Як була написана ця праця
Микола Жарких
Мій інтерес до цієї теми виник у далекому 2018 році. Тоді я прочитав статтю О. Білецької про «Вітовтові» топоніми і думав написати маленьку рецензію. Але справа виявилась не такою простою. Скоро стало ясно: якщо вже торкатись цієї теми, то треба вести облогу за всіма правилами науки: збирати всі джерела по темі, визначати їх джерельну вартість, виявляти фальшиві звістки, прояви некомпетентності джерел, здогади давніх авторів (котрі часто, але цілком помилково вважаються особистими спостереженнями).
Як наслідок – робота, яка розпочалась під заголовком «Секта свідків Вітовта», почала розлізатись у різні боки:
Тут стрілки, які ведуть від основної роботи ліворуч, позначають запити на дослідження споріднених тем, а стрілки у зворотньому напрямку – використання результатів цих досліджень в основній роботі.
За вікном лунають черги пострілів зенітної артилерії (ну, це я так думаю, що артилерії, а не кулеметів). Звуки досить гучні й сухі, уривчасті, тобто відносно близькі до мене.
Я собі думав, що це салют на честь закінчення 31 жовтня 2024 року моєї роботи про «Список руських городів», але виявилось не те. Написали, що це був москво-лаптінг (2 листопада 2024 р. о 9:25).
В 2020 р. була виділена окрема стаття «Де був і що бачив Жильбер де Ланнуа у 1421 році». Вона виявилась настільки цікавою, що деякі «академічні дослідники» вирішили запозичити її тези для своєї роботи без посилань на мою. Довелось нагадати їм елементарне правило доброчесності: запозичувати мої результати можна (навіщо ж публікувалось?), тільки треба при цьому посилання давати (Антинаукова стаття про Жильбера де Ланнуа). Хіба це так складно?
Коли робота, просуваючись у хронологічному порядку, доїхала до 15 ст., з’явились татари. Відповідно і робоча назва змінилась на «Побожжя, татари і Вітовт», а «Секта свідків Вітовта» мала стати там одним з останніх розділів. Але татари не схотіли вписуватись в історію Побожжя, і довелось винести їх в окрему роботу «Напади татар на Україну: 1438 – 1478 рр.». Я собі легковажно думав – от доведу її до 1500 року і повернусь до Побожжя. Та де там! Спроба просунутись хоча б на кілька років далі вилилась в окрему статтю «Падіння Києва у 1482 р.», і стало ясно – якщо далі лупати цю скалу, до Побожжя я вже ніколи не повернусь.
Далі треба було використати ще ярлики кримських ханів, бо в них теж було трохи про Побожжя. Так відділилась робота «Географія кримських ярликів 15 – 16 ст.», а для того, щоби пояснити деякі моменти у географії ярликів, довелось написати окрему роботу «Князі Глинські».
Методику дослідження переліків географічних назв, розвинуту задля ярликів, варто було застосувати до інших переліків, в котрих там само було дещо про Побожжя. Так відділилась стаття «Список городів Свитригайла»: порядок і безпорядок» і ціла книга «Список руських городів»: ясне й неясне». Тепер ці джерела можна використати для історії Побожжя зі знанням справи.
І от я повертаюсь до свого Побожжя на новому рівні знань джерел. Від інтригуючих назв вирішив відмовитись і дати нейтральну: «Нариси історії Побожжя». Скільки-небудь суцільної картини за браком джерел дати неможливо, і спроби в цьому напрямку обов’язково приведуть до моря Загальних Міркувань, серед яких рідкісними острівцями стануть фактичні відомості про регіон. А жанр нарисів дозволяє проминути це море Пустопорожності і зосередитись на острівцях, про які можна сказати щось конкретне.
А що ж Вітовт? Що ж його свідки? Що ж татари?
Если только жив я буду –
поплыву дивиться чуду…
Написали додатково, що стрілянина, яку я чув – це таки був «Шахед», уламки якого упали в Дніпровському районі Києва (у тому, де я живу). Пошкоджено автомобілі.
Так що нагадування про «жив буду» зовсім не зайве (2 листопада 2024 р. о 12:50).