Епітома литовських князів (1576 р.)
Микола Жарких
Твір під назвою «Epitome principum Lituaniae» зберігся у єдиному списку, уміщеному як вступна стаття до латинського перекладу 2-го Литовського статуту. Цей розкішно оформлений рукопис було написано в 1576 році, і призначався він для новообраного польського короля Стефана Баторія. Епітома (тобто скорочення) містить коротку історію Литви від початку часів аж до короля Стефана. Вона була опублікована Ю. Якубовським [Jakubowski J. Studia nad stosunkami narodowościowemi na Litwie przez unią Lubelską. – Warszawa: E.Wende, 1912, s. 94 – 104].
На думку дослідника, вона показує виразну спорідненість з твором Альберта Ротундуса «Розмова поляка з литвином» (1564 р.); Ротундус був також і автором перекладу Статуту. На цих підставах Якубовський вважав «Епітому» ще одним твором Ротундуса.
Тут ми бачимо P. Libone, якого помилково назвали Палемоном, імператора Нерона, Аттілу та посилання на твір Еразма Стелли.
Палемон мав синів Борка, Сперу і Куна. Борк заснував місто Юрборк.
Куна мав синів Гімбута, який правив у Жемайтії, та Кернуса, який правив у Литві. Вони здійснили похід на Браслав і Полоцьк. До цього місця все йде так, як у Лит1Л та «Гінці». А далі починається самодіяльність.
Після Гімбута у Жемайтії правив його син Монтвіл, а Кернус мав тільки дочку Пояту, яку віддав за Живінбуда, сина Довспрунка гербу Кітоврас. Вони сплодили сина Кукувіта.
А у Монтвіла був брат – Радзівіл, і він заснував Новгородок, Городно, Берестя Дорогичин та Мельник (спрощення епізодів 19 – 20 з БПЛ).
У Монтвіла були сини Немно і Скірмунт (тут вклинюється «Немоносова» редакція БПЛ!), і Скірмунт помер бездітним (всупереч БПЛ).
Радзівіл побив царя Курдаса і мав сина Мінгайла. Мінгайло підкорив Полоцьк, Псков та Новгород (все це всупереч БПЛ) і мав сина Скірмунта (знову вивертаємо на «Ердівілову» редакцію БПЛ).
Скірмунт побив руського князя Мстислава (спрощено БПЛ, епізод 32).
Живінбуд побив князя Балаклая біля Койданова (зіпсовано БПЛ, епізод 34).
У Скірмунта був син Тройнат (як у БПЛ-Е), і побив Курдаса на річці Окунівці (БПЛ, епізод 38).
У Тройната був син Ольгимонт; в Ольгимонта – син Рингольт, який побив руських князів Дмитра Друцького, Святослава Київського та Льва Володимирського біля Могильної (БПЛ, епізод 41).
Деякі пишуть, що Рингольт помер бездітним, а інші – що мав сина Войшелка (Volsuincum), після якого почав правити Свінторог. Але Рингольт мав сина Міндовга (Mendago, Mondalo, Mandolphus – останнє як у «Гінці»!), який був охрестився.
Міндовга убив Тройнат, син Довмонта, і влада перейшла до Свінторога. Свінторог мав сина Гірмунта або Геравта, Гірмунт – сина Колігіна, Колігін – сина Романа, Роман – сина Довмонта.
Або Роман мав синів Наримунта, Ольсу, Гедрута, Довмонта і Тройдена. Наримунт воював з німецьким магістром Фольквіном (); звідки це узято – не знаю, у «Гінці» принаймні такого нема.
Тройден з дочкою мазовецького князя мав сина Римонта, який став православним (rito Graeco) ченцем.
Далі влада переходить до Вітеня, про якого Петро Дюсбург написав, що він – син литовського короля Путінуера. Після Вітеня правив його син Гедимін, але польські хроніки пишуть, що він – не син Вітеня, а слуга, і забив свого пана (так і в «Гінці» справа представлена).
Меховський писав, що Гедиміна забито у Прусії в 1307 р. [ця дата узята з Длугоша, який припустився непорозуміння, поставивши під 1307 роком подію 1338 р. (Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego królestwa Polskiego. – Warszawa: 2009, ks. 9, 1300 – 1370, s. 60 – 61)].
І тут уже автор «Епітоми» зауважує плутанину, бо в Меховського Вітень згаданий під 1311 роком, отже, неначе був після Гедиміна.
За короля Владислава Локотка його син Казимир оженився з дочкою Гедиміна. Гедимін заснував Троки та Вільно, мав 7 синів, які перелічені в іншому порядку, ніж у «Повісті про Вітовта».
Ольгерд мав з православною княжною Марією – дочкою тверського князя – 12 синів (тут перелік, цілком не подібний до Лит1Л або «Гінця»). Походження князів Слуцьких від Ольгерда.
Кейстут мав 6 синів (імена ті самі, що у «Гінці», але порядок інший).
Ягайло, перший християнський правитель Литви, переміг москвичів, татар [ну, так написано!], прусів, оженився з Ядвігою, дочкою Людовіка, і потім аж до Сигізмунда-Августа правили його нащадки.
Вітовт, охрещений як Олександр, не тільки захистив Литву від москвичів і татар, але й переміг ногайських, таврійських та заволзьких татар. Він з дозволу Ягайла правив у Литві і титулувався великим (Magnus) князем, а Ягайло – верховним (Supremi) князем.
Далі зовсім коротко перелічені наступні правителі.
Отже, в «Епітомі» використано не тільки «Гінця цноти», але й якийсь список «Немоносової» редакції «Баснословного початку Литви», а також польські хроніки. Ніякої особливої залежності від «Розмови поляка з литвином» тут не видно, зокрема, роль Радзівіла представлена значно скромніше, і окрім нього майже нема характерних саме для «Розмови» екстраваганцій. Замість них ми бачимо власні екстраваганції автора «Епітоми». Цікавим є запозичення з хроніки Петра Дюсбурга, котра була у Ротундуса і потім від нього перейшла до Стрийковського (як вище).
Як і кожен компілятор, автор не тільки зводить до купи відомості різних авторів, але й намагається розібратись в них, а також додає до них власні вигадки.
Тенденція твору – прославлення дому Радзівілів (примітно, що з тексту повністю випали Гаштольди!).
В 2011 році велику цікаву статтю про «Епітому» опублікував Євген Глинський [Глінскі Я.С. «» у кантэксце гістарычнай думкі Вялікага Княства Літоўскага ў XVI ст. – Studia Historica Europae Orientalis = Исследования по истории Восточной Европы, Минск, 2011 г., вып. 4, с. 263 – 299].
Є. Г. розглядає «Епітому» як зразок нового стилю історіографії Великого князівства Литовського, який відрізняється від попередніх творів точкою зору на історію, ідеологією (та оцінками подія, що з неї випливають) і мовою (латинська мова твору є розривом з попередньою традицією).
Окреслений «новий стиль» відповідає моєму погляду на твори 2 пол. 16 ст. як на роботи компілятивні. Враховуючи, що я зовсім не займався ідеологією творів та іншими питаннями історіографії, а тільки шукав сліди літописів, можна вважати, що ми розглядаємо одне і те саме явище з різних боків (але саме явище, виходить, існує реально, а не тільки в уяві дослідників).
В дуже вузькому питанні, котре мене цікавило – про сліди літописів у «Епітомі» – я дещо розходжусь з Є. Г. Так, він вважає, що були використані БПЛ (у Є. Г. – «другий звід») та Лит1Л. Незаперечно, що похід Гімбута на Браслав та Полоцьк походить з Лит1Л, але чи це запозичення безпосереднє, чи через «Гінця цноти»? Щоб вирішити питання співвідношення текстів, близьких за часом написання і за складом фактичних подробиць, мабуть, треба підрахувати число спільних точок між кожною парою текстів, як то я робив вище.
Велику цінність становить долучений до розвідки переклад Епітоми на білоруську мову, котрий робить цей твір значно доступнішим для дослдіників.