Гонець цноти (1574 р.)

Микола Жарких

Брошура М. Стрийковського «Гонець цноти» () була його першим надрукованим твором (Краків: 1574). Вона у свій час не була помічена, лишившись у тіні капітальної «Хроніки», опублікованої в 1582 році. Пізніше брошура була перевидана як додаток до видання «Хроніки» 1846 року [Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa : 1846, t. 2, – 558].

Брошуру видано з нагоди обрання Генріха Валуа польським королем. Весь твір написано 11-10 складовими силабічними сапфічними чотиривіршами з римуванням а-а-б-б. Перші 6 розділів брошури тлумачать питання – що таке шляхтичі та звідки вони беруться. 7-й розділ трактує польських королів і сарматський народ, хронологічні вказівки проставлено на полях проти відповідних строф.

8-й розділ присвячено литовському народу (який перед тим ніким не був описаний, зауважує М. С.). Починається він з переліку джерел: Меховський, Длугош, Кромер, Сільвій, Стелла, Кранціус (с. 529). Розповівши про походження різних народів, автор згадує за Гедиміна, за якого литва почала землю орати, і який віддав дочку Анну за Казимира.

Далі йде поезія на литовський герб, написаний довшими чотиривіршами. Тут автор закликає пригадати Міндовга, Наримунта, Вітеня, Гедиміна та Ольгерда. Цей останній у Велику ніч прийшов до Москви і приклав списа (с. 534). Отже, М. С. використав Лит6Л або Лит1Л, бо більше цього оповідання, як ми бачили, ніде нема. А звучало воно в умовах тривалої Лівонської війни з Москвою досить актуально. Автор нагадує, що за Вітовта Литва брала данину з Новгорода та Пскова (слід «Похвали Вітовту»), що Вітовт посадив Тохтамиша на Заволзькій орді (ну, хотів посадити – зауважимо…), а Казимир – Хаджі-Гірея на Перекопській орді (с. 535).

Історія Литви знову викладена сапфічним віршем. Тут ми бачимо Палемона (с. 537), який приплив з Італії до Литви – тікаючи чи то від Нерона, чи то від Аттіли. Перша з версій, як ми пам’ятаємо, притаманна Лит0Л, друга – Лит1Л. На полі тут приписка: «Згідно руських літописців 428 року по Христі, але мало бути пізніше». Руськими тут автор називає ті літописи, які я зву «литовськими», дата ж належить М. С.

Супутників Палемона названо так: Цезарінус з Колюмнами, Урсин, Кітаврус, Рожа (с. 538). Цезарінуса ми бачили тільки в Лит1Л, ніде більше. Далі бачимо синів Палемона і – важливо – похід на Браслав та Полоцьк (с. 539 = БПЛ, епізод 13). Цей похід згадано тільки в Лит1Л.

Далі виклад слідує «Ердівіловій» редакції БПЛ, до котрої належить і Лит1Л, з деякими вільностями у генеалогії.

Досить довге оповідання про Міндовга (с. 541 – 542) спирається на польські хроніки, але істотно, що М. С. ставить його після Рингольта, як в Лит1Л. Зауважимо, що М. С. зве його не тільки Міндовгом (Mindog), але й Мендольфусом (Mendolphus). Згадавши кількома словами про Войшелка (скорочення БПЛ, епізоди 49 – 52), М. С. переходить до Свінторога і його нащадків. Дійшовши до Вітеня (про діяння якого БПЛ мовчить), М. С. знову поповнює свій виклад з польських хронік. Історія Гедиміна знову розказана за БПЛ і поповнена з польських хронік (с. 544 – 545).

У розподілі володінь між синами Гедиміна (с. 545) М. С. першим робить необхідну поправку, віддаючи Монтвиду Кернів і Слонім (в той час як в усіх списках ЛитЛ стоїть Карачів).

Одразу після переліку синів Гедиміна йде «Повість про Подільську землю» (с. 545 – 546), де згадано про план Казимира віддати королівство Костянтину Коріатовичу, про вигнання Коріатовича з Поділля Ольгердом (не Вітовтом). Як місце цього оповідання, так і його склад співпадають з Лит1Л.

Власним здогадом М. С. виступає іменування Кутлубаха, Качбея, Дмитра царями, та ще й перекопськими.

Далі ще раз, більш обширно розповідається про похід Ольгерда на Москву (с. 546 – 547), при цьому не забуто і за Петра Гаштольда з його християнами (це є тільки у Лит1Л). Переліки синів Ольгерда та Кейстута (с. 547) не мають нічого спільного ані з Лит1Л, ані з реальністю.

Описуючи боротьбу Ягайла і Кейстута, М. С. згадує, що Ягайло обложив у Полоцьку сина Кейстута (не названого тут по імені) – деталь, запозичена з Лит1Л. Звідти ж узято і чудо з хрестом (с. 548).

Описуючи битву на Ворсклі (с. 550), М. С. наказує Вітовту битись з Тамерланом і утікати разом зі Свитригайлом; а от Спитко Мельштинський, хоча й міг втекти, волів мужньо загинути. Всі ці деталі запозичені не з руських літописів, а з Длугоша [Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego królestwa Polskiego. – Warszawa: 2009, ks. 10, 1370 – 1405, s. 294 – 297] або когось із його наступників.

Про дальше запозичення з Лит1Л свідчить ім’я Немира в описі війни Вітовта з Василем Московським (с. 550) та опис данини з Новгорода і Пскова (с. 551). До власних вигадок М. С. належить звістка, що Вітовт побив татар перекопських (яких в його часах ще не існувало) та манкопських (яких взагалі не було).

Перелік учасників Луцького з’їзду (с. 551) М. С. подає в основному за Лит1Л, не пропустивши нагоди показати свою ерудицію – він називає датського короля Ериком, який дійсно правив у Данії в 1381 – 1439 роках (жоден літопис цього імені не знає). 700 діжок меду також запозичено з Лит1Л.

Про Свитригайла згадано (с. 552), що він був захопив Ягайла і вимагав від нього Поділля – все з Лит1Л. Звідти ж узято імена змовників на Сигізмунда – Довгірд, Лелюша, Скобейко, 300 возів з 5 вояками в кожному, ну і ведмедя, вже ж не без того (с. 553).

З Лит1Л запозичено коротку згадку про війну Казимира з Москвою (с. 553), причому тут М. С. вигадує ім’я полководця Кішки, якого джерела не знають (просто Кішки – дуже потужні литовські пани, чому б в цьому місці соломки не підстелити?).

За Лит1Л пересказано змову Михайлушки Сигізмундовича (с. 553), з притаманними тільки цьому списку подробицями (Брянськ, Київ, ігумен отруїв Михайлушку), а також піднесення Хаджі-Гірея на Кримське царство, битву під Хойницями (с. 554)

Перелік полонених у битві на Ведроші (с. 555) співпадає з наведеним у Лит1Л. Останній епізод збереженого тексту Лит1Л – поразка татар під Клецьком – також описана у «Гінці» (с. 555) зі збереженням подробиць, наведених у Лит1Л.

Як не дивно – на цьому епізоді закінчується відносно докладна історія Литви. Далі М. С. тільки згадує імена королів Сигізмунда та Сигізмунда-Августа і радіє, що Литва поєдналась із Польщею.

Висновок простий: для написання історії Литви Стрийковський використав Лит1Л, поповнюючи її подекуди з польських хронік. Це справді була перша друкована книжка з викладом «литовського» літопису (десь так, як книга С. Герберштейна була першим викладом у друці московських літописів).

Тенденція твори – прославлення дому Кішок, представників якого автор згадує при кожній нагоді і навіть без нагоди.