Доба Золотої Орди (сер. 13 – 14 ст.)

Микола Жарких

В цей час Побожжя було віддалене від центрів, де писались історичні джерела, і не було предметом воєнних і політичних конфліктів, відповідно авторам європейських хронік не траплялось нагоди про нього згадати.

«Прославія» 1352 р.

Згадка Прославії під 1352 р. у флорентійського хроніста Маттео Віллані фантазією Я. Р. Дашкевича була прив’язана до Брацлава [Дашкевич Я. Р. Угорська експансія на золотоординське Поділля 40–50-х рр. XIV ст. – Україна в минулому, 1994 р., Т. 5, с. 32 – 65]. Не вважаю його аргументацію переконливою, попри те, що до цієї точки зору приєднався Б. В. Черкас [Черкас Б. . – К.: Інститут історії України, 2014 р., с. 167 – 171].

По-перше, від Флоренції до Брацлава – 1500 км, і завжди треба пам’ятати про географічний бар’єр: чим далі автор джерела знаходиться від описуваного об’єкту, тим більш розпливчастими будуть його слова.

По-друге, хоча переклад відповідного уривку містить 3200 знаків, тобто є досить великим, надто на середину 14 ст. – він не містить ніяких географічних назв, окрім Прославії, а також ніяких власних імен, окрім угорського короля Людовіка (але що Людовік у цей час був королем Угорщини, ми знали й без хроніки Віллані!).

Назва «Прославія» є ефемерною (вона зустрічається тільки в одному джерелі і тільки один раз), і для її локалізації потрібен контекст, а якраз географічного контексту Віллані й не дав. Черкас пише: «назва «Прославія» слов’янського походження, а отже, ця територія має знаходитися на схід від Угорщини» [Черкас Б., op. cit., с. 170].

Зовсім не «отже»! Оточення земель, заселених угорцями, виглядає так: на півночі – словаки, на північному сході – українці, на сході – румуни, на південному сході – болгари (це якщо вважати Трансільванію за угорську територію), на півдні – серби, на південному заході – хорвати та словенці, на заході – німці, на північному заході – чехи (це якщо вважати Словаччину за угорську територію). Тобто слов’янських земель довкола Угорщини достатньо. Якщо потрібно поєднання слов’яни + татари, то це теж не конче має бути сучасна Україна, це могла бути й Болгарія, район Видина, до якого угорці були ласі й таки захопили його в 1365 – 1369 рр. І якщо йдеться про невідомий епізод, для якого дана хроніка виступає єдиним джерелом, то не варто одразу зосереджуватись на одній гіпотезі й відкидати інші. Варто розглядати паралельно усі можливості.

Можливо, є сенс звернути увагу на назву давнього болгарського міста , котре в розглядуваний час було запустілим, але могло дати назву всій землі болгар. Ця назва має всі ті приголосні, що й Прославія, і відрізняється тільки однією голосною, тобто є більш схожою на Прославію, ніж Брацлав або Браслав (якщо вважати цю останню форму первісною – відмінність у 1 приголосній і 1 голосній). На цьому місці треба наголосити, що всі історичні джерела, де згадано Брацлав на Вінничині, не фіксує його із початковим П, а тільки з Б.

Преслав був зруйнований татарами наприкінці 13 ст., і може бути, що інформатор Віллані розповідав саме про цю давню війну. Могло бути й так, що оповідач знав тільки, що було місто Преслав і що воно було зруйноване, а приписування цього руйнування татарам – то вже його власний здогад.

Далі, написано, що Прославія – королівство. Здавалось би, що тут неясного: там володарем є король, тобто особа, рівна за рангом королю Угорщини, чи Чехії, чи Франції. А між тим ми маємо з 15 ст. дві (принаймні дві!) звістки про Псковське королівство (Жильбер де Ланнуа, 1421 р. – трохи докладніше в окремій статті [Жарких М. І. Де був і що бачив Жильбер де Ланнуа у 1421 році. – К.: 2020 р., розділ «Псковське королівство»]; і карта 1491 р. – трохи докладніше далі). Так атестували Псков, котрий не був навіть князівством. Чи не такого ж розбору було «королівство» Прославія?

Далі Б. Черкас пише:

По-друге, місто Брацлав іноді в джерелах фігурує, як Переславль. Принаймні, так його називав Зосима 1419 року [Черкас Б., op. cit., с. 170].

Тут дослідника спіткала лиха година. Розкриваємо текст записок Зосими, на який посилається Б. Черкас, і читаємо: «Бреславль» [. Записки русских путешественников XI-XV вв. – М.: 1984 г., с. 121]. А от у перекладі цього тексту сучасною російською мовою справді стоїть «Переславль» [там само, с. 301], і так цей дуже невдалий переклад (а не оригінальний текст!) потрапив на сайт «» (Б. Черкас посилається саме на сайт).

Але назва «Бреславль» нітрохи не ближча до «Прославії», ніж Брацлав, тому записки Зосими не допомагають нам локалізувати Прославію.

Далі, визначаючи джерельну вартість тексту Віллані, не можна забувати про мовний бар’єр. Віллані поталанило, що він зумів знайти спільну мову з кимось із угорських вояків, котрі загостили до Флоренції. Вираз «знайти спільну мову» тут треба розуміти у найпрямішому значенні, бо в Угорщині не говорили по-італійськи, а в Італії – по-угорськи. Спільною мовою могла би бути латинська, якою Віллані безсумнівно володів, але це передбачає певний освітній рівень вояка-інформатора.

А цей рівень мені видається дуже низьким. Думаю, що інформатором був рядовий воїн, і нітрохи не дивуюсь, що він не знав назв проміжних пунктів походу (це – справа командирів). Не дивуюсь, що він не знав імен ворогів (це річ цілком природна). Але він не міг не знати імен своїх командирів і очільника походу – а от цього ми й не бачимо. Думаю, що при поганому знанні спільної мови (якою б вона не була) Віллані зумів вибрати похвальбу, а упустив конкретні деталі. Так чи інакше, а компетентність оповідача у справах, про які він узявся розповідати, невелика, практично ніяка.

Тому я вважаю більше реалістичною оцінку Іштвана Вашарі:

Происшествия 1352 года сохранились в сложно разъяснимой и искаженной форме в летописи итальянского историка Маттео Виллани […] Это является лишь смутным отблеском тех происшествий, в ходе которых поляки и венгры вместе пошли против литовцев, которым помогали в бою татары и русские. Виллани явно помешала политическая и этническая разноцветность, обозначенная термином Прославия: западнорусские территории, прежний Галич и Волынь, сначала попали под татарское владычество, однако на Волынь претендовала также и Польша, на Галич – Венгрия.

Изложение Виллани достаточно слабое, по обыкновению преувеличивающее, или он сообщает ничего не говорящие данные […] Сказочное изложение и пустые фразы, а далее молчание остальных источников о «походе» 1354 года создают впечатление сомнительности того, заслуживает ли достоверности эта история вообще. [Вашари И. Татарские походы венгерского короля Лайоша Великого. – Золотоордынская цивилизация (Казань), 2010 г., , с. 27, 28].

На думку Вашарі, у хроніці Віллані відбився угорський похід на Галичину і Волинь. Тільки мені сумнівно, чи був це похід 1352 року? Угорці зустрілися з поляками під Белзом 21 березня 1352 р. і облягали город до 1 квітня, після чого король Людовік зробив коротку вилазку на Волинь і повернувся до Буди. Від Белза до Буди – 500 км, а це не менше 20 днів шляху (враховуючи, що через Карпати не можна їхати так скоро, як по рівнині). Отже, поворот до Буди стався не раніше початку травня, а мабуть навіть пізніше, у червні 1352 р. Припустимо, що у Буді король розпустив своє військо, і якийсь загін відрядив до Італії. Від Буди до Флоренції – ще 800 км, знову через гори. Можна думати, що ця дорога зайняла 1.5 – 2 місяці, і звістка про облогу Белза не могла дійти до Флоренції раніше ніж наприкінці літа 1352 р.

Але Віллані записав, що почув цю новину у квітні 1352 р., тобто саме в той час, коли король Людовік тікав від татар із Галичини (татар він так і не побачив, але боявся їх: «Капитан-исправнику не нужно даже самому ездить, а только картуз свой послать и этот картуз погонит крестьян до самого места назначения», як писав у свій час класик).

Тому можна думати, що звістки про похід у Прославію – якщо вважати їх відлунням походу 1352 р. – Віллані почув пізніше, а вписав їх у хроніку ще пізніше, коли точна дата забулась.

Згадка Меджибожа бл. 1366 р.

Ми маємо текст недатованого договору великого князя Ольгерда з родичами і польського короля Казимира з васалами [Книга посольская метрики великого княжества Литовского 1545 – 1572 гг. – М.: 1843 г., ]. Дослідники датують цей договір 1366 роком. В ньому досить детально описано поділ земель давнього Волинського князівства. Зокрема, Любарту (молодшому брату Ольгерда) приділено Луцьку землю, в складі якої згадано і Меджибіж (Mezybozye). Це був найдалі висунутий на схід пункт в його володінні (та й в усьому договорі).

Далі на схід, зокрема, на середнє Побожжя, інтереси сторін договору не простягались. От тобі, бабусю, і «битва на Синій воді»!

Портолани

Друга група джерел, котрі потенційно могли б містити дані про наш регіон у золотоординський час, знову походить з Італії. Це портолани – морські компасні карти. Для них маємо гарний довідник [Гордеев А. Ю. : Ретроспектива. До 1500 года. – К.: 2006 г.]. Мушу зазначити, що деяких цікавих карт, зазначених Гордеєвим, я не зміг знайти, натомість знайшов деякі інші карти, там не згадані.

Характерною особливістю портоланів, як і взагалі будь-яких географічних карт, є дуже сильна залежність пізніших зображень від раніших. Нерідко картографи, не маючи нової інформації про якийсь регіон, перерисовували попередні його зображення без змін упродовж століть, повторюючи давно застарілу інформацію і один раз допущені помилки. Тому карти завжди треба аналізувати у хронологічній послідовності, намагаючись відшукати прототип зображення, котрий став предметом наслідування. Історики часто про це забувають і пишуть: «Ось, це місто зображене на карті такого-то року – значить, так воно й було». А ця карта перерисована з карти на 50 – 100 – чи більше років давнішої.

Портолани почали креслити наприкінці 13 ст., і уже на найдавнішому із збережених портоланів – з 4-ї чверті 13 ст. – маємо зображення Чорного моря (але цей кут карти зберігся погано).

(1) Генуезький картограф працював у 1310 – 1330 рр.. Гарно збережений містить карту Чорного моря. У північно-західному Причорномор’ї бачимо дельту Дунаю у вигляді семи островів, розділених протоками. Далі на північний схід позначена коротенька не підписана річечка. Вона впадає у лиман, що має форму кола. Уздовж правого берега річки – напис червоною фарбою Mauro Ca[stro]. Далі зображено дельту (!) Дніпра у вигляді двох великих островів трикутної форми. Ріки Бог на цій карті немає.

Думаю, що помилкове зображення нижнього Дніпра було наслідком читання якогось невідомого нам опису поїздки вгору Дніпром, коли мандрівник дістався Великого Лугу з його численними островами, і подав їх опис, а проминув те, що бачив від гирла лиману до початку плавнів. До того ж картограф знав, що велики ріки утворюють дельти (як Ніл та Дунай), і дедуктивно сконструював «дельту Дніпра». Ну, а пізніші картографи копіювали цю дельту тому, що вона була зображена на попередніх картах.

(2) Чорне море зображено й на інших портоланах Весконті: (на ньому немає ніяких написів), окремій карті Чорного моря 1318 р. (я не знайшов її гарного оригінального скану, , здається, із «Записок Одеського общества истории и древностей»).

(3) Вважається, що Весконті накреслив портолан, з якого зроблено карти у книзі Марино Санудо Старшого «» (1307 – 1321 рр.). Там є й , помилково підписана як карта Каспійського моря. Але мені стало шкода 20 доларів за скан повного розміру. Наскільки можна судити по малоформатних зображеннях, великих відмінностей від карти 1313 р. вона не має.

(4) Наступний за часом накреслено, мабуть, у Генуї десь між 1320 і 1350 роками, але його рамка на півночі проходить трохи північніше Білгорода-Дністровського (Mauro Castro на карті, Чорний замок або Чорний город). Дністровського лиману на карті немає.

(5) Анжеліно Далорто () десь у 1325..1330 рр. у Генуї накреслив . Ця карта відмінна від класичних портоланів тим, що подає немало об’єктів на суходолі, далеко від узбережжя моря. Зокрема, територія на захід від Дніпра має напис Burgaria (Болгарія). Але потрібне нам північно-західне Причорномор’я показано тут приблизно так, як на карті Весконті 1313 р.

(6) За прикладом Італії портолани почали креслити і на острові Майорка біля Іспанії. Там в 1339 р. Анжеліно Дульсерт (Dulcert; його вважають за одну особу з Анжеліно Далорто) накреслив свій . На жаль, Національна бібліотека Франції, де зберігається оригінал карти, не подбала відсканувати його з повною роздільною здатністю. На доступному скані можна прочитати тільки великі підписи, але не дрібні. Для нас ця карта важлива тим, що на ній уперше позначено Львів [Байцар А. Одне із перших зображень Львова на карті. – , 29.09.2017 р.]. На північний схід від Львова, приблизно на території Волині, зображено сім міст, розміщених у три ряди (2 + 3 + 2).

(7) В 1367 р. у Венеції був створений портолан братів (слід знати, що форма Pizzigani – це множина, як наші Шевченки чи Коваленки). Ця карта доступна у . Зображення північного Причорномор’я на ній загалом подібне до карти 1339 р., тільки немає семи міст-замків та Дністровського лиману у формі кола.

(8) У 1375 р. на Майорці було накреслено славний . У північно-східному куті карти показана майже цілком територія сучасної України.

Що ж дає ця для нашої теми? У північно-західному Причорномор’ї бачимо дельту Дунаю у вигляді трикутного острова між двома рукавами; далі на північний схід в море впадає коротенька річечка, у назві якої при певній фантазії можна побачити flum. Turlo (ріка Турло – татарська назва Дністра). Біля її гирла зображено лиман (у формі кола) і напис червоний кольором Mauro Castro. Далі зображений Дніпро, котрий також утворює на карті дельту із двох островів. Вище дельти зображено велике місто з написом Chiua (Київ). На північний захід від Києва й північний схід від Львова зображено уже відомі нам сім міст, кожне у формі кільцевої стіни, в центрі якої знаходиться висока башта (донжон? Можливо, ці зображення краще називати замками, а не містами). На північ від них – великий напис Russia. На території між Дніпром і Дністром великими літерами написано Burgaria (Болгарія). В цілому зображення нашого регіону досить близьке до карти 1339 р.

(9) На тому самому острові Майорка, але незалежно від попередніх карт школи Майорки, був накреслений бл. 1380 р. портолан Гійома Солери (). Це – класичний портолан, об’єктів на суходолі там дуже мало. На північно-західному березі Чорного моря дельту Дунаю у вигляді трикутника з двома протоками, напис на кшталт Maurocastro, над яким вивищується татарский прапор (але немає ані Дністра, ані його лиману) і дельта Дніпра у вигляді двох островів.

Оце стільки знали середземноморські моряки 13 – 14 ст. про потрібний нам регіон. Карти, як бачимо, не містять Бога і не показують надто великої обізнаності навіть із берегом моря. Причина, мабуть, у тому, що ця територія не містила нічого цікавого та / або корисного для мореплавців. Цікаве (святі місця) було у Палестині, а корисне (шовк) – далеко на сході.

Незначні археологічні сліди

Перший каталог археологічний пам’яток нижнього Побожжя почала була друкувати Ірина Фабриціус (1882 – 1966) [Фабрициус И. В. . – К.: и-во АН УССР, 1951 г., т. 1 – 131 с.]. Видання було розплановано на три томи: перший присвячено міжріччю Дністра та Бога, другий – міжріччю Бога та Дніпра, третій – лівобережжю Дніпра [с. 9]. З невідомої мені причини було надруковано тільки 1-й том, в якому подано опис пам’яток, що лежать на самому Бозі та його правих допливах – від гирла до Первомайська.

Довідник складено на підставі друкованих повідомлень [до 1936 р. – с. 122] та недрукованих звітів археологічних експедицій 1920-30-х років. Користуватись ним досить складно з багатьох причин.

По-перше, більша частина географічних прив’язок, такі як село Сталіно чи вулиця К. Лібкнехта, зникли з сучасних карт, і їх відшукання само становить проблему.

По-друге, карта подає тільки об’єктивні дані про пам’ятки (городище, курган, скарб…), не вдаючись у питання їх хронології та культурної приналежності. Це зумовлено характером використаних джерел, які переважно не містять таких вказівок. Видобути щось корисне для хронології здатен тільки справжній фахівець археології, та й то, мабуть, не скрізь.

По-третє, характерні риси золотоординської матеріальної культури на той час ще не були виявлені (за винятком хіба що монет), тому нечисленні знахідки такого роду не привертали уваги і губились у загальній масі «давніх речей».

Отже, користі для моєї вузької теми цей довідник не дає.

Далі, в 1980-х роках друкувалась серія «Довідників з археології України», але книга, присвячена Миколаївській області, з невідомої мені причини не була надрукована.

Наступна книга [Иванова С. В., Островерхов А. С., Савельев О. К., Остапенко П. В. Буго-Днестровского междуречья. – К.: 2011 г. – 300 с.] містить потрібний мені загальний огляд пам’яток регіону із поділом на епохи та культури. Є там і підрозділ «Золотоординська доба в північно-західному Причорномор’ї», написаний Г. С. Богуславським [с. 214 – 232, в основному за книгою А. О. Добролюбського «» (К.: 1986 р.)].

Археологические материалы по истории кочевников монгольской эпохи в Северо-Западном Причерноморье представлены единственной категорией памятников – подкурганными погребениями, в большинстве своем одиночными, как основными, так и впускными; впрочем, известно и два курганных могильника [с. 217; обидва могильники знаходяться у Придунав’ї – с. 219].

Переважна частина цих поховань подібна до давніших половецьких, хронологічне розшарування всередині золотоординського часу неможливе [с. 220].

Далі автор переходить до ординських міст, розташованих на захід від Дністра.

Про басейн Бога в розглядуваному підрозділі немає згадок з очевидної причини – немає виразних археологічних пам’яток.

Ще пізніше, на третьому році війни Росії проти України, український (??) історик Володимир Марков опублікував у Петербурзі, у країні-агресорі свою книгу [Марков В. И. . – Спб.: Евразия, 2016 г. – 382 с.]. Допомога агресору? Колаборація? Війна? – Ні, не чули.

Що ж пропонує цей любитель Євразії (видавництва!)? Золотій Орді присвячено 6-й розділ [с. 92 – 149]. Тут бачимо використання Стрийковського для висвітлення подій 14 ст. [с. 99]. Критика історичних джерел? – Ні, це не до нас.

Далі бачимо оцінку чисельності татарського війська на території сучасної України на 60 тисяч [с. 101] і 200 тисяч [с. 102] і відповідно загальну чисельність населення в 300 тисяч чи 1 мільйон.

Оце вже для нас цікаво. Якщо припустити середню тривалість життя в 50 років, упродовж одного року із мільйонного населення помре 20 тисяч, і відповідно утвориться 20 тисяч могил. Якщо це населення житиме на одній території 50 років, відповідно буде 1 мільйон могил (повна зміна покоління), а якщо 100 років – 2 мільйони.

І де ж ці могили? Де оця велетенська кількість могил, котра при всіх пізніших руйнуваннях мусила б дати велику кількість археологічних пам’яток – просто в силу свого надзвичайно великого стартового числа?

Мізерна реальна кількість поховань, які хоч якось можна вважати належними до золотоординського часу, говорить про низьку густину населення. Арифметика не належить до сильних сторін нашого історика.

Наведений ним огляд археологічних пам’яток між Дністром та Дніпром [с. 103 – 109] показує, що їх «хронологія» спирається на здогади авторів 16 – 19 ст. і переважно не підкріплена власне археологічним матеріалом. Отаку маємо найновішу працю.

Одним реченням торкнувся цього питання В. Гулевич:

Навіть за стабільної влади татар із кінця 13 ст. землеробська колонізація не просунулася на південь від генеральної лінії Вінниця – Брацлав – Звенигород – Канів. Принаймні археологія досі не дала підстав стверджувати протилежне [Гулевич В.П. – Сугдейський збірник, 2021 р., вип. 3–4 (VIIII), с. 95 – 96].

Археологічних даних щодо існування названих пунктів у татарський час немає, і навіть якщо вважати їх не реальними оселями, а тільки орієнтирами для окреслення границі, то й тут ми не знаємо, які землеробські поселення реально існували в цій зоні в цей час. Для наукових висновків потрібна археологічна карта таких поселень, а для її складання потрібні надійно встановлені ознаки матеріальної культури саме цього досить недовгого часу. Без такої підготовчої роботи міркування про «землеробську колонізацію» безпідставні.

Єдиним незаперечним золотоординським містечком у Побожжі є поселення біля с. (Новоархангельський (Голованівський) район Кіровоградської області), розташоване на правому березі ріки Синюхи напроти Новоархангельська, у 70 км на північ від Первомайська (де Синюха впадає у Бог).

Упродовж останніх 20 років (2002 – 2022) було надруковано ряд статей та повідомлень про розкопки цієї пам’ятки [переліки публікацій: 1) біографічна довідка про (1937 – 2008); 2) профіль Ірини Козир на ; 3) Гулевич В.П. – Сугдейський збірник, 2021 р., вип. 3–4 (VIIII), с. 66, прим. 89]. Безумовно, ця пам’ятка заслуговує як на публікацію археологічних матеріалів, так і на оглядову монографію.

Не запускаючись у реферування наявних публікацій, можна сказати, що тут маємо комплекс елементів матеріальної культури, характерний для золотоординських міст. Інших таких об’єктів ані на самому Бозі, ані на його правобережжі поки що не виявлено.

Це містечко, котре виникло десь на початку 14 ст., запустіло одночасно із запустінням золотоординських міст у Білгороді-Дністровському, Старому Орхеї та Костештах, десь у 1360-70-х рр. Причина цього запустіння становить одну із загадок в історії Золотої Орди, запропоновані гіпотези не дуже переконливі.

Таким чином, наявні на сьогодні археологічні матеріали дозволяють окреслити два періоди перебування татар Золотої Орди в Побожжі:

– перший – 13 ст. – представлений поодинокими похованнями;

– другий – перші дві третини 14 ст. – на додаток до поховань з’являються містечка (містечко?), життя на яких припиняється в 1360-70-х роках.

Знову, як і в середині 11-го століття, населення з Побожжя втекло – не знати куди.

Отже, письмові джерела золотоординського часу нічого не говорять нам про Побожжя.

А де ж ханські ярлики? Ніяких золотоординських ярликів, які стосувались би Побожжя, немає й не бувало. Відомі ярлики кримських ханів, але це уже 2 пол. 15 ст., і там до них повернемось.