” можна було б обійтися.
Можна навести ще інші приклади невдалих місць, але вони не позбавляють книгу Рибакова її великої цінності.
Можна сказати, що обидві розглянуті книги є значним внеском у сучасне києвознавство.
Надійшла до редакції 26.01.1998 р.
Джерело : Археометрія та охорона історико-культурної спадщини, 1998 р., вип. 2, с. 126 – 129.