Доба Коріатовичів (1374 – 1394 рр.)

Микола Жарких

Ситуація із джерелами для Побожжя, зокрема джерелами історико-географічними, радикально поліпшилась з початком правління князів Коріатовичів на Поділлі. Не те, щоби цих джерел стало рясно, але проти повного нуля за попередній період і та кількість, яку маємо, становить велику зміну.

Початок цього правління надійно датований грамотою 1374 р. для Кам’янця-Подільського на 200 ланів. Намагання відтягнути цей початок у 1340-і роки вважаю безпідставним [наприклад, можна прочитати про «майже півстолітнє правління внуків Гедиміна, синів Коріата у південно-східній частині Європи…» – Михайловський В. . Подільська шляхта в другій половині XIV – 70-х роках XVI ст. – К., 2012 р., с. 28; і щоб двічі не вставати: південно-східна Європа тягнеться аж до Каспійського моря. Невже Коріатовичі і там правили?]. Від періоду 1374 – 1392 рр. (18 років) до нас дійшла певна кількість грамот князів Коріатовичів, чому ж ми не маємо жодної за 25..30 попередніх років, за значно довший період?

Кінець правління князя Федора Коріатовича на Поділлі також визначається по-різному в межах 1393 – 1394 років. Я думаю про 1394-й рік [Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського. – К.: 2016 р., розділ «Діяння Вітовта»; також наступний розділ]; так само думає С. Полехов [Polechow S. , wielkiego księcia litewskiego. – Rocznik Lituanistyczny, 2019, t. 5, s. 45].

Від князів Коріатовичів до нас дійшли грамоти на земельну власність, деякі – в оригіналах. І грамоти, і земельна власність є наслідком впливу польських порядків. На цьому місці мені дуже придався би корпус подільських документів або хоча б їх каталог, над яким працює Віталій Михайловський. Але досі він не опублікований, тому доводиться користуватись тим, що вдалося знайти.

Найцікавіші із цих грамот відкриті відносно недавно: це грамота 1391 р. Гриньку на город Соколець [Груша А. Фёдара Карыятавіча за 1391 г. – Беларускі гістарычны агляд, 2001 г., т. 8, сш. 1/2, с. 123 – 135; Полехов С. В. 1391 г. и подольская дань «в Татары». – Архіварыус, 2019 г., вып. 17, с. 97 – 107] та грамота 1392 р. Пашку Васневичу на Брацлавську волость [Мікульскі Ю. М. Новая грамата князя Фёдора Кариатовича 1392 г. – Беларуская даўнына, 2014 г., вып. 1, с. 147 – 150; Михайловський В. документа подільського князя Федора Коріатовича від 1392 р. – Ruthenica (Київ), 2016 р., т. 13, с. 188 – 197].

Обидві грамоти містять масу топографічних орієнтирів, котрі стали предметом коментування у статтях Тетяни Гедзь [Соколецька волость та навколишні землі у 1391 році. – К.: 2012 р. (); Брацлавська волость у 1392 році. – К.: 2015 р. ()].

Грамота 1391 р.

Процитуємо фрагменти грамоти 1391 р., які містять географічні назви (орфографію спрощено):

А дали йому границю к тому городу к Сокольцю: от Чжунькова долов Росью по устье Малої Торчьці, а от Плискова долов Роскою аж до устя, а от верха Кропивної аж до устя, а от устя Кропивної долов Богом аж до устя Собу, а от Дашевцов долов Собом аж до устя Собу, а от Звинигорода дали ему границю аж по Конелыи […]

Назва Сокілець і подібні із коренем Сокіл досить поширені на Вінничині, і ми повернемось до розгляду питання про його розміщення пізніше, коли зберемо більше даних. На картосхемі позначено деякі з них:

– (С-3) село Немирівського (Вінницького) району (на Бозі у 17 км на захід від Брацлава);

– (С-4) село Гайсинського району (на Бозі у 15 км на схід від Брацлава);

– (С-5) село Тиврівського (Вінницького) району (на Бозі у 33 км на північний захід від Брацлава);

– (С-10) село Жашківського (Уманського) району Черкаської області (90 км на схід від Брацлава).

Далі префіксом «Г» будемо позначати об’єкти з пожалування Гриньку.

(Г-1) Чжуньков – сучасне село у Погребищенському (Вінницькому) районі Вінницької області, лежить у 80 км на північний схід від Брацлава.

впадає у Рось у селі (Г-2) Володарського (Білоцерківського) району Київської області, якраз напроти Володарки, у 107 км на північний схід від Брацлава. Це практично половина дороги від Брацлава до Києва!

(Г-3) Село у Погребищенському (Вінницькому) районі Вінницької області лежить у 66 км на північний схід від Брацлава. Тут маємо в документі суперечність і неясність: впадає у Рось вище від Малої Торчиці, і тече вона із заходу на схід у 15 – 20 км на південь від Росі, більш-менш паралельно до останньої. Так що було предметом пожалування – чи відносно вузька смужка мжі Россю та Роською, чи величезна територія від верхньої Росі аж до Бога?

Річка Кропивна – мабуть, сучасна , котра тече в Немирівському районі від (Г-4, 20 км на північний схід від Брацлава) до (Г-5, 13 км на схід від Брацлава) і впадає у Бог з лівого боку (це все укрупнений Гайсинський район).

Ріка Соб впадає у Бог у місті (Г-6) Вінницької області, це 26 км на південний схід від Брацлава.

(Г-7) Дашівці – сучасне містечко Іллінецького (Гайсинського) району Вінницької області лежить у 42 км на північний схід від Брацлава.

Річка Конела у Черкаської області починається біля села (Г-8) Монастириського (Уманського) району і тече на південний схід до села (Г-9) Маньківського (Уманського) району, там повертає на північ і впадає у Гірський Тікич біля села (Г-10) Жашківського (Уманського) району. На її східному березі лежить село Соколівка (С-10).

Тут я дозволю собі маленьке доповнення до міркувань Т. Гедзь: сучасна Звенигородка Черкаської області лежить у 151 км на схід від Брацлава і в 63 км на схід від Конели. Тому це місце грамоти можна розуміти так: «а в напрямку Звенигорода границею Сокілецької волості є Конела, далі на схід – Звенигородська волость».

Таким чином, перший процитований уступ окреслює власне Сокілецьку волость. Зазначені орієнтири дозволяють думати як про мінімальний варіант (три області, зафарбовані на картосхемі у блідо-фіолетовий колір), так і про середній варіант (одна область, зафарбована на картосхемі у блідо-зелений колір). Т. Гедзь навіть розширяє цю волость ще далі на захід (смуга, зафарбована у блідо-жовтий колір) – так, що вона включає і Сокілець (С-3).

Але чому волость ніде не переходить на правий берег Бога? Складається враження, що цей правий берег складав якусь іншу волость, можливо, Брацлавську, і ця волость уже була комусь передана у володіння.

Друга частина пожалування Гриньку окреслена так:

А к той Соколецкой волости придали ему наша старшая братья и мы Збынов поток весь от верха аж до устя, а село Глинянець, а Вороновицю, а Прилук, а Ільїнці, а на ріці на Русаві дали ему в трех местах люди садить.

Чогось подібного до Збинова потоку сучасний каталог не знає [. – Вінниця: 2010 р. – 162 с. . – Вінниця: 2010 р. – 29 с.], натомість поселення визначаються досить упевнено.

(Г-11) Глинянець, на мою думку – Немирівського (Вінницького) району Вінницької області у 30 км на північний захід від Брацлава. Чомусь ані О. Груша, ані Т. Гедзь його не зауважили (ну, хоч якась користь від мого перегляду цієї грамоти буде).

(Г-12) Вінницького району і області у 36 км на північний захід від Брацлава.

(Г-13) Прилук – Липовецького (Вінницького) району Вінницької області у 65 км на північ від Брацлава. Ці три поселення перераховані в напрямку з півдня на північ.

(Г-14) А от (районний центр, від 2020 р. – місто Вінницького району) розташовані на річці Соб у 38 км на північний схід від Брацлава, близько до західної межі «середньої» волості (за М. Жарких).

Якщо всі ці поселення утворювали один анклав (зафарбований на картосхемі блідо-рожевим кольором), то можна думати, вони додатково розширяли цю волость, підходячи досить близько до Вінниці. Можна припускати, землі з цього блоку дісталися Гринькові пізніше, ніж Соколецька волость.

Річка Русава починається біля села (Г-15) Томашпільського (Тульчинського) району Вінницької області (це 36 км на південний захід від Брацлава) і впадає у Дністер біля (Г-16) Вінницької області (80 км на південний захід від Брацлава). Смуга уздовж Русави також зафарбована на картосхемі блідо-рожевим кольором.

Істотно, що тільки тут окреслено намір заснувати нові поселення, в той час як інші поселення вже існували.

Третя частина пожалування Гриньку – це посаг, який він отримав за своєю жінкою – дочкою невідомого нам князя Андріана Вінницького:

А также теща его [Гринька] княгиня Андріанова Вѣиницьская дала пану Гринькові і своїм дітям свої села […] село Микулинці, Літиню, Вонячин, Дешковці, Стріжевку.

Маємо тут дуже ранню, хоч і не пряму, згадку сучасного міста Вінниця – імовірно, у формі Вѣиница = Війниця.

З локалізацією згаданих сіл знову немає проблем:

(Г-17) Микулинці – Літинського (Вінницького) району Вінницької області, 9 км на південний схід від Літина;

(Г-18) Літиня – це , районний центр Вінницької області (від 2020 р. – містечко Вінницького району);

(Г-19) Вонячин – нині Літинського (Вінницького) району Вінницької області, 5 км на північ від Літина (оце ще мої 5 копійок до коментування грамоти; слід знати, що помилково перенаправляє запит «Вонячин» на село Селище того ж району).

(Г-20) Дешковці – село Літинського (Вінницького) району Вінницької області, 14 км на схід від Літина. Ці 4 села лежать у басейні Згара.

(Г-21) Стріжевка – село Вінницького району Вінницької області, 29 км на схід від Літина, на березі Бога.

Всі ці села складали, на мій здогад, частину Вінницької волості, котрою володіла невідома на ім’я удова князя Андріана. Район цих поселень також зафарбовано на картосхемі блідо-рожевим кольором.

Найбільш висунутим на південь поселенням із числа названих у грамоті виступає Сокілець, далі на південь лежать річки – Русава на Подністров’ї та Соб на Побожжі. З усіх можливих Сокільців треба віддати перевагу С-4, оскільки він лежить на Бозі саме на тій ділянці границі волості, котра описана найбільш детально. Також можна припускати, що Соколівка (С-10) була заснована вихідцями із Сокільця (С-4) ще наприкінці 14 ст. заходами Гринька.

Грамота 1392 р.

У грамоті 1392 р. предмет надання Пашку Васневичу окреслений у такий спосіб:

… села в Браславскои волости за его [Пашка] верную службу в дедизну, отчизну и детѧм его зо всим правом з даньми, з винами и с судами и с пересудами, на имѧ села Шандыровъ, Новоселицу на Богу, а от устьѧ Бразницы до Кутелевы пасеки зъ обыдву сторону Богу не маеть сѧ нихто уступовати по потоки, што тут пришли и в озеро.

Перше, що слід відзначити – це непряма згадка Брацлава (у формі Браслав, через Брацлавську волость). Мені здається, що це взагалі перша згадка про нього.

Далі префіксом «П» будемо позначати об’єкти з пожалування Пашку.

(П-1) Шандыровъ – село Тиврівського (Вінницького) району Вінницької області, на лівобережжі Бога, у 32 км на північний захід від Брацлава. До речі, на 3-верстовій карті Ф. Шуберта 1868 р. () село позначене як Шандыревка, саме з а у першому складі.

Варто також відзначити, що Шендерів знаходиться дуже близько, у якихось 7 – 8 км від Глинянця (Г-11) та Вороновиці (Г-12) – уже відомих нам володінь Гринька. Можливо, через це виразно (як на той час) зазначено, що Пашку пожалувано землі на обох берегах Бога.

Новоселиця – «тимчасова» назва недавно осадженого села (втім, нерідко вона перетворюється на постійну, і на сьогодні в Україні маємо аж , жодна з яких нам не підходить; а ми ще не рахуємо Новосілок та Нових Сіл). Це село було на Бозі, і можна думати про село Потуш на лівому березі Бога, в 4 км на південь від Шендерова.

Тут у Бог впадає річка Воронка, на якій стоять Вороновиця і Шендерів. Чи вона й була Бразницею нашого документу? В Україні є з назвою Бережниця, всі вони – в західних областях. Але заселення Побожжя йшло саме із заходу, і може бути, що переселенці назвали безіменну до того часу річку звичним для себе іменем.

Згадка озера дещо дивує. Нині на цій території ніяких природних озер не видно; не видно їх і на згаданій 3-верстовій карті Ф. Шуберта. Через те, що ухили річок в бік Бога досить значні, малоймовірно утворення озер на них. Всі водойми помітної площі – це рукотворні ставки.

Третее село Костентинов, а от устьѧ бегучы доле(м) Сильницею зь обох сторон до Собачьего Млынища, а в то сѧ не маеть нихто вступовати.

Річка впадає в Бог з правого боку в сучасному місті Ладижині (Г-6), саме там, де зліва впадає Соб (знову бачимо, що володіння Пашка стикаються із володіннями Гринька). Від Шендерова це 62 км на південний схід (і посередині тут лежить Брацлав). Виток Сільниці біля села (П-2) Тульчинського району лежить у 35 км на південь від Шендерова. Сільниця має цілих довжиною понад 10 км, і від устя якогось із них (мабуть, що впадав у невідомому нам Костянтинові?) пожалувані землі йшли до так само невідомого Собачого Млинища.

Назва урочища наводить на думку, що тут раніше був млин. Але звідки сюди їздили щось молоти? З відомих на цей час поселень найближчим був Брацлав – це всього 18 км на північ від середньої течії Сільниці, а конкретно – від сучасного міста Тульчин (П-3). Саме тут мені хочеться бачити Собаче Млинище, хоча варто відзначити, що майже вся течія Сільниці нині вкрита ставками, і можна думати, що на ній було немало зручних місць для влаштування млинів. На всяк випадок зазначу, що від Шендерова до Тульчина – 44 км на південний схід.

В. Михайловський пропонував як кандидата на Костянтинів сучасне село Липовецького (Вінницького) району Вінницької області [Михайловський В. На маргінезі…, с. 189]. Не думаю, що так може бути: 1, це село лежить у 41 км на північний схід від Шендерова, тобто дуже далеко від Сільниці; 2, порушується напрямок опису володінь з півночі на південь; 3, село лежить усього в 7 км на схід від Старої Прилуки, володіння Грицька.

Назва села – Костянтинів – виразно показує, що його засновником був невідомий нам селянин на ім’я Костянтин, який спорудив Костянтинів двір (чи Костянтинів хутір), і той став ядром для більшого поселення. І це поселення зберегло назву чоловічого роду, не узгоджену із середнім родом слова село. Все це відбувалось ще до того, як начальство із Кам’янця-Подільського (це десь 165 км на захід) почало тут розпоряджатись і надавати ці землі своїм слугам. Жодною мірою не можна думати про князя Костянтина Коріатовича, про якого місцеві люди мабуть і не чували.

Четвертое село Куничее на Бершади.

Це (П-4) у Крижопільському (Тульчинському) районі Вінницької області й нині зветься Куниче. Це 67 км на південний схід від Шендерова, і пряма лінія між ними проходить точнісінько через Тульчин.

А от із назвою річки, на якій стоїть Куниче, виникли несподівані проблеми. Згаданий каталог річок називає цю річку Берладинка (Бершадка), і на радянські карті 1:100000 1970-х років вона підписана як Берладинка. Але на карті Шуберта () вона підписана – Бережанка, мабуть, помилково, бо сучасна річка Бережанка (на південь від Берладинки) на ній ніяк не підписана.

Отже, Берладинка впадає у Дохну в сучасному місті Бершадь, а Дохна далі впадає у Бог. В давнину, як бачимо, саме ця комбінація річок звалась Бершаддю, і це, здається, краще за сучасну номенклатуру, бо довжина Дохни – 51 км, а довжина Берладинки + Дохни – 67 км, тобто вона мала би вважатись головною.

Пѧтое село Гавриловцы под Куничим.

Село з такою назвою нині невідоме, а було воно десь поблизу Куничого (Шарапанівка? Китайгород? Соколівка?). Із двох сучасних сіл з такою назвою одне знаходиться біля Кам’янця-Подільського. Навряд чи село на Побожжі заснував той самий осадник Гаврило, який осадив село біля Кам’янця, але може бути, що переселенці на Побожжя назвали своє нове поселення звичним іменем села, з якого вони вийшли.

Шостое Яголковцы на Рогозне.

Село Яголківці нині не відоме, а от річка Рогізна – це, мабуть, сучасна , котра впадає у Савранку в сучасному селі (П-6) [мені не зрозуміло, чому Т. Гедзь не сприйняла цього дотепного спостереження В. Михайловського]. Вершина річки біля с. (П-5) знаходиться у 100 км на південний схід від Шендерова, а гирло – у 116 км, так що простір для розміщення цього села не дуже великий.

Назва Яголківці безсумнівно походить від імені людини Ягол. Маємо в Тернопільській області село Ягольниця з тією самою основою, і можна думати, що яголківці – це громада переселенців із Ягольниці. Також це може бути варіант імені Єгор ⇒ Ягор ⇒ Ягол (перехід характерний для української мови: Євстафій ⇒ Явтух).

Семое Баксановцы на Дмитрове…

Назва Баксанівці так само безсумнівно походить від людини на ім’я Баксан. Таку назву мають ущелина, і місто в Кабардино-Балкарії на північному Кавказі (назва, мабуть, походить з кабардинської мови). Назву Баксан мало село, котре від 1945 р. зветься (Білогірський район Криму). Думаю, тут досить упевнено можна говорити про ординця Баксана. Нині така назва в розглядуваному районі невідома.

А Дмитрове що таке? Як В. Михайловський, так і Т. Гедзь відмовляються бачити тут назву річки і думають про «територію або частину регіону» (Михайловський), «назву місцевості, де розміщувався табір (ставка) Димитрія» (Гедзь).

Погодитись з цим неможливо. Формула Y на Z зустрічається в грамоті 4 рази, із них Y всі 4 рази безсумнівно означає поселення, а Z – 3 рази безсумнівно позначає річку. Не бачу причини, щоб і четвертий раз не побачити тут річку.

Навряд чи «Дмитров» у грамоті є назвою річки, бо нам не відомо про факти називання річок іменами недавно діючих історичних персонажів [Гедзь Т. Брацлавська волость…].

Це правильно настільки, наскільки йдеться про історичні персонажі. Але якщо відмовитись від такої вимоги, то будемо мати річки Дмитраківка, Дмитрівка, Дмитрушка, струмок Дмитрівський, балки Дмитрівську та Дмитрієву [Словник гідронімів України. – К.: 1979 р., с. 173]. Звичайно, ми не можемо пов’язати їх з відомими історичними персонажами, але іменування маленького водного об’єкту іменем власника / першого поселенця слід визнати поширеною практикою.

Думаю, що Дмитрів потік / струмок грамоти треба шукати серед лівих (північних) допливів Савранки, більшість із яких нині не мають назв [Реєстр річок Вінницької області, с. 18].

А Пашковым людем волно во всих лесех стоѧти пасеками и бчол искати. А Пашко мает на них переписть мѣти и ловити куницы, и искати в Саврани, и Сарадчыне и Боброве.

Саврань тут – сучасна річка Савранка. Її виток біля с. (П-7) Піщанського (Тульчинського) району Вінницької області лежить у 96 км на південь від Шендерова, а гирло у містечку (П-8) Одеської області – у 150 км на південний схід від Шендерова.

Щодо Сарадчиного можна погодитись з коментаторами, що назва подібна до сучасного села (П-9) Балтського (Подільського) району Одеської області – це 122 км на південний схід від Шендерова і всього 10 км на південь від Савранки (власне, від Ольгополя). Можливо, якесь значення має і те, що це село стоїть на , правій притоці Савранки, і тому могло поглинатись ширшим окресленням Саврань, басейн Савранки.

А от щодо запропонованого коментаторами ототожнення Бобрового із селами Бобрик Перший, Бобрик Другий Любашівського (Подільського) району Одеської області я маю великий сумнів: 1, вони лежать у 170 км на південний схід від Шендерова, у 56 км на схід від Саражинки і у 26 км на південь від гирла Савранки, тобто досить далеко від усіх попередніх об’єктів грамоти; 2, ще важливіше те, що обидва села лежать на річці Кодимі, котра ніяк не поступається за значенням Савранці. Але про Кодиму у грамоті немає згадки.

Назв, утворених від основи Бобр, відомо немало [Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom 15, cz. 1, – 171], але переважна їх частина лежить у лісовій зоні, у Литві та Білорусії.

Певний інтерес становлять також всі ліси грамоти. Нині значний ліс (П-10) є між верхів’ями річок Савранка і Кодима, на захід від згаданої Саражинки. Можливо, в ньому й було урочище Боброве. Ще ліси є на північ від вказаного, між Савранкою і Дохною (П-11) та між Дохною і Берладинкою. Можливо, їх мали на увазі, коли писали про ліси у множині.

В цілому грамота для Пашка окреслює довгу – близько 120 км – смугу володінь, перерахованих з півночі на південь (вважаю цей порядок істотним). На картосхемі вона зафарбована у блідо-блакитний колір. Ця смуга охоплює Брацлав із заходу, в той час як володіння Гринька охоплювали його зі сходу.

На відміну від поселень на лівому березі Бога, які збереглися до наших днів, більшість поселень, пожалуваних Пашку, зникли і далі на цій території були засновані нові поселення. Це зникнення, мабуть, треба датувати 1-ї половиною 15 ст.

Загальні міркування

Що ж нам дало вивчення географічних назв цих грамот?

Ми бачимо, що середнє Побожжя в цей час почало заселятись, бачимо базову мережу поселень, частина з яких збереглась до наших днів. Бачимо, що на правому березі Бога колонізація посунулась далі на південь – аж до Саврані, в той час як на лівому доходила тільки до Соба.

Істотно, що в грамотах фігурують переважно поселення, а не порожні (незаселені) урочища. Можливо, що названі слуги князів Коріатовичів самі засновували деякі поселення, але із грамот цього прямо не випливає (видно тільки наміри), ну й топоніміка надань не знає ані Гриньківців, ніже Пашківців. Тобто дійсна заслуга колонізації цієї території належить народу, місцевим русинам (майбутнім українцям), а начальство в особі Гриньків, Пашків і князів приходило вже на готове.

Якою мірою це конкретне начальство у цей конкретний час було здатне впливати на процес колонізації порожніх земель? Здається, головна його заслуга – це опис невідомих раніше земель у формі оцих жалуваних грамот.

Грамоти дають багатий матеріал для соціальної історії, з якого я хочу розглянути тільки заходи по обороні краю. Цей найголовніший обов’язок начальства окреслено дуже слабо:

(1) а пана Гриньковим людем не надобе поити ни на одну нашу роботу: ани городов наших ветошных не потверживати, ани подвод давати, ани повоза возити…

(2)… коли будем новый город рубити у своей земли или в неприятельской, тогды пан Гринько имеет нас помочи и со своими людьми того города рубити… [грамота для Гринька].

(3)… А Пашковым людем ани княжее пашни на город робити, ани ставов ставити, ани сторожовщины давати, ани цебровщины, ани сена на город давати, ани повозов возити…

(4) А города мають твердити до которого города будут слушати, а опроч того не уступоватися в Пашковы люди никоторому воеводе кроме Пашка або его людей.

(5) А Пашко мает нам с того служить ани воеводе посылати децкого на Пашковы люде… а на войну на погоню як вси земяне [грамота для Пашка].

Єдиним укріпленим пунктом на цій території виступає город Сокілець, яким Гринько володів уже деякий час перед наданням грамоти, бо мав на нього привілей ще від князя Костянтина Коріатовича, і цей привілей устиг згоріти під час пожежі Сокільця, і тепер видано новий привілей.

Як було збудовано Сокілець, за чиїм наказом – з цього зміркувати не можна, так само немає прямої вказівки, що Гринько відбудовував свій город після пожежі. Але слід знати, що з титулом «Сокілецький» Гринько виступав уже при першій його згадці в грамоті 1374 р. (з наданням магдебурзького права Кам’янцю). І так само він титулувався в грамотах 1388 і 1401 років.

Далі, Гринька звільнено з обов’язку ремонтувати підупалі княжі укріплення. Думаю, вираз «городи ветошні» не означає акту технічного стану, а тільки загальне уявлення, що дерев’яні укріплення відносно швидко псуються, і їх треба часто ремонтувати.

Пашкові ж такої важливої пільги не надано, і його люди мають ремонтувати той город, до якого вони будуть приписані. Це, звичайно, ставило отих «Пашкових людей» у положення слуг двох панів – і Пашка і начальника города (воєводи?). У грамоті для Гринька виразно сказано: «Ані нашим воєводам на його людей децького слати», тобто воєводи не мають нічого наказувати людям Гринька. І те саме повторено в грамоті для Пашка. Так міг воєвода давати накази людям Пашка чи не міг?

Грамота для Гринька подає нам будівельні плани князя Федора – будувати нові укріплення «у своїй землі або в неприятельській». Ці укріплення треба було «рубати», тобто вони планувались дерев’яними.

Але де вони могли би бути? Це не могла бути Вінниця, бо там ми знаємо князя Василя Вінницького (свідка грамоти для Пашка), і якщо там було якесь укріплення, воно мабуть належало оцьому Василю.

Чи міг це бути Брацлав? Як не дивно, цієї назви немає в розглядуваних грамотах. Зовсім немає – так, начебто його не існувало. Але буквально через пару років ми побачимо, що Брацлав таки існував, і мені неясно, чому грамоти про нього мовчать.

Поза тим «городом у своїй землі» міг бути хіба що Хмільник, розташований досить близько від володінь Гринька (Звенигород і Черкаси згадані як такі, що вже існують, при цьому Черкаси не були городом – значно пізніше А. Контаріні (1474 р.) назвав Черкаси «селом»).

А що можна сказати про «городи в неприятельській землі»? Володіння Федора Коріатовича було оточене неприятелями з усіх боків: на півдні була Молдавія, на заході – Польща, на півночі – литовська Волинь, на північному сході – Київське князівство Володимира Ольгердовича, на сході (за Дніпром) і на південному сході лежали «нічийні землі» (формально – татарські).

Оглядаючи ці границі, ми бачимо давні городи-укріплення в Хотині на молдавському боці Дністра, у Плоскирові (Проскурові – Хмельницькому), Меджибожі та Хмільнику на границі із Волинню, Білу Церкву та Канів при границі з Київщиною. Теоретично кажучи, землі, на яких розташовані названі городи, були нічийними та / або спірними. Наприклад, ми звикли що Біла Церква належала до Києва, але від якого часу? Коли це сталось?

Принцип тут простий: «Хто перший устав, того й капці». Хто перший збудував на цій території укріплення і обсадив його своїми слугами – тому й належить ця територія. Хоч і дивно нам бачити, що Черкаси в цей час належали до Поділля (407 км до Кам’янця), а не до Києва (всього 160 км) – але так певний час було.

Поза тим «неприятельською землею» могла вважатись територія між Дніпром та Дністром, формально – татарська. Проте ми зовсім не знаємо, в чому полягало «неприятельство» Коріатовичів із татарами – ніяких війн між ними не було (точніше – не було сутичок настільки значних, щоб слава про них відбилась у письмових джерелах).

У цьому напрямку можна було би планувати експансію уздовж трьох головних рік – Дніпра, Дністра та Бога. Але практично до цього дійшло тільки значно пізніше, аж наприкінці 16 ст.

Грамоти нічого не говорять ані про право обдарованих будувати укріплення, ані про їх обов’язок це робити. У грамоті для Гринька сказано, що землі йому надано «з тим правом, як наші брати і ми мали» – тобто неявно за ним визнано «княже право». Із цього можна витягнути право самому жалувати землі та будувати укріплення, але виразно цього не сказано.

Щодо обов’язку воєнної служби – «пан Гринько і його діти і його наступники мають нам [Федору] і нашим дітям і нашим наступникам скрізь вірно послужити: і на війну, і на погоню, як і всі зем’яни». Подібно сформульовано обов’язки Пашка, тільки вони не поширюються на його нащадків. Отже, надання Гриньку вважалось спадковим, а надання Пашку – тільки його особистим (доживоттям, як говорили поляки). Цим підкреслюється вища соціальна позиція Гринька.

Обов’язок Пашка містить дивну формулу, виділену курсивом в уступі (5). З неї виходило би, що воєвода не мав права наказувати Пашкові йти на війну (а тільки сам князь?). Але я думаю, що тут трапилась описка: цю формулу слід було би додати в кінець уступу (4), але при писанні про це забули і згадали трохи пізніше, і так вона потрапила не на місце.

Таков варто звернути увагу, що Пашко був останнім – дванадцятим свідком грамоти для Гринька (п’ятеро з цих свідків титуловані панами, але не Пашко). «Пан Гринько Соколецький» у свою чергу був другим із дев’яти свідків грамоти для Пашка. Серед цих останніх маємо «пана Бедрика черкаського воєводу» та «пана Прокопа спалецького воєводу».

І якщо з черкаським воєводою запитань немає, то де був воєводою Прокіп? Ніяких географічних назв із коренем Спалец[ь] невідомо, та й з апелятивами дуже туго. Я думаю – допущена описка в одній літері і треба читати «скалецький», тобто воєвода Скали-Подільської. Але брацлавського воєводи, якого найбільше стосувались надані привілеї, ми так і не побачили. Складається враження, що Брацлав не відігравав у цей час істотної ролі.

В цілому з розглянутих грамот можна виснувати, що Федір Коріатович продовжував справу своїх старших братів – побудову на Поділлі «розвиненого феодалізму» за польським зразком, але з «людським обличчям».

Сам інститут васалітету – надання земель під умовою воєнної служби – запозичений з польської практики, так само як і закріплення прав і обов’язків васала спеціальними письмовими документами. Навіть датування обох грамот дано від Різдва Христового, а не від створення світу, як датувались документи Великого князівства Литовського.

Литовцями на Поділлі були тільки князі-правителі, серед їх найближчого оточення немає людей з виразно литовськими іменами, ніяких Монтовтів чи Пирхайлів. Не видно там і характерних польських імен. Опорою Коріатовичів були місцеві русини. В цьому я вбачаю «людське обличчя» їх влади – вони не були завойовниками-колонізаторами, але організаторами місцевого суспільства. Тому їх грамоти писались руською мовою, зрозумілою для цього суспільства.

Не мине й десяти років – і все це буде зметене польськими завойовниками та їх литовськими помічниками. Письмові документи з Поділля раз і назавжди переходять на латинську мову, більш-менш зрозумілу для польських панів, але незрозумілою місцевим русинам – так, як мова англійських колонізаторів була незрозумілою для населення Індії. Місцева русинська знать була викинута зі свого становища і на всіх посадах, а трохи пізніше – і на всіх земельних володіннях розсілися польські пани, запроваджуючи свою «цивілізацію» канчука і нагая.

Міфічне «володіння Кальницьких»

Дуже невдалу спробу знайти на Побожжі ще одного землевласника доби Коріатовичів зробив В. Гулевич:

Не обійшлися Коріатовичі й без підтримки татарського елементу, свідчення про який залишилися здебільшого тільки в патронімічних прізвищах їхніх нащадків. Одним із таких був брацлавський землевласник пан Кальницький. Про діяльність самого Кальницького джерела не збереглися [… Його поселення] розтяглися від с. Сокільці в північно-східному напрямку до м. Кальника (ймовірно, від володіння яким Кальницький і отримав своє ім’я), врізаючись вузькою смугою у володіння Гринька і князів Вінницьких [Гулевич В.П. – Сугдейський збірник, 2021 р., вип. 3–4 (VIIII), с. 100].

Чи справді так?

Відомості про Кальницького Гулевич запозичив зі статті О. Вінниченка [Вінниченко О. (Причинок до генеалогії брацлавської шляхти XV–XVII ст.). – Генеалогія. Збірка наукових праць. Київ, 2013 р., вип. 1, с. 81 – 103]. В цій статті розглядається оповідання Софії Іванівни Загоровської (з роду князів Заславських) про своїх родичів та їх маєтки. Воно має дату 9 серпня 1575 р. (суперечності із датуванням для нас зараз не істотні).

В документі необхідно розрізняти інформацію генеалогічну та маєткову. Остання безумовно відбиває стан маєтків у 2 пол. 16 ст., і безоглядно екстраполювати ці дані в глибину століть не можна.

Щодо генеалогії Софія повідомила, що вона – дочка князя Івана Юрійовича Заславського і його дружини Олени (Олександри) Федорівни із князів Четвертинських. Олена ж була донькою князя Федора Четвертинського та невідомої на ім’я доньки пана Кальницького, котрий виступає прадідом Софії. Отже, глибина генеалогічної пам’яті навіть в князівських родах не перевищує чотирьох поколінь.

Князь Іван Юрійович Заславський відомий з 1496 – 1514 рр., його удова Олена – в 1520 – 1546 рр. [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca 14 w. – Warszawa: 1895, s. 597]. Таким чином, його донька Софія народилась десь в 1520-х рр. (вона мала ще молодшу сестру, не була останньою дитиною в родині).

Князь Федір Іванович Четвертинський відомий у 1487 – 1511 роках [Wolff J. op. cit., s. 36].

Якщо зять князя Федора виступає в джерелах тільки на 9 років пізніше за самого Федора, то можна припустити, що його тесть так само міг почати свою діяльність ще на кілька років раніше, в 1470-х роках. Отже, оцей пан Кальницький ніякою мірою не міг бути діячем доби Коріатовичів.

Ну, а «татарський елемент» звідки узявся? – Та знову із Вінниченка, який зазирнув у Печерський синодик і побачив там 362 імені «роду пана Андрія Кальницького», а серед цих імен некалендарні імена Батура, Жихорь свідчать, на думку Вінниченка, «про татарське коріння роду» [Вінниченко, op. cit., с. 86].

Великим недоліком праць сучасних істориків є стремління використовувати дані історичних джерел без їх попереднього вивчення. Читання всього Печерського синодика (а не окремого розділу) привело мене до наступного уявлення про порядок його формування: в якості внутрішнього заголовка переважно виступає ім’я якоїсь виднішої людини, в даному випадку – пана Андрія Кальницького. Родичі цієї «титульної особи» займають перші кілька позицій. Коли ж приходив час записувати наступні імена людей нічим не примітних, їх вписували просто в рядок як продовження запису панського роду.

Так утворювались міфічні «роди» на кілька сотень душ. Визначити, де закінчується запис «титульної особи» і до починається наступна серія рядових імен, – неможливо. Вивчення хронології Печерського синодика дозволяє припустити, що запис пана Андрія був зроблений близько 1499 року [Жарких М. І. Печерський синодик. – К.: 2017 р., розділ Хронологія], тобто загалом відповідає часу діяльності того Кальницького, про якого згадувала Софія Загоровська.

Отже, ім’я Жихорь стоїть на 206-у місці в 64-у блоці записів Печерського синодика, а Батура – на 209-у. Така віддаль від заголовку дозволяє упевнено твердити якраз протилежне тому, що говорить Вінниченко – що ці люди не мали ніякого стосунку до пана Кальницького.

Якщо ім’я (прізвисько?) Батура походить від слова батир, то останнє – власне монгольське, перейняте татарами, росіянами, українцями і навіть угорцями (Баторій). За логікою Вінниченка, трьох богатирів з картини Васнецова слід так само вважати татарами. Історія слів – це одне, а історія людей, названих цими іменам – щось інше.

Ну, а Жихорь що? Словник «» дає значення цього слова: «удалой, смелый молодец, лихой плясун». подає зовсім інакше тлумачення: «в славянской мифологии злой дух, крадущий младенцев, если мать отлучилась от колыбели».

Приклади власних імен : Петруша Жихорь, крестьянин в Поозерье (1498); Жихорь Рябчиков, писец в Деревской пятине (до 1539); Жихарь Муянчиц, мозырский крестьянин (1552); Василий Долматович Жихарь, великокняжеский дьяк (1475); Жихор Васильев сын Румянцева, помещик в Струнинском погосте (1552); Иван Жихор Рябчиков, волоцкий отчинник (1 четв. 17 в.); Жихор Семенов сын Ивашев, вотчинник клинский (1 четв. 17 в.)

В переводі на сучасні області – Московська, Новгородська, Владимирська області Росії, ну й Гомельська – в Білорусії. Ані тлумачення цього імені, ані ареал його побутування не дозволяють вважати його татарським. Чому цю елементарну роботу не виконав сам Вінниченко – просто не можу здогадатись. Ну, і Гулевич так само міг би її виконати, якщо Вінниченко не схотів. Але він волів переписати готове, не обтяжуючи себе аналізом, наскільки оце написане тримається купи.

Остаточно: весь процитований фрагмент із роботи В. Гулевича треба відкинути як повністю помилковий.