М. О. Максимович і проблеми коректури

Марков П. Г. Общественно-политические и исторические взгляды М. А. Максимовича. – К.: Вища школа. – 1986 г. – 246 с.

Чи знаєте ви, шановне товариство, що то за річ – коректура? Коректура – то є процес виправлення друкарських помилок у щойно набраному тексті, який готується до видання. Для цього з свіжого набору робиться пробний відбиток, у якому шляхом читання знаходяться помилки і шляхом нанесення олівцевих позначок даються вказівки щодо їхнього виправлення. Після внесення цих виправлень робиться новий пробний відбиток, і він знов читається й виправляється, і цей процес повторюється до тих пір, поки в тексті трапляються помилки набору. Тільки після цього друкується основна маса примірників тексту. Ось що таке коректура.

Коректура з’явилася одночасно із винаходом друку. Про це можна здогадатись, спостерігаючи високу якість набору стародруків. Високою увагою до коректури відзначалися й старі українські друкарі. В “Острозькій Біблії” Івана Федорова понад 1 300 000 знаків, і як же мало там помилок! Наші першодрукарі сумлінно ставилися до своєї справи й не хотіли залишити нащадкам незнищимі свідоцтва свого нехлюйства у вигляді типографських помилок. Ця традиція була жива й у 19 столітті, у часи Максимовича, а подекуди збереглася й дотепер.

Подекуди, та не у Києві, не у видавництві “Вища школа”, не у 1986 році! Сумно стає за Івана Федорова та його сукцессорів, коли береш в руки згадану вище книжку! До якої міри занепала наша книжкова культура, до якої міри люди, причетні до федоровського винаходу, збайдужіли до своєї справи, свідчать конкретні приклади.

Навіть з побіжного перегляду стає зрозумілим, що ініціали осіб, наприклад, розглядаються творцями книги як необов’язковий елемент тексту, котрий не має істотного значення: так, аби стояли які-небудь дві літери із крапками біля прізвища, та й гаразд. Але ж прізвища позначають достоту відомих людей! Ось автор “Словаря живого великорусского языка” Володимир Іванович Даль двічі названий ‘”В. С. Далем” (с. 26, 32), а на стор. 95 згадується “Д. И. Даль” – тут вже я не знаю, чи то подвоєний внаслідок помилки В. І. Даль, чи то нова невідома мені особа… Герой війни 1812 р. Микола Миколаєвич Раєвський перетворився у “М. М. Раевского” (с. 66, текст російською мовою), Тимофій Миколаєвич Грановський – у “Т. П. Грановского” (с. 105), Ярослав Іванович Дзира – у “Д. И. Дзиру” (с. 125), Василь Никитич Татищев – у “В. П. Татищева” (с. 136), Олександр Миколаєвич Радіщев – у “Н. А. Радищева” (с. 171), Микола Михайлович Карамзін – у “Н. И. Карамзина” (с. 192), Володимир Боніфатьєвич Антонович – у “В. В. Антоновича” (с. 214), Пантелеймон Олександрович Куліш скорочений на с. 219 до “А. Кулиша”, С. А. Гедеонов став “Б. Гедеоновым” (с. 170). Найгірше прийшлося Осипу Івановичу Сенковському та Михайлу Петровичу Погодіну: перший на с. 7 представлений “С. И. Сенковским”, на с. 173 – “А. И. Сенковским”; другий – “П. М. Погодиным” (с. 173) та П. П. Погодиным (с. 221). Не кожному щастить дістати по два помилкових написання поруч із правильним…

Та ініціалами діло не обмежується. Прізвища людей інколи також розглядаються як необов’язковий елемент тексту: протопіп Київського Софійського собору Петро Гаврилович Лебединцев на с. 144 перетворився у “П. Г. Лебединского” – що за радість з того, що ініціали правильні? Павло Леонтійович Полуботок на с. 129 перетворився у “Полуботко”, що не одне й те ж. Прізвище Перетц відмінюється, якщо належить чоловікові, й не відмінюється – якщо жінці. Ця остання думка спала мені на с. 131: “Это утверждение было научно обосновано советскими исследователями В. Н. Перетц и П. П. Плющом” – до сих пір я вважав, що “В. Н. Перетц” позначає академіка Володимира Миколаєвича Перетца, а тепер не знаю, що й гадать…

Ви скажете, що все це дрібниці і що всі знають, як звуть авторів “Путешествия из Петербурга в Москву” або “Бедной Лизы”, й якими б ініціалами їх не спорядили, все одно ясно, про кого йдеться. Це так, та ось як звуть автора “Свадьбы Кречинского” Сухово-Кобиліна, я, далебі, не пам’ятаю, а на с. 14 він поданий “А. В. Сухово-Кобылиным”, а на с. 40 – “Н. В. Сухово-Кобылиным”. Доведеться, мабуть, в енциклопедії дивитись, як же його, нарешті, звали.

Та це що! А скільки згадується в книзі людей, про яких жодна енциклопедія не сповіщає – де ж гарантія того, що вони названі правильно?

Дати в тексті та посиланнях кілька разів викривлені аж надто кричуще, що в свою чергу підриває довіру до інших дат, викривлених не так помітно. Наприклад, на с. 14 згадується “великий 1798 год” – я довго думав, чим він великий, поки не зметикував, що це, імовірно, 1789 рік – рік французької революції. На с. 27 – більш прикре непорозуміння:

“Первая встреча М. А. Максимовича с Т. Г. Шевченко произошла в 1848 году. В мае этого года Т. Г. Шевченко выехал из Петербурга на Украину”.

В травні 1848 р. Шевченко ніяк не міг виїхати на Україну, оскільки саме в цьому місяці марширував з Орська до Раїму [Т.Г.Шевченко: біографія. – К., 1984. – С. 222]. Це очевидне непорозуміння, а от якого ж року, на думку П. Г. Маркова, познайомились Шевченко й Максимович, так і залишилося неясним через друкарську помилку. Далі, у 1883 p. М. А. Максимович не міг писати В. Ф. Одоєвському, як це стверджується на с. 45, оскільки М. А. помер в 1873 p.; з цієї ж простої причини він не міг написати 1885 р. “Песнь киевлян к русскому царю” (с. 70); з тієї ж причини – передчасної смерті – Б. Хмельницький не міг перебувати в полоні у турків в 1820-1821 рр. (с. 127). І Запорізька Січ була зруйнована не 1755 р., як це твердиться на с. 207, а 1775, як відомо з інших джерел.

Географічні назви у книзі також не у великій пошані: м. Золотоноша Черкаської обл. має граматичну форму однини, тому російською мовою слід писати не “в Золотоношах” (с. 33), а в “Золотоноше”; те саме стосується м. Дубровиці Рівненської обл. (с. 94); м. Корсунь Черкаської обл. має форму чоловічого роду (не випадково ж його зараз звуть Корсунь-Шевченківський, а не Корсунь-Шевченківська!); це в книзі не враховується, і виходить орудний “Корсунью” (с. 126, 225) замість “Корсунем”. Маєток В. Тарновського Качанівка Чернігівської обл. названо “Каченовцами” (с. 27)…

Перекручення дат у бібліографічних посиланнях також дуже помітні: “Украина”, 1887 р. (с. 35); “Московский телеграф”, 1877 р. (с. 71); “Москвитянин”, 1943 р. (с. 216); “Чтения в историческом обществе Нестора-летописца”, 1830 р. (с. 233) – всі ці видання у вказані роки не виходили, що є досить відомим; на с. 114 довідуємось, що книга Милиці Василівни Нечкіної “Василий Осипович Ключевский” видана 1874 р., а досі я вважав Нечкіну радянським істориком… Не позаздриш тим людям, що за вказівками П. Г. Маркова спробують приступитися до рукописних матеріалів архівів та бібліотек – якщо наведені викривлення чисел помітні, то як можна помітити викривлення шифрів рукописних матеріалів?

Засоби внести в текст помилки численні, і не всі вони вкладаються у наведені вище класи. Так, на с. 208 названа стаття Максимовича “О причинах взаимного ожесточения поляков и малороссиян, бывшего в 18 веке” (замість 17 ст.); на с. 213 Луцьке братство назване Волинським, на с. 144 “Архив Юго-Западной России” набув множини й став “Архивами ЮЗР”, на с. 198 “Кревская Уния” – слове унія написане з великої літери, а Золота орда – слово Орда скрізь по тексту з малої, хоч традиційно пишеться навпаки: Кревська унія, Золота Орда.

“Очень внимательно, поистине скурпулезно относился М. А. Максимович к точному отражению исторических фактов, касалось ли это описания какого-либо события, биографии, исторического эпизода или хронологии” [с. 206]

Золоті слова! Та якби всі сучасні історики так чинили, наскільки б від того наука виграла! Чому ж П. Г. Марков не робить так? Не може він сказати, що він не знав, як треба… Приклади хронологічної ретельності ми вже бачили, звернемось тепер до подій, біографій, епізодів.

“Знакомство Н. В. Гоголя с М. А. Максимовичем вскоре переросло в тесную дружбу, сохранившуюся до последних дней жизни ученого” [с. 20]

Виникає питання – хто ж кого пережив? Гоголь помер 1852 р., Максимович – 1873. Дружать з живими, а не з померлими…

“Русские просветители М. В. Ломоносов, А. Н. Радищев, Г. С. Сковорода…” [с. 52] “Просветительское движение в России в конце 18 – начале 19 века было представлено такими видными деятелями, как Г. С. Сковорода…” [с. 77].

На наш час вже досить міцно усталилася думка, що Г. С. Сковорода – українець, й більш того, що українці – такий самий народ, як і росіяни, французи та англійці. Чому ж наш автор змішує росіян і українців в одну купу? Це андаманським або мадагаскарським історикам можна дарувати такий “недогляд” , але не історику України! Якщо Марков групує просвітників не за національною, а за державною ознакою, то слід було б сказати “просвітній рух в Російській імперії”, бо Росія й Російська імперія – то є різні речі.

“Ученые Киевской духовной академии Амвросий, Сопиков, Евгений…” (с. 132). Та з якого дива Сопіков став ученим Київської академії?

“Сопиков Василий Степанович, выходец из купеческой семьи. Был приказчиком в лавках московских комиссионеров Н. И. Новикова-Полежаева и Н. Н. Кольчугина… В 1788 г. в Петербурге открыл книжную лавку… В 1803 г. Сопиков ликвидировал свою книжную торговлю и по ходатайству А. Н. Оленина был принят помощником библиотекаря в императорскую Публичную библиотеку…” [Книговедение: энциклопедический словарь. -М.: Советская энциклопедия. – 1982. – С.500]

Де ж тут Київська академія? Ми добре звикли, що учені в своїх монографіях виправляють усталені, але хибні погляди енциклопедій – невже ж розглядувана книга започатковує новий період розвитку науки, коли відомості монографій ми будемо виправляти за допомогою енциклопедій? Якщо Маркову щось конкретно було відомо про контакти Сопікова з Києвом, то слід це було б пояснити, а не обмежуватись списковою згадкою.

“Представители официальной историографии А. А. Скальковский и Н. Г. Устрялов…” (с. 142). Ну, чому Устрялов – представник, я розумію – він підручник історії написав, але чому Скальковський? Він ані підручника не писав, ані при дворі не служив. Поділяти погляди офіційних історіографів – це одне, а бути ним – зовсім інше. Що малося на увазі на с. 142?

“В 1320 г. Галицкое княжество было присоединено к Польше” (с. 202) – а насправді в 1349 р.

“Посланец Дмитрия Вишневецкого приехал к Ивану 3-му…” (с. 203) – а насправді до Івана 4-го…

“Казачество (особенно „охочекомонные” или “компанейские”) в мирное время занимались сельским хозяйством и ремеслом…” (с. 204) – а насправді охочекомонні козаки у мирний час займались політичним розшуком й переслідуванням різних ненадійних людей, отримуючи кошти з військового скарбу, про що досить добре відомо хоча б зі статті М. В. Стороженка “Охочекомонный полковник Илья Федорович Новицкий” [Киевская старина, 1886 г., № 7, с. 431 – 457].

“Экспансионистский характер деятельности иезуитов в Люблинской унии…” (с. 209). Що таке діяльність єзуїтів – зрозуміло, a от що таке діяльність Люблінської унії? Унія – це документ, що лежить у шафі й нікого не займає. Діють люди, а не папери, й сказати “деятельность унии” може тільки людина, що не володіє російською мовою, котрою вона береться писати.

“Как известно, И. Лобода […] проводил двурушническую политику примирення с врагом и потому был казнен казаками как предатель” (с. 216)

По-перше, чому “И. Лобода”, коли він Григорій? По-друге, кому відомо? Мені доводилось зустрічати у сучасній історіографії якраз ту думку, що висловив Максимович, а саме, що твердження про нібито різкі суперечки між прибічниками Наливайка та Лободи не випливає з документів [Копреева Т. Н. К истории движения Наливайка. – Исторический архив. – 1956, № 2, с. 146 – 154]. Навіщо видавати за відоме те, що є дискусійним?

Аналогічну недоречність бачимо на с. 220: “… драма “Милость божия” Феофана Прокоповича”. Ця думка – також не загальновизнана:

“Автор драми невідомий. Дослідники приписують її викладачам поетики і риторики у Київській академії в ці роки – Феофану Прокоповичу або Інокентію Неруновичу” [Українська література 18 ст. – К., “Наукова думка, 1983. – С. 670].

“Гетмана [Б. Хмельницького – М. Ж.] поощрял на выступление сам король Владислав 2-й…” (с. 222). Владислав 2-й – це Ягайло, а Владислав Ваза, за прийнятою нумерацією, є четвертим.

“Предатели идеалов гетмана Василий Невинный, Адам Кисель, Павел Тетеря…” (с. 224). Як можна зраджувати ідеали, котрих не поділяєш? Київський воєвода Адам Кисіль на бік Хмельницького не переходив, а тому й зрадити останнього не міг…

“Только через сто лет Правобережная Украина соединилась со своею родною половиною” (с. 241).

Це відбулося в 1793 р., а мова ж їде про Коліївщину (1768 р.). Віднімаємо й одержуємо 25 років, а зовсім не сто.

Чи це є приклади ретельного опрацювання фактів й епізодів, котрим уславився Максимович? А скільки ще є у книзі виразів, що здивують кожного знайомого і з російською мовою, і зі здоровим глуздом!

“Ученый разделял их [славянофилов – М. Ж.] критику произвола властей, бюрократических порядков, требования просвещения и т.д.” (с. 36)

За що ж такий наклеп на слов’янофілів? Коли ж вони критикували вимогу просвіти? Марков хотів сказати “слов’янофіли критикували свавілля й вимагали просвіти, й Максимович був з ними згоден”, та через невправність у російській мові у нього вийшло зовсім інше. І взагалі слов’янофілам якось не поталанило у цій книзі. На с. 153 читаємо:

“Нельзя также проводить параллель между этнографическими взглядами М. А. Максимовича и славянофилов, также писавших о необходимости изучения украинского фольклора, этнографии и истории, но в то же время считавших все прошлое явлением отжившим и консервативным”.

Якби Марков так схарактеризував погляди слов’янофілів на іспиті в університеті, то професор неодмінно попросив би його прийти ще раз. А тепер ми книжки пишемо й радіємо, що ніяких іспитів більше складати не треба…

“Он продолжил материалистические традиции в России о методе…” (с. 55) Якби шановний Марков так написав у вступному творі, то напевно йому довелося би завітати до приймальної комісії ще й наступного року. А тепер ми російську мову засмічуємо безборонно…

“Воззрения Максимовича отражали идеалы небольшой части прогрессивной разночинной интеллигенции…” (с. 64)

– отже, була ще інша, більша частина прогресивної інтелігенції, що цих поглядів не поділяла?

“Политические симпатии Максимовича колебались между республиканской и конституционной монархией…” (с. 69)

Скільки років різні книжки читаю, а от про республіканську монархію ще й досі не чув…

“Право на землю было тесно связано с правом на свободу…” (с. 73). Право на свободу – пречудовий вираз, який, дай боже, стане крилатим, оскільки він яскраво висловлює думку людини, що не має найменшого уявлення про свободу. Право – це право, а свобода – це свобода; свобода не є предметом якогось спеціального розділу права, а є необхідною умовою будь-якого права…

“В. И. Ленин особо подчеркивал прогрессивное значение лозунгов о равенстве в условиях абсолютизма” (с. 30)

– чи треба це розуміти так, що можливі такі умови, за яких вимога рівності буде реакційною? чи це хотів сказати Ленін?

“Литераторы должны черпать свои идеи из народных масс” (с. 84)

– це що, новітнє визначення народності літератури? Сказали б просто, що літератори повинні мати думки ясні і виражати їх так, щоб було зрозуміло народові (якщо Марков це хотів сказати), а то ж казна що про Максимовича подумають… І ще зауважу, що процитовану думку не можна визнати ані ясною, ані зрозумілою, ані взятою з народних мас…

“Идеи Максимовича о народном, национальном характере украинской культуры, взаимосвязи ее с отечественной культурой были…” (с. 86)

Що ж це таке? хіба Україна – не наша вітчизна? хіба українська культура – не наша вітчизняна культура? сказав б “з російською культурою”, якщо Марков це хотів сказати…

“В основу исторических трактовок Максимовичем впервые был положен демократический принцип единства судеб русского и украинского народов и их истории” (с. 99)

Впервые в украинской исторической науке в основу всех интерпретаций был положен демократический принцип – рассматривать все главнейшие события в плане исторической обусловленности стремления народа Украины к воссоединению с Россией” (с. 218)

Тут чомусь телеологічний принцип названо демократичним. Це явне непорозуміння й наклеп на демократію. Телеологічний принцип, або принцип всезагальної доцільності, твердить, що всі події не просто самі собою трапляються, а слугують досягненню якоїсь гарної цілі. Наприклад, мавпа, узявши вперше в руки камінь, почала тим самим переможне шествіє до возз’єднання з Росією. Це з її боку дуже схвально, але при чому тут демократія? що за звичка вживати слова, зміст яких не зрозумілий?

“С этих позиций он теоретизировал общественный прогресс…” (с. 100) Тут вже я не можу підказати, як висловитись грамотно, бо російською мовою так сказати не можна. Це вираз якоїсь манкуртівської мови, випадково записаний кирилицею.

“Слово о полку Игореве” – памятник исторического братства русского и украинского народов… “ (с. 118)

Чому? Якщо в питанні утворення українського народу Марков стоїть на позиціях “Тез до 300-річчя”, то не слід говорити про український та російський народи стосовно домонгольських часів.

“Первыми осведомителями летописи были О. М. Бодянский и Н. И. Гулак…” (с. 123)

Та чи знає Марков, що таке “осведомитель”? “Осведомитель” у російській мові, якою він узявся писати, означає шпигуна, що спеціально займається стеженням у політичних справах, і ніякого іншого значення не має. За такий літературний подвиг у часи Максимовича Бодянський з Гулаком викликали б Маркова на дуель, о тепер ми книжки пишемо й російську мову паскудимо…

“Можно вспомнить также о критическом разборе целого ряда других ошибок, художественных импровизаций, извращений фактов из жизни и деятельности Б. Хмельницкого и т.д., отраженных позднее И. Я. Франко, Д. И. Багалеем, И. П. Крипьяткевичем и др.” (с. 128)

Оскільки у російській мові є правило узгодження в числі, то виходить, що І. Франко та ін. засвоїли й відбили не критичний розгляд Максимовича, а саме помилки та імпровізації. Так через невправність П.Г.Маркова у російській мові постраждали Франко та ін.

“Ломоносов утверждал, что единственным критерием оценки того или иного произведения может считаться лишь одно: полезно ли то или иное произведение народу и отечеству, служит ли оно идеалам прогресса, укрепления могущества и славы своей родины” (с. 136).

Не знаю, чи справді так казав Ломоносов, та якщо казав, то дуже зле, бо критерієм оцінки наукової праці може бути тільки істина, а ніяк не користь і не зміцнення могутності. Конструктори газен-вагенів та архітектори Освєнціма також вважали, що зміцнюють могутність, – то що ж, і вони можуть виправдовуватись Ломоносовим?

“Т. Г. Шевченко […] впервые диалектически обосновал истоки крестьянского быта…” (с. 150)

Ця беліберда ніколи не стане крилатим словом (навіть з божою поміччю) тільки через те, що задовга. І взагалі слову “обосновать” в книзі не пощастило (так само, як М. П. Погодіну й слов’янофілам):

“М. А. Максимович пытался обосновать свои исследования определенным философским смыслом…” (с. 155)

Ось другий приклад ще не описаної хімічної реакції, коли обгрунтування, поєднуючись в одній фразі з філософією, дає дурість…

“Обряды, традиции, одежда и т.п. этнографические экспоненты…” (с. 154). Експонента – це показникова функція з основою, рівною основі натуральних логарифмів. Може, компоненти? Чи для Маркова це одне й те ж?

“Неверно суждение, что в большинстве украинских песен звучат унылые мотивы.. Такими выводами, в частности, украинские буржуазные националисты стремились принизить несгибаемый дух украинского народа…” (с. 158)

Згідно цього вчення, пісня “Во поле березонька стояла” з її гостро мінорним ладом повинна принижувати дух російського народу (чи не російські буржуазні націоналісти її вигадали?), а Кримхільда, що оплакує Зігфріда – дух німецького народу (от її напевно німецькі буржуазні націоналісти вигадали), й ці народи тільки через власну глупоту пишаються цими творами – не розуміють, що вони їх принижують і що то взагалі підступи буржуазних націоналістів (чи то пак жидо-масонів й гебельсівської пропаганди).

Чи справедливе твердження про сумність й чи насправді націоналісти його висловлювали, я не знаю; займемось краще іншим питанням – чи справедлива та потаємна думка, що Марков їм (власне кажучи, йому, под під описовою назвою “українські буржуазні націоналісти” він конкретно розуміє одного Куліша) приписує?

По-перше, сама наявність таємної думки не безспірна, бо існують люди, що міркують не задля того, щоб кого-небудь принизити, а тому, що вважають свої міркування правильними, тому, що бажають відкрити істину, а не провести таємну думку.

По-друге, Марков приписує їм (йому) таку дивну таємну думку виключно для того, щоб довести, що вони (він) – люди нехороші. Але тут пальці Маркова знати: естетика, згідно якої сумна пісня позначає звиродніння народу, скрипка здатна виражати переживання тільки негативних персонажів і лише барабан – позитивних, що гарний твір мусить мати більше окличних, аніж питальних знаків, більше мажорних, аніж мінорних гармоній – така естетика була створена під керівництвом А. О. Жданова й мала кредит тільки у 1934 – 1955 рр. [див. книги: Совещание деятелей советской музыки в ЦК ВКП(б). – М.: Правда, 1948 г. – 171 с. ; Первый всесоюзный съезд советских композиторов: стенографический отчет. – М.: 1948 г. – 455 с. – у яких вчення про скрипку й барабан викладено так зрозуміло, що аж очі до лоба самі лізуть].

А в епоху Куліша міркували простіше, мовляв, скрипка – то є просто скрипка, а знак питання – то є просто знак питання, а зовсім не підривні знаряддя, й вживання їх аж ніяк до властивостей нашого народу не стосується. Ніхто не повірить, що таку таємну думку міг мати Куліш, й її висловлювання шкодить зовсім не Кулішеві, а П. Г. Маркову.

“В связи с описанием адекватных тем…” (с. 196). А цей вислів що мусить означати? Нащо вживати таке слово, яке мало що незрозуміле, до того ж космополітичне й плазуюче?

П. А. Кулиш писал, что причиной освободительной войны было оскорбление эфемерных “чувств человеческого достоинства”… (с. 221)

Слова “чувства человеческого достоинства” узяті Марковим в лапки, щоб показати, що вони – Кулішеві, щоб, крий боже, ніхто не подумав, що Марков їх може сказати, хоч нічого специфічно кулішівського й буржуазно-націоналістичного в них нема. А ось визначення “эфемерные” належить Маркову й не робить йому честі. За що така зневага до такого сильного й благородного почуття? невже тільки від того, що воно Маркову незнайоме? Дуже сумно, коли це так… Сказали б простіше: “Максимович вважав, що образи людської гідності не досить для повстання, і я з ним згоден” – так і думка Маркова була б збережена, й властивості людської гідності, що не стосуються до справи, вціліли б.

І ще один лейтмотив розглядуваної книги не можна минути без зауваження:

“…низкопоклонство перед Западом… прогулки по чужеземной слякоти (с. 17) низкопоклонство перед западной исторической наукой… наносы иностранщины и космополитизма (с. 101) космополитизм… слепое подражание иностранному (с. 112) услужливо преклоняется перед западными историками (с. 142) “благоприятное” преклонение перед иностранными авторитетами… (с. 141) преклонение перед Западом, заимствование (с. 153) заморское богатство – пустоцвет (с. 154) низкопоклонство перед Западом, антинародность и, следовательно, реакционность (с. 168) космополитические идеи того времени (с. 171) идеи космополитов об иностранном заимствовании (с. 187)”

– всього 11 разів повторюються у книзі ці огидні вирази. Чим не лейтмотив? Це не є випадок – це є система. Тільки буржуазні націоналісти, котрих Марков, за моїми підрахунками, згадує 22 рази, здатні конкурувати з цим лейтмотивом.

А чи знає Марков, що значить слово “космополітизм”? Я не став би задавати такого питання, якби попередніми прикладами не був переконаний, що в нього є дуже шкідлива для літератора звичка вживати слова, котрих він не розуміє. Так от, самі по собі слове “космополітизм”, “плазування” і т.п. не значить нічого, але це не просто ніщо, а таке, що набуває змісту більш чи менш загрозливого в устах людей злісних й безсоромних. Якби Іван Никифорович Довгочхун писав донос на Івана Івановича Перерепенка не у 1835 році, а у 1948, то він безперечно назвав би Івана Івановича не дурнем з писаною торбою, а космополітом. Он хтось із бородою по вулиці пішов – він космополіт! он інший джинси начепив – він плазувальник! а тому хапай їх за комір і тягни до найближчої дільниці!

Так, ці слова не значать нічого, але в 1948 році під їхньої сінню здійснювалось цькування й викорінювання недобитків нашої інтелігенції, винної лише в тому, що хтось колись обізвав її прошарком. Чи знає Марков про це? Авжеж, знає! Сама насолода, з якою він вживає ці безглузді бойові гасла, говорить про це. Отже, виходить, наш автор

Не с теми, кто бился,

А с теми, кто бил (Е. Евтушенко)

і вислуховувати розпатякування про прогресивність Максимовича від такої людини – образливо для відчуття людської гідності (зовсім не ефемерної, як здається Маркову). Так само образливо, як слухати Малюту Скуратова, що вихваляє Олексію Басманову „Сикстинську мадонну” не за що інше, як за виражений в ній гуманізм…

Мені скажуть, що рецензія вийшла дріб’язковою – це дійсно так, але то, далебі, не моя вина. Я ж хотів розповісти, що з часу публікації книг Д. Х. Острянина [Світогляд Максимовича – К.: 1960 р.] та М. Г. Глухенького [Михайло Максимович: біографічна повість. – К.: 1969 р.] один тільки П. Г. Марков тримає прапор вивчення спадщини Максимовича. Я ж хотів нагадати, як П. Г. Марков ще п’ятнадцять років тому [у книзі „М. О. Максимович – видатний історик 19 ст.”] виголосив програму вивчення й популяризації творчості Максимовича (підготовка бібліографії ученого, видання зібрання його творів, відкриття на будинку Київського університету меморіальної дошки на честь його першого ректора, а у Михайловій Горі – музею Максимовича); я ж хотів нагадати, що з цієї програми досі не зроблено нічого; я ж хотів здивуватись, чому, незважаючи на це, П. Г. Марков не нагадує про свою програму у новій книзі…

Ет, що й говорити! Багато чого я хотів, та що ж я можу зробити проти усталених правил? Спочатку коректура – потім література; спочатку каліграфія – потім історіографія; спочатку граматика – потім філософія. Так з часів Острозької академії та Івана Федоровича у нас повелося – то чи ж личить нам цю традицію міняти? Давайте спочатку визначимо, українці ми чи манкурти? ефемерне відчуття людської гідності чи реальне? чи маємо ми свободу, чи тільки “право на свободу”? Означившись у цих питаннях, ми й спадщину Максимовича зможемо досліджувати плідніше, бо щоб міркувати про діяча культури, треба нам свою власну культуру піднести хоча б на той рівень, на якому наш підопічний стояв.

11 листопада 1988 р.

Пост-скриптум: я таки подивився у “Літературній енциклопедії”, як звали драматурга Сухово-Кобиліна. вийшло – Олександр Васильович. Таким чином, не можна так категорично казати, що книжка ну зовсім нікчемна: поруч з окремими недоліками у неї є і певні достоїнсгва. Так, якщо на с. 40 ініціали Сухово-Кобиліна викривлені, зате ж на с. 14 вони вказані правильно!

Вперше надруковано : Спадщина, 1989 р., т. 1, с. 185 – 197.

Довідково (2013 р.)

З усієї програми щодо Максимовича встановлена тільки .

Бібліографії його досі немає.

Зібрання творів не видане, надруковано тільки один збірник праць «Киев явился градом великим».

Музею на Михайловій Горі немає.