Діяння Вітовта
Микола Жарких
Подивимось тепер, що Стрийковський запозичив із «Діянь Вітовта».
№ | Епізод (том, сторінка за виданням 1846 р.) | Джерело (скорочення, епізод); М.С.: – джерела, вказані у тексті хроніки | Примітки |
1 | Литовські літописці на цьому місці не згадують про суперечки Вітовта і Скиргайла, але пишуть, що Вітовт схопив непослушного Корибута (2, 98) | ДВ, 1 – 5 | |
2 | Книга 14, розділ 2: Про битву Вітовта з Корибутом, про відняття Києва від Володимира, про смерть Скиргайла і про захоплення Коріатовича на Поділлі та опанування подільських замків Вітовтом (2, 100 – 105) | ДВ | З масою подробиць, вигаданих М. С. |
3 | Битва Вітовта з Корибутом сталась на Недокудові (2, 101) | ДВ, 3 | Така помилкова назва стоїть тільки у Віт1Л та Віт4Л, в усіх інших списках, включаючи Лит1Л – Докудово |
4 | Длугош написав, що Скиргайла забили піддані у Вишгороді; але літописці литовські й руські, Ваповський, Кромер і Меховський пишуть, що його отруїв київський ігумен (2, 103) | ДВ, 29 | [1] |
5 | Вітовт віддав Київ князю Івану Ольгимонтовичу (2, 104) | ДВ, 35 | |
6 | Вітовт пішов на князя Федора Коріатовича, який вибився з підданства (2, 104) | ППЗ, 29 | Стилізація найбільш подібна до Віт6Л або залежних від нього ЛитЛ (не Лит1Л) |
7 | Вітовт здобув Кам’янець, схопив Федора Коріатовича і ув’язнив його у Вільно (2, 104) | Вигадка М. С., всупереч усім спискам ППЗ | |
8 | Було два Федора Коріатовича: першого вигнав з Поділля Ольгерд в 1339 р., і він помер на Угорщині в 1340 р.; а другого схопив Вітовт в 1395 р. (2, 104) | ППЗ, 31 | У такий спосіб М. С. намагався поєднати суперечливі версії. |
9 | Всі старі руські й литовські літописці пишуть, що Ягайло випросив Поділля у Вітовта і надав Спитку (2, 105) | ППЗ, 52 | |
10 | Але Кромер пише, що Поділля завоював король Казимир (2, 105 – 106) | М. С.: Кромер, Длугош, Меховський | |
11 | Литовський літописці згідні в тому, що старосту Довгірда забито (2, 106) | ППЗ, 62 | Забили – так у Віт6Л і залежних від нього ЛитЛ (не Лит1Л) |
12 | Після смерті княгині Ульяни Ягайло надав Вітебськ Федору Весні (2, 108) | ДВ, 6, 7 | |
13 | Свитригайло захопив Вітебськ і убив Федора (2, 108) | ДВ, 9 | Подробиці смерті Федора – вигадка М. С. |
14 | Ягайло посилає до Вітовта, аби той помстився (2, 108 – 109) | ДВ, 10 | |
15 | Вітовт здобуває Оршу | ДВ, 13 | |
16 | і примушує до покірності друцьких князів | ДВ, 12 | |
17 | Вітовт обложив Вітебськ | ДВ, 14 | |
18 | На службу до Вітовта прийшов кн. Юрій Святославич Смоленський | ДВ, 15 | |
19 | Вітовт здобув Вітебськ і схопив Свитригайла | ДВ, 16 | Арешт Свитригайла – то власний здогад М. С. |
20 | Ягайло послав Свитригайла до ув’язнення в Кременець, але Меховський каже, що то Вітовт зробив | М.С.: Меховський | |
21 | В 1418 р. у Велику п’ятницю Свитригайло з допомогою русинів забив кременецького старосту Конрада і утік до волохів (2, 109) | Вставка з Біл0Л, 15 | Виділено відмінності від оповідання Біл0Л; джерелом могли бути Віт4Л, Віт6Л або списки Лит0Л (не Лит1Л). П’ятницю (замість четверга) ми бачимо у Длугоша [Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego królestwa Polskiego. – Warszawa: 2009, ks. 11, 1413 – 1430, s. 89], але там Свитригайло тікає до Угорщини |
22 | Вітовт вигнав непокірного князя Юрія зі Смоленська і Юрій утік до Олега Рязанського (2, 110) | Вставка з Біл0Л, 2 | Цей епізод є тільки у БілЛ та Віт4Л; у М. С. сильно перефразовано |
23 | Вітовт віддав Смоленськ кн. Глібу Святославичу (2, 110) | ДВ, 37 | |
24 | А інші літописці свідчать, що Вітовт віддав кн. Юрію Заслав на Волині (2, 110) | ДВ, 38 | Правильно тільки у Віт4Л та Лит1Л – Рославль; помилкове Заслав – у Віт6Л, Лит4Л, Лит5Л; так що тут справді використано інший літопис, ніж в епізодах 22, 23 |
25 | Кн. Гліб був непослушним Вітовту (2, 110) | ДВ, 39 | |
26 | І Вітовт захопив його хитрістю: зібравши військо, пустив вість, що іде на заволзького царя Тамерлана (якого літописці звуть Темір-Куцем, а московські хроніки і Герберштейн – Темір-Аксаком), викликав зі Смоленська Гліба і схопив його, | Вставка з Біл0Л, 2 | Це є тільки у Віт4Л |
27 | але потім дав Глібу Полоний (2, 110) | ДВ, 42 | |
28 | У Смоленськ Вітовт призначив намісником князя Ямунта Василя Борейковича (2, 111) | ДВ, 41 | Це є тільки у Віт4Л |
29 | А князь Юрій Святославич був на той час у князя Олега Рязанського (2, 111) | Вставка з Біл0Л, 2 | Повтор епізоду 22 |
30 | Вітовт послав кн. Семена Лінгвеновича Мстиславського на Олега (2, 111) | ДВ, 43 | В Лит1Л правильно: Семена-Лінгвена; в інших списках ЛитЛ помилково Семена Лынкговича, з них узято |
31 | Вітовт посилає свого гетьмана Ольгерда за Дон, і він побив 3 татарських цариків – Кримського Кіркельського і Манкопського | М. С.: Кромер [2] ППЗ, 0 – 1 | Фантазія М. С. на тему ППЗ → Кромера |
32 | Князь Василь Московський приїхав до Вітовта до Смоленська. Подарунки, повернення Вітовта до Литви (2, 111) | ДВ, 46 – 48 | Тут М. С. вигадав, що вони змовлялись проти Тамерлана або Темір-Кутла |
1. «Sub ea autem state dux Skirgiello (ut fertur) toxico mortus est» [Maciej z Miechowa Chronica Polonorv[m]. – Kraków: 1519, ].
У Ваповського [Wapowski B. Dzieje Korony Polskiéj i Wielkiego Księstwa Litewskiego od roku 1380 do 1535. / Malinowski M. Tł. – Wilno : T. Glücksberg, 1847, ] я цього місця не знайшов, можливо, польський переклад скорочений.
2. «Татар потім нібито Вітовтів гетьман, князь Ольгерд побив і 3 їх цариків убив, яків Поділля щорічно данину платило» [Kronika polska Marcina Kromera biskupa warmińskiego. – Sanok : 1857, ]. Маємо запозичення з ППВ в редакції Віт6Л – Лит4Л, але Ольгерд тут залишається князем. Однак Кромер підозрював тут плутанину (як тепер видно, цілком слушно), тому нібито.
Найважливіший результат наших спостережень – виразні сліди використання Віт4Л. Цей або подібний літопис був у розпорядження Стрийковського (окрім Лит1Л та якогось списку Лит0Л). Це вже третій літопис, ним використаний.
Також бачимо, що Стрийковський намагався синхронізувати звістки своїх літописних джерел із польськими хроніками, звести до однієї купи звістки про Смоленськ, вставити на своє місце в хронологічному ряду похід Вітовта на Поділля. Але при такій перекомпоновці «Діяння» втрачають свою найціннішу рису – внутрішню відносну хронологію, якої не можуть заступити інші джерела.