Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Опис Європейської Сарматії (1578 р.)

Микола Жарких

Італійський офіцер у польській службі Алессандро Гваньїні (1538? – 1614) в 1578 році опублікував свій «Опис Європейської Сарматії» [Sarmatiae Europeae Descriptio […] Alexandri Gwagnini. – [Kraków:] 1578. – різна пагінація]. Цей твір користувався значною популярністю і в 1611 році був перевиданий у Кракові в перекладі Мартина Пашковського на польську мову, зі значними доповненнями.

Юрія Мицик саме це видання 1611 р. переклав української мовою і надрукував у 2007 р. [Гваньїні О. Хроніка Європейської Сарматії. – К.: 2007 р. – 1006 с.] Оскільки по-українськи мені читати легше, ніж по-латині, я переглянув український переклад у пошуках потрібних мені епізодів, а потім звірив власні назви з латинським виданням 1578 р.

Порівняння цих видань виглядає так:

Видання 1578 р. Видання 1611 (2007) р.
1 Польща (її історія доведена до Генріха Валуа, до 1574 р.; далі йде опис окремих земель; всього 79 арк.) Польща (260 сторінок у виданні 2007 р.)
2 Прусія та Померанія (13 арк.) Литва (100 с.) Тут дано докладний опис діянь Казимира 4-го та Сигізмунда 1-го, і далі дуже стисло – до 1608 р.
3 Лівонія (9 арк.) Русь (40 с.)
4 Московія (47 арк.) Прусія (58 с.)
5 Велике князівство Литовське (історія доведена до Олександра, до 1506 р.; діяння Казимира 4-го, Сигізмунда 1-го та Сигізмунда-Августа тут не висвітлені, мабуть, тому, що про них написано в розділі «Польща»; далі йде опис земель, включаючи Русь, 33 арк.) Лівонія (Інфлянти) (33 с.)
6 Татарія (10 арк.) Швеція, Данія, Швейцарія, Німеччина, Австрія, Чехія (46 с.)
7 Московія (114 с.)
8 Татарія (46 с.)
9 Греція, землі південних слов’ян, Валахія, Паннонія (37 с.)
10 Угорщина, діяння імператора Рудольфа (1572 – 1596), Азія (63 с.)

Таким чином, видання 1578 і 1611 років – це дві різні книги, хоча й випущені під схожою назвою і під іменем одного автора. Видання 1611 року не тільки перевищує більш ніж у два рази обсяг видання 1578 р., але має інший план та іншу структуру.

Нас, звичайно, цікавлять запозичення з «литовських» літописів. Вони виглядають наступним чином:

Епізод видання 1578 р., книга 5 Епізод видання 1611 (2007) р., книга 2
1 Вірш на герб Радзівілів: Вільно з його поради заснували (с. 296)
2 арк. 2 Меховський, Длугош і руські хроніки пишуть про Палемона, який утік від Нерона чи Аттіли (с. 302)
3 арк. 2 звор. За Мендольфуса / Мендога, Вітеня і Гедиміна Литва вибилась із руського ярма (с. 303)
4 арк. 2 звор. – 3 звор. Сини Палемона – Боркус, Кунос, Спера. Сини Куноса – Кернус та Гібут. Гібут напав на Браслав і Полоцьк. Син Кернуса – Живінбуд, син Гібута – Монтвіл. Син Монтвіла – Вікінт. Син Живінбуда – Ердівіл, зайняв Новгородок, Городно, Берестя, Мельник, Дорогичин (с. 304)
5 арк. 3 звор. Шляхетні роди Ейкс і т. д. Ердівіл побив татарського царя Курдаса над Окунівкою біля Мозиря. Його сини – Мінгайло та Альгімунд. Мінгайло захопив Полоцьк, мав синів Гінвіла та Скирмонта. (с. 305)
6 арк. 4 Полоцька династія (с. 305 – 306)
7 арк. 4 – 4 звор. Тут Мстислав – луцький князь Скирмонт побив слуцького (!) князя Мстислава, царя Балаклая біля Койданова. Його сини – Тройнат, Любарт, Пісімонт.
Любарт та Пісімонт загинули у битві з татарами. Син Тройната – Альгимонт.
арк. 4 звор. Влада перейшла до Куковойта, який мав дочку Пояту і зятя Гедруса. Гедрус мав сина Рингольта. (с. 306)
8 арк. 4 звор. – 6. Дати 1200 р. тут нема, є тільки 1240 р. Рингольт у 1200 р. побив руських князів біля Могильної. Мав сина Міндовга, який запанував у 1240 р., в 1252 р. охрестився, його війни [тут використано польські хроніки]. Войшелк (с. 307 – 308)
9 арк. 6 звор. Влада перейшла до Утенуса і його сина Свінторога. Цей мав сина Гермонта, Гермонт – синів Алігіна та Трабуса. Алігін – бездітний, Трабус мав 5 синів [Романа нема!] (с. 309)
10 арк. 6 звор. – 7 звор. Наримунт забрав жінку в Довмонта. Довмонт наслав убивць на Тройдена – в лазні; Римонт, син Тройдена, помстився і прийняв чернецтво. Обрали князем Вітеня (с. 310)
11 арк. 8 – 9 Вітень почав правити у 1279 р., далі його війни (с. 311). Гедимін – його конюший – забив Вітеня і став правити. [Все – за польськими хроніками.] Руський літопис пише, що Гедимін – син Вітеня, але історик з цим не погоджуються (с. 312).
12 арк. 9 – 11; тут зазначена битва на річці Окмені (як в БПЛ) Від 1300 р. правив Гедимін. Битва з хрестоносцями під Ошмянами, Гедимін забрав Рагнету і Тільзіт (с. 313). В 1304 р. побив руських князів, забрав Київ, заснував Троки. В 1305 р. заснував Вільно (с. 314). Війни Гедиміна. Ольгерд під 1308, 1311, 1315 рр. (с. 315)
13 арк. 11 – 11 звор. 1325 р. – шлюб Анни. Гедиміна застрелено під Фрідборгом. Його сини, Монівід мав Кернів і Слонім. Змова на Євнута (с. 317)
14 арк. 12 – 12 звор. У 1327 р. панувати почав Ольгерд, побив 3 татарських цариків. Війна Ольгерда с Москвою – коротко (с. 318)
15 арк. 12 звор. Сини Ольгерда і Кейстута; вони приятелювали, і угода про синів (с. 319)
16 арк. 13 У 1381 р. Ягайло став панувати. Войдило (с. 319)
17 арк. 13 звор. Андрій Горбатий – син Кейстута у Полоцьку. Стисло – загибель Кейстута. Вітовт тікає до Мазовії і Прусії. Отримує Волинь та Поділля (с. 320)
18 арк. 14 Мстиславська війна (с. 321)
19 арк. 16 Вітовт захоплює Вільно (хитрість з возами) (с. 324)
20 арк. 17 – 17 звор. Тут названо князя Симона Сліди Діянь Вітовта, отруєння Скиргайла. Семен Козак [тобто Лінгвен] (с. 326)
21 арк. 17 звор. Ольгерд названий князем, подільський князь – Федором Коріатовичем Вітовт, завдяки своєму гетьману Ольгерду, побив 3 татарські орди, захопив подільського князя Кіндрата Коріатовича (с. 327)
22 арк. 17 звор. Тут не названа Волга У 1396 р. Вітовт побив татар за Волгою і забрав їх частину, оселив над рікою Вакою (с. 327).
23 арк. 18 В 1397 р. всупереч волі короля пішов проти татар Тамерлана, з Києва вирушив, перейшов Сулу та Псел, зустрів Едигея. Загинули брати короля – Андрій, Дмитро та Корибут, 9 литовських князів, Спитко (інші поляки названі), Спитко міг утекти, але героїчно загинув (с. 327 – 328)
24 арк. 19 1429 р. Луцький з’їзд – в основному за Длугошем, але з доповненнями (с. 329 – 330)
25 Боротьба Свитригайла з Сигізмундом взагалі не висвітлена З «Повісті про Свитригайла» нема ніяких характерних деталей (с. 334 – 336).
26 арк. 21. Коротко, названо тільки князя Чорторийського [1440 р.] Загибель Сигізмунда – Довгірд, Скобейко з вилами (с. 336)
27 Зустріч Михайлушки з Казимиром (с. 337)

Ми бачимо, що Гваньїні скористався тільки з Лит1Л: похід на Браслав і Полоцьк (тут – епізод 4) згаданий тільки в Лит1Л і ніде більше (БПЛ, епізод 13); Міндовг представлений сином Рингольта (епізод 8 = БПЛ, епізод 44). В епізоді 11 Гваньїні прямо заперечує версію «руського літопису» (БПЛ, епізод 73). В епізоді 14 коротко згадана війна Ольгерда з Дмитром Московським (окрім Лит1Л, ця історія є тільки в Лит6Л). В епізоді 17 згадано, що в Полоцьку княжив Андрій Кейстутович Горбатий (це є тільки в Лит1Л).

Зі складу Лит1Л використано «Баснословний початок Литви», «Повість про Вітовта» і «Діяння Вітовта». Для пізнішого часу, починаючи з епізода 22, Гваньїні використав тільки польські хроніки.

Таким чином, єдиний «руський літопис», використаний у Гваньїні – це Лит1Л. Але чи використав він його напряму? Можна сумніватись, чи володів Гваньїні руською мовою, і ще більше сумніватись – чи справді він міг скористатись рукописом Лит1Л.

Текст Гваньїні надзвичайно подібний до «Гінця цноти», в якому ми бачили усі зазначені вище характерні риси Лит1Л. Більше того – в епізоді 19 хитрість із возами виглядає на запозичення саме з «Гінця», бо в Лит1Л її ще не було. Окрім того, Гваньїні помилково зазначив, що Длугош і Меховський писали про Палемона. Насправді вони ніякого Палемона не знали, але ця помилка повторена в хроніці Стрийковського [Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa : 1846, t. 1, s. 81] (в «Гінці» як творі поетичному ніяких бібліографічних посилань, ясна річ, нема).

Тому ми маємо підстави припустити, що існував спільний протограф «Гінця» та розглядуваної частини твору Гваньїні. Я уявляю собі справу так, що Стрийковський отримав від Ротундуса рукопис Лит1Л, переклав його польською мовою і почав приєднувати до нього звістки інших хронік (польських і, можливо, пруських). Ця заготовка була використана для написання «Гінця» Стрийковського і потім – «Опису» Гваньїні.

Це й дало підставу Стрийковському обурюватись на Гваньїні і звинувачувати його у плагіаті (адже по відношенню до Меховського, Кромера чи Герберштейна обидва наші автори були однаковими «плагіаторами», і ніякої монополії Стрийковського на цитування цих друкованих книг ніхто визнати не міг).

Але в цих звинуваченнях Стрийковський сам допустився неточностей. Так, про Пояту він написав:

Один літописець помилково назвав її дочкою Куковойта, тоді як насправді вона була його матір’ю. І цю помилку я [Стрийковський] допустив у «Гінці» та «Описі Сарматії», а тепер виправляю (т. 1, с. 245).

Ця особливість справді наявна у Гваньїні (арк. 4 звор.), але в «Гінці» ніяких згадок про Пояту взагалі нема. Стрийковський, описуючи цю помилку, не звірився з текстом «Гінця», а дивився свій ранній рукопис (я так собі уявляю).

В іншому місці Стрийковський зауважив іншу помилку: п’ять синів було приписано Трабусу, а не Роману, як в БПЛ (т. 1, с. 432). Ця особливість справді притаманна як «Гінцю» (т. 2, с. 543), так і «Опису» (арк. 6 звор.).

Отже, невдоволення Стрийковського стосувалось саме неправомірного використання його неопублікованого рукопису в творі Гваньїні, а цей останній на своє виправдання міг би вказати на «Гінця цноти» як на своє джерело. Радикальний спосіб боротьби із плагіатом – це нічого не публікувати із своїх рукописів, а ще краще – нічого взагалі не писати.

Таким може бути остаточний присуд у справі про плагіат, яка тягнеться уже 434 роки (її перебіг висвітлив О. Дячок, не розглядаючи аргументів по суті справи [Дячок О. Проблема авторства «Опису європейської Сарматії» в історіографії. – «Осягнення історії: збірник наукових праць на пошану М.П.Ковальського», Острог, 1999 р., с. 251 – 262]).

У виданні 1611 року зроблено невеликі доповнення, скоріше за все, із хроніки Стрийковського, а не з рукопису Лит1Л.

Окрім цього «литовського» джерела, Гваньїні скористався польськими хроніками, і навіть намагався співставити відомості різних джерел по одному предмету, вибрати найбільш достовірну версію.

Звісна річ, що при цьому не обійшлось без помилок. Ані Длугош, ні Меховський не знали ніякого Палемона – тут Гваньїні помилився. Розбирати його довільну хронологію та інші здогади для нашої мети не потрібно. Характерно, що тут нема слідів «Немоносової» редакції БПЛ, які ми простежили у творах, пов’язуваних з А. Ротундусом – «Розмові» та «Епітомі».

В першій книзі з «литовськими» літописами перетинаються такі епізоди (сторінки за виданням 2007 року):

Епізод видання 1578 р. Епізод видання 1611 (2007) р.
1 1325 р. – весілля Казимира й Анни, відпущено польських полонених, литва почала землю орати (с. 121)
2 [1370 р.] Чудо з хрестом, за Длугошем (с. 125)
3 Похід Вітовта проти татар за Волгу (!); і другий похід – теж за Волгу, де Спитка убито (!), обидва – за Длугошем (с. 133)
4 Вітовт узяв Смоленськ у московського князя Василя (!) (с. 134)
5 1424 р. – весілля Ягайла з Софією (с. 139)
6 1448 р. – сейм для розгляду претензій литовців на Поділля, історія Поділля за Длугошем (с. 146)
7 арк. 36 звор. 1454 р. – битва під Хойницями (с. 148)

При викладі цих епізодів ніяких слідів «литовського» літопису нема, всі відомості подано виключно з польських хронік.