Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Казки Холодного Яру

Микола Жарких

Ушета І. І. Стежками Холодного Яру. – К.: т-во “Знання”, 1988 р. – 63 с.

Усім відомо, які кепські у нас оправи в популяризацією історії. Науково-популярних книжок з історії України (хоча б таких, як науково-популярна серія видавництва “Наука”) просто нема; люди, що цікавляться історією, купують наукові книжки – І, природньо, натрапляють на твори В. Г. Сарбея, бо хто ж, окрім Віталія Григоровича, може видати історичну працю у “Науковій думці”? Пустеля ця така пуста і така розпечена, що в ній навіть міражі з’являються. Бачить спраглий путник – щось блищить вдалині, біжить туди, сподіваючись здибати воду, навіть гроші витрачає – і знаходить один тільки розпечений пісок. Ну, люд наш звичний, перегорне той пісок і тягне його в макулатуру – міняти на “Королеву Марго” (от-то популярно історія викладена!)

От і в мене було враження, що я зопалу проковтнув пригорщу піску замість води, коли я відкрив згадану книгу І. І. Ушети. З самого початку мені не сподобалось, що на титульному аркуші автор представився як “член Спілки журналістів СРСР”. Навіщо б це? Чому так буває, що коли І. Драч або Ю. Мушкетик публікують свої твори, вони не пишуть на титулах, що вони – члени спілки, а читачі тим не менше знають, що вони – письменники? Коли Ю. Карякін або С.Гречанюк друкують свої статті, той же читач без підказки знає, що вони – журналісти. Значення працівника мислі визначається тим, що він пише, а не тим, якої спілки він член…

Книжка присвячена історії Холодного Яру – урочища над Тясмином вище Чигирина, в якому розташовані Мотронинський та Медведівський монастирі, основні відомості про які відносяться вже до 18 ст. Брак фактичних даних про ці місця в попередніх століттях змушує автора вдаватись до таких інтерполяцій: “У часи Київської Русі мешканці холодноярських лісів сміливо боронили землю від нападів завойовників” [с. 10], “Мотронине городище – давньоруська фортеця” [с. 12].

– Як то може бути? – здивується який-небудь книгоїд. – Чому селища цих захисників Русі не відбиті в археологічній карті “Древнерусские поселения Среднего Приднепровья” [К.: Наукова думка, 1984]? Чому це городище не відмічене у зводі “Древняя Русь: город, замок, село” [М.: Наука, 1985]?

Відповідь тут ясна – тому, що давньоруські селища й городища на правому березі Дніпра нижче од Росі взагалі невідомі, і слова про сміливість їхніх жителів є не що інше, як особисте припущення автора.

Та то ще дрібниці. А от коли ми читаємо: “Автор “Слова о полку Ігоревім”, змальовуючи невдалий похід київського князя Ігоря на половців, згадує землі сучасної Черкащини” [с. 10] – тут вже не до жартів. Чому їх там у їхній Спілці журналістів вчать? Невже тому, що Ігор Святославич – київський князь? Чи, може, пояснюють, що він – князь не московський? Чому на тій же 10-й сторінці “Слово о полку Ігоревім” цитується російською мовою? Невже члени Спілки журналістів СРСР не могли підказати колезі, що існують переклади “Слова” українською мовою?

Звідки відомо, що Б.Хмельницький, бувши генеральним писарем реєстрового війська (1638 р.), “вів переговори про возз’єднання України з Росією” [с. 16]? Невже москалі такі дурні були, що не розуміли, що писар, навіть генеральний – не така визначна особа, щоб за всю Україну вирішувати?

Які історики “описали битви литовських та російських воїнів в ординцями в 1363 – 1367 рр. на “Синій воді” [с. 13]? Хроніки Стрийковського та Биховця описують не битви (у множині), а битву (в однині), яка відбулася не на протязі цілої п’ятирічки, а таки у 1363 р., в якій загони Золотої Орди були розбиті не “литовськими і російськими” воїнами, а військом Великого князівства Литовського, до складу якого входили литовські, білоруські й українські дружини, а російських якраз і не було („вас здесь не стояло”, як говорять зараз у Києві).

Багато відомостей про історію Наддніпрянщини взагалі притягнені автором до Холодного Яру штучно у такий спосіб: “Хмельницький часто зустрічався в нереєстровими козаками… Очевидно, ці зустрічі відбувалися і в Мотрониному монастирі…” [с. 16, підкреслення моє – M. Ж.] “Восени 1647 р. Хмельницький зібрав своїх однодумців на нараду. Не виключено, що ця нарада могла відбутися десь у Холодному Яру” [с. 19], “Очевидно, саме тут виготовлялася зброя” [с. 21].

Але помилки при викладі стародавньої історії (тобто до заснування марксистської партії в Росії), ясна річ, – лише бліді передвісники тих… ну, як би це сказати… недоречностей, що ми подибуємо в історії 20 ст.

“Газета “Искра” в № 35 від 1 березня 1903 року писала, що страйк робітників Олександрівського цукрового заводу Чигиринського повіту свідчить про розвиток класової свідомості навіть серед відсталих верств російського пролетаріату”. [с. 36; підкреслення моє – М. Ж.]

А тут хто помиляється? Газета “Искра” чи член Спілки журналістів СРСР І.Ушета? Скільки років твердили нам, що був український пролетаріат, що не можна твердити, буцімто його не було (бо то буде “теорія безбуржуазності”), а як до діла, то виходить, що в серці України пролетаріат – російський, і взагалі мало яка сторінка книжки обходиться без участі росіян. Як у тій пісні Висоцького

В Третьяковской галерее

На стенах одни евреи

– так і в нашого автора куди не глянь – все росіяни. На Синіх Водах битись – росіяни, гайдамаки – “не тільки українці, а й росіяни” [с. 23], “Гайдамаки боролися саме проти класових гнобителів, єднаючись з трудовими братами російської, польської та інших національностей” [с. 32] Взагалі автор не минає жодної нагоди, щоб не наголосити на зв’язках з Росією, навіть коли ці зв’язки не дуже стосуються Холодного Яру, Розповідає про українських козаків – так зауважить, що в Росії їх звали черкасами [с. 14]. Розповідає про визволення в полону Івана Болотнікова на Україні – так згадає, що він через чотири роки підняв у Путивлі повстання, а разом в ним запорожці ходили під Тулу (де той Путивль? де тая Тула? а де Холодний Яр?) [с. 18]. І так далі, і таке інше…

Але повернімось до 20 ст. Про 1918 рік дізнаємось, що “на допомогу собі українська буржуазія запрошує німців. Навесні 1918 року один з німецьких батальйонів прибув на Чигиринщину” [с. 37]. Ну, насправді, як ми знаємо, діло було трохи не так, бо німців на Україну запросила не якась абстрактна українська буржуазія, а цілком конкретні т. В. І. Ленін та т. Л. Д. Троцький, які, підписавши Брестський мир, віддали багато земель Німеччині. Але хтозна, може, у них в Спілці журналістів СРСР щодо цього якісь інші відомості є?

У 1919 році І. Н. Дубовий – начдив легендарної 44-ї дивізії, яку передав М. О. Щорсу, а після його смерті знову прийняв під своє командування… [с. 39]

Тут за словами “після його смерті” чомусь пропущені слова: “заподіяної тим-таки І.Н.Дубовим”. А дарма, бо вони значно доповнюють картину взаємин Щорса і Дубового.

Ну, а потім що було у Холодному Яру? А потім все було гаразд, так що кращого годі й чекати. З самого 1919 року аж до наших днів автор згадує тільки чотири випадки, які варті осуду:

1. У 1939 р. беззаконно знищили І. Н. Дубового [с. 40].

2. У 1970-х роках порубали вікові горіхи біля Мотронинського монастиря [с. 52].

3. У ті ж роки не довели до кінця реставрацію Троїцької церкви у Мотронинському монастирі [с. 52].

4. У 1969 р. хотіли зробити у Холодному Ярі національний парк, і не зробили [с. 61].

І все. “В остальном, прекрасная маркиза…” Ну, звісно, німці були, війна, люди гинули, так то війна. А от скільки було, приміром, розкуркулено у цих місцях людей? Скільки загинуло від голоду в 1933 році? Кого заарештували в 1937-му? Невже так-таки нікого не заарештували? А скільки люду зігнали з землі безглуздими хрущовськими “аграрними реформами”? А Чигиринська АЕС не загрожує випалити цей край? А Олександрівський цукрозавод, робітники якого в 1903 році як застрайкували, так і досі не можуть зупинитися і побудувати очисні споруди на своєму підприємстві, яке засмічує не тільки Тясмин, а й повітря всього містечка (хто раз був у Олександрівці, той напевно скаже, що найсильніше враження – не садиба Давидових, не декабристи, не Шевченко, не Чайковський, а саме отой сморід) – це не проблема Холодного Яру? І що вони в своїх спілках думають?

Але попри всю цю усталену брехню, що виповнює книжку, в ній трапляються цікаві речі. От, наприклад, піонерка 1920-х років згадує:

“Піонери були енергійні і організовані. Пасли худобу, доглядали дітей, пололи у саду, були у бригадах по колективізації…” [с. 42]

Ну, скільки Україна стоїть на світі, стільки ж, я думаю, сільські діти пасли худобу, доглядали дітей та пололи бур’яни. Нічого в цьому специфічно-піонерського нема, важливо тільки те, що раніше дітлахи все це робили “по лінії допомоги батькам”, а тепер ця сама робота проходить ще й “по лінії будівництва нового суспільства”. Скільки існує піонерська організація, стільки повторюється брехня про її “роботу”…

А от “бригади по колективізації” – то справді цікаво. Дійсно, скільки ми будемо пишатись якимось імпортним Павліком Морозовим, коли в нас і своїх досить? Треба тільки цих своїх розшукати і возвеличити. Дуже шкода, що І. І. Ушета не написав докладніше, що ж робили ці “бригади по колективізації” (себто колективізаційні війська), чим вони були озброєні – чи однією ідейністю, чи ще до того кулеметами й артилерією? І що робили там піонери? Доносили на своїх батьків – хто що приховав? Дуже шкода, що про це нічого в книжці нема.

Важко було комсомольцям говорити про переваги колективного господарства над дрібновласницьким, коли в селі переважна частина населення замість підпису ставили хрестики [с. 42].

Важко було бійцям колективізаційних військ не тому, що селяни були неписьменні, а тому, що ніяких слів на користь панщинного господарства (окрім слів брехливих) не існує. І тому єдина зброя цих бійців – це нагани та гвинтівки, тим більше, що такий “аргумент” навіть найнеписьменнішому селянинові зрозумілий…

І взагалі викладена в книжці історія про щасливе життя комуни “Заповіт Леніна” якось не переконує після публікації платонівського “Чевенгура”. Тамтешня комуна жила тим, що грабувала й розтринькувала успадковане від пана майно, а коли все було розкрадене, комуна самоліквідувалася як така, що виконала свої завдання…

Хотів я вже написати взагалі, що книжка не варта того паперу, на якому вона надрукована, але подумав: а чи варта в такому разі ця рецензія паперу? А справді, чого варта книжка І. І. Ушети? При ціні 10 коп. І накладі 26257 примірників весь наклад коштує 2600 крб. На кожну книжку витрачено 3.36 умовних аркуші паперу, всього 88223 умовних аркуші. Як показало зважування на аналітичних терезах, важить ця книжка 46.5г +/- 0.03 г, отже весь наклад важить 1273 кг. От я й подумав – а якби цю тонну дефіцитного газетного паперу та витратити на видання першого числа альманаху “Спадщина?” Цього паперу вистачить на 5300 примірників, І якщо витрати 2600 крб. збережуться, то собівартість примірника буде 50 коп.? Може, товариство “Знання” замість того щоб поширювати “знання”’на кшталт викладених у цій книжці наважиться видати наш альманах?

24 квітня 1989 р.

Вперше опубліковано : Спадщина, 1989 р., т. 2, с. 211 – 215.