Досвід читання синодиків

Микола Жарких

Огляд історіографії приводить нас до висновку: в оцінці синодиків як історичного джерела можна окреслити два напрямки. Ентузіасти наголошують на цінності унікальної інформації, котра (на їх погляд) міститься в синодиках, і охоче будують на цій основі історичні реконструкції. Представники критичного напрямку наголошують на складності вивчення синодиків і закликають до гострої критики їх текстів та обережності у використанні їх даних.

Який же з напрямків має слушність? Правильна відповідь, як ви, мої любі, мабуть уже здогадалися – жоден не має слушності. І причина в тому, що синодики (поминальні переліки імен) вважають цілісними джерелами, котрі виникли кожен у певний момент.

В подальшому викладі я буду спиратись на свій досвід вивчення українських синодиків:

– Печерського синодика (ПС, написаного в 1483 – 1530 рр., опублікованого в 1891 р., моя монографія 2017 р.);

– Введенського синодика (ВС, написаного в 1654 – 1691 рр., опублікованого у 2007 р., моя монографія 2018 р.);

– Любецького синодика (ЛС, написаного в 1754 – 1787 рр., опублікованого в 1892 р., мої статті 2015 р. «Любецький синодик» та «Список князів із Любецького синодика»).

Мені здається, що цей цикл робіт є більшим за обсягом і ширшим за охопленням матеріалу з усього, що написано про синодики до нашого часу. Отже, для кожного з наступних тверджень можна знайти приклади в цих роботах, я буду наводити тільки найбільш яскраві.