Події 2 пол. 15 – поч. 16 ст.
Микола Жарких
17. Наступний епізод Лит1Л – заколот у Смоленську після загибелі великого князя Сигізмунда – переписано зі Смоленського літопису, майже безсумнівно через посередництво уже не раз згаданого «литовського літопису». Але автор Лит1Л і тут не можне не вставити своєї вигадки: якщо за всіма джерелами князь Юрій Семенович утік до Москви, то тут він тікає до Новгорода.
Але не треба думати, що це випадкова описка – ні, це елемент загального плану автора Лит1Л! У Новгороді князь Юрій розкаявся і став просити через Яна Гаштольда прощення у Казимира, і Казимир повернув йому Мстиславль (аж тільки тепер знайшлося місце для цієї подробиці).
18. Так само за Смоленським літописом викладено і наступне коротке оповідання про війну з Москвою в 6953 (1445) році.
19. Змова Михайлушка на Казимира. В цій історії автор Лит1Л відводить важливе місце князям Воложинським, про яких жодне сучасне джерело не згадує [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca 14 w. – Warszawa: 1895, s. 684].
В цьому оповіданні реальними рисочками є операції Михайлушка на Сіверщині, причому Длугош і Кромер писали, що він захопив Стародуб та Новгород-Сіверський [Кромер, ], а Лит1Л називає Брянськ та Київ (не може наш автор без власних вигадок). Із Длугоша запозичена і звістка про смерть Михайлушки, отруєного в Москві [Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego królestwa Polskiego. – Warszawa: 2009, ks. 12, 1445 – 1461, s. 140], але ми уже не дивуємось, що в Лит1Л подробиці цього отруєння нові, саморобні.
20. Наступне оповідання про приязні відносини Казимира і Хаджи-Гірея, мабуть, спирається на некролог Хаджі-Гірея у Длугоша [Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego królestwa Polskiego. – Warszawa: 2009, ks. 12, 1462 – 1480, s. 182 – 183] та / або звістку Кромера про приязні стосунки Хаджи-Гірея з Казимиром []. В обох авторів ці повідомлення стоять під 1466 роком, а в Лит1Л, при всій довільності його внутрішньої хронології, цей епізод перенесено значно наперед.
Воно примітне тим, що тут – вперше в литовському літописанні! – з’являється земський маршалок Радзівіл. Нагадаю, що всі попередні «литовські» літописи не мали найменшого поняття – хто такі Радзівіли і як їх належить шанувати (аж до подій 2 чв. 16 ст.). І ось тут Радзівіли вперше отримують славного предка – хоча б із середини 15 ст. Не те, що Гаштольди чи Гедройци, але все ж таки хоч щось.
Варто також звернути увагу, що інший твір, який виник на основі Лит1Л – «Epitome principum Lituaniae» (1576) – називає Радзівіла сином князя Гімбута і братом князя Монтвіла [Jakubowski J. Studia nad stosunkami narodowościowemi na Litwie przez unią Lubelską. – Warszawa: E.Wende, 1912, s. 96]. Знай наших! Маючи такого предка, Радзівіли могли вважати худородними не те що якихось Гаштольдів, але і Гедиміновичів.
21. Аж тепер, після всіх перелічених оповідань, автор Лит1Л згадує: Казимир 7 років був великим князем литовським, і поляки обрали його королем. При цій нагоді він знову розповідає про загибель короля Владислава і як поляки довго не могли упевнитись у його смерті. Казимир скликає спільний сейм, і литовські пани бояться на нього їхати, бо думають, що польські пани збираються їх перерізати. Длугош розповідав про такі побоювання при кожному спільному з’їзді, згадує про них і Кромер [наприклад, ].
22. Далі Лит1Л коротко розповідає про пруську війну і чеські справи за короля Казимира. При цьому трохи більше уваги приділено битві під Хойницями (1454). Литовські пани – Олехно Судимонтович, Богдан Андрушкович, Ян Кучка, Станко Костевич, Іван Ілінич – прикривають відступ короля, і вороги їх поранили та схопили. Король зустрічає у лазні пана краковського Рутвянського і каже йому: «Ви тут у лазні водою милися, а мої вірні слуги – литва – кров’ю обмиваються».
Оповідання основано на інформації Длугоша [Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego królestwa Polskiego. – Warszawa: 2009, ks. 12, 1445 – 1461, s. 240 – 241], що король під Хойницями справді міг потрапити у полон. Згадано там і Яна Ритвянського – він, звичайно, ніякий не «пан краківський» (тобто воєвода), а тільки сандомирський староста. Все це можна прочитати і у Кромера [].
Названих литовських героїв ніхто із сучасників під Хойницями не бачив, але автору Лит1Л з віддалі понад 100 років було видніше. Отже, маємо тут ще один приклад метода роботи нашого автора: на незначні каркасні елементи, запозичені з Кромера, нанизуються патріотичні вигадки, підхлібні національному почуттю литовців.
23. Від 6961 (1453) року маємо в Лит1Л серію коротких записів замість повістей, яка доходить до 1475 року. Скоро після цього закінчується хроніка Длугоша (1480), а з її кінцем і Кромер починає оповідати стисліше.
Починаючи з оповідання про присягу молдавського воєводи Стефана королю Казимиру (1486) і до кінця Лит1Л (на подіях 1506 року) текст стає докладним і справляє враження оригінального. Питання про джерела, використані в цій частині, потребує окремого дослідження, але вони, безумовно, були.
Так, опис невдалого походу московського війська на Казань у 1506 р. має виразні запозичення із якогось московського літопису [Софійського 2-го літопису, С2Л – ПСРЛ, 2001 р., т. 6, ч. 2, стб. 375 – 376; або Літопису від 72-х язик молодшого ізводу, Л72ЯМІ. – ПСРЛ, 1962 р., т. 28, с. 339]. Своїм звичаєм автор Лит1Л не міг не наплутати і переніс похід, який відбувся навесні, на осінь.
З цього ж літопису [С2Л, стб. 373 – 374 = Л72ЯМІ, с. 338] автор Лит1Л міг запозичити звістки про різанину московських купців у Казані і про смерть московського князя Івана Васильовича.
Московський літопис [С2Л, стб. 369 = Л72ЯМІ, с. 339] докладніше перераховує склад посольства короля Олександра до Москви в березні 1503 р., ніж Лит1Л, натомість цей останній трохи докладніше записує умови досягнутого перемир’я. Так само докладніше він подає склад московського посольства до Литви в травні – вересні 1503 р.
Всі ці звістки є і в пізніших московських літописах, наприклад у Воскресенському літописі. Отже, питання, який саме московський літопис було використано, потребує подальшого вивчення.