“За що ж ми різались з ордами?..”
Микола Жарких
Є така наука – воєнна історіографія. Вона вивчає історію воєн, воєнного мистецтва, хто кого коли побив і за допомогою яких хитрощів, і чи придатні ці хитрощі до застосування в наш час, чи вже застаріли. І оскільки війни часто закінчувались змінами державних кордонів, зникненням одних держав та утворенням інших, то зрозуміло, що для кожної держави питання розвитку своєї воєнної історіографії – це питання престижу. Висвітлення минулих воєнних перемог підносить повагу до держави в сучасності. Зрозуміло також, що для державних (особливо великодержавних) націй хизування минулими перемогами нерідко приводить до шовінізму, а для націй, що зараз державності не мають, власна воєнна історіографія є об’єктом напруженої ідейної боротьби.
Прикладом, вся історіографія Куликовської битви написана з позиції “табір Дмитрія Московського – наші, табір Мамая – вороги”, і немає навіть спроби подивитись, а як же виглядає та сама битва з того боку лінії фронту. Такої спроби нема, бо після неї постало б питання, що не самі тільки грабіжники в Золотій Орді були – була й держава, й гучна воєнна слава, і якась спадщина, і все це треба вивчати. А кому це піде на користь?
Всі ці міркування стосуються й української воєнної історіографії. Але стосуються у вельми своєрідний спосіб – вони стосуються того, чого нема. У публікації оглядових праць чи монографій з цього питання простежується тридцятирічний цикл:
1. Зеделлер Б. Состояние ратного дела в Малороссии с 1386 до 1587 г. – В кн.: Обозрение истории военного искусства, Спб., 1843 г., с. 289 – 302.
2. Каховский В. Опыт изучения войн Богдана Хмельницкого. – В кн.: Сборник сочинений офицеров Николаевской академии, Спб., 1863 г., вып. 2, с. 57 – 163.
3. Нуджевский М. Опыт военно-исторического исследования о казачестве. – Житомир, ч. 1, 1897 г., 33 с. (наступні частини, здається, так і не були надруковані).
4. Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історія українського війська. – Льв., друк. І.Тиктора, 1936 р. – 8, 568 с.
5. Петровский Н.Н. Военное прошлое украинского народа. – М.: Воениздат, 1939 г., 79 с.
6. Апанович О.М. Збройні сили України 1 половини 18 ст. – К.: Наукова думка, 1968 р. – 224 с.
Таким чином, за 146 років (1848 – 1989) вийшло 6 праць, і наступної монографії нам слід чекати близько 2000 року. Але якщо українська воєнна історіографія є величиною нескінчено-малою, то українська військово-морська історіографія є, так би мовити, величиною нескінчено малою у квадраті. В цій галузі немає жодної синтетичної праці, а ті окремі статті, що є… Гм! Ось, приміром, – Болтенко М.Ф. Значение острова Березань в совместной борьбе братских великого русского и украинского народов за Черное море против турецких захватчиков. – Труды Одесского ун-та, 1954 г., т. 44, с. 168 – 173. Вже сама назва статті показує, якого гатунку відкриття нас чекають: “…братских великого русского и ничтожного украинского народов…”
Наслідки такого стану справ вельми сумні, оскільки воєнно-морські походи українців у сучасній російській історіографії або не висвітлюються, або подаються як периферійна складова частина воєнних операцій Російської імперії, Таким чином, сучасна російська війоьково-морська історіографія свідомо чи підсвідомо стає на шовіністичні позиції найгіршого гатунку – на позиції оспівування воєнних загарбань Російської імперії, на позиції приписування Російській імперії всіх воєнних успіхів у боротьбі з сусідами, зрештою, на позиції одвічного існування Російської імперії – з часів закликання варягів до 1917 року. Прикладом такого твору є найновіша праця: Золотарев В.А., Козлов И.А. Российский военный флот на Черном море и в Восточном Средиземноморье. – М.: Наука, 1989 г. – 208 с.
Вже на першій сторінці передмови ми бачимо:
Моря были ареной подвигов наших предков, их героической борьбы за право называться великим народом. Величие России прирастало морями. […] Наиболее глубокие корни русское мореплавание имело на юге, на Черном море. В истории нашего государства был этап, когда держава, что называется, стояла на морях южных и северных. Да, Киевская Русь… Византия всячески препятствовала расширению торговых связей русских в южных морях [… Поэтому] киевские князья должны были иметь свои корабли. (с. 8; тут і далі виділення в цитатах належать мені. – М.Ж.)
Все це, повторюю, – на одній сторінці передмови. Непоганий заспів! Ми відразу довідуємось, що росіяни – великий народ, і всі інші народи Російської імперії мусять пишатися цим; що наша держава – це й Київська Русь, і не окреслена в історичному й географічному аспекті Росія (чи то РРФСР, чи то етнічна територія росіян, чи то СРСР, чи то Російська імперія, чи ще щось), що росіяни під проводом київських князів (добре, що не генерал-губернаторів!) воювали з Візантією й забезпечували іншим народам можливість плавати по морях приблизно так, як сучасна радянська космонавтика вивозить на орбіту представників різних країн. На наступних сторінках цей заспів поширюється:
Утрата выхода к Черному морю явилась одним из факторов, обусловивших замедленное развитие русских земель в период феодальной раздробленности […]
В процессе движения к южным морям, в борьбе за возвращение на берега Черного моря происходило сближение русского и украинского народов. [Он коли ще зближуватись почали! не встигли утворитися – й одразу зближуватись! – М.Ж.]
Неудивительно, что запорожское казачество стадо одной из сил, выступавших вместе с русским государством за восстановление исторической справедливости, за возвращение на берега Черного моря. Турция пыталась заигрывать с казаками, она была даже вынуждена в 1649 г. заключить с ними договор…” (с. 4)
Ми бачимо, що запорізьке козацтво – то не що більше, як “одна з сил”; на геополітичній карті Золотарьова і Козлова в центрі знаходиться “Русское государство – Россия”, оточена з різних боків “іншими силами”, які в міру потреби допомагають Росії здолати чергового ворога, а після того, як ворог подоланий, возз’єднуються з Росією і далі вже благоденствують, а росіяни продовжують тяжко боротися з наступними ворогами. Навіть у період розквіту української державності, в часи Богдана Хмельницького, Туреччина у викладі Золотарьова і Козлова укладає договір не з українською державою, і навіть не з Богданом Хмельницьким, а “с казаками… с ними”.
Азовские походы Петра І подготовили воссоединение с Россией ее исконных земель в Северном Причерноморье, показали возросшую роль флота в войне и явились началом превращения России в морскую державу. […]
В этих сражениях постепенно формировалась национальная школа военно-морского искусства – составная часть русской национальной школы военного искусства” (с. 6).
На третій сторінці передмови ми бачимо, як стають одвічними російськими землі, по яких колись у 10 столітті проскакав один раз князь Святослав з дружиною. На наших очах воєнне мистецтво Російської імперії стає національним. Якої нації? російсько-імперської? та ні, просто російської! Так спільні воєнні зусилля представників різних народів Російської імперії привласнюються одним народом-братом, – цілком за Орвеллом: “Всі народи рівні, але деякі рівніші за інші”.
Далі виклад у книзі йде у напрямку, заданому такою передмовою:
Именно на Черном море в 6 веке впервые появились наши предки – восточные славяне, зарекомендовавшие себя как искусные мореплаватели. Они и положили начало русскому флоту и мореплаванию.
Русский флот стоит в одном ряду с древнейшими флотами мира (с. 8).
Использование древнерусским государством флота в военных целях было связано главным образом с агрессивной политикой Византийской империи […] Поход Олега, закончившийся взятием столицы Византийской империи […] (с. 9)
У зв’язку в Візантією виникає питання – хто на чию столицю напав? Русичі на візантійську чи візантійці на руську? Хто був агресором? І відколи стало незаперечною істиною, що Олег узяв Царгород?
Освобождение приволжских земель и выход русских к Каспийскому морю имели большое значение. Россия укрепила свои стратегические позиции на востоке, получила возможность торговать с Персией, Средней Азией и Закавказьем” (с. 10).
Тут мимоволі пригадаєш Салтикова-Щедріна:
Есть море – значит, есть и флоты; во-первых, разумеется, военный, потом торговый. Военный флот то и дело бомбардирует; торговый – перевозит драгоценные грузы. Но так как Глупов всем изобилует и ничего, кроме розог и административных мероприятий, не потребляет, другие же страны, как-то: село Недоедово, деревня Голодаевка и проч., суть совершенно голодные и притом до чрезмерности жадные, то естественно, что торговый баланс всегда склоняется в пользу Глупова (История одного города).
Так і хочеться спитати: ну, й багато росіяни у тій Персії вторгували? Чому торгівля з Персією не стала поштовхом капіталістичного розвитку Московської держави так, як заморська торгівля – у Голандії? Саме тому, що Росія окрім різок та адмінзаходів нічого не споживає й тому не може нічого й Персії запропонувати на експорт. Необхідність розвивати торгівлю – це тільки побрехенька для маскування політики загарбання заради загарбання, бо, мовляв, загарбання заради торгівлі все ж виглядає пристойніше, ніж загарбання просто так.
Чтобы лишить русских возможности проникать на Черное море, турки построили в устьях Днепра и Дона сильные крепости […]
С середины 16 до середины 17 в., т.е. в течение столетия русские войска совместно с казаками совершили многочисленные (?) походы против крымских татар и турок […] В них русские войска проявили высокое мужество. (с. 11)
Ще фонвізінський Митрофанушка зауважив, що географія – наука не шляхетська. Наші автори підтвердили це спостереження, показавши, що вони не знають, хто випливав у Чорне море Дніпром, а хто – Доном. А може, вони знають і навмисно вергають все докупи – росіян і українців, Дніпро і Дін, Азов й Очаків? І далі – які численні походи російських військ мають на увазі автори? До азовських походів регулярні збройні сили Московської держави взагалі в Чорне море не виходили…
Результатом успешных действий запорожских и донских казаков на Черном море в 17 в. явилось заключение в 1649 г. договора с Турцией, по которому казакам было разрешено свободное плавание по Черному и Эгейскому морям и заход в турецкие порты. Это был большой успех длительной и упорной борьбы за право свободного плавания на Черном море, но он все же носил временный характер, так как проблема выхода Русского государства к Черному морю в целом решена не была (с. 11 – 12)
Знову питання – з якими козаками Туреччина уклала договір? З запорізькими й донськими разом? І взагалі, “за що ж ми різались з ордами?” За те, щоб вирішити проблему виходу Російської держави до моря?
Со времени зарождения флота и мореплавания русских на Черном море и до создания в России регулярного военно-морского флота прошло свыше тысячи лет. Все это время было наполнено борьбой русских вначале за свободу мореплавания и торговли на Черном, Балтийском и Каспийском морях, а затем и за возвращение выходов к этим морям, утраченным в период монголо-татарского ига. (с. 12)
Дай таким історіографам палець – то вони відкусять усю руку. Вартувало визнати теорію “Київської Русі – колиски трьох братніх народів”, як великодержавна шовіністична історіографія веде в цього плацдарму наступ далі: ні, не трьох братніх народів, а одного – російського; і взагалі, ніяка то не колиска, а таки уповні розвинута держава російського народу. В рамках такої історичної схеми українці й білоруси просто непотрібні – історія досить красиво й елегантно виглядає і без них.
Первый азовский поход был осуществлен в 1695 году силами русской армии, которая вела наступление на двух стратегических направлениях – донском и днепровском. (с. 14)
Хоча б заради збереження загальної пристойності можна було б згадати, що на обох напрямках російська армія діяла спільно з українськими військами: до Азова вирушили полки на чолі з Яковом Лизогубом, а до Кизи-Кермана – на чолі з Мазепою. Та де там…
А хочете знати, як ставляться наші браві історіографи до прибалтійських народних фронтів?
Северная война носила прогрессивный характер, поскольку целью ее было возвращение принадлежавших России земель в Прибалтике. (с. 19)
І скільки б діячі цих фронтів не говорили про анексію Прибалтики, про загарбання її Російською імперією – нашим воякам то байдуже!
С созданием военного флота на Балтийском море сбылась давняя мечта Российского государства, его наиболее прогрессивных деятелей – иметь в составе вооруженных сил достаточно сильный военно-морской флот, способный надежно защищать морские границы страны. (с. 22)
Тепер вже торговельних міркувань нема, й єдина мета флоту – захищати кордони, тобто “бомбардувати”, за Салтиковим-Щедріним. Логіка зовнішньої політики Російської імперії, за нашими авторами, виходить така: боротися за морське узбережжя треба для того, щоб завести на морі флот; а флот потрібен для того, щоб захищати це морське узбережжя. Здавалося б, не маючи виходів до моря, держава могла б не турбуватись про загрозу з моря і про необхідність будувати флот, але такі прості міркування – не шляхетні. От і доводиться нашим авторам вводити такий аргумент, як одвічне прагнення росіян до моря (до розширення життєвого простору в напрямку моря) – ніяких вигод з того моря нема, навпаки, морське побережжя треба захищати, витрачати великі кошти на флот – але всі ці невигоди і клопоти блякнуть перед “одвічним прагненням” захоплювати чужі землі.
В цілому геополітична модель Чорного моря в книзі виглядає таким чином: Чорне море поділене між двома великими державами: з одного боку – наші (наша держава може мати різні назви – від “Київської Русі” до “Російської імперії”, але єдину суть – це держава російського народу), з другого боку – “німці” (вони теж можуть мати різні назви і національний характер – Візантія, Туреччина, але єдину суть – ворожість Росії, намагання перешкодити їй). Між цими значними і вартими уваги державними утвореннями вештається різна дрібнота – запорожці, козаки, кримські татари, які ніякого істотного власного внеску в політичний розвиток регіону внести не здатні й навіть намірів таких мати не можуть. Єдиний наслідок їхнього вештання – це сприяння чи перешкоджання поступові Російської імперії, яка, возз’єднавши черговий кусень, роздумує, які наступні землі оголосити своїми “одвічними”.
Народи, які увійшли до складу Російської імперії, позбавляються власного голосу в історії й надалі виступають уже як співтворці “російських національних” явищ (скажімо, воєнної науки). Союзники Російської імперії з числа тих народів, що після 1917 року утворили СРСР, не варті окремого розгляду навіть в тому разі, коли вони в минулому утворювали свої окремі воєнні з’єднання (як татари, калмики, українські козаки). Флот не має ніякого прагматичного значення і є тільки предметом пихи російських можновладців; головна мета його існування – та, щоб Російська імперія могла вважатись морською державою.
Ось чого досягла на сьогодні російська воєнно-морська історіографія. За що ж ми різались з ордами?
10 травня 1989 р.
Вперше опубліковано : Спадщина, 1990 р., т. 3, с. 199 – 205.