11. «Торопецько-Єрусалимська» група
(№ 227 – 284)

Микола Жарких

Перелічивши об’єкти у на території сучасних Литви й півночі Білорусії, СРГ переходить до об’єктів, які станом на 15 ст. знаходились на північно-східному і східному кордонах Великого князівства Литовського.

(227) Торопець древян

Це в сучасній Тверській області РФ щасливо зберегло свою первісну назву. Його ніколи не перейменовували ані на Бериевск, ані на Ударно-Комсомольськ. Клас вірогідності – А.

Давні згадки про нього такі. 6676 (1168) р.: «в Торопечь» [ІпатЛ, стб. 528]. Далі в 6717 (1209) р. Мстислав Мстиславич «иде в Торопець в свою волость»; в 6733 (1225) р. литва шкодила «около Торопча» [ЛЛ-2, стб. 435, 448]. Ще кілька згадок маємо в Новгородському 1-у літописі старшого ізводу: «в Торопьчьскои волости» (6742 / 1234 р.); «в Торопчи» (6747 / 1239 р.); «подъ Торопчемь… в Торопечь» (6753 / 1245 р.); «у Торопча» (6761 / 1253 р.) [Н1Л, с. 73, 77, 79, 80].

В СГС маємо запис Turopÿecz (1432 р.). У 15 ст. Торопецька волость, торопецький намісник, торопецька данина зрідка згадуються у Литовській метриці [LM 3, p. 31, 76; LM 4, № 13.3, 23.2]. Про укріплення Торопця в цей час ніяких даних, незалежних від СРГ, нема.

(228) Городно

Вище, коли я намагався витлумачити запис 183, я уже був зібрав відомості про історію Гродна. Якщо запис 183 так і не вдалося переконливо пояснити, то тут сумніву немає: йдеться про сучасне місто Гродно, обласний центр Білорусії. Клас вірогідності – А.

В черговий раз відзначаю великий розрив географічної послідовності в СРГ: від Заслава (226) до Гродна (228) – 228 км, але писар на хоче простоти і веде нас спочатку на 400 км на північний схід, у Торопець, щоби потім повернутись на 600 км на південний захід, у Гродно. Тут ми не можемо сказати упевнено – чи Торопець потрапив не на місце, чи Гродно. Я схильний думати, що географічний порядок порушує згадка саме Гродна.

(229) Мащин

Точно така назва нині невідома.

Дослідники пропонують деревню Мосальського району Калузької області. Таку думку висловив А. Куза [Куза А. В. Древнерусские городища X – XIII вв. Свод археологических памятников. – М.: 1996 г., ]. Біля деревні є городище із залишками трьох різних періодів, останній – давньоруський (11 – 13 ст.). Як аргументує цю ж думку А. Шеков [Шеков А. В. О времени упоминания средневековых верхнеокских городов в обзоре «А се имена всем градом рускым, далним и ближним». – «Верховские княжества. Середина XIII – середина XVI в.», М., 2012 г.] – я не знаю, ця робота недоступна у Мережі.

Якщо вже виправляти назву з СРГ, то не слід забувати про село у Бучанському районі Київської області, за яке точилась жорстока боротьба під час походу Гнило-Солом’яної Орди на Київ у березі 2022 року.

Назву не вдається переконливо витлумачити. Клас вірогідності – Г.

(230) Белаа

В 6867 (1359) р. маємо звістку: «Того же лета смолняне воевали Белую» [ПСРЛ, 1922 г., т. 15, вып. 1, стб. 68].

З великою натяжкою можна вважати запис СГС Birlaa (1432 р.) за Білу.

У Литовські метриці маємо документ з 18 жовтня 1481 р., де згадані «а на Белои данъники ж» [LM 4, № 66, с. 112]. Географія цього документу непроста, основний об’єкт там – у 78 км від Вільнюса. Мені Біла з цього документу здається назвою невідомої нині річки. До міста Білий у Тверській області від Линтупів – аж 425 км, чи могло приватне володіння мати анклави так далеко?

Далі маємо литовсько-московський договір 1503 р. із зобов’язанням литовського великого князя Олександра не вступатися у ряд місць, в тому числі «Сверковых Лук и Белое с волостми, и Верховъя, и Болшева» [LM 5, № 118.3, с. 208]

Наступний дуже подібний договір було укладено уже між великим князем литовським Сигізмундом 1-м і великим князем московським Василем 3-м в 1508 р. [LM 7, № 55, – 141]. Цікаве для нас місце читається там так: Сигізмунд не повинен був вступатись «в Сверковы Луки, в город в Белую з волост[ь]ми, и в Верховъе, в Болшово».

Картографування цих назв показало [Жарких М. І. Князі Глинські. – К.: 2023 р., розділ «Мир 1508 р.»], що сусідні села справді оточують півколом сучасне місто на південному заході Тверської області. Якщо в 1503 р. це поселення ще нічим не виділялось на тлі сусідніх, то в 1508 р. – це вже город, укріплений центр, який виник з наказу московського уряду на новозахопленій землі. Але все це було уже після формування СРГ.

В «Бархатній книзі» (кін. 17 ст.) висловлене припущення, що князі Бельські-Гедиміновичі володіли оцією Білою, а також Верховьєм, Болшевим, Шоптовим. Склад цього міфічного «володіння» цілком очевидно запозичено з якогось із названих договорів, і зовсім не видно ніяких документів початку 16 ст., котрі говорили би про якихось князів Бельських у цій Білій. Менше з тим, ця фантазія була прийнята Юзефом Вольфом [Wolff J. – Warszawa: 1895, s. 3] і далі у польській . Російська пише про цих князів цілком інакше, у кращій відповідності до джерел, і міста Білий не торкається.

Висновок: якщо село Белое справді існувало в 1 пол. 15 ст., воно було цілком незначним і не залишило слідів у документах того часу. Прив’язати його до запису в СРГ можна лише з великим зусиллям. Клас вірогідності – В.

(231) Морева

Це подвоєння запису 418. Там ця Морева записана серед володінь Великого Новгорода, і там про неї поговоримо докладніше. Клас вірогідності – Ж.

(232) Воротынеск

Воротинеск один раз згадано в Іпатіївському літописі під 6663 (1155) роком у зв’язку зі справами чернігівських князів [ІпатЛ, стб. 479].

Про Воротинськ (Wrotinsko) є згадка в листі Вітовта з 3 липня 1407 р. [CEV, № 369, p. 150]. 14 серпня 1427 р. Вітовт у листі до великого магістра Тевтонського ордену, відісланому зі Смоленська, хвалився, що підпорядкував своїй владі князів рязанського, переяславського, пронського, новосильського, одоївського і воротинського [die Rasanischen, als die von Prejaslav, die von Pronesk, die von Novossilesk mit iren kindern, und ouch us namhaftigen lande Odoyow, die herczogen und herczoginne wittwe von Wrotynsk. – CEV, № 1298, p. 779].

Нині ми маємо 4 поселення із точним відповідником , також два поселення і один .

Сучасні дослідники між городищем 11 – 14 ст. біля села у Новосильському районі Орловської області, городищем біля села Перемишльського району Калузької області та городищем біля в селі Спас Калузького району і області.

Віддалі тут такі: від Воротинська-Калузького до Воротинська-Перемишльського – 4 км, а від них до Воротинська-Новосильського – 180 км. Об’єкт не можна локалізувати. Клас вірогідності – Г.

(233) Шернеск

Люди, яким пощастило прочитати недоступну для мене статтю О. Шекова [Шеков А. В. О времени упоминания средневековых верхнеокских городов в обзоре «А се имена всем градом рускым, далним и ближним». – «Верховские княжества. Середина XIII – середина XVI в.», М., 2012 г., с. 71 – 72], кажуть, що там сказано: Шернеск – це те саме що згаданий в СРГ раніше (поз. 179) Серенськ.

Але навіщо мені, Миколі Жарких, колінкувати перед гнилим Заходом…

… Ах, кажете, що Олександр Володимирович Шеков колись-то працював у Тулі в 600 км на північний схід від Києва?

… навіщо мені колінкувати перед Гнилим Солом’яним Північним Сходом, коли я маю в руках нову й дуже гарну роботу [Жарких М. І. Чернігів і татари: 1198 – 1278 рр. – К.: 2023 р.], де зібрано все необхідне.

Так от: першоджерелом є Новгородський 1-й літопис старшого ізводу під 6739 (1231) р.: «Серенск». Далі той самий запис під тим же роком в Софійському 1-у літопису старшого ізводу: «Шернеск», у Новгородському Карамзінському літописі: «Шернеск», у Новгородському 4-у літописі: «Шернеск», у Никонівському літописі: «Шернеск».

Суду все ясно: Шернеск – це справді помилкове написання Серенська, котре мабуть з’явилось у гіпотетичному літописному зводі 1418 р. і з нього переїхало до Софійського 1-го та Карамзінського літописів (1420-і рр.), а далі – до Новгородського 4-го та Никонівського літопису 1520-х років.

Висновок: чисто літературний «город». Клас вірогідності – Е.

Як усі чисто літературні назви, цей Шернеск становить дуже велику цінність для дослідження СРГ:

1, можна упевнено твердити, що писар СРГ користувався якимось літописом із групи «зводу 1418 року», який на той час був найновішим і найкращим;

2, можна говорити, що СРГ у тому вигляді, як він дійшов до нас, складено упродовж тридцяти років (1418 – 1447 рр., або трохи загальніше – 1420 – 1440-і роки). Це перша тверда вказівка на час укладання СРГ, яку вдалося вивести зі студій над записами № 1 – 233.

(234) Девягореск

Такий город (?) вперше і востаннє згаданий в Іпатіївському літописі під 6655 (1147) роком. Оригінальний текст досить важкий, в Л. Махновця він звучить так:

У той же час повтікали посадники Володимирові й Ізяславові з Вятичів, і з Брянська, і з Мценська, і з Облова. І звідти, [з Дідославля], пішов [Святослав] до [города] Дев’ягорська, пішов, зайнявши всі Вятичі, і Брянськ, і до [города] Воробійні [він забрав] Подесення, [городи] Домагощ і Мценськ.

Отже, зміркувати, де він знаходився, досить непросто, враховуючи, що Дідославль так само невідомий.

Що пишуть розумні люди [А.М.Воронцов, А.В.Дедук, О.Н.Заидов, А.М.Колоколов, Е.В.Столяров, А.В.Шеков по письменным и археологическим источникам. – Город Средневековья и раннего нового времени (Тула), 208 г., вып. 6, с. 7 – 49]?

1, у писцовій книзі Лихвинського повіту 1624..1627 рр. значиться «пустошь, что было село Девягореск».

2, в описній книзі церковної орної землі Лихвинського повіту 1638 р. згадано «Троицы Живоначальные церковные пашни на Девегорску».

3, у писцовій книзі Лихвинського повіту 1686 р. описано володіння, яке починалось «подле погосту, что была церковь Живоночальные Троицы, а по прозванью слывет Девягореск».

4, нарешті, в матеріалах Генерального межування 1760-х років згадано деревню Дев’ягорську і ще дві земельних дачі, які звались «Девягорскими» – всі на березі р. Оки трохи північніше міста Лихвин (сучасний Суворовського району Тульської області).

Ці джерела вказують на городище Дуна на лівому березі Оки. Новітні археологічні дослідження показали багато знахідок давньоруського часу, а деякі знахідки можуть датуватись навіть 14 ст.

Думаю, на підставі цього ретельного дослідження можна не сумніватись, що Дев’ягореськ знаходився біля сучасного міста Чекалін. Клас вірогідності – А.

Але розміщуючи його на картосхемі згідно сучасного рівня знань, слід задуматись – а звідки про цей маловідомий і давно зниклий пункт довідався автор СРГ? Мабуть таки з Іпатіївського літопису, користування яким ми уже спостерігали.

(235) Кпертуев

Ця загадкова назва зустрічається тільки в СРГ, і ніхто не висловив навіть припущень – що це таке. Якщо вважати кінцеве -ев за формант, то вийде, що назва позначає двір / хутір чоловіка на ім’я Кпертуй, десь так, як давнє ім’я Кагуй (котре в Галичині уже перетворилось на прізвище) дало назву села .

Ну, а Кпертуй – що? по ГРАК-у із шаблоном

[word=".*перту.*"]

дав 20 тисяч відповідників, більша частина яких стосується репертуару і тільки Руперту Мердоку поталанило – його власне ім’я було єдиним в цьому наборі. Євреям скрізь таланить!

Ну, є ще замок Перапертуза (по-французьки Peyrepertuse – , по-каталанськи Pèirapertusa – Перапертуза) на самому півдні Франції…

Це означає, що згадана комбінація літер (навіть без початкової к) є надзвичайно рідкісною. Цей запис в СРГ є наслідком помилки переписування або відчайдушної спробою якось пристосувати до руської мови іншомовне ім’я. Клас вірогідності – Г.

(236) Въстиобачерь

Досить загадкова назва, котра не надається для тлумачення. М. Тихомиров відділив від неї першу частину і вказав на деревню в Ульяновському районі Калузької області [ТМН2, с. 114]. Історія села невідома, і навіть городища тут нема.

Якщо це прийняти, то Обачер що? по ГРАК-у із шаблоном

[word=".*бачер.*"]

дав 7 (сім!) відповідників – всі приклади із творів славного сучасного українського письменника Андрія Кокотюхи. Простою мовою, слів із зазначеною послідовністю літер не існує.

Це означає, що розбивка слова на дві частини не була виправданою, і її треба відкинути. Клас вірогідності – Г.

Думаю, що оці два сусідніх слова – Кпертуев + Въстиобачерь – є наслідком псування тексту протографа, з якого на цьому місці уціліли окремі літери, і от при переписування вони були ретельно врятовані, без огляду на те, що вони означають. Класична «дебрь кисань» зі «Слова о полку Ігоревім»!

(237) Божеск

Такої назви нині не існує, натомість з Іпатіївського літопису вона добре відома. Літопис знає Бужеск на ріці Буг (Західний Буг) – сучасний у Львівській області та Божеск на ріці Бог (Південний Буг).

Записи 6605 (1097), 6607 (1099), 6660 (1152), 6676 (1168), 6681 (1173), 6717 (1209), 6741 (1233) років, на мою думку, стосуються Буська, котрий з’являться в літописі раніше і відігравав у давньоруський час більшу роль.

Записи «Боужьскыи и Межиб[ож]ье» 6654 (1146) р., «Божьски и Мечиб[ож]ие» 6655 (1147) р., «Божьскыи Межиб[о]жие» 6656 (1148) р., «оу Божьскаго» 6659 (1151) р., «Деревичь Гоубин и Кобоуд Коудин городѣць Божьскыи Дѧдьков» 6749 (1241) р. – стосуються невідомого нині пункту на ріці Бог.

Л. Є. Махновець у своєму висловив припущення, що Божеск / Божський – це городище на лівому березі Бога у с. Хмельницького району і області. Воно розташоване у 17 км на схід від безспірно локалізованого Меджибожа. Клас вірогідності – В.

В 1395 р. король Ягайло надав Поділля Спитку Мельштинському, але залишив собі «districtus Bozske» [CEV, № 115, p. 39], однак пізніше за цей об’єкт уже не чути.

Але цей низький клас вірогідності стосується тільки локалізації поселення, але ніякою мірою не його назви. Цілком може бути, що писар СРГ зовсім не уявляв собі, де отой Божеск знаходиться, а також не журився плутаниною між двома однаковими назвами. Думаю, він читав літопис і переніс із нього назву у свій перелік. Який саме літопис? Найраніші згадки про Буськ походять, як ми бачили, з «Повісті временних літ», і тут джерелом міг бути будь-який літопис, який її містить. Більша частина згадок походить з Іпатіївського літопису, на використання якого для складання СРГ ми маємо більш виразні вказівки ніж Божеск.

Звичайно, запропонований Божеск далеко відскакує на південний захід від сусідніх твердо локалізованих пунктів СРГ: від Девягореска до Божеска – 787 км, а потім назад від Божеска до Мезецька – ще 753 км, в той час як від Девягореска до Мезецька по прямій – всього 68 км. Але такі відскоки в СРГ – для нас не першина, і ми мусимо їх терпіти.

(238) Мезеск

Город Мезецьк згадується у 15 ст., зокрема, в СГС (Mesczesk castrum – 1432 р.). Пізніше, починаючи з 16 ст., з невідомої причини він почав зватись . Розташований він у Калузькій області. В договорі 1494 р. зазначено: «в городе в Мезетцку» [ДДГ, № 83, с. 330].

Форма назви в СРГ відповідає 15 ст. Клас вірогідності – А.

(239) Мещеск

Як бачимо, писар СРГ знав і альтернативну назву Мезецька і записав її слідом. Він мабуть вважав Мещеск / Мещовськ окремим городом, але в цьому помилявся. Вважаю запис дублікатом Мезецька. Клас вірогідності – Ж.

В заповіті великого князя Івана 3-го (1504 р.) значиться «Месческ… город Месческ» [ДДГ, № 89, с. 355, 360].

(240) Масалеск

Це – сучасне місто Калузької області. Клас вірогідності – А.

Перша згадка про Мосальск походить з новгородського літопису під 6739 (1231 р.) [Н1Л, с. 71]. Далі в договорі 1494 р. зазначено, що Масалеск залишається у Великому князівстві Литовському [ДДГ, № 83, с. 330].

(241) Онузе

Таке поселення нині невідоме, немає й річки такої назви. Запис в СРГ запозичено з літописів під 6745 (1237) р.:

Приидоша от въсточныя страны на Рязаньскую землю лесом безбожнии татарове со царем Батыем, и пришедше, сташа первое станом ту о Нузе и взяша ю [С1ЛСІ, стб. 288].

Приидоша с всточныа страны безбожнии татарове с царем Батыем на землю Рязанскую лесом. И пришедши первое сташа станом о Нузе и взяша ю [Новгородський Карамзінський літопис – ПСРЛ, 2002 г., т. 42, с. 112].

Приидоша с восточные страны безбожныя тотарове с царем Батыем на землю Рязаньскоую лесом, и, пришедше, первое сташа станом ту о Ноузе, взяша ю [Новгородський 4-й літопис – ПСРЛ, 1915 г., т. 4, ч. 1, вып. 1, с. 215].

Приидоша от восточныѧ страны на Рѧзаньскүю землю лѣсом безбожнии Татарове со ц[а]рем Батыем и пришедше сташа первое станом ту Онүзѣ и взяша ю [ЛЛ-3, стб. 514].

Отже, 1, давніші літописи, зокрема Лаврентіївський, не знають такого епізоду, так само як імені Батия; 2, епізод вперше зафіксовано в С1ЛСІ (бл. 1418 р.) і далі він поширився у новгородському літописанні (Карамзінський літопис – бл. 1428 р., найраніший список Новгородського 4-го літопису – бл. 1437 р.); 3, із С1ЛСІ цілий блок записів за 1205 – 1237 рр. було запозичено до Московського академічного літопису, доведеного до 1419 р. [Лурье Я. С. . – Словарь книжников и книжности Древней Руси. – Л.: Наука, 1989 г., вып. 2, ч. 2].

Слід думати, що цей запис в СРГ запозичено із С1ЛСІ або – загальніше – зі літописів групи «зводу 1418 року».

Із цього запису реконструюють називний відмінок Онуга, але писар СРГ цим не журився і переніс назву так, як написано в літописі. Клас вірогідності – Е. Ще раз підкреслю – чисто літературні об’єкти корисні для з’ясування кола джерел будь-якого тексту.

М. Тихомиров не оцінив цієї можливості і написав:

Название Онузе встречается в летописи в рассказе о нашествии Батыя, но относится к иному району, чем верховые княжества. По летописи, татары «сташа первое станом на Онузе» и отсюда начали поход в Рязанскую землю, в первую очередь разорив Пронск. По-видимому, летописная Онуза не имеет отношения к Онузе «Списка русских городов» [ТМН2, с. 115].

Я зі свого боку думаю: писар СРГ мав про цю назву не більше поняття, ніж ми, тобто ніякого. А важливо, що це унікальне слово зустрічається тільки в літописі і потім в СРГ – і ніде більше. Кращого свідоцтва запозичення не можна собі уявити.

Що це за Онуга – ніхто толком не знає. Зведення висловлених припущень подано у . Всі вони дуже слабкі.

Я зі свого боку думаю, що читання «о Нузе / Онузе» не можуть позначати топонім. Не пригадую, щоби десь говорилось «сташа о [топонім]», але можна сказати «сташа одесну / ошую» (праворуч / ліворуч відносно чогось). У словнику В. І. Даля бачу: «Онуду – там, туда; онде – в ином месте» (гніздо слів ). Припускаю, що онузе – це прислівник зі значенням «десь там, невідомо де, але не близько». Таке слово нині не вживається і в давнину було мабуть мало поширеним, от писарі і приймали його за власну назву і на якомусь етапі додали пояснення «и взяша ю» (і взяли її – мабуть таки область, не річку?).

(242) Оболенеск

Оболенськ вперше згадано в Симеонівському літописі під 6876 (1368) роком: Ольгерд йшов походом на Москву, і по дорозі захопив Оболенськ і убив князя Костянтина Юрійовича Оболенського [СимЛ, с. 108]. Наступна згадка міститься в московсько-литовському договорі 1494 р., за яким Оболенськ дістався Москві [ДДГ, № 83, с. 330]. Нині це – біля села Жуковського району Калузької області. Клас вірогідності – А.

(243) Сутеск

Сутейськ вперше і востаннє згаданий у «Повісті временних літ» під 6605 (1097) р.: «Д[а]в[ы]д заем Сутѣиску и Червен» [ІпатЛ, стб. 246]. Вважається, що він знаходився біля сучасного села (Sąsiadka) Замойського повіту Люблінського воєводства Польщі. Також вважається, що – це городище біля села Томашівського повіту Люблінського воєводства, у 57 км від Сутейська.

Клас вірогідності – А. Джерелом запису СРГ був якись список «Повісті временних літ». Знову маємо відскок на південний захід – на цей раз на 1034 км.

М. Тихомиров, щоби позбутись цього відскоку, запропонував на роль Сутеска деревню [ТМН2, с. 115]. Питання тільки – яку саме? Маємо 6 (шість) деревень такої назви в Білорусії, 23 поселення в Росії і ще одне село в Україні. Поселення в Росії лежать на захід від меридіана Москви, тобто всі можуть кандидувати в СРГ. Ну, і якщо вже почали пропонувати подібні назви, то не треба забувати про у Вінницькому районі та області – чим не кандидат?

Гіпотеза М. Тихомирова нестійна. Назва Сутоки дуже поширена у східній Європі – на противагу унікальному у просторі та часі Сутейську.

(244) Ясенець

Ця назва також : в Україні маємо село і річку такої назви, в Білорусії – 4 села, 13 поселень у сучасній Польщі. Надії знайти серед них «наш» Ясенець – немає ніякої. Клас вірогідності – Г.

М. Тихомиров проігнорував ці точні співпадіння і вдався до виправлення назви із СРГ: «В Медынском уезде находим деревни Ясенки с названием, очень близким к Ясенцу «Списка»» [ТМН2, с. 115]. Але якраз біля Медині такого села нині нема, і ніхто за нього не чув. Натомість є 7 (сім) інших поселень із назвою , котрі нам не підходять у квадраті.

(245) Острее

Точно такого топоніма нині немає та й не може бути, бо слово співпадає з порівняльною формою прикметника «острый». Дослідник пропонують подібні назви.

1. «Так, Острее находится к северу от Полоцка» [ТМН2, с. 115]. – Чому «так»? – Ну я ж сказав «так», а не «ні». Значить, «так». От і вся аргументація. На доданій до статті картосхемі Острее показане на захід від Великих Лук, десь у міжріччі рік Ловаті та Великої. В. Седов думав, що там знаходиться деревня Острея, і тому М. Тихомиров так вирішив. Але нині ніякої деревні Острея не видно, так що ми змушені тлумачити уже не СРГ, а дослідників 2-ї пол. 20 ст.

2. Містечко (Острына, Астрына) у Щучинському районі Гродненської області Білорусії [Седов В. В. . – Краткие сообщения Института археологии (М.), 1974 г., вып. 139, с. 27 – 33]. Поруч з ним є маленьке кругле в плані городище, за керамічними знахідками датоване 12 – 13 ст. Воно знаходиться на річці Остринка, яка впадає у річку Котра, а ця остання – у Німан.

В сер. 15 ст. був наказ великого князя Казимира: «Ондрушке Кгоскгиновичу люди данъники в Остринской волости, на имя Рычане» [LM 3, p. 68].

Більш виразні записи маємо з 1486 р.: «Яну ловъчому стирта ржи з Острины;… Конюшъку Лаврину… 10 бочок ржи у в Острине» [LM 4, № 13.1, p. 47; № 13.3, p. 52]. Далі в 1488 р. «Яну Милошевичу 4 копы с корчом остринъских» [LM 4, № 16.4, p. 58]; «Коморнику королевичов Матею Олехновичу 3 рубли з вин у Острине» [LM 4, № 16.4, p. 59]; «Голенищу рубль з вины у Острине» [LM 4, № 16.4, p. 63].

Потім в 1489 р. «Конюшъку Станьцу… рубль грошей з вин у Острине; … Лаврену… 2 рубли з вин у в Острине» [LM 4, № 16.10, p. 70] і так далі.

Із цього видно, що в кінці 15 ст. Острина була вже значним центром, з якої можна було узяти не одне тільки жито, але також гроші – з доходів корчем та з судових зборів (вин).

Ясно, що це нове містечко не мало жодного стосунку до давно покинутого городища, котре нічим не виділялось на тлі інших маленьких круглих городищ басейну Німана, названих у статті Седова.

Існування Острини в кінці 14 чи 1 пол. 15 ст. із цих згадок вивести не можна. Співпадіння назви – неповне. Гіпотеза Седова – слабка.

3.

На озере Большое Острие близ несуществующего ныне погоста Острий найдено городище со средневековой керамикой. В основании культурного слоя встречен пласт со славянской керамики 10 – 11 вв.; имеются и обломки лепных горшков. Сочетание археологических, топонимических и письменных данных 15 – 16 вв. (см. например, документ «Дань Ржовская» в кн. «Сборник Муханова», М., 1856 г., с. 45 и сл.) свидетельствует, что нами обнаружены остатки города Острея, котрый вопреки историческим данным был локализован В. В. Седовым в бассейне Немана. Культурный слой городища имеет хорошую сохранность и значительную мощность [Беспалова Т. И., Микляев А. М., Михайлов В. И., Осокин И. В., Платонова Н. И., Полатовский М. Д., Янковский С. И. . – «Археологические открытия 1976 года», М., 1977 г., с. 8].

Озеро справді існує у Псковській області. Через нього протікає ріка Велика. Це озеро подекуди звуть Большой Остров, і на його березі стоїть деревня Новосокольницького району Псковської області. Історія цього села невідома. Ясно, що форма Остров – це спрощення і адаптація назви Остриё. Озеро знаходиться у південній частині Псковської області, у 50 км на південь від Новоржева.

Чи справді запис ржевської данини дозволяє робити такі рішучі висновки? Цей документ [LM 4, № 140, p. 147 – 152] складено в 1478..1479 рр., коли Москва остаточно завоювала Великий Новгород. Отоді-то литовський уряд проявив «занепокоєння» (чи навіть «стурбованість») і наказав переписати грабунки нового московського начальства в околицях Ржеви. Данина йшла на короля, на Великий Новгород і на Москву. Спочатку йдуть грабунки в Ошевському погості. Його неважко знайти – це сучасне село у 26 км від Новоржева. Виходить, документ справді говорить про Пусту Ржеву, котра однак в тексті не називається Пустою.

В цьому погості згадано Будкинську третину та Турівську третину. Я знайшов деревню (26 км на південь від Ашева) та (16 км на південь від Ашева). Вираховано, скільки данини йшло з цього погосту на короля.

Далі говориться, що якийсь московський чиновник князь Костянтин приїхав у ту третину в Будкиничи (ця назва нині невідома, думаю – Будки) і грабував, зокрема, злупив із Зенька 20 рублів і ще збитків йому наробив. Зенько «вътек до Острия до пана Богдана и з женою и з детми, и пан Богдан зо своими слугами опять всадил в его дом и приказал наместницътво от короля его милости» [с. 149]. Але Зенько не наважився їхати до Ржеви і живе «в Остри» (озеро – 17 км на захід від Будків).

Далі йдеться про Бардовський погост ( у 40 км на південь від Новоржева). Вираховано, скільки з нього йшло данини на короля.

А Острея що? Про данину з неї не йдеться, хоча Богдан названий «острейським намісником». Тобто з документа можна вивести, що цей пункт існував (через 30 років після появи СРГ!) і відігравав якусь роль у системі литовської влади. Але на противагу досить частим згадкам про Острину – Острея згадана тільки в одному розглянутому документі метрики.

Ще одна згадка про Острее міститься в заповіді московського великого князя Івана 3-го 1504 р., в якому сину Василю дано «город Острее с волостми и со всем, что к нему потягло, а волости Березаи, Невле, Усваи, Ловцо, Веснеболого» [ДДГ, № 89, с. 357]. Ці волості локалізовано на території Псковської області [картосхема: Жарких М. І. Князі Глинські. – К.: 2023 р., розділ «»].

Ясно, що городище часів Київської Русі не має стосунку до Остреї кінця 15 ст. – воно на той час було давно покинуте. Але з деякою ймовірністю можна вважати, що город Острее знаходився поблизу однойменного озера. Клас вірогідності – В.

(246) Микулин

Є тільки три села з точно такою назвою:

1, у Рівненському районі та області;

2, у Шепетівському районі Хмельницької області;

3. у Томашівському повіті Люблінського воєводства Польщі (54 км на південний захід від Володимира, 30 км на північний захід від Белза).

Далі є згадки про Микулин в літописах. Вони стосується, здається, не менше 3 пунктів з однаковою назвою.

4. В повчанні Володимира Мономаха :

А потім [гонили ми] вслід за Ростиславичами за [город] Микулин, та не настигли їх. І на ту весну [ходив я] до Ярополка [Ізяславича] зустрічатися, на [город] Броди.

Л. Є. Махновець у своєму перекладі повчання датував цю подію весною 1084 р. і думав про Микулин № 2 (це непереконливо).

5. В 6652 (1144) р. київський князь Всеволод Ольгович вибрався походом на галицького князя Володимирка, і за умовами укладеного миру «възвороти емоу Всеволод Оушицю [та] Микоулин» [ІпатЛ, стб. 316].

Наступну цілком виразну звістку маємо у хроніці Романовичів під 6710 (1202) роком: битва сталась «оу Микоулина на рѣцѣ Серетѣ» [ІпатЛ, стб. 717].

Завдяки вказівці на річку можна певно думати про сучасне містечко Тернопільського району та області. І попередню звістку 1144 р. також можна з високою ймовірністю прикласти до Микулинців.

2а. В 6677 (1169) році волинський князь Мстислав Ізяславич вибрався походом на Київ, «и приде к Микулину и ту придоша [к] ему Берендичи вси» [ІпатЛ, т. 2, стб. 533]. Л. Є. Махновець у своєму перекладі відносив цю звістку до Микулина № 2, і за контекстом подій це може бути.

6. В 6878 (1370) р. московський князь Дмитро Іванович пішов походом на Тверське князівство, узяв та спалив городи Зубцов та Микулин і волості [СимЛ, с. 110; цієї звістки немає ні в Софійському 1-у літописі старшого ізводу, ані в Новгородському 4-у літописі, ні в Новгородському 1-у літописі молодшого ізводу]. Охоче вірю, що спалити і зруйнувати москалі можуть – вони і до цього дня (12 червня 2024 року) такі.

І далі в 6978 (1478) р. згадано, що московський великий князь йшов походом на Великий Новгород через Волок, Микулин і Торжок [СимЛ, с. 255].

Контекст згадок вказує на сучасне село на річці Шоша в Лотошинському районі Московської області. Звідси до Зубцова на Волзі – 70 км, до Твері – 50 км, до Волоколамська – 50 км, і до Торжка – 76 км.

Як і у випадку Божеська, важливіше встановити не те, де знаходився отой Микулин (писар СРГ міг цього не знати), скільки встановити джерело його відомостей. Кандидатів тут два – Іпатіївський літопис, безсумнівно використаний в СРГ, та Симеонівський літопис, факт використання якого поки що твердо не доведений (але може бути доведений при розгляді наступних об’єктів). Тому я вольовим зусиллям припускаю Микулинці (№ 5). Клас вірогідності – В.

СРГ системно оминає Тверське князівство – неначе його й на світі ніколи не бувало. Тому припущення тверського Микулина вимагає додаткового твердого обгрунтування.

(247) Стародуб на Лане (248)

Із цією парою записів усе неясно. Є Стародуб і є довжиною 147 км, котра тече собі в Білорусії загалом з півночі на південь і впадає у Прип’ять між Давид-городком та Туровом. Найвизначніше місто на ній – Клецьк, який був уже згаданий в СРГ (186), а ніякого Стародуба на ній нема.

Стародубів в СРГ маємо три: «Стародуб Вочьскыи» (343), «другыи Стародуб на Клязьме» (344) і оцей просто Стародуб. Для нього залишається в Брянській області – так біда в тому, що в ньому немає ніякої річки. Не тільки річки Лань, а й взагалі ніякої.

Брокгауз із Ефроном твердять, що стоїть на струмку Бабинець, який впадає у річку , Вабля – у , а Судость – в Десну.

Таким чином, маємо очевидну помилку в СРГ. Скоріше за все, після Стародуба щось пропущено, можливо, значний фрагмент тексту. Інша можливість – припустити не лакуну, а переміщення фрагменту «на Лане» від Клецька до Стародуба.

Стародуб-Брянський вперше згадано в Повісті временних літ під 6604 (1096) роком саме як город, де князь Олег Святославич оборонявся проти ворогів [ІпатЛ, стб. 220]. Далі згадки маємо в 6649 (1141), 6655 (1147), 6663 (1155), 6664 (1156), 6675 (1167), 6683 (1175) роках [ІпатЛ, стб. 308, 342, 477, 484, 525, 599].

Наступна згадка про Стародуб належить до 6887 (1379) р. [СимЛ, с. 129]. Знову можна думати про ці два літописи як джерело згадки в СРГ. Далі Стародуб кілька разів згадується в сер. 15 ст. [LM 3, p. 30, 41, 51, 66] і в 1488 р. [LM 4, № 138, с. 147].

Приймаю Стародуб-Брянський. Клас вірогідності – А.

(249) Мьглин

Перша згадка про Мглин походить із середини 15 ст. [LM 3, p. 36]. Наступна згадка – у 1503 р. з нагоди литовсько-московського миру, за яким Мглин перейшов до Москви [LM 5, № 118.13, p. 210]. Існування Мглина в 1 пол. 15 ст. можливе, але не підтверджене.

Сучасне місто у Брянській області. Клас вірогідності – А.

(250) Кричев

Нині відомий тільки один – місто у Могилівській області Білорусії. Він уперше згадується в листі Вітовта з 14 липня 1427 р. [hwsze Criczow – CEV, № 1292, p. 775]. Слова hwsze очікувано немає в словниках Г. Коблера (середньої та середньої ). Натомість в обох словниках є слово hus, котре очікувано відповідає сучасному Haus (будинок, дім – в усіх сенсах; в іншому документі Вітовта стоїть «hawsze Nawgrodke» [CEV, № 1206, p. 709]). А. Прохаска, складаючи покажчик, подав цю назву як «Criczow arx» [CEV, p. 1089], тобто замок. Думаю, текст листа все ж не дає твердої підстави для такого розуміння.

Далі Кричів згаданий першій сторінці найдавнішої книги Литовської метрики [LM 3, p. 19, і далі – с. 35, 36, 63]. Цю звістку хибно датують 1440 роком – насправді записи в цій книзі не мають хронологічного упорядкування, і можна тільки говорити, що всі недатовані записи походять десь із середини 15 ст.

Отже, існування цього поселення в 1 пол. 15 ст. – незаперечне. Припускати, що це уже в той час був город, укріплення – немає підстав. Клас вірогідності – А.

(251) Козелеск

Сучасне місто в Калузькій області вперше згадане в 6654 (1146) році [ІпатЛ, стб. 332] і далі в 6662 (1154), 6732 (1224) 6745 (1237) роках [ІпатЛ, стб. 468, 741, 779].

У виписках М. Карамзіна із Троїцького літопису згадано про напад московського війська на Козельськ в 6914 (1406 р.) [СимЛ, с. 281]. Далі маємо згадку про напад Литви на Козельськ в 6953 (1445 р.) [СимЛ, с. 192]. Отже, існування Козельська в 1 пол. 15 ст. є безспірним. Клас вірогідності – А.

В СРГ є ще одна згадка про той самий Козелеск – в позиції 296.

(252) Рыбческ

Ніхто з дослідників не висловив ніяких міркувань стосовно цієї назви. Судячи з форми, це мало би бути поселення на річці Рибча, але такої річки нині не видно, є тільки село у Кременецькому районі Тернопільської області, але там немає ніякої річки, село лежить якраз на вододілі Вілії та Гориньки.

Невідомий об’єкт. Клас вірогідності – Г.

(253) Словенеск

16 липня 1446 р. князь Андрій Володимирович (онук Ольгерда) склав заповіт, у якому перелічив свої маєтки: «Айну, Словенеск, Могилное, Каменец, Логожеск, Илемьницю и Полонное» [АЗР, т. 1, № 46, с. 59].

Далі 25 серпня 1484 р. великий князь литовський Казимир розглядав скаргу за маєтки князів Кобринських – «именья Аину, а Могильную, а Словенъск, а Илемницу, а Полоный» [LM 6, № 84, с. 118].

Де все це знаходилось? Найбільш зрозумілим є Логойськ, про який вже була мова вище. Айна – це мабуть сучасне містечко в 10 км на північний захід від Логойска.

Про не існуюче нині поселення Полонна є досить у Вікіпедії. Воно знаходилось поблизу сучасного містечка Сенненського району Вітебської області, у 139 км на північний схід від Логойська. Я не перевіряв, наскільки обгрунтовані твердження названої статті.

Ілемниця може відповідати сучасному поселенню в Толочинському районі Вітебської області. Воно лежить у 15 км на південний схід від орієнтовного місця Полонної і у 141 км на схід від Логойська. Історію його простежують з 1579 року.

Є ще деревня у Бялиницькому районі Могилівської області (140 км на схід від Логойська) та інша у Вітебському районі й області (218 км на північний схід від Логойська).

Могильна – може бути сучасним містечком Узденського району Мінської області (105 км на південний захід від Логойська), котре відоме з 1520 року. Є також деревня Столинського району Берестейської області (248 км на південь від Логойська), відоме з 2 пол. 16 ст., також деревня Лельчицького району Гомельської області (256 км на південь від Логойська, від 1964 р. зветься Мірнае).

Каменец – окрім добре відомого Берестейської області (335 км на південний захід від Логойська) маємо ще деревню у Мінському районі та області (28 км на захід від Логойська).

Нарешті, для Словенеска М. Тихомиров слідом за М. Любавським вказав село у Воложинському районі Мінської області, у 95 км на захід від Логойська. Історія його невідома.

Висновок з цих пошуків може бути такий. З розглянутих документів проглядаються дві території: 1, Логойськ + Гайна + Кам’янець-Мінський; 2, Полонна + Лемниця-Толочинська. Претенденти на звання Словенеска та Могильної лежать далеко від цих територій, чи входили вони в маєтковий комплекс князя Андрія 1446 р. – з упевненістю сказати важко.

Одного співпадіння назви для маловідомого об’єкта недостатньо для ототожнення. Треба ще бути певним, що названий об’єкт був якось відомим у часи СРГ. Отже, Словенеск слід вважати невідомим об’єктом. Клас вірогідності – Г.

(254) Серпееск

Маємо тільки одного кандидата на цю назву – сучасне село у Мещовському районі Калузької області.

В 6914 (1406) р. великий князь московський Василь 1-й послав був воєвод захопити Серпейськ, але їм це не вдалося [виписка М. Карамзіна з Троїцького літопису – СимЛ, с. 281].

В 7001 (1493) р. москалі спробували захопити литовський город Серпейськ, але литовці його відбили [СимЛ, с. 277].

Таким чином, Серпейськ виходить новим городом, заснованим незадовго перед 1406 роком. Клас вірогідності – А.

(255) Голотическ

Об’єкт з точно такою назвою вперше і востаннє згаданий у «Повісті временних літ» під 6579 (1071) р.: «побѣди Ярополк Всеслава оу Голотичьска» [ІпатЛ, стб. 164]. Всеслав на той час княжив у Полоцьку, і тому думають, що битва була десь у Полоцькому князівстві. Припущення, висловлені щодо розміщення – безпідставні.

Таким чином, ми знаємо джерело, з якого писар СРГ узяв цю назву, але не знаємо її локалізації, як не знав цього і сам писар. Можемо вважати його літературним городом, а такі назви – повторюся – становлять велику цінність для мого дослідження. Клас вірогідності – Е.

(256) Шюмеск

М. Тихомиров слідом за М. Любавським з його приводу написав: «Это, по-видимому, местечко Шумск бывшей Виленской губернии и уезда» [ТМН2, с. 115].

Думаю, це неможливо. Про село у Вільнюському районі Литви пишуть, що в 17 ст. воно звалось Поляни (по-литовськи Laukininkai), а назву Шумськ отримало в 1696 році, коли поселенням почав володіти Микола Шумський.

Справжній Шюмеск (в точно такій формі!) вперше згадано в Іпатіївському літописі під 6657 (1149) роком: «Володимер приступил бѧше ближе к Шюмьску» [ІпатЛ, стб. 387]. Далі маємо згадки 6660 (1152) р. – «Шюмеск»; 6679 (1171) р. – «Шюмеск»; 6716 (1208) р. – «из Дорогобоужа со многими вои и Шюмьска»; 6739 (1231) р. – «оу Шоумьска… переидеть рѣкоу Велью на Шоумьскъ»; 6769 (1261) р. – «оу Шоумьски» [ІпатЛ, стб. 454, 546, 724, 767, 849].

Отже, давніші звістки подають форму Шюмеск, а починаючи з (орієнтовно) 2 чв. 13 ст. – Шоумьск. Далі в середині 15 ст. згадано «Смордов а Туря под Шумъском» [LM 3, p. 63].

Таким чином, джерелом назви в СРГ виступає Іпатіївський літопис (власне, Київський літопис 12 ст. у його складі). Сучасне місто у Кременецькому районі Тернопільської області. Клас вірогідності – А.

(257) Олешеск

Точно така назва нині невідома. В ранніх книгах Литовської метрики (3 – 6) такої назви немає. Сам М. Любавський не міг його знайти, хоча й згадував про Олеську волость десь біля Браслава [ТМН2, с. 114].

Інші дослідники виправляють Олешеск на Олешшя. Це урочище (ані разу не город!) досить часто згадується в літописі: «Д[а]в[ы]д зая Грѣчнѣки во Олешьи» [6592 / 1084 р., ІпатЛ, стб. 387]; «ходиша до Олешья» [6661 / 1153 р., там же, стб. 465]; «Берладники оже бѧхуть Олешье взѧли» [6668 / 1160 р., там же, стб. 505]; «възвратисѧ опѧть Гюрѧта из Олешья» [6672 / 1164 р., там же, стб. 522]; «придоша лодья из Олешьѧ» [6721 / 1213 р., там же, стб. 735].

Останній раз Олешшя згадується у зв’язку з битвою на Калці під 6732 (1224 р.): «не дошьдъше Ольшья, и сташа на Днепре» [Н1Л, с. 62]; «не дошедше Олешьѧ и сташа на Днѣпрѣ» [ЛЛ-2, стб. 505].

Це Олешшя на нижньому Дніпрі досить упевнено пов’язують із сучасною назвою міста Херсонського району й області.

Можливо, писар СРГ реконструював назву «город Олешеск» із літописної назви урочища. Але інших прикладів такої творчої роботи писаря ми не маємо, тому припущення дуже й дуже слабке. Цю назву не вдається витлумачити. Клас вірогідності – Г.

(258) Муравин

Нині відомі нечисленні люди із прізвищем Муравин, але таких географічних назв немає.

Тому дослідники нічтоже сумняшеся заміняють Муравин на Муравицю / Млинів:

В Списке Деревску предшествует Муравин, который следует отождествлять с древнерусским городом Муравица (ныне – п. Млинов Ровенской области Украины) [Артамонов Ю. А. о монастырском землевладении в Древней Руси. – Древняя Русь. Вопросы медиевистики, 2016 г., № 1 (63), с. 23].

Ні, не слід так ототожнювати. Мурав-ин – топонім, утворений від антропоніма Мурав / Мурава, а Мурав-иця має інший формант (як Солониця, Тисмениця, Колодниця і т. д.). В одні тільки Львівській області топонімів на -иця більше сотні, і ані один із них не має виразних ознак походження від імен людей.

Невідомий об’єкт. Клас вірогідності – Г.

(259) Деревеск

Нині ніякого поселення Деревеск ніже Деревск не відомо. Ю. Артамонов у цитованій статті цілком довільно вказує на сучасне село Дерев’яне Рівненського району, хоча було ще інше (нині у складі Костополя в тій же Рівненській області). Ще одне є в Кам’янець-Подільському районі Хмельницької області і – у Карелії, на березі Онезького озера.

Так це ж далеко! – Ну, Холмогори ще далі (460 км на північний схід від Дерев’яного), а вони ж в СРГ є.

Словом, зведення назви Деревеск до основи Дерев- нічого не дає позитивного, і таке припущення треба відкинути.

Невідомий об’єкт. Клас вірогідності – Г.

(260) Избореск

Ще одна копія псковського Ізборська. Одна вже була раніше (159), а справжній Ізборськ ще буде далі (434). Подвоєння назви. Клас вірогідності – Ж.

(261) Вевереск

Вевереск, судячи з форми назви – це поселення на річці Вевера / Веверка, і от якраз така річка знайшлася. Нині вона зветься , має довжину 15 км, впадає в річку Лебяду, а та – у Німан (все у Лідському районі Гродненської області). Білоруська вавёрка, як і наша вивірка – це звірятко, що частіше зветься білкою.

На цій річці лежить однойменна деревня . Її історія висвітлена у корисній статті [Лаўрэш Л. . – Лідскі летапісец, 2021 г., № 1 (93), с. 18 – 28]. З неї видно, що костел св. Трійці у Ваверці було засновано у 3-й чв. 15 ст. (акти від 1463 та 1479 років). Звістка про його заснування в 1413 р. походить із підробленого документа.

Виходить, що Ваверка в цей час була досить значним поселенням, хоча й не городом. І це виключає можливість прийняти її за Вевереск із СРГ. Якби писар СРГ знав про цю Ваверку і думав про неї, він би так і написав – Ваверка, як у сотнях інших випадків, але в СРГ написано інакше.

В. Седов у цитованій вище статті вказав на городище 12 – 13 ст. біля деревні Костенево ( Щучинського району Гродненської області) як на давній Вевереск [Седов В. В., op. cit, с. 29 – 30].

Не думаю, що так може бути. 1, маленьке нічим не примітне городище було покинуте задовго до часу складання СРГ; 2, Костенево лежить у 16 км на південний захід від Ваверки; 3, ще істотніше – Костенево лежить на річці Костеневка, котра впадає у Лебяду з правого боку, в той час як Вавёрка впадає в Лебяду з лівого боку. Припустити, що жителі Вевереска – Костенева переселились за пів-дня дороги на нове місце, заснували там нове поселення із подібною, але не тотожньою назвою і одразу забули назву недалекого урочища – все це неможливо.

Невідомий об’єкт. Клас вірогідності – Г.

(262) Мереск

Така назва нині невідома. Форма її може вказувати на «город на річці Меря», але й річка така невідома. Припускають, що колись-то в Московії існували «», але вони, здається, є дослідницькою конструкцією, а жоден з цих станів у давніх документах не звався «мерским» (мерянським, від назви племені ).

Невідомий об’єкт. Клас вірогідності – Г.

(263) Пустаа Ржова на Волге (264)

Знову, як і у випадку зі Стародубом на Лане, кожен з цих об’єктів сам по собі не викликає сумнівів: Пустая Ржева знаходилась біля сучасного у Псковській області, а на знаходиться (Ржева Володимирова).

Волга – дуже велика ріка, і переплутати її з чимось іще неможливо. Просто писар СРГ помилився, помістивши на Волзі Пусту Ржеву замість справжньої Ржеви (Ржова – № 398 в СРГ).

Із Пустою Ржевою ситуація дуже непроста [Янин В. Л., Бассалыго Л. А. Пусторжевская земля в XV в.: территория и границы. – Отечественная история, 1993 г., , с. 108 – 123]. У статті детально простежена географія Пусторжевського повіту (уезда) за писцовою книгою 1583 р., дані якої дослідники екстраполюють назад, у 15 ст. Але в цій книзі немає самої Пустої Ржеви. Ранні згадки про Ржеву (1406, 1435) не називають її «Пустою», вперше така назва зафіксована в СРГ. В цитованій вище записці про ржевську данину (1478..1479 рр.) також немає «Пустої»: «Ино наехал княз Лыко на Ржову и на Луки и тут во Ржове…» [LM 4, № 140, p. 149; шановні автори статті помилились, зазначивши на с. 118, нібито в цій записці «Пустая Ржова» не згадується].

В «Разрядной книге» маємо записи про воєвод «во Ржеве и в Заволочье» (7075 / 1567, 7084 / 1576, 7086 / 1578) і тільки в 7088 (1580) р. – «во Ржове Пустой и в Заволочье» [ – М.: 1974 г., с. 49, 131, 152, 169]. Таким чином, «Пустая Ржова» в СРГ випереджає пізніші згадки такої назви більше ніж на століття.

Остаточно автори висловлюють припущення, що Пуста Ржева – це сучасна деревня Бежаницького району Псковської області у 30 км на південний схід від Новоржева. Приймаю цю локалізацію із застереженням. Клас вірогідності – В.

Спроба В. Кучкіна витлумачити «на Волге» (СРГ 264) як назву города [Кучкин В. А. К изучению процесса централизации в Восточной Европе (Ржева и её волости в XIV – XV вв.). – История СССР, 1984 г., № 6, ]. вважаю непотрібною і непереконливою. Прийменник «на» скрізь в СРГ позначає назву ріки, не бачу найменшої причини думати, що в записі 264 стоїть щось інакше. В. К. посилається на грамоту Ольгерда 1371 р. [Русская историческая библиотека, 1880 г., т. 6, приложение, № 24, стб. 137 – 138], де в грецькому оригінальному тексті стоїть «τὀ Βόλγο», а в російському перекладі – «Волго». Хоча в тексті немає ніякого «города», В. К. упевнено вказує на сучасне озеро , біля якого по його мислі мав би стояти отой «город». Грецьке слово грамоти можна читати не тільки як Волго, але також і як Болго (ну, як василевс / базилевс, чи вівліофіка / бібліотека). Чим би не було оце загадкове Болго / Волго, воно не має стосунку до СРГ.

(265) Мелечя

Назва Мелечя нині невідома, але відомі два об’єкти із подібною назвою – Мелеча: у Демянському районі Новгородської області та невелика (95 км) на півночі Тверської області (гирло її лежить у 130 км на північ від Твері).

Через системну відсутність в СРГ тверських об’єктів річка нам мало підходить, а от деревня Мелече може знадобитись, хоча вона лежить в Новгородській землі і тут виглядає не на місці (як і новгородська Морева – 231). Приймаю цю деревню із застереженням. Клас вірогідності – Б.

(266) Селук

Така назва нині невідома. Була колись стаття В. Успенського [Успенский В.П. Литовские пограничные городки: Селук, Горышин и другие. – Тверь, 1892 г.], але її нині в Мережі немає. Можливо, писар СРГ прийняв початкове в за прийменник і так Вселук перетворився на Селук.

В 1371 р. Ольгерд скаржився, що лиха Москва забрала в нього «τὀ Κλήτζεν, τὀ Βσέλουκ» (Кличен, Вселук) [Русская историческая библиотека, 1880 г., т. 6, приложение, № 24, стб. 137 – 138].

Далі 20 жовтня 1483 р. московський великий князь виставив грамоту для свого молодшого брата Бориса, якою було розмежовано землі Великого Новгорода, належні великому князю, і землі Ржевського повіту, належні князю Борису [ДДГ, № 77, с. 290 – 292]. Коментуванню цього документу В. Кучкин присвятив спеціальну статтю [Кучкин В.А. Межевание 1483 г. и вопрос о древней новгородско-смоленской границе. – Новгородский исторический сборник, 1984 г., вып. 2 (12), с. 165 – 174]. Розібравши масу топонімів, згаданих у грамоті, В. К. дійшов висновку: «Вселук стоял на мысе между озерами Вселуг и Пено… Рубеж Вселука с новгородским Стержем вырисовывается благодаря упоминанию в грамоте 1483 г., кроме оз. Улеино, Ермолкина ручья, р. Волги, р. Старой Волги и р. Руны, которые отыскиваются на карте» [с. 174, 171].

Наступна згадка ржевської «волости Всолук (!)» міститься у заповіті сина князя Бориса Васильовича – Федора Борисовича, складеному в 1506 р. [ДДГ, № 98, с. 407].

Далі «волость Вселун (!)» значиться серед волостей, які цар Іван 4-й в 7073 (1565) році забрав в опричнину [ПСРЛ, 1906 г., т. 13, ч. 2, с. 395].

Далі Вселуцька волость докладно описана в писцових книгах 1587..1589 та 1635..1642 років, котрі поки що не опубліковані [Фролов А. А. по исторической географии земель Ржевы Володимеровой. – Вестник Тверского университета, серия история, 2013 г., вып. 3, с. 60 – 61].

Аналізу топоніму Вселук присвячена стаття В. Васильєва [Васильев В. Л. о балто-славянской гидронимии исторических новгородско-псковских земель (Вселуг, Долосцо). – Вопросы ономастики, 2021 г., т. 18, № 1, с. 113 – 127].

Так виглядає все-луко-знавство на сучасному етапі, на 11-у році агресивної війни злочинної імперії зла, тобто Росії, проти незалежної України.

Ріка Волга, коли тече Валдайською височиною, охоче розливається озерами, і от озеро – це одне з них. Воно закінчується виразним півостровом, на кінці якого стоїть деревня Пеновської округи Тверської області. Нижче цього півострова Волга утворює озеро Пено, котре закінчується біля однойменного містечка.

Ріка Руна має виток в озері Истошня, тече із заходу на схід і через 15 км впадає у Волгу між озерами Стерж на півночі й Вселуг на півдні. Від її гирла до деревні Вселуки – 15 км на південь.

Отже, деревня Вселуки лежить у 130 км на північний захід від Ржева й у 80 км на північний схід від Торопця, але волость належала до Ржева, мабуть з огляду на зручний шлях по Волзі. Чи був там якийсь город, укріплення – з письмових згадок не видно. Клас вірогідності – Б.

(267) Въсвято

Точно така назва нині невідома, але добре відома з Новгородського 1-го літопису: «Воеваша Литва около Торопця; и гонися по них Ярослав с новгородци до Въсвята, не угони их» (6731 / 1223 р.), «Тои же зиме придоша Литва… Князь же Ярославъ съгони е на Въсвяте и наворопи на не» (6733 / 1225 р.); князь Олександр «поеха в мале дружине, и срете иную [литовську] рать у Въсвята» (6753 / 1245 р.) [Н1Л, с. 61, 64, 79]. Контекст згадок досить упевнено вказує на сучасне місто на півдні Псковської області.

В ранніх книгах Литовської метрики цієї назви немає. У згаданому вище договорі 1508 року великий князь московський зобов’язався не вступатися «в Св[я]то», котре залишилось за Литвою і за контекстом переліку знаходилось десь біля Вітебська. Це відповідає розташуванню Усвят.

Наказ заснувати город Усвяти віддав цар Іван 4-й – так сказано в його заповіті 1572 р. [ДДГ, № 104, с. 440]. Думаю, це було уже під час Лівонської війни.

Видно, що в 15 ст. це місце не було чимось визначним, а згадки 13 ст. взагалі можуть стосуватись урочища чи річки. Можливо, запис запозичено з Новгородського 1-го літопису. Клас вірогідності – Б.

(268) Зижеч

Назва у точно такій формі відома з Новгородського 1-го літопису: «биша я [литву] под Торопчемь… и би я под Зижьчемь» (6753 / 1245 р.) Так в старшому ізводі, а в молодшому «под Жизичемь» [Н1Л, с. 79, 304]. Далі маємо згадку в СГС «Zzÿzzecz» (1432 р.). У згаданому вище договорі 1508 р. значиться Жижецька волость, яку захопила Москва.

Нині відомо Жижецьке озеро, на березі якого стоїть деревня Куньїнського району Псковської області. Це 30 км на південний захід від Торопця, що добре відповідає контексту згадки 1245 р. Форма назви наводить на думку про запозичення із Новгородського 1-го літопису. Клас вірогідності – Б.

(269) Ерусалим

Нарешті трапилась назва, відносно якої можна не мати ніяких сумнівів. Це – сучасного Ізраїлю.

А як же він потрапив у число «литовських городів» СРГ? Не знаю, просто читаю так, як написано.

Спроби дослідників «врятувати ситуацію» вказівками на Єрусалимську слобідку, котра нібито існувала у Кашині [Ююкин М. А. Этимологический словарь летописных географических названий северной и восточной Руси. – М.: Флинта, 2015.] або на деревню (12 км на південь від Пскова, історія її невідома самим москалям) [Терентьев В. О., Терентьева Н. М. Ерусалим. Таинственный город из «Списка русских городов дальних и ближних». – «Воротынские чтения», Вологда, 2023 р., с. 152 – 161] – слабкі й непереконливі. (Обидві названі роботи недоступні в Мережі, тому я їх не читав.)

У християн є таке свято – «Вхід господень у Єрусалим», і відповідно є церкви з такою посвятою. Їх небагато (), але вони є, і територія довкола такої церкви цілком може зватись Входо-Єрусалимкою чи просто Єрусалимкою. Але псковська Єрусалимка і того не мала – вона мабуть завжди була деревнею (поселенням без власної церкви) і маючи нині населення 7 чоловік, навряд чи колись власну церкву матиме.

Отже, Єрусалим у Палестині. Клас вірогідності – А.

(270) Ржищев

Нині маємо два поселення з точно такою назвою:

1. Село у Луцькому районі Волинської області, найдавніша згадка про яке пов’язана із церквою 18 ст.

2. Місто на Дніпрі в Обухівському районі Київської області. Історію його починають прямо із надання магдебурзького права в 1506 р. великим князем Сигізмундом 1-м. Якщо це правда, то вийде, що це було на самому початку його правління, бо він був проголошений великим князем допіру в жовтні 1506 р. В 6-й книзі записів Литовської метрики, котра містить документи початку правління Сигізмунда 1-го, такого привілею нема. Якщо він справді колись існував, то дійшов до нас, мабуть, у якомусь пізнішому підтвердженні (я його не шукав).

Із зусиллям приймаю Ржищів на Дніпрі. Клас вірогідності – В.

(271) Белобережье

Топонім досить поширений, означає «білий берег» – і тільки. Чому берег може бути білим? Від покладів мармуру, або крейди, або вапняку (білого каменю), або нарешті від білого кварцевого піску (кварц сам по собі безбарвний, тому пісок з нього – білий; якщо пісок жовтий або навіть червоний – це домішка окислу заліза). Оце останнє білобережжя можна знайти прямо в Києві: на відміну від виразно жовтого піску по берегах Дніпра, пісок на нижній Десні значно біліший, і по контрасту можна назвати це Білобережжям.

Я спеціально не займався Білобережжям, але знайшов їх два: одне – біля впадіння річки Дьоржа у Волгу в Тверській області [докладніше: Жарких М. І. Міфічна «битва на Синій Воді». – К.: 2017 р., розділ «Волость Синя»], а друге – на Дніпрі біля Кременчука [докладніше: Жарких М. І. Терехтемирів. – К.: 2013 р., розділ «Урочище Білобережжя»].

Окрім того, хрестоматійно відоме «ста зимовать в Бѣлобережьи» зі статті «Повісті временних літ» за 6479 (971) р. [ІпатЛ, стб. 61]. Сучасним українським патріотам заманулось розмістити його на кінці Кінбурнської коси, де в 2009 р. було утворено національний природний парк «». Чому б і ні? Не зимував там князь Святослав – ну, так ще колись зазимує, нікуди не подінеться.

Далі є село у Дубенському районі Рівненської області, а ще містечко на Десні біля Брянська, а ще є містечко у тій же Брянській області, і так далі.

Все це не переконало Г. Козубовського, котрий цілком довільно і фантазійно умістив Білобережжя зразка 1363 року на ріці Бог (Південний Буг) – якраз там, де такого топоніма ніхто не знає [Козубовський Г. А. літописного Білобережжя XIV ст. – Археологія і давня історія України, 2022 р., № 2 (43), с. 351 – 378]. Ну, він у нас вчений, археолог, йому можна створювати «проблеми» з нічого і дурниці писати.

З усього цього для тлумачення СРГ надається тільки Білобережжя з літопису. Писар СРГ, думаю, не мав поняття про його розташування (як і ми його не маємо), але мав літопис! Клас вірогідності – Б.

(272) Самара

Назва досить поширена. Якщо не зважати на старорежимну , яка колись-то (у 9 – 8 ст. до н. е.) була столицею Ізраїльського царства, та на місто в сучасному Іраку, залишаються назви в Україні та Росії:

1, ріка , котра впадає у Дніпро в Дніпрі (ну, в Січеславі!).

2, ріка , яка впадає у Волгу в місті Самара.

3, велике місто на Волзі у гирлі однойменної ріки.

4, невелике село в Сумському районі і області.

5, маленькі деревні в Росії, із яких принаймні чотири лежать у смузі, охопленій СРГ.

Ріка Самара в Україні згадана в Іпатіївському літописі під 6660 (1152) р.: «Б[ог]ъ ему [князю Мстиславу Ізяславичу] помогл Половци побѣдити на Оуглѣ [Орілі] и на Самарѣ» [ІпатЛ, стб. 460].

Наступні згадки про цю ріку містяться у листі кримського царя Менглі-Гірея до московського великого князя Івана 3-го з травня 1491 р. [Сборник Русского исторического общества, 1884 г., т. 41, № 29, с. 110] та в листі того ж Івана 3-го з травня 1502 р. [там же, № 82, с. 416].

Можна зробити висновок, що про цю степову ріку знали й пам’ятали весь час, тільки через велику віддаль від постійних поселень не було нагоди про неї згадувати. Думаю, в СРГ на цьому місці згадана ріка на підставі запису в Іпатіївському літописі. Звичайно, в «Торопецьку» групу ця назва потрапила помилково. Клас вірогідності – А.

В. Кучкін слушно відкинув припущення, буцімто в СРГ згадана волзька Самара, і вказав на дніпровську Самару, але без потреби вигадав «город Самару» на ній [Кучкин В. А. и поволжские города в XIII–XVI в. – Древняя Русь. Вопросы медиевистики, 2012 г., № 4 (50), с. 32, прим. 27].

(273) Броницарев

Така назва нині невідома і звучить досить дивно. Природно, що дослідники узялися ділити її на частини, думаючи, що тут дві назви помилково записані одним словом.

Наприклад, Бабенко і Комаров пропонують поділити його на «Броница, Рев» [Бабенко А. А., Комаров О. В. – факт или историографический миф? – Novogardia, 2020 г., № 2(6), с. 143] і думають, що ці пункти знаходились на Брянщині. Для цього вони вказали на записи Литовської метрики. Чи справді ці записи нам допомагають?

1, «у Ревнах пашня у Середника» [LM 3, p. 38]. Де воно знаходилось – ніяких вказівок метрика не дає. З натяжкою можна приточити сюди «селцо в Бранском жо повете на имя Ревен» [LM 6, № 236, p. 163].

Є село у Карачевському районі Брянської області (42 км на південний схід від Брянська) і ще село у Навлинському районі тієї ж області (30 км на південь від Брянська). Між цими селами – 36 км. Обидва села претендують на першу згадку в 1457 р. (мабуть на підставі 3-ї книги метрики, запис у якій, прецінь, не датований).

2, «дано селищо Бронничи» [LM 3, p. 42]. Де воно знаходилось – у метриці нема вказівки. Мережа запевняє, що сучасне місто (54 км на південний схід від Москви) вперше згадане в 1453 році під назвою Бронниче.

3, «село Росашов да приселок Бронники» [LM 3, p. 63]. Знову невідомо, де вони знаходились.

Назв із коренем Брон- відомо немало, і без додаткових вказівок між ними можна блукати довго і безуспішно. Поселень із назвою Рев невідомо взагалі. Отже, гіпотеза невдала, нічого не пояснює.

М. Тихомиров пропонував розбивку «Брони, Царев» [ТМН2, с. 116], але не запропонував локалізацій, котрі так само невідомі. Мені здається, що така розбивка натякає на переклад якоїсь татарської назви, але запропонувати конкретну гіпотезу я не вмію. Клас вірогідності – Г.

(274) Осечен

Перша згадка про Осечен міститься у Новгородському 1-у літописі молодшого ізводу під 6843 (1335) р.:

Воеваша Литва Новоторжьскую волость на миру; и послав князь великыи, пожже городкѣ Литовьскыи Осѣчен и Рясну… [Н1Л, с. 347].

Наступна згадка міститься у скарзі литовського князя Ольгерда 1371 р. – Москва забрала в нього «τὀ Ὀζηέτζενο, τὀ Γορήσενο, τὀ Ῥάσνου» (Озіетцено, Горишено, Расну) [Русская историческая библиотека, 1880 г., т. 6, приложение, № 24, стб. 137 – 138]. Знову тут бачимо Осечен у парі з Рясною.

Далі 14 жовтня 1477 р. князь Борис Васильович Волоцький своїм заповітом віддав своїй княгині «во Ржеве Осечен, да Рясну…» [ДДГ, № 71, с. 250].

Так само його син князь Федір Борисович в 1506 р. заповідав своїй княгині «во Ржове… Горышин… да Осечен…» [ДДГ, № 98, с. 407].

Дослідники вважають, що Осечен був городом, і його вказують на правому березі Волги біля деревні Ржевського району Тверської області, у 42 км на північний захід від Ржева [Исланова И. В., Марецкий А. В., Олейников О. М. (ранний железный век и раннее средневековье). – Тверской археологический сборник, 2007 г., т. 2, вып. 6, с. 132 – 146].

Все це добре, але чому саме це городище має бути Осеченом? Ну, так сказав протоієрей Успенський [Успенский В.П. Литовские пограничные городки: Селук, Горышин и другие. – Тверь, 1892. Робота недоступна в Мережі], то тепер не випадає сумніватись. А між тим археологічні дослідження, описані в цитованій статті, показують залишки раннього залізного віку (орієнтовно кінця 1 тис. до н. е.), далі потужний культурний шар часів Київської Русі, а для пізнішого часу згадано тільки «могильные ямы позднесредневековых захоронений», котрі перерізають отой шар. Ясна річ – використання території городища як цвинтаря виключає можливість одночасного функціонування укріплення. Знахідок 14 – 16 ст., яких можна було очікувати з огляду на письмові згадки, не знайдено, і це в парі з відсутністю топонімічних слідів змушує відмовитись від запропонованої локалізації.

Немає сумніву, що Осечен знаходився десь біля Ржева, але точне місце його наразі не виявлене. Клас вірогідності – Г.

(275) Рясна

Це поселення, як ми бачили вище, виступає у письмових джерелах у парі з Осеченом. Дослідники вказують на деревню Старицького району Тверської області, у 50 км на північ від Ржева [Янин В. Л. Новгород и Литва: пограничные ситуации XIII – XV веков. М.: 1998 р., ]. З цим слід погодитись. Клас вірогідності – А.

(276) Тур

Топонім досить поширений, може означати як поселення, так і річку. Навіть якщо відхилити у Франції, Швейцарії, Угорщині та Румунії, то залишаться назви в Україні, Білорусії, Польщі та Росії. Є з чого обирати.

Але палець В. Л. Яніна потрапив не на об’єкт із точним співпадінням, а на подібну назву Туры [Янин В. Л. Новгород и Литва: пограничные ситуации XIII – XV веков. М.: 1998 р., ]. Так до 1917 року звався погост у Торопецькому повіті, котрий від 1923 р. зветься (нині це покинута деревня).

Тура згадана серед торопецьких волостей в заповіті московського великого князя Івана 3-го 1504 р. [ДДГ, № 89, с. 357]. Далі Туру згадано серед торопецьких волостей в заповіті царя Івана 4-го 1572 р. [ДДГ, № 104, с. 438]. Нема сумніву, що тут маємо згадки про Туру, вказану Яніним.

Але географічних назв з основою Тур- досить багато, і залишається сумнів: чи Тур з СРГ – це справді оця Тура, чи Турово в Пусторжевському повіті, згадане вище, чи ще щось. Приймаю Туру-Торопецьку з великими застереженнями. Клас вірогідності – В.

(277) Копорья

Назва повторює назву Копорья № 424, котре розміщене краще, серед новгородських об’єктів. Це вже третій випадок, коли новгородські об’єкти потрапляють в «торопецьку» групу. Клас вірогідності – Ж.

(278) на Порозе

Копорье стоїть на маленькій (21 км) річці , котра впадає у річку Воронка, а та через 1 км впадає у Фінську затоку Балтійського моря. Назва річки – похідна від Копорья, чи є на ній якісь пороги – наука не знає.

Річки із назвою Порог невідомі, а самі річкові пороги (апелятив) досить поширені. На верхній Волзі відомі у 60 км на північний захід від Ржева, приблизно на половині дороги із Ржева до Вселук. Можливо, в СРГ випадково пропущено назву поселення, котре знаходилось біля цих порогів. Нотую для подальших пошуків.

Невідомий об’єкт. Клас вірогідності – Г.

(279) Карачев

Назва унікальна і безспірно стосується сучасного у Брянській області. Клас вірогідності – А.

Город вперше згадано в Іпатіївському літописі під 6655 (1147) роком : «побѣже С[вя]тослав из Новагорода [Сіверського] Корачеву» [ІпатЛ, стб. 334; ЛЛ-2, стб. 314], далі під 6663 (1155), 6693 (1185) р. [ІпатЛ, стб. 479, 637, 645]; під 6701 (1193) р. маємо сучасну форму Карачев [ІпатЛ, стб. 679].

В середині 15 ст. маємо згадки: «у Корачове… Корачов… у Корачове 4 бобровники» [LM 3, p. 42, 44, 45], що вказує на приналежність поселення до Литви.

(280) Торуса

Перша непряма згадка належить до 6883 (1375) р., коли в числі московської коаліції проти Твері названі «княз Семен Костянтинович Оболенский, князь Иван, брат его, Торушский» [СимЛ, с. 116]. Далі в тому ж літописі під 6716 (1408) р. згадано про «мор на люди в волостях… Торуских» [СимЛ, с. 155]. Далі в 6988 (1480) р. Торуса згадана в описі походу царя Ахмата на Московське князівство [СимЛ, с. 267].

В 1390 р. великий князь московський Василь 1-й уклав договір зі своїм стриєм Володимиром Андрійовичем. В цьому договорі він висловив намір захопити Муром або Торусу [ДДГ, № 13, с. 38].

Безспірне сучасне місто на Оці в Калузькій області. Клас вірогідності – А.

М. Тихомиров зауважив:

На реке Малый Туд стоит село Тарусы; возможно, что здесь и был город Таруса, показанный в этом месте в «Списке русских городов», который не следует смешивать с Тарусой на Оке [ТМН2, с. 117].

До цього погляду приєднався В. Янін у названій вище статті.

Така справді існує у Тверській області, у 70 км на захід від Ржева. І тільки. Історія її невідома, чому вона мали би існувати уже в 15 ст. – неясно. Думаю, точне співпадіння назви з містечком на Оці, котре безспірно існувало в 14 – 15 ст., робить цей здогад зайвим.

(281) Туд

Сучасна ріка має довжину 103 км, тече у Тверській області із заходу на схід і впадає у Волгу трохи вище від деревні Харино Ржевського району. Від Ржева до її гирла – 35 км. Давніше ця ріка звалася Туд.

М. Тихомиров вважав, що Туд із СРГ – це сучасне село у 13 км від гирла Тудовки [ТМН2, с. 116]. Давніші дослідники, а за ними й В. Янін вказують на біля гирла Тудовки, де має бути урочище «Городок» [Янин В. Л., op. cit.].

Звичайно, було би більш переконливо, якби були свідчення існування якогось поселення на ріці Туд в 14 – 15 ст. Наразі можна прийняти назву в СРГ за назву річки. Клас вірогідності – А.

(282) Сижка

Вперше Сижка згадана у скарзі Ольгерда 1371 р.: «τὀ Ρζόβα, τὀ Σήζκα, τὀ Γούδην» (Ржобу / Ржову, Сизку, Гудин) [Русская историческая библиотека, 1880 г., т. 6, приложение, № 24, стб. 137 – 138]. Чим була ця Сижка – з документа не видно.

Далі в 1449 р. великий князь московський Василь 2-й уклав мирний договір із польським королем Казимиром 4-м, і в ньому Ржева з волостями визнана московським володінням. В описі границі згадано орієнтир «на верх Сижки» [ДДГ, № 53, с. 160]. Тут чітко видно, що Сижка – це ріка.

Наступний договір уклав у 1494 р. син Василя – великий князь московський Іван 3-й із сином Казимира – великим князем литовським Олександром. В ньому розділ про Ржеву точно повторює договір 1449 р., включно із фразою «на верх Сижки» [ДДГ, № 83, с. 329].

Ця маленька (74 км) ріка нині зветься , тече вона у Тверській області із заходу на схід і впадає у Волгу з правого боку біля деревні Ржевського району. Її гирло знаходиться у 18 км на захід від Ржева.

Дослідники рубежа 19 – 20 ст., а слідом за ними і В. Янін локалізують «» у гирлі р. Сижка, де мав би знаходитись Никольський погост (Никола Сишка) [Янин В. Л. Новгород и Литва: пограничные ситуации XIII – XV веков. М.: 1998 р., ]. Такого погоста нині там немає.

Можна погодитись тільки з тим, що в 14 – 15 ст. була відома ріка Сижка – і тільки. Клас вірогідності – А. Ніякого поселення чи тим більше укріплення з наведених згадок не видно.

(283) Горышон

Перша згадка міститься у скарзі литовського князя Ольгерда 1371 р. – Москва забрала в нього «τὀ Ὀζηέτζενο, τὀ Γορήσενο, τὀ Ῥάσνου» (Озіетцено, Горишено, Расну) [Русская историческая библиотека, 1880 г., т. 6, приложение, № 24, стб. 137 – 138].

Далі князь Федір Борисович Волоцький в 1506 р. заповідав своїй княгині «во Ржове… Горышин… да Осечен…» І далі в цьому ж заповіті князь віддав деревні «Хрестцы да Голенково» у Горишинській волості Троїцькому монастирю в Селіжарові [ДДГ, № 98, с. 407, 408].

На відміну від самого Горишина, ці деревні існують і нині: та у Селіжаровському районі Тверської області. Голенково лежить у 7 км на північний захід від Крестців, і в 13 км на північ від Селіжарова. Обидві деревні лежать у 90..97 км на північний захід від Ржева. Отакі маємо орієнтири для Горишинської волості.

«» вказують на правому березі Волги біля деревні [Куза А. В. Древнерусские городища X–XIII вв. Свод археологических памятников. – М.: 1996 г., с. 114]. Ця деревня лежить у 18 км на південний схід від Селіжарова і у 27 км на південний схід від Голенкова. Чому це нічим не примітне городище має бути саме Горишином, а не чимось іншим – мені неясно.

З письмових згадок можна вивести, що Горишин – це скорочена назва Горишинської волості, котра лежала на північ від Селіжарова. Невідомий об’єкт. Клас вірогідності – Г.

(284) Лукы

Назва Луки : маємо 6 поселень в Білорусії, 5 в Україні і 8 – в Росії. Майже всі вони лежать в смузі, охопленій СРГ. Обирати між ними – немає ніяких підстав. В СРГ є ще одні Луки – № 420.

Дослідники (наприклад. М. Тихомиров [ТМН2, с. 113]) нічтоже сумняшеся думали про у Псковській області, але справа не стоїть так просто.

1, в ужи цитованій грамоті Ольгерда серед московських загарбань названо «τὀ Λοῦκι τὀ Μέγα» (Мега-Луки, Великі Луки) [Русская историческая библиотека, 1880 г., т. 6, приложение, № 24, стб. 137 – 138].

2, В СГС (1432 р.) згадано «Welikee Lucky».

Висновок: назва «Великі Луки» була в часи складання СРГ добре відомою, яка унікально ідентифікувала оці Луки серед усіх інших Лук. В той же час Луки з СРГ слід вважати невідомим об’єктом. Клас вірогідності – Г.

Також не слід забувати запис 6913 (1405) р. про конфлікт Новгорода та Пскова, коли псковичі повоювали «села новгородская Луки и Ржову» [НКЛ, с. 170; Н4Л, с. 399]. Очевидно, Ржова тут – це відома уже нам Пуста Ржева (263), тому й Луки треба шукати десь поблизу. Ці Луки згадані були вище в записі про ржевську данину 1478..1479 рр.

Всього у складі «Торопецько-Єрусалимської» групи маємо 58 об’єктів. Із них маємо надійно локалізованих (А) – 20 (34 %), відносно упевнено локалізованих (Б) – 5 (9 %), погано, невпевнено локалізованих (В) – 6 (10 %), невідомих (Г) – 17 (29 %), літературних (Е) – 4 (7 %), дублікатів – 3 (5 %). Всього проблемних об’єктів (В – Ж) – 30, або 52 %. Отже, ця частина СРГ має дуже низьку якість.

Якщо подивитись на локалізовані об’єкт (А + Б), то маємо такі області концентрації:

– Торопець + Ржевський повіт (без самої Ржеви!) – 8 об’єктів;

– Верхня течія Оки – 7 об’єктів.

– Сіверщина – 4 об’єкти;

– решта розкидана по просторах Білорусії, України та Близького Сходу (Єрусалим!).

Маю загальне враження, що в основі даної групи лежали два документи 1 пол. 15 ст. – один описував північно-східну ділянку кордону Великого князівства Литовського, а другий – східну його ділянку. В СРГ відомості з цих документів перемішані між собою і до них ще домішані літературні об’єкти з території сучасної України. Ну, і Єрусалим виглядає тут чужорідною домішкою, але його з тексту викинути не можна.

Картосхеми

«Торопецько-Єрусалимська» група досить численна, але дуже низької якості і дуже хаотична. Я склав такий оптимальний маршрут: 269 (починаємо з Єрусалима, не інакше!) → 272 → 256 → 243 → 228 → 248 → 250 → 249 → 247 → 279 → 254 → 240 → 238 → 251 → 234 → 280 → 242 → 275 → 282 → 281 → 227 (і закінчуємо в Торопці) = 4824 км. Він нанесений на наступній схемі блакитними стрілками. Але охочі можуть спробувати побудувати економніший маршрут.

Для прокладання основного реального маршруту (між об’єктами класу А) треба просто дивитись перелік: 227 → 228 → 234 → 238 → 240 → 242 → 243 → 247 → 248 → 249 → 250 → 251 → 254 → 256 → 269 → 272 → 275 → 279 → 280 → 281 → 282 = 11276 км. Він нанесений на наступній схемі стрілками різних кольорів; кольори не мають спеціального значення, тільки щоби не було плутанини при перетині (а вона все одно виникає, бо яскравих кольорів не вистачає, доводиться вживати бліді). Ентропія-А = 234 %.

Повний реальний маршрут (класи А + Б + В): 227 → 228 → 230 → 234 → 237 → 238 → 240 → 242 → 243 → 245 → 246 → 247 → 248 → 249 → 250 → 251 → 254 → 256 → 263 → 265 → 266 → 267 → 268 → 269 → 270 → 271 → 272 → 275 → 276 → 279 → 280 → 281 → 282 = 17402 км, що дає нам ентропію-В = 361 %. Маємо значний ріст ентропії і додаткову плутанину, так що блідими кольорами ліній не можна обмежитись, і доводиться креслити пунктирні лінії:

Чорним контуром на картосхемі позначено багатокутник, який охоплює всі об’єкти групи. Діаметр його (265 – 269) дорівнює 2900 км. Зі складу групи можна вилучити цілу купу сторонніх об’єктів:

– Городно (228) та річка Лань (248) краще вписуються у «Литовську» групу;

– Сутейськ (243), Шумськ (256) та Микулин (243) слід би перенести у «Волинсько-Галицьку» групу;

– Божеськ (237) краще перенести в «Подільську» групу;

– Ржищів (270), Білобережжя (271) та Самара (272) краще вписуються в «Іпатіївську» групу;

– нарешті, Єрусалим (269) мав би утворити окрему групу – він же Єрусалим, а не аби-що!

З вилученням цих об’єктів ядро групи (контур жовто-гарячого кольору) набуває діаметр 585 км (265 – 247), або 20 % від повного діаметру.