Поширені помилки
Микола Жарких
В цьому розділі будуть розглянути поширені в історичній науці думки відносно синодиків, і показано їх повну безпідставність, помилковість.
У синодиках не може бути вигаданих імен
Неправда. Якраз можуть бути, і фактично є. І то в немалій кількості, так що треба бути доктором історичних наук, щоб цього не помітити.
Вигадані патріархи: 4 імені патріархів записані у ВС, орієнтовно у 1655 році (розділ 266, блок 2). Як я не дошукувався, хто вони такі – нічого не зміг придумати. Звертався навіть до Віри Ченцової, котра знає про патріархів 17 ст. абсолютно все – і вона не може нічого порадити. Підкреслюю, йдеться не про якісь неймовірні глибини давнини, а про середину 17 ст.
Вигадані митрополити: уже в Печерському синодику маємо небувалого митрополита Галактіона (запис орієнтовно 1483 р.). Також у Введенському синодику (в 1654 р.) додано одразу 12 (дванадцять, мої любі!) небувалих митрополитів. Але й на цьому не кінець. В Любецькому синодику (орієнтовно в 1754 р.) записано ще 5 (п’ять, не не помилка набору!) київських митрополитів, котрих наука не знає і невідомо, куди їх притулити.
Вигадані єпископи: наші переліки єпископів до 15 ст. включно страждають великою неповнотою, але починаючи від 16 ст. ситуація поліпшується. Менше з тим, у Любецькому синодику маємо аж двох невідомих науці чернігівських архієпископів, записаних між діячами 18 ст. Двох, мої любі! І це в той час, коли петербурзький Синод контролював усі переміщення усіх духовних осіб, і знав про єпископів більше, ніж вони самі про себе знали.
Не знає наука єпископа Йосифа, вписаного до ВС орієнтовно в 1687 р. (ВС 1278-1), і так далі.
Вигадані царевичі: у ВС в 1654 р. записали небувалого царевича Іоана (розділ 39). Повторю: якби слава про поминання такого «надлишкового» царевича дійшла була до Москви, могла б вийти дуже неприємна політична справа, бо до самозванців там ставились із лютою серйозністю.
Любителі синодиків пишуть: «Не могло бути свідомих помилок». Відповідаю: свідомо чи несвідомо робились помилки, але вони робились, і ми маємо те, що маємо – тексти, зіпсовані помилками. Гіпотетична відсутність свідомих помилок (знав, собака, як правильно, і все одно вписав неправильно) нічого нам у джерелознавстві не допомагає. До того ж щодо «Переліку князя Костянтина» можна бути цілком певним, що його автор трансформував історичних осіб цілком свідомо.
У синодиках не можуть повторятись ті самі імена
Неправда. Якраз можуть повторюватись і фактично досить часто повторюються.
Наприклад, у Печерському синодику князь Семен Олелькович згаданий 5 (п’ять, мої любі) разів, і кожного разу так, що немає ніякого сумніву: це – безперечно він. Князь Іван Гольшанський теж згаданий 5 разів – три рази безспірно і щодо двох випадків маю сумніви. Навіть маловідомий князь Фома Трубецькой – і той згаданий три рази.
У Введенському синодику три рази згадано московського великого князя Василя 3-го, і також три рази – царицю Анастасію (дружину царя Івана 4-го). Всі згадки – абсолютно безспірні.
Але це все дрібниці у порівнянні із повторами цілих блоків імен. Так, блок 38 князівських імен із ПС 373 вписаний у ВС двічи – один раз у розділі 32 (князі Острозькі), а вдруге у розділі 50 (князі Вишневецькі).
І в інших місцях ВС маємо цілі продубльовані розділи: так, розділ ПС 259 вписано у ВС як розділ 134 і потім ще раз як розділ 253; розділ ПС 284 – як ВС 143 та ВС 254; розділ ПС 281 – як ВС 141 та ВС 255.
Багато – то не шкодить, аби не було мало!
Записи синодиків велись у хронологічному порядку
В такому загальному формулюванні це твердження невірне. А що вірне?
В поточній частині синодиків хронологічна послідовність від раніших записів до пізніших більш-менш зберігається, за винятком відзначених вище відскоків до значно давніших записів. Тому можна орієнтовно вважати, що тут має місце хронологічне упорядкування.
Для історичної частини синодиків ніякого хронологічного упорядкування розділів немає й бути не може, бо вони упорядковані за чинами суспільної ієрархії. (І тут треба бути доктором історичних наук, щоб цього не помітити. От ніхто й не помітив.)
Що ж стосується упорядкування імен всередині одного розділу, то воно може бути, а може й не бути. Наприклад, перелік київських митрополитів у ВС має численні перебивки хронології:
Хронологія київських митрополитів за Введенським синодиком
Ще гірше стоїть справа у Любецькому синодику. Там є перелік московських патріархів – повний але без ніякого натяку на хронологічне упорядкування. Навіть останній за часом правління патріарх Адріан потрапив у середину переліку, хоча від дня його смерті пройшло тільки півстоліття. Висновок простий: навіть у середині 18 ст. писарі синодиків не мали ніякого поняття про хронологію і переписували імена в тому порядку, в якому вони стояли в їх джерелах.
Отже, у загальному випадку, коли ми не маємо твердих підстав для хронології, послідовність імен у розділах / блоках синодиків нам нічого не дає. Заперечувати це безглуздо, з цим треба змиритись і надалі рахуватись.
Синодики містять інформацію з дуже давніх часів
І це твердження в такому загальному формулюванні невірне.
Поточні частини синодиків, як ми бачили, типово мають глибину пам’яті не більше 25 років (у 50 % менше), а максимальна глибина пам’яті сягає 100 – 120 років.
В історичній частині можуть бути розділи, які сягають навіть 4 ст. (глибина пам’яті близько 1300 років, як у переліку константинопольських патріархів у ВС), але це – наслідок використання письмових джерел. Синодики не є й не могли бути тут першоджерелом, і такі розділи становлять інтерес виключно з точки зору історіографії: як писар синодика упорався із переписуванням своїх джерел, чи намагався його редагувати / доповнювати і т. д.
Найдавніші українські синодики походять з кінця 15 ст. (окрім дослідженого мною Печерського синодика, це Городищенський синодик, розпочатий в 1484 р. [Pomianyk of Horodysche : 1484. – Winnipeg : 1962. – 54 p. На жаль, там подано факсимільну копію тільки початкових сторінок, а 9 / 10 обсягу ще чекають, поки ним хтось зацікавиться]). В цих синодиках немає жодного князя з часів Київської Русі (окрім святого князя Володимира, про існування якого неважко було довідатись із місяцеслова, Пролога чи Мінеї).
Після цього історія (за Печерським синодиком) починається заново – з Ольгерда, якого, повторюся, вписано як буцімто-православного – «оплошно и не справясь с делом».
Ніяких давніших князів ні один синодик просто не знає, і ми навіть нині не маємо ніяких позитивних даних, що в давньоруський час синодики взагалі існували. Більше того, велика різниця у способі ведення синодиків українських і білоруських, з одного боку, і великоруських – з другого, показує дуже виразно, що ці традиції формувались незалежно, а не були слідуванням якомусь усталеному давньому зразку.
Записи князів (власне, правителів) 11 – 15 ст. у Введенському синодику мають джерелом московські генеалогічні записи, котрі, у свою чергу, є скороченням відомих нам літописів і загалом не викликають заперечень. Але такі записи – повторюся – з’являються в синодиках там і тоді, де й коли з’являються оці списки з офіційного московського джерела.
Записи синодиків велись
у порядку генеалогічного старшинства, або
Синодики – важливе генеалогічне джерело
Неправда. Нічого корисного для генеалогії синодики не містять.
Окрім уже відзначених переліків правителів з офіційного московського джерела, жоден інший розділ, який піддається хоч трохи розшифровці, не показує ніякого генеалогічного упорядкування – ані від предків до нащадків, ані від нащадків до предків.
Писарі синодиків просто не розуміли, що таке генеалогічне упорядкування і навіщо воно їм (і богу як слухачу поминальних записів) потрібно. Не розуміли цього і самі князі, до яких власне ми можемо прикладати поняття «генеалогія». Перший «наш» (власне, білоруський) генеалогічний запис належить князям Одинцевичам і походить в 1519 року. З нього можна побудувати генеалогічне дерево, але в Печерським синодик потрапили тільки його уламки (і то за умови, що будуть прийняті мої гіпотетичні ототожнення). Але навіть якщо ці припущення прийняти, ми бачимо в ПС чистий хаос:
Генеалогія князів Одинцевичів (за Супрасльським рукописом)
Наступні генеалогії «наших» князів походить із 17 ст., не раніше, і виникли під католицьким впливом, коли новоявлені ренегати православія потребували «легітимації» свого становища серед католиків. Ніякі синодики тут їм допомогти не могли, і для побудови оцих генеалогій не використовувались.
Можна сказати й гірше: «генеалогічна інформація» із синодиків здатна дезорієнтувати дослідників. Так, у Введенському синодику ми маємо приписки невідомою рукою до переліку князів Острозьких (ВС 32-37 і далі). Приписки подають генеалогічне відношення названих у ВС князів до князя К. І. Острозького (дід, брат, дядько і т. д.). Із 6 приписок тільки 2 правильних, а 4 помилкових: К. І. Острозький не мав брата Іоана (32-46), ані дядька Федора (32-55), ані діда Олексія (32-41; такого імені в роду Острозьких взагалі не було). І прадіда Данила (32-37) – теж не мав.
Тепер маємо дві можливості: або довіритись синодику і додати до генеалогічного древа оцих князів, невідомих з інших джерел, або відкинути ці приписки як некомпетентні. Але вигадувати зайвих князів без видимої потреби нам заборонив ще Вільям Оккам у далекому 14 столітті, тому залишається відкинути вказівки синодика як помилкові й не обізнані зі справою.
Синодики містять унікальну генеалогічну інформацію
Неправда. Те, що у синодиках є генеалогічного – не унікальне, а те, що є унікального – не генеалогічне.
В усіх спробах ототожнення князів із синодиків я керувався довідником Юзефа Вольфа [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca 14 w. – Warszawa: 1895. – 698 s.], пильнуючи тільки, щоб не попастись на «інформацію», котра сама походить із досліджуваного синодика. В усіх успішних спробах ототожнення князів рух йшов тільки в одному напрямку: від довідника (основаного на документальних даних) до синодика, і ніколи – навпаки.
Жодного разу жоден синодик не допоміг з ототожненням осіб – з тієї простої причини, що потрібна нам «паспортна інформація» писарів синодиків не цікавила, а те, що цікавило і було записано – і так відомо з документів, більше і надійніше, ніж із синодиків.
Отак стоїть справа із генеалогічними даними – вони не унікальні і нічим в генеалогії допомогти не можуть.
Ще виразніше стоїть справа із унікальними даними. В ПС ми маємо, як уже згадано, 769 князів, із них тільки 101 ім’я можна вважати упевнено ототожненим, а ще 46 імен потребують припущень (більше або менше вірогідних). 622 імені залишаються неототожненими:
Розподіл князів Печерського синодика за класами інформативності
Отже, маємо 600 із гаком князівських імен – справді унікальних, бо не можемо зв’язати їх з повідомленнями інших джерел. Сумніватись в їх реальності не випадає, бо всі вони походить з поточної частини ПС, і справді неясно, навіщо б ініціаторам записів і писарям синодика їх вигадувати. Але куди їх тепер притулити? До якої генеалогії, до яких родів? «Кто они, куда их гонят?»
Відповідь дуже проста: ці унікальні дані не надаються до генеалогічної інтерпретації, і дослідники їх проминають мовчки. Так, Л. В. Войтович, розглядаючи Печерський синодик, включив тільки 325 князів, або 42 % [Войтович Л. В. Князівські династії східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.). – Льв.: 2000 р., «Києво-Печерський пом’яник. Спроба ідентифікації князівських імен»]. Моя перевірка його припущень показала, що у значному числі вони безпідставні, але щодо 58 % князів він не зробив навіть таких припущень.
Серед цих зайвих, нікому не потрібних князів трапився і князь Юрій Чернігівський, записаний до ПС орієнтовно у 1490 – 1491 рр. (ПС 42-2-1). На кілька десятків вигаданих «чернігівських» князів у «Переліку князя Костянтина» прийшовся один реальний князь – і з тим невідомо що робити.
Єдиний виняток (на 30 тисяч імен, ще й з гаком) – запис княжни Марії (ПС 416-199), зроблений в 1530- роках. У приписці на полі вона названа дочкою князя Костянтина Острозького, і якщо покладатись на цю приписку, її місце в генеалогії цілком ясне. Можна думати, що вона померла маленькою (принаймні – безспірно незаміжньою), тому про неї не лишилось інших згадок.
Синодики подають точну генеалогічну інформацію
Неправда. Часто ця інформація зазнає великих викривлень.
Детальний перелік усіх спостережених викривлень тексту Печерського синодика при його переписування до Введенського синодика зібрано в розділі «Джерела» моєї роботи про Введенський синодик. Відзначу тут коротко:
1, при переписуванні пропускаються деякі імена князів.
2, при переписуванні може губитись титул князь і навпаки, цей титул може приписуватись нетитулованим особам. Рідко, але буває, і це надзвичайно прикро. Подібне трапляється і з панами: у ВС деякі роди названі панськими, котрі не мали цього титулу у ПС.
3, при переписуванні нерідко скорочуються і ті скупі біографічні дані, котрі все ж були у джерелі.
Синодики точно відображають склад записаних родів, або
У синодиках не може бути
авторських реконструкцій складу родів
Неправда. Якраз можуть бути «реконструкції», і фактично вони є.
Про це говориться в процитованому вище розділі «Джерела Введенського синодика», ту подаю тези:
1, кілька окремих записів одного князівського роду можуть об’єднуватись в один запис, із перекомпоновкою послідовності імен. При цій перекомпоновці пізніші князі можуть заскакувати перед ранішими князями, бо писар не мав уявлення про час їх життя і взагалі на нього не вважав (навіть якби знав).
2, князі невідомих родів можуть підшиватись під заголовки князівських родів, зазначені вище по тексту.
3, князі з відомих родів (виділених окремими заголовками) також можуть підшиватись до інших родів, не зважаючи на заголовки.
Отже, застереження С. Веселовського повністю підтверджуються, і ми, розглядаючи історичні частини синодиків, переважно не знаємо, що й наскільки там викривлено. Ясно тільки, що почувався при переписуванні досить вільно і давав джерельному матеріалу такий лад, який відповідав його уявленню про синодик. Звичайно, уявити собі вигляд первісної будівлі, маючи нову будівлю з тих самих цеглин, досить важко.
У синодиках обов’язково записані
батьки ініціаторів записів
В такій категоричній формі це неправда. Записи синодиків можуть містити імена батьків, а можуть і не містити їх.
Рясний матеріал для цього дає Введенський синодик, у заголовках розділів якого часто ініціатори записів часто названі по-батькові. І оцього імені батька ми часто не бачимо в поминальному переліку.
Найбільш показовий випадок – запис князя Федора Федоровича Волконського (ВС 78), зроблений в 1654 р. В ньому ми не бачимо імені батька – князя Федора Петрович волконського, який помер у 1630 році. У поминальному записі взагалі немає жодного князя Федора! Тобто нема навіть підстав для припущень – це «той» Федір чи «не той».
Чому з’являлись такі записи – я не знаю, але їх наявність ясно показує, що ми погано розуміємо мотиви, котрими керувались ініціатори записів при формуванні переліків імен. І тому апріорні припущення – «в поминальному записі повинні бути такі особи» або «в поминальному записі не може бути таких осіб» – є дуже слабкими, і краще обходитись без них.
У синодиках записували тільки померлих
В такій категоричній формі це неправда. Записані особи можуть бути померлими, а можуть бути і живими на момент внесення запису до синодика.
У Введенському синодику трапляються записи імен батьків «і чад їх» або «і всіх родичів їх» – серед яких можуть бути і живі. Нарешті, трапилась і формула «о здравии» (ВС 871-2).
Найбільш виразний приклад дає запис Дмитра Туптала (майбутнього ростовського митрополита, ВС 1312), зроблений 17 червня 1688 року (пряма дата в тексті, зауважу, котра до того ж узгоджується з часом перебування Дмитра в Києво-Печерській лаврі). Там записані імена Сави, Марії та Олександри, котрі співпадають з іменами його батька, матері і старшої сестри. Всі вони на момент запису були живі і мешкали в Києві, тобто Дмитро про це знав.
Як же тепер зрозуміти цей запис? Може, тут згадані якісь інший Сава, інша Марія та інша Олександра – не ті його найближчі родичі, котрих ми знаємо з інших джерел? Бритва Оккама вимагає відкинути це припущення. Залишається допустити, що до синодика вписано поминання живих людей. І при цьому формула запису ніяк не відрізняється від традиційного поминання померлих, та й запис зробила людина освічена, письменна, до того ж ігумен монастиря, тобто людина, котра знала, кого личить, а кого не личить записувати до синодика. Тут уже згадувати оповідання А. П. Чехова «» не випадає.
Звичайно, переважна частина вписаних до синодиків імен належала людям, уже покійним на момент запису, але ця статистична перевага нічого не допомагає у випадку, коли ми розглядаємо одне конкретне ім’я. А між тим на аксіомі «записаний до синодика = померлий» будується вся хронологія синодиків!
У синодиках записували тільки православних
Неправда. Могли записувати католиків, і фактично записували.
Наприклад, у Печерському синодику вписано католика – великого князя Вітовта (ПС 9-3). Правда, пізніше це ім’я вишкрябали, але для нас це не має значення. Поруч записано ім’я язичника Ольгерда, якому задля благопристойності вигадали «християнське ім’я». Чи це фальсифікація свідома, чи несвідома – не має значення, бо це – фальсифікація.
У Введенському синодику записано князя Ієремію Михайловича Вишневецького (ВС 70-7) – не просто собі католика, але ренегата православія, зрадника вірі батьків і запеклого ненависника усіх православних. Немало там й інших католиків.
Тому з одного тільки факту запису до православного синодика ми не можемо робити категоричного висновку про православну віру записаної особи – потрібні додаткові свідчення за або проти.
За запис до синодика обов’язково
робились внески на монастир, або
Ведення синодиків було
джерелом прибутків монастиря
В такій категоричній формі це неправда.
Тут треба розрізняти синодики великоруські, для яких подекуди є супровідний матеріал у вигляді «вкладних» та «кормових» книг, і українські та білоруські синодики, де такі додаткові книги не велися.
Практика розподілу записів між синодиками, вкладними та кормовими книгами була затверджена Стоглавим собором 1551 р., але навіть в Московській державі вона не була запроваджена повністю – ані територіально, ані по суті. Мабуть, така складна система була по плечу тільки найбільшим монастирям і столичним соборам.
Але для православних земель під владою Литви і Польщі ці рішення не мали сили, і не видно ніяких слідів їх використання.
Записи матеріальних внесків на монастир у наших синодиках вкрай рідкісні, тому, залишаючись на грунті позитивних фактів, мусимо визнати, що такі внески робились вряди-годи, чисто випадково. Не треба уявляти собі, що цей запис супроводжувався чимось на зразок сучасного державного мита при оформленні нотаріального акту.
Більше того – ті внески, які записані в синодиках, переважно невеликі (за абсолютною вартістю, не за їх вагою для жертводавця – пригадаємо євангельську «лепту вдовиці») і зроблені переважно людьми нетитулованими, невідомими в історії. А от пожертв від людей заможних – князів та панів – якраз і не видно. Це знову змушує замислитись – у яких конкретних формах здійснювалась підтримка православної церкви з боку вищих шарів суспільства (в умовах іноземного та інославного панування).
Що ж стосується синодика як джерела доходів монастиря, то мені взагалі не ясно, на яких конкретних фактах оперто цей погляд. Ось доходи Михайлівського Золотоверхого монастиря:
Структура доходів Михайлівського Золотоверхого монастиря за 1864 р.
Як бачимо, доходу від синодика тут взагалі немає – хіба би він ховався у статті «Пожертвування», котра становила менше 2 % (тому й не показана на діаграмі). Так чи інакше, окремим рядком у структурі доходів синодик не виділено, і ми не маємо позитивних даних говорити, що колись було інакше.