Міфічний «брацлавський державець»
князь Василь Сангушкович (1443 – 1445 рр.)

Микола Жарких

Одним-одну звістку про цього князя подає документ, опублікований у 1868 році [Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 гг. / Антонович В. Б., Козловский К. Е. – К.: 1868 г., , с. 6 – 9].

Видавці узяли його із летичівського гродської книги 1714 року, № 5253, с. 177 звор. (книга на той час зберігалась у Київському центральному архіві і мабуть згоріла в 1943 р. при «звільненні» Києва радянськими окупантами. Про цю пожежу, яку чомусь не здогадались списати на «злочини гітлерівських загарбників», у нас говорять дуже неохоче, переліку втраченого, здається, немає й досі).

Отже, «наш» документ був облятований (записаний до книги) в летичівській книзі в 1714 р. Він має латинську передмову, далі руський текст документа і далі – латинську післямову. Виписую з нього найцікавіше:

Ad officium et acta presentia, castrensia, capitanealia, latyczoviensia personaliter veniens generosus Thomas Zalivski, obtulit officio presenti et ad acticandum porrexit literas graniciales seu confirmationem commissotialem, ruthenico idiomate scriptas, ratione limitum inter bona Poczapinske et Miculinske,

per serenissimum regem poloniae Vladislaum datas, manuque ejusdem propria et secretarii subscriptas et sigillo in caera [cera] rubra in appenso serico rubro insignitas, in personam generosi Karp Ivanovicz Miculinski servientia, de tenore verborum tali.

В моєму приблизному перекладі:

Шляхтич Томас Залівський, особисто прийшовши до замку й староства Летичівського, передав до канцелярії для актикування (ad acticandum – запису в книгу) граничні листи або підтвердження комісією, написані руською мовою, про кордони між володіннями Почапинських та Микулинських,

даними найяснішим королем польським Владиславом, підписані його власною рукою і секретарем і запечатані червоним воском, підвішеним на червоному шовковому [шнурку], на користь шляхетного Карпа Івановича Микулинського, у словах такого змісту.

Оце, я думаю, була передмова 1714 року, а далі має йти грамота короля Владислава:

Significamus presentibus literis nostris quorum interest universis et singulis,

productas fuisse coram nobis literas infra scriptas ex actis castrensibus Latyczoviensibus de actu sabbatho post festum Sancti Martini Pontificis proximo, anno Domini millesimo sexcentesimo trigesimo primo authentice emanatas,

continentes in se literas privilegii illustrissimi principis Swidrigayło, idiomate Ruthenico scriptas , generoso Karp Iwanowicz Miculinski datas et per nobilem Jacobum Czervielski ad acticandum oblatas;

supplicatumque est nobis ut easdem literas aucthoritate nostra regia aprobare et confirmare dignaremur.

Quarum quidem litterarum ea est, quae sequitur series:

Повідомляємо оцими нашими листами усім і кожному зацікавленому,

що подані нижче листи із летичівських замкових актів, видані у суботу після свята понтифіка [= римського папи] св. Мартина Першого, року божого тисяча шістсот тридцять першого – є автентичними,

що містять у собі листи-привілеї найяснішого князя Свидригайла, написані руською мовою, надані шляхетному Карпу Івановичу Микулинському й облятовані [= записані] до актів шляхетним Якобом Червельським;

[який] просив нас оті листи схвалити і затвердити нашою королівською владою.

Оці листи дійсно тут є і з них слідує наступне:

Оце преамбула королівського підтвердження, а далі йде руський текст:

Мы, Свыдрыгайло, Великій Князь, чинымо знаменито нынешнымъ и потомъ будучимь веку людемъ, ижъ, прышовшы передъ насъ земянинъ нашъ повету Браславского, Карпъ Ивановичъ Микулинскій, билъ чоломъ, покладалъ передъ нами лыстъ отъ князя Василія Сангушковича, державцы нашого Браславского и дворанъ нашихъ: Тыхона Слупыци, Васила Омелковича, и Семена Юзыповича, што есмо имъ первей сего велилы именя его Мыкулинскіе объихаты, грани положыты и крывду его, што менуетъ одъ земянъ Браславскихъ и бояръ Хмельныцкихъ, розсудыты; ведже оны тое все учинылы, грамоту свою видомя (sic) дали ему; и просилъ насъ, абы есмо ему тое потвердылы; ино мы тую грамоту въ книгу Дьякови нашому упысаты велилы и такъ е напысано:

за повелиниемъ велыкого князя Свыдрыгайла, Васылый Сангушковичъ, державця Браславскій и мы дворане господарскіе: Тыхонъ Слупыця, Василій Омелковичъ, и Семенъ Юзыповычъ, былысмо у земянина повету Браславского, пана Карпа Ивановыча Мыкулынского, в именю его Почапынцяхъ и покладалъ передъ намы лыстъ господара его мылости, Велыкого Князя Швыдрыгайла, которымъ пышетъ, абысмо крывду его зъ земяны Браславскими и бояры Хмелныцкимы разсудылы. и грани около маетностей его учинылы:

ино мы послалы вижа замку Браславского, пана Хацка до земянъ Браславскихъ: пана Максыма Тымковыча, пана Ярмолу, пана Евсея и пана Кмыту; также до бояръ Хмелныцкихъ: пана Васка, пана Кондрата и пана Евсея, абы до насъ прыиехалы и зъ паномъ Карпомъ потокмылыся (sic) [погодилися, домовилися]; ведже оны не хотилы, мовячи; «не поѣдемъ тамъ, бо мы о томъ [не? – М. Ж.] ведаемъ, але своеи петки земли пылнуемо», – а ведже мы, по долгу лысту господарского, зъ паномъ Карпомъ чыныты грани поехали…

Далі йде детальний опис границі – досить подібний до пізніших підкоморських актів; зокрема – «конецъ усыпаты велилы и на граби грань вытесаты», «также копецъ усыпалы и грань на лыпи учиниты велилы», «на пулъ мили долыною», «грань на явори вытесали и копецъ учыныты велилы».

Із числа названих в документі топонімів без проблем знаходяться (Жмеринський район Вінницької області; границі цього села власне обмежовуються), (35 км на північ від Почапинець), (Вінницького району, 8 км на південь від Почапинець), (Вінницького району, 15 км на схід від Почапинець і тільки 9 км від центру Вінниці!), (Літинського (Вінницького) району, 9 км на північний схід від Почапинець), (Літинського (Вінницького) району, 12 км на північ від Почапинець), (Літинського (Вінницького) району, 12 км на північний захід від Почапинець), (Жмеринського району, 5 км на південь від Почапинець).

У документі згадано річки , , , які знаходяться без утруднень, також згадано багато менших річок і мікротопонімів, відшукання яких може бути предметом окремої статті.

Далі йде заключний блок (есхатокол):

Пысанъ в Новоселыци, Декабра семынадцятъ день, Индыктъ семый.

Которыи то граныци и за рику, также копци и грунтъ Карпа Мыкулинского потверждаемъ; а на твердостъ того печать нашу к сему лысту привеситы есмо велилы. Пысанъ у Вылни, мая двадцать первого дня, индыкта девятого. Вежгайло Діякъ, рука.

Тут перше речення завершує власне граничний акт, а друге – затвердження цього акту Свитригайлом. Далі йде заключний блок пізнішого королівського підтвердження:

Cui suplicationi nos benigne annuentes proinsertas literas in omnibus earum punctis, clausulis, articulis approbari et confirmari duximus; prout approbamus et confirmamus presentibus literis nostris, decernentes, eas vim et robur debitae firmitatis, in quantum iuris est et usus earum habetur, obtinere debere.

In quorum fidem presentes, manu nostra subscriptas, sigillo regni muniri jussimus.

Datum Varsaviae, die XXX mensis Septembris, anno Domini MDCXII, regnorum meorum: Poloniae IX, Sueciae X.

На це прохання ми люб’язно погоджуємось, щоб вставлені листи були затверджені та підтверджені в усіх їхніх пунктах, параграфах і статтях; як ми схвалюємо та підтверджуємо нашими нинішніми листами, вирішуючи, що вони повинні отримати силу та міцність належної твердості, наскільки їх право та використання вважається.

Для ліпшої віри ми наказали надання, підписане нашою рукою, скріпити печаткою королівства.

Дано у Варшаві, дня 30 місяця вересня року божого 1612, мого королювання в Польщі 9-го, у Швеції 10-го.

І нарешті йде заключний блок обляти 1714 р.:

Confirmatio comissionis ratione limitum, inter bona Poczapinskie et Mikulinskie. Matthias Cielecki S. R. M. Locus sigilli in appenso cera rubra insigniti. Vladislaus Rex. Post ingrossationem idem generosus offerens originale ad se recepit et de recepto officium presens quietavit.

Підтвердження комісії щодо меж між володіннями Почапинськими і Микулинськими. Матіас Целецький S. R. M. [не можу здогадатись, що це за титул]. Місце підвішеної печатки червоного воску. Владислав король. Після запису означений шляхтич забрав з собою оригінал та виписку і пішов з канцелярії.

Ось такий був документ.

Мені одному він здається дещо дивним, чи в ньому справді є деякі невідповідності?

Із усього написаного тільки облята 1714 року, внесена Томашем Залівським, не викликає сумніву. Прийшов цей панок до летичівського суду з давнім документом, вніс його до книги (облятував), одержав виписку (видимус, на нашу мірку – нотаріально засвідчену копію) і пішов.

Все інше, як на мій дилетантський погляд – фальсифікація, і то дуже незручна.

Чому Якоб Червельський записав грамоту Свитригайла до летичівської книги (Подільського воєводства), а не до книги брацлавської чи вінницької (Брацлавського воєводства?).

Грамоту Свитригайла затвердив король Владислав. З усього видно, що автор документа думав про Владислава 4-го. був коронований 5 лютого 1633 року, а перед ним королем був його батько , який помер 8 листопада 1632 року.

Дата підтвердження, наданого цим «Владиславом», зазначена двічі, і то по-різному.

День , папи римського – 13 квітня. В 1631 році це була неділя (власне, Вербна неділя, остання перед Пасхою). Наступна субота після дня св. Мартина – 19 квітня 1631 р., остання субота перед Пасхою. Чому дату відраховано від дня св. Мартина, а не від Пасхи – свята значно важливішого?

В кінці маємо іншу дату – 30 вересня 1612 року. Ані та, ані друга дати не відповідають часу королювання Владислава 4-го, а тільки Сигізмунда 3-го, про якого в документі немає згадки.

Сигізмунд був обраний польським королем в 1587 році, і 1612 рік мав би бути 25-м роком його польського королювання, ніякою мірою не 9-м. Королем Швеції його обрали в 1592 році, а коронований він був у 1594 році, тобто 1612 рік мав би бути 20-м чи 18-м роком його шведського королювання, а не 10-м.

Думаю, цього досить, щоб вважати підтвердження оцього «Владислава» сфальшованим, а тому сфальшованим є і документ «Свитригайла», якій був предметом підтвердження.

Справжній Свитригайло був великим князем від кінця 1430 року, і зберіг за собою цей титул аж до смерті у 1452 р. За ці 22 роки тільки 17 грудня 1443 року (6952-го вересневого року) припадало на 7-й індикт. Тоді 21 травня 1446 року (6954-го вересневого року) припадало на 9-й індикт. (21 травня 6939 / 1431 року також мало 9-й індикт, але тоді 7-й індикт мав би відповідати 17 грудня 6937 / 1428 року, коли Свитригайло ще не прийшов до влади).

Чи міг бути Свитригайло в 1446 році у Вільні – я сумніваюсь. Ну, от надрукує Сергій Полехов обіцяний корпус документів Свитригайла – тоді й подивимось. Досить детально пізню пару дат обгрунтував Оскар Галецький [Halecki O. Ostatnie lata Swidrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiełłończyka. – Kraków: 1915, ].

Чи існував Тихон Слупиця, названий в документі «дворянином Свитригайла»? – І так, і ні.

В 1448 році, як скоро побачимо, ніякийсь Слупиця отримав від короля Казимира маєтки та – села в Гайсинському районі Вінницької області. Отримав від короля, зовсім не від Свитригайла! Інтригуюча вказівка О. Галецького, що в 1448 р. було згадано Тихона Слупицю [Halecki O., цитоване місце] – помилкова. Слупиця тут – особове ім’я чоловіка, котрому пощастило стати родоначальником зем’янського роду; нащадки його користувались прізвищем Слупиця (+ власне ім’я), але він сам додаткового власного імені не потребував.

Далі маємо ряд звісток про Тихона Семеновича Слупицю: в 1596 – 1599 рр. він був ще неповнолітнім, в опіці Івана Мелешка [ДБВ, № 275, с. 661 – 663; № 319, с. 742 – 743; № 323, с. 748 – 750], і тільки в 1605 р. він виступив самостійно – отримав дозвіл короля Сигізмунда 3-го на побудову замку в Куні [ДБВ, № 433, с. 925 – 926]. Авжеж, це була та сама Куна, якою його рід володів більше як півтора століття. В пізніших документах він уже не згадується, мабуть помер невдовзі після 1605 року, ще зовсім молодим.

Але ніяким дворянином Свитригайла він бути не міг, бо жив через 150 років після смерті останнього.

Чи існував Вежгайло дяк? – І так, і ні.

Віленський тивун Вазгайло згаданий як свідок приватного акту, виставленого у Вільні 9 листопада 1457 р. [Skarbiec diplomatów papieżskich, cesarskich, królewskich do krytycznego wyjaśnenia dziejów Litwy, Rusi Litewskiej i ościennych im krajów. – Wilno: 1862, t. 2, № 1946, s. 206].

Також в найдавнішій книзі Литовської метрики читаємо недатований наказ короля (Казимира 4-го) – надати землю в Новгородському повіті ніякомусь Везгайлі [LM 3, p. 69]. У книзі цей запис випадково потрапив у кінець документа № 5, але це – окреме розпорядження. Правитель названий королем, тобто це було не раніше 1447 р.

Далі читаємо про судову справу за маєток в Ошмянській волості між Якубом Милошевичем та Вежгайлом Івашковичем, яку розсудив литовський канцлер [LM 3, № 6, p. 69 – 70]. Канцлером він був від 1476 р. і до смерті (за різними відомостями – 1490..1492 р.).

Далі маємо згадки про господарського дворянина Яна Вежгайла, який в 1510 р. був послом короля Сигізмунда 3-го до московського великого князя Василя 3-го [LM 7, № 80, – 183]; в 1511 р. він був послом до молдавського воєводи Іоана Богдана [LM 7, № 100, p. 219; № 103.1, p. 225]. Можливо, про нього є ще інші згадки.

Далі, київським католицьким біскупом у 1526 – 1531 (?) рр. числився . В 1524 році він був королівським секретарем, ксьондзом і послом від короля Сигізмунда 1-го до литовських панів-ради [LM 7, № 240, p. 438]. Далі (не раніше 1525 р.) він уже біскуп київський і посол від короля на литовський сейм у Бересті [LM 7, № 249, p. 446]. Далі на сеймі у Петрокові (десь на початку 1530 р.) король віддав наказ Вежгайлу, уже названому біскупом Жемайтії [LM 7, № 383, p. 625]. Можливо, про нього є ще інші згадки.

Це все так, але ані один із носіїв імені і потім прізвища Вежгайло не був дяком, не мав майнових інтересів на Волині і не був пов’язаний зі Свитригайлом.

Чи існував брацлавський зем’янин пан Кмита? В 2 пол. 16 – 1 пол. 17 ст. декілька представників цього роду відігравали певну роль на Побожжі [ДБВ, іменний покажчик на с. 1099 – 1100]. Особи на ім’я Кмита відомі і в 2 пол. 15 ст. [LM 4, за іменним покажчиком], але їх зв’язок із Брацлавщиною в цей час не простежується.

Чи існував Карпо Іванович Микулинський? В 2 пол. 16 – 1 пол. 17 ст. декілька представників цього роду відігравали певну роль на Побожжі [ДБВ, іменний покажчик на с. 1114 – 1115]. Серед них, щоправда, не видно Карпа, але є кілька Іванів. В ранніх книгах Литовської метрики ніяких Микулинських нема.

Чи існував брацлавський зем’янин Ярмола? В 1569 р. вінницький шляхтич Ярмола Мелешкович присягнув польському королю Сигізмунду-Августу (ну, в порядку Люблінської унії), а в 1583 р. він уже згаданий як покійний [ДБВ, № 19, с. 159; № 129, с. 355]. Але ж вінницький – то не брацлавський, та й століття не зовсім співпадає. До того ж ім’я Ярмола (Єрмолай) не є унікальним.

Далі, Василя Омельковича, Семена Юзыповича (Йосиповича), Максима Тимковича – немає ані в ранніх книгах Литовської метрики, ані в ДБВ.

Що ж до Почапинець, то вони справді в 1570 р. належали Петру Микулинському [ДБВ, № 39, с. 194]. Далі в 1581 р. Іван Микулинський заявив, що в 1580 р. у Вінницькому замку згорів привілей, наданий великим князем Свитригайлом його предку Івану Богдановичу [Микулинському] на маєтки Микулинці, Почапинці, Рог, Борков, Новоселиця Микулинська [ДБВ, № 99, с. 285]. Ця запропала грамота теж була сфальшована (колись я ще дійду до оцих «згорілих у Вінницькому замку» документів). Із цієї автентичної заяви видно: 1, Микулинські справді володіли Почапинцями; 2, вони вважали, що їх права забезпечені грамотою князя Свитригайла. Оці моменти увійшли до розглядуваного документу.

Висновок: «грамота Свитригайла» суть грамота фількіна.

Як же вона утворилась?

В 2 пол. 17 ст. зусиллями польських і кримських цивілізаторів землі Побожжя були спустошені упень. Час від часу їм допомагали турецькі цивілізатори, які в 1672 р. захопили Подільське воєводство. Все це було названо Руїною правобережної України. Переважна частина не одних тільки землевласників, але й простого люду в цей час загинула або покинула край, земельна власність зникла.

В 1699 р. за умовами Карловицького миру Туреччина повернула Подільське воєводство Польщі, і правобережна Україна почала заселятись знову. Слідом за українськими селянами, які засновували села і піднімали господарство краю, туди ринула й несита польська шляхта, котра не вміла оборонити край своєю силою, але була не проти того, щоб відновити тут панування польського канчука, тобто земельну власність.

Нічийні землі на Побожжі знову почали становити цінність і, ясна річ, на них з’явились претенденти. І от один із них – пан Ф. (Філька / фальсифікатор) придбав якийсь маєток у Летичівському повіті, а далі, здобувши деякий вплив у Летичеві, вирішив придбати дещо і в сусідньому Брацлавському воєводстві (Почапинці знаходяться у 36 км на схід від Летичева). Для цього написав свою фількіну грамоту, яку я розібрав. Це було десь на початку 18 ст., можливо, що в тому ж 1714 році. І з тієї грамоти виходило, що вона й давніше у Летичеві була облятована, тому і тепер Ф. не очікував перепон (і не зустрів їх).

Проблема пана Ф. полягала у відсутності в той час Вікіпедії, та й будь-яких книжок у нього не було. Він пам’ятав, що був такий король Владислав, який дійсно титулувався королем польським і шведським, але не мав точного уявлення – коли він був, бо то було за півстоліття з гаком до створення грамоти. От і вийшло, що один раз Владислав був у 1631 році, а другий раз – у 1612 році. Обидва рази Ф. промахнувся.

Сам граничний акт було написано за зразком звичних на початок 18 ст. актів підкоморських судів (вони були створені у Польщі та Великому князівстві Литовському в 1565 – 1566 рр.). Подібні акти розмежування могли існувати й раніше, але я зараз не маю охоти заглиблюватись у це питання. Досить того, що в 1440-х роках на Побожжі ніяких детальних розмежувань не знали.

Можливо, Ф. бачив якусь іншу грамоту 15 ст. із позначенням дати індиктом, але всіх учасників розмежування довелося вигадати. За винятком Тихона Слупиці, якого Ф. заслав у часи Свитригайла, ані одне ім’я невідоме – ані в ті часи, ані пізніше.

Ну, а що ж князь Василь Сангушкович? Окрім цього документу, він більше ніде не згадувався [WK, s. 423]. У роді Сангушків відомий один князь Василь (Михайлович) – від 1508 до 1558 років, але він, здається, ніяких державних посад не займав, уся його біограма складається з маєткових процесів на Волині [WK, s. 448 – 451]. Упродовж 16 ст. кілька представників роду князів Сангушків займали видатні посади на Брацлавщині, зокрема князь Роман Федорович в 1566 – 1571 р. був першим брацлавським воєводою. От пан Ф. і вирішив, що так було завжди – і віддав Брацлав у держання вигаданому ним князю «Василю Сангушковичу». І тільки.

Попри повну очевидність наведених мною міркувань, і Юзеф Вольф, і Оскар Галецький, і в останній час Петро Кулаковський (даремно) довіряли цьому сфальшованому документу [Кулаковський П. у литовську добу. – Ukraina Lithuanica (К.), 2015 р., т. 3, с. 219].