Розмова поляка з литовцем (1564 р.)

Микола Жарких

Твір під назвою «Rozmowa Polaka z Litwinem» був у свій час надрукований як окрема брошура, але виявлено було тільки один його примірник, передрукований Ю. Кореньовським [, 1564 / Korzeniowski Józef. – Kraków: 1890. – 91 s.]

У друці не було позначено ані прізвище автора, ані місця друку, друкаря і року видання. Про все це треба доміркуватись зі змісту твору. Оскільки даний твір є відповіддю на трактат Станіслава Оріховського (1513 – 1566) « [П’ятикутник], to jest wzór Korony Polskiej na cynku wystawiony» (Kraków: 1564 – автор привітав цим твором послів сейму з новим 1564-м роком), слід думати, що «Розмова» була написана невдовзі, і мабуть призначався для сейму у Парчові (призначеного на липень 1564 р., але не відбулого).

Відкладати «Розмову» на пізніший час не випадає, тому що Оріховський уже в 1565 році відповів на неї своєю «Апологією П’ятикутника» (Apologia pro Quincunce), де зазначив, що Миколай Радзівіл (Чорний) зібрав був учених литвинів і доручив їм спростувати «П’ятикутник» (на цій підставі дослідники припускають, що «Розмова» була колективним твором).

Ю. Коженьовський приєднався до думки А. Брюкнера, що автором «Розмови» був (1520 – 1582) – віленський війт і автор кількох інших творів. Ця думка є панівною в сучасній літературі.

Молодший сучасник Ротундуса – Матвій Стрийковський (1547 – 1586..1593) у своїй «Хроніці» відзначив, що Ян Ходкевич, знайшовши в замку Румборк пруську хроніку Петра Дюсбурга, передав її віленському війту Augustion Ro: як чоловіку вельми вченому, а той уже передав рукопис Стрийковському [Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa : 1846, ].

Для нашої теми цікаві історичні аргументи, який оперують в розмові поляк і литвин.

Поляк каже: ніколи Литва не була королівством, а литовські князі – королями, окрім якогось Міндайла, котрий був охрестився, але скоро і християнство і корону відкинув (с. 23). Це запозичена з польських хронік згадка про охрещення Міндовга.

Далі литвин каже: «А хто з Вітовтом побивав Москву, Прусію, Ліфляндію, татар? Хто примусив Владислава Локотка узяти у Гедиміна дочку за свого сина, аби звільнити бранців – ваших предків?» (с. 30) Відомості про шлюб узято з Длугоша [Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego krolestwa Polskiego. – Warszawa: 2009, ks. 9, 1300 – 1370, s. 162] або когось із його наступників.

Далі литвин згадує про поразку татар під Клецьком, де не було короля Олександра, а військом командували Кішка та Глинський (с. 34). Цей епізод докладно описано в Лит1Л, але в «Розмові» він викладений дуже загально, без характерних деталей, тому можна припускати й інше джерело.

Про диванну сотню того часу литвин каже, що вона не поспішає на Поділля ганятись за татарами, а воліє удома диспутувати щодо віри (с. 41).

Литвин закликає поляків: замість диспутувати про унію, видеріть нам з ворожих рук Смоленськ і Псков, Великий Новгород та Сіверщину, та й Полоцьк, уже рік як захоплений (с. 44). Тут видно уявлення автора, нібито Псков та Новгород колись були литовськими володіннями. Так була представлена справа у «Похвалі Вітовту», але тут маємо тільки побіжну згадку, з якої не можна доміркуватись певного джерела.

Далі литвин пригадує, що предок панів Ходкевичів свого пана, великого князя литовського, зраненого на своїх плечах виніс, і від того ходіння Ходьком був названий (от тільки не пам’ятаємо ім’я того князя) – достоту як Еней врятував свого батька Анхиза (с. 47). Тут, мабуть, має справу з усним родинним переказом, не з письмовим джерелом.

«Ягайло з якоїсь необхідності дві свічки дияволу казав поставити» – каже литвин (с. 48). Це, на мою думку, просто анекдот, який пізніше переповів Степан Руданський ().

Литвин нагадує: кров Ягеллонів пролилася у битвах під Варною і Мохачем (с. 67). Це справді так, але згадка дуже загальна, і годі дізнатись, звідки її узято.

Далі литвин говорить для нас найцікавіше: «Наші старі хроніки, по-руськи писані, свідчать, що P. Libo, якого помилкою літер назвали Палемоном, утік від жорстокості Нерона, і від нього походять наші володарі» (с. 67). Тут джерело цілком очевидне – «Баснословний початок Литви».

Від Палемона походив Кернус, який заснував місто Кернів і мав дочку Пояту, котру віддав за Живінбуда гербу Кентавр. Кернус мав брата Гнубута, й онуком або якимось нащадком того Гнубута був Радзівіл. Радзівіл побив татар і поширив володіння Литви на південь на Русь, заснував Городно, відбудував Берестя (с. 68). Це все – імпровізація на теми БПЛ.

А брат Радзівіла – Вікінт панував у Жемайтії з іншими братами, Скирмунтом і Неманом (с. 68). Отут маємо сліди використання «Немоносової» редакції БПЛ.

Неман потонув був у ріці, яку по-латині звали Хронум, а від нього була названа Німаном. Сини Німана звались Монтвіл, Вітень, Ольгін; вони жили в Жемайтії, але зійшли на просту шляхту, тому що панувати після Рингольта (четвертого онука Радзівіла) став Свінторог. Син Свінторога – Живінбуд – оженився з Поятою (с. 69).

Далі йде така послідовність батько – син: Вітень → Скірмунт → Мінгайло → Тройнат → Гнумбут → Хлеб → Гірмунт → Береол → Арицин.

Цей Арицин не був правителем, але одного разу Тройден їхав через його маєток, і Арицин віддав йому на службу свого сина Вітеня (с. 69). І це – варіації на тему БПЛ.

Тройден мав єдиного сина Ринімонта, який виховувався у руського князя Льва, охрестився в руську віру і став ченцем. Ринімонт забив свого стрия Донімунта (який був забив Тройдена) і намовив підданих обрати князем Вітеня (с. 69). Це досить подібно до епізодів 67 – 71 БПЛ.

Вітень, – міркує автор «Розмови», – мав панувати перед тим, як у Польщі став королем Владислав Локоток, бо син Вітеня Гедимін віддав свою дочку за Локоткового сина, як то написано у польській хроніці. Але неправду пишуть ті хроніки, буцімто Гедимін, дід Ягайла, був конюхом у князя, і забивши його, сам став панувати. Невже Локоток став би родичатись із простим мужиком, до того ж злочинцем? (с. 69 – 70)

Далі йде заплутане оповідання про боротьбу Драколіта (сина Донімунта) із Гедиміном (с. 70 – 71).

На цьому закінчуються згадки про історію Литви. В цілому імена Демосфена й Ціцерона у «Розмові» звучать значно частіше, ніж литовські історичні імена.

Що ж можна сказати про використані автором історичні джерела? Цілком очевидно, що він знав і користався з опублікованих на той час польських хронік.

Але що таке «наші старі хроніки (у множині), писані по-руськи»? З процитованих фрагментів видно, що це був «Баснословний початок Литви» (немає жодного епізода з пізнішого часу), але якоїсь особливої редакції, яка включала риси «Немоносової» редакції. Доводиться визнати, що це був окремий зошит, який ще не був з’єднаний з іншими частинами «литовського» літопису. Все, що в «Розмові» виходить за рамки відомої нам БПЛ-Е, слід вважати власною творчістю автора.

Тому я не можу погодитись із Ю. Коженьовським, який вважав тут сліди Лит1Л (с. 86). У виписках із БПЛ в «Розмові» немає ані Аттіли, ані Міндовга з Войшелком – тих моментів, якими особлива редакції БПЛ у складі Лит1Л відрізняється від базової редакції БПЛ-Е. Якщо припустити, що автор «Розмови» користався з цілого Лит1Л, то стає незрозумілим, чому він не випалив із головного калібра, припасеного в Лит1Л саме проти польських претензій? Чому немає згадки про римське походження литовської шляхти і її більшу давність в порівнянні з польською?

Можна тільки припустити, що як «Розмова», так і Лит1Л виникли одночасно як відповіді (у різних формах) на виклик з боку поляків.

Тенденція твору – прославлення родини Радзівілів.