Доба Вітовта (1418 – 1430 рр.)

Микола Жарких

Надання Вітовта на Поділлі

Дивимось далі каталог подільських документів [Білецька О. – Одеса: 2004 р., с. 274 – 275].

Перша жалуванна грамота Вітовта для Поділля датована 8 вересня 1418 р. Нагадаю, що остання перед цим грамота Ягайла датована 1413 р., тому фактично Поділля перейшло під владу Вітовта десь між цими роками. Більше того, 30 листопада 1418 р. Ягайло написав листа до подільської шляхти, яким наказав їй присягнути Вітовту [Codex epistolaris Vitoldi…, , p. 427 – 428]. Подільські поляки (= шляхта) отягалися з цією немилою їм присягою, сподіваючись, що політичні обставини зміняться.

Всього ми маємо за 12 років – до 1430 р. включно – 8 грамот Вітовта для Поділля. Всі вони без винятку стосуються його західної частини (повіти Кам’янецький, Червоногородський, Скальський, Смотрицький, Бакотський). З поселень на верхньому Побожжі тут з’являються (2.09.1424 р.) Чорний Острів (у Хмельницькому районі Хмельницької області) та Микитинці (у Ярмолинецькому (Хмельницькому) районі тієї ж області). Середнє Побожжя в документах Вітовта не представлено.

Відома фількіна грамота Вітовта для Василя Карачевського, виставлена 5 травня 1383 р. у Полоцьку [Грамоти 14 ст. – К.: 1974 р., ], давно визнана фальсифікатом [Semkowicz W. Nieznane nadania Witolda dla osob prywatnych. – Ateneum Wilenskie, 1930, rocznik 7, , s. 848 і далі].

Ця «грамота» була сконструйована на матеріалі грамоти подільського старости Станіслава із Ходча для Зінка Корача на пустош Княжу Луку, виставленій у Кам’янці 21 березня 1468 р. Вона дійшла до нас у підтвердженні короля Сигізмунда 1-го для Лазаря Карачевського, наданому 28 лютого 1510 р. [АрхЮЗР, ч. 8, т. 1, № 3, с. 5 – 6] і не збуджує підозрінь. Звідти в «грамоту Вітовта» переїхали ліс Стриюв Ріг та Куликові ліски.

Складнішою виглядає справа із грамотою Вітовта для Василя Карачевського на село Симяків, виставленою 15 серпня 1386 р. в Браславі (Braslaw). Вона збереглась в латинському перекладі в складі підтвердження володінь Романа Карачевського, наданому королем Сигізмундом-Августом 17 червня 1566 р. [АрхЮЗР, ч. 8, т. 1, № 1, с. 1 – 2].

Симяків цієї грамоти – це сучасне село Синяківці в Дунаєвецькому (Кам’янець-Подільському) районі Хмельницької області; долина Gdzurdzowy, згадана поруч, дала свою назву сучасному селу Джуржівка в 6 км на схід від Синяківців. Від Княжої Луки (Плебанівки) це досить далеко – 93 км по прямій.

Грамота цікава для нас тим, що виставлена в Брацлаві, та іменами свідків: «Georgio Bedygolt z Podolia, Swinka braslaviensi, Abrahamo swinogorodensi capitaneis». Юрій Гедигольд справді був подільським старостою Вітовта. Вважається, що його каденція тривала з 1411 до 1423 року, і на цій підставі дослідники датують грамоту цим часом [Грушевский М. С. Барское староство. – К.: 1893 г., с. 53 – 55; Kurtyka J. Podole pomędzy Polską i Litwą w XIV i 1 połowie XV wieku. – «Kamieniec Podolski. Studia z dziejów miasta i regionu», Kraków, 2000, t. 1, s. 37].

Далі, про який Брацлав іде мова? Уся сукупність топонімічних даних вказує на «наш», побозький Брацлав, не на білоруський. А коли це Вітовт міг бути в Брацлаві? Його поїздка по Поділлю влітку 1424 року засвідчена грамотою на Челіїв, збереженою в оригіналі. Було би спокусливо датувати і грамоту для Василя цим роком, хоча в 1424 – 1425 рр. подільським старостою виступав уже Петро Монтигердович. Зрештою, ми не знаємо точних дат зміни старост.

Гірша проблема з датою полягає в тому, що у підтвердженні вона дана від Різдва Христового і записана словами, не цифрами, тому правильність її прочитання – поза сумнівом.

Чи могло це бути внаслідок помилкового прочитання кириличного числення? Розглянемо декілька позначень дат:

Як бачимо, позначення ω (800) зовсім не подібне до позначення Ц (900), а всі можливі дати грамоти якраз належать до 69-го століття. Також у позиції десятків ані К (20), ані Л (30) не нагадує потрібної нам Ч (90). Остаточно вважаю невірне прочитання одразу двох кириличних цифр неможливим і думаю, що дата 1386 р. так і стояла в документі, з якого виконувався переклад.

Далі, за весь час правління Вітовта ми не знаємо ніяких брацлавських ніже звенигородських старост. Посади свідків даної грамоти – перша і остання згадка такого роду. Гірше того, ми не маємо імен Свинки та Абрагама на інших грамотах Вітовта.

Шляхтич Свинка в 1474 р. обороняв від татар свій замок у Поморянах [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 12, 1462-1480. – Warszawa: 2009, – 351], тобто таке шляхетське ім’я справді існувало. Але у Длугоша він названий без патроніма і без вказівки на посілість. Складається враження, що він був self made man і Поморяни були його першим надбанням – так що його діти могли вже зватись Поморянськими.

І якщо припустити, що якийсь предок Свинки-1474 діяв у 1386-у чи бодай у 1430-у роках (слід думати про прадіда або принаймні діда Свинки-1474), то чому його рід за цей час не обріс ніяким прізвищем? Виходить, що це були різні Свинки, кожен із яких не міг виказатись ніякими предками.

В цілому справу «Вітовтових грамот» для Карачевських я уявляю собі наступним чином.

Десь в середині 15 ст. у Подільському воєводстві з’явився Зінко Корач (ще не Карачівський!), який у невідомий для нас спосіб заволодів селом Симяків (і мабуть Глібів у 10 км на схід). Цього йому здалося мало, і в 1468 р. він захотів збільшити своє володіння. Думаю, йому було би бажано придбати щось поблизу Симякова, але Станіслав із Ходча надав йому землю на крайній східній межі Подільського воєводства, – урочище Княжу Луку на ріці Мурафі. Ця земля знаходилась далеко від основного маєтку Зінка, і навряд чи він мав сили загосподарити Княжу Луку.

Далі в 1510 р. нащадок Зінка (син? онук?) Лазар, який уже звався цілком шляхетським прізвищем Карачевський, здобув королівське підтвердження на володіння Княжою Лукою. В 1532 р. цей самий Лазар здобув дозвіл короля Сигізмунда 1-го на викуп села Глібів [АрхЮЗР, ч. 8, т. 1, № 44, с. 64 – 65]. В 1559 році Роман Карачевський (син Олексія Карачевського) отримав грамоту барського старости Мартина Гербурта на володіння пусткою Семяківці [там само, № 103, с. 198 – 200]. В 1563 р. суперечку за село Семяківці між Романом Карачевським та Лосковськими розглядав сейм [там само, № 108 – 109, с. 211 – 214]. І так подільські шляхтичі Карачевські жили собі й думали, що їх права забезпечені письмовими документами.

Та ось в 1560-х роках у Польщі розгорілася «екзекуція прав», і в 1564 р. ревізори приїхали на Поділля. Карачевські подали їм грамоту Сигізмунда [тут і далі подробиці за: Грушевский М. С. Барское староство. – К.: 1893 г., с. 53 – 54]. Але з’ясувалось, що за новими порядками королівські надання, видані після 1505 року, вважаються недійсними, і маєтки Карачевських опинились під загрозою конфіскації.

Це змусило Карачевських ворушитись, і от вони зуміли написати «грамоти Вітовта» на Княжу Луку з неможливою датою 1383 р. В якості власника було вигадано Василя Карачевського – щоб не було сумніву у тому, що Олексій і Роман Карачевські є його спадкоємцями. Далі було написано грамоту на Симяків з так само неможливою датою 1386 р. і для того ж самого «Василя Карачевського», і на Глібів. Грамота на Симяків була визнана правосильною і вже в 1566 р. здобула королівське підтвердження. Це дає нам орієнтовний час виготовлення усіх трьох фальсифікатів – між 1564 і 1566 роками.

Успіху підприємства сприяло те, що існували справжні грамоти Вітовта для Поділля, і, можливо, Карачевські бачили якусь із них. Існували також справжні документи старости Гедигольда, і фальсифікатори могли скористатись його іменем для своєї роботи.

Нарешті під час Люблінського сейму 1569 р. королю було подано усі три «грамоти Вітовта» – на Княжу Луку, Глібів та Симяків. Всі вони були писані на пергаменті руським письмом і всі три були визнані дійсними, а Олексій Карачевський із сином Романом – утверджені в правах власності на ці маєтки [АрхЮЗР, ч. 8, т. 1, № 119, с. 227 – 229].

Це була одна із ранніх історій, в якій ім’я князя Вітовта допомогло людями облаштувати свої справи належним чином. Далі ми ще побачимо подібні історії уже власне на Побожжі (в розділі «Фальшиві грамоти Вітовта для Побожжя», до якого у мене – іншаллах! – колись дійдуть руки), та і в наш час ім’я Вітовта допомагає здобувати гранти на археологічні дослідження!

Поїздка Зосими 1419 р.

У 1419 році диякон Троїце-Сергієва монастиря (що на північ від Москви) Зосима пустився в дорогу, щоб відвідати святі місця у Палестині:

Поидох отъ Киева съ купци и велможами великими и идох тридцать миль, а миля по пяти верст и обретох реку велику въ Подолской земли, еже зовется Буг. И ту стояще град Бреславль, и ту стояхом неделю.

И поидохом въ поле татарское и идохом пятьдесятъ миль дорогою татарское, еже зовется: на Велики Дол, и обретохом реку велику под Митиревыми Кишинами, еже зовется Нестр; туто бяше перевоз и порубежье волоское. Об ону страну Волохове перевоз емлют, а о сю страну князя великаго Витофтовы и тамгу емлють и тем ся опять делять. И оттоле три дни до Бела города ити по Волоскои стране; и пребыхом въ Беле городе две недели. Оттуду девять верст до моря. [. Записки русских путешественников XI-XV вв. – М.: 1984 г., с. 120 – 121].

Зосима не тільки був особисто у тих місцях, про які згадував, але і писав свої нотатки якщо не в ході поїздки, то дуже скоро після неї. Тому його твір можна вважати вірогідним джерелом.

Від Білгорода до коси, котра відділяє Дністровський лиман від моря – 16 км, тобто верста Зосими дорівнює десь 1.7..1.8 км. Тоді 150 верст від Києва до Брацлава виносяться на 260..270 км, що відповідає дійсності (по прямій лінії там 215 км).

50 миль від Брацлава до Митиревих Кишин виносяться по цій пропорції на 425..450 км, що викликає деяке здивування: від Брацлава до Білгорода всього біля 300 км. З другого боку від Білгорода до Кишин – три дні шляху, тобто близько 90 км. Ця віддаль вказує на район сучасних міст Бендери й Тирасполь, а до Брацлава звідси всього 225 км, тобто десь половина вказаної Зосимою віддалі.

З невідомої мені причини повідомлення Зосими про митницю не було співставлене із добре відомою грамотою молдавського воєводи Олександра для львівських купців (1408 р.), де згадано: «а кто не идє(т) на бѣлыи городъ толко име(т) дати на тѧгѧнѧкѧчу колко оу бѣломъ городѣ» [ – К.: 1965 р., № 32, с. 70 і нижче ще дві згадки]. Видно, що в Тягянякячу була митниця, так само як у Білгороді, а саму назву можна вважати ранньою формою назви Тягинь (Бендери). Думаю, що йдеться про ту саму митницю, яку бачив і Зосима, тільки з молдавського боку.

Митиреві Кишини викликали певне зацікавлення сучасних дослідників. Так, В. Михайловський, коментуючи топонім на Дмитрове з грамоти 1392 р., про яку я вже писав вище, пригадав фантастичну (і це ще м’яко сказано!) гіпотезу Я. Р. Дашкевича про володіння татарського князя Дмитра, героя міфічної «Битви на Синій воді». На думку Дашкевича:

Основну територію його [Дмитра] володінь визначають назви осель та річок, розташованих у регіоні, а саме Дмитрів Кільш (назва на карті 1690 року) – тепер річка Гнилий Тікич; оселі Димитрівка, Димитропіль на лівому березі Богу нижче Саврані (з пізніше доданим “поль/піль”), теперішня Дмитрашківка (раніше Дмитрів) на лівому березі Богу – нижче Димитрівки – на Побережжі [Дашкевич Я. та в Західному Причорномор’ї як проблема історії України XIV ст. – Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині, 2006 р., вип. 10, с. 117].

Митиреві кешені в уяві Я. Д. були, з одного боку, «столицею» цього Дмитра, а з другого боку – «Дмитровим кладовищем» [там само, с. 117 – 118].

«Битва на Синій воді» є невдалою комбінацією легендарних пригадок з історії Литви, складеною бл. 1430 року, коли реальні діяння Ольгерда, не записані свого часу, повністю забулися [Жарких М. І. Міфічна «битва на Синій Воді». – К. : 2017 р.], а «татарський князь Дмитро», який бився із Ольгердом – це слабкий спогад про війну 1368 р., котру Ольгерд мав із московським князем Дмитром (Донським, данником татар). Всі ці висновки лежали на поверхні багато десятиліть (після публікації Рогозького літописця в 1922 р.), але чомусь нікого не зацікавили, аж поки їх не підібрав з поверхні Микола Жарких…

Чому спробу Дашкевича пов’язати топоніми на Дмитр- з іменем князя Дмитра гірша за просто фантастичну? З двох причин.

Перша. Топонімів, що починаються на Дмитр-, в Україні відомо близько 70 (семидесяти, мої любі!) [підраховано за виданням: Українська РСР. Адміністративно-територіальний устрій на 1 січня 1987 р. – К.: 1987 р.], тобто якщо з будь-якої точки України провести коло радіусом 100 км, то в такому «володіння» обов’язково знайдуться кілька Дмитрівок. Підрахунок зайняв у мене не більше 5 хвилин (5 секунд на видобування книги, котра у мене є дослівно настільною, 10 секунд на пошук потрібної сторінки в покажчику… і т. д.), і Дашкевич міг би зробити цей підрахунок і сам (бо мав для цього 20 років від 1987 до 2006-го), але чомусь не зробив.

Друга. Єдиним відомим мені топонімом, котрий реально отримав назву від імені князя Дмитра, є місто Дмитрів у Московській області, назву якого пов’язують із князем Дмитром-Всеволодом (Велике Гніздо, владимирським князем у 1176 – 1212 роках).

В давній Україні ім’я Дмитро було однаково популярним як серед князів (7-е місце за популярністю), так і серед нетитулованих осіб (13-е місце) [підраховано за Печерським синодиком 1483 – 1530 рр.: Жарких М. І. Печерський синодик. – К.: 2017 р., розділ «Іменослов»]. Тому всі інші Дмитр[івки] зобов’язані своїми іменами осадникам на ім’я Дмитро, серед яких, мабуть, не було князів.

Цю елюкубрацію можна було би проминути мовчанням, так В. Михайловський її не тільки сприйняв, але й розвинув:

До того ж згадувані в 1419 р. іноком Зосимою «под Митеревыми Кышинами» на Дністрі (місце переправи) походять від спільного кореня -Дмитр-. Така насиченість топонімів, у корені яких, імовірно, відображено ім’я володаря, дозволяє висунути припущення про те, що маркування в документі з 1392 р. «на Дмитрове» означає розташування на території володінь Дмитра [Михайловський В. документа подільського князя Федора Коріатовича від 1392 р. – Ruthenica (Київ), 2016 р., т. 13, с. 190; приєднується до цієї думки й Т. Гедзь у статті «»].

Такого ніяк не може бути. Грецьке ім’я Деметріос / Димитріос у християнському світі набуло популярності завдяки святому Деметрію / Димитрію Солунському, від якого походять спрощені форми Дмитрий (російська) та Дмитро (українська). Ця остання форма має простонародний варіант Митро (наприклад, є такий персонаж у повісті І. Франка «», 1880 р.), але ніяк не Митир.

Слів, які починались би на Митир / Мітир / Мітір, взагалі не існує. Таких слів не знає академічний (1980 р.), ані найновіший , який знає близько 400 тис. базових слів. Тільки , який знає близько 800 тис. слів та словоформ, пропонує російське дієслово «имитировать». Але такої комбінації літер немає у базовому латинському / англійському слові imitate, ані в українському запозиченні імітувати. (Ну, є ще слово митирогнозия, котре М. Є. Салтиков-Щедрін.)

Це я веду до того, що зазначена комбінація літер є надзвичайно рідкісною, скоріше за все – просто помилковою.

Інакше підійшов до цієї назви Олександр Узелац. Він припускає, що вона походить від татарського імені Темер [Узелац А. Татары в дунайско-днестровском междуречье во второй половине XIV в. – Золотоордынское обозрение, 2019 г., т. 7 (3), с. 421]. Перехід Темер ⇒ Митир є можливим на грунті української мови. Наприклад:

генерал ⇒ єднорал (Гулак-Артемовський П. , 1833 р.)

Минодора ⇒ Нимидора (Нечуй-Левицький І. , 1876 р.)

Валентина ⇒ Левантина (Грінченко Б. , 1901 р.)

огірок ⇒ гоірок (Свидницький А. , 1862 р.)

ферлядунок (Франко І. , 1898 р.) ⇒ ферделюнок (Франко І. , 1890 р.), і так далі.

Натомість перехід Димитрій ⇒ Темер вважаю неможливим, оскільки ці імена належать до різних мовно-культурних систем.

А між тим заміною однією літери можна виправити ситуацію, якщо замість незрозумілого митир поставити зрозуміле митар, тим більше що в тексті йдеться власне про збір тамги, тобто мита.

Ну, а кишині що? Тут ми маємо найранішу, здається, звістку про них, і надалі вони будуть зустрічатись відносно часто. Остаточний висновок можна буде зробити після аналізу всього матеріалу в комплексі. Забігаючи наперед, скажу: думаю, що це слово пов’язане з українським словом (житло, гніздо + румунське рідкісне chișla – хутір). Форма кишин / кешен може бути ранньою або альтернативною для кишла.

Отже, Митиреві Кишині ⇒ Митареві кишині ⇒ «житло митників», простою мовою – митниця.

Оця звістка про митницю, котра походить із сучасного і цілком вірогідного джерела, здається мені важливою.

О. Ліцкевич торкнувся Митеревих кишин у зв’язку все з тим ж «татарським князем Дмитром» [Лицкевич О. В. « великих князей литовских» и «Повесть о Подолье»: опыт комплексного критического разбора. – Спб.: Дмитрий Буланин, 2019 г., с. 635 – 636]. Він десь вичитав, що це місце знаходиться вище сучасного містечка Резина на Дністрі, і що існують якісь «археологічні дослідження», які це показують.

Від Резини до Білгорода – більше 200 км, де ж тут три дні шляху?

В. Гулевич, переглянувши наново справу, прийшов до висновку, що Митереві походять від мита і не пов’язані із Дмитром (тобто він першим висловив цю слушну думку). Кешені він вважає мусульманськими гробницями [Гулевич В.П. – Сугдейський збірник, 2021 р., вип. 3–4 (VIIII), с. 72 – 74].

На Побожжі Зосима занотував тільки відомий уже Брацлав, і форма його – Бреславль – занотована на місці і то відносно рано. Тому вона має значення для аналізу походження назви.

Поїздка Вітовта 1424 р.

Що ж говорить ітінерарій Вітовта [Polechow S. , wielkiego księcia litewskiego: 4/5 VIII 1392 – 27 X 1430. – Rocznik Lituanistyczny, 2019, t. 5, s. 9 – 120] про Поділля після 1394 р.?

Там занотована тільки одна його поїздка за маршрутом: Вільно 22.06.1424 р. – Ялтушків 22.08 – Скала-Подільська 2.09 – Кременець – Луцьк 27.09.1424 р.

Перебування Вітовта в Ялтушкові засвідчено грамотою на село Челіїв (Целіїв Гусятинського (Чортківського) району?) для Санка Радевича [Vitoldiana. Codex privilegiorum Vitoldi, magni ducis Lithuaniae, 1386–1430. – Warszawa–Poznań: 1986, № 102; Polechow S. . Przyczynek do dziejów kancelarii i dworu wielkich książąt litewskich w epoce Witolda. – Studia z Dziejów Średniowiecza (Gdańsk), 2019, t. 23, s. 214].

Ялтушків – нині село у Барському (Жмеринському) районі Вінницької області. Він стоїть на річці Лядові, тобто належить до басейну Дністра. Можна здогадуватись, що не Ялтушків був метою подорожі і що по дорозі із Ялтушкова до Скали Вітовт відвідав і Кам’янець.

Поїздка Вітовта 1427 р.

14 серпня 1427 р. Вітовт у листі до великого магістра Тевтонського ордену, відісланому зі Смоленська, писав, що планує плисти Дніпром до Києва і бути там 8 вересня, а далі їхати на Поділля, до Луцька (де планував бути 22 вересня), до Володимира і Городла, де мав би зустрітись із Ягайлом [Codex epistolaris Vitoldi…, , p. 779 – 780].

З ітінерарія, складеного Полеховим, видно, що 17 вересня 1427 р. Вітовт перебував в Острозі на Волині, де виставив дві грамоти, одна з яких збереглася в пергаментному оригіналі [Vitoldiana…, № 108, 109, p. 99 – 100]. Далі 30 вересня 1427 р. Вітовт справді перебував у Городлі, де виставив грамоту, збережену в оригіналі [Vitoldiana…, № 110, p. 101].

Отже, запланована поїздка таки відбулась, хоча, можливо, не всі намічені пункти вдалося відвідати. Думаю, можна не сумніватись, що Вітовт відвідав Київ. Від Смоленська зручний шлях Дніпром до Києва складає 565 км, і за 15 – 20 днів його можна подолати без напруження. Можна вірити, що Вітовт був у Києві десь близько 8 вересня. Далі від Києва до Острога – 280 км, або 8 – 9 днів шляху. Виходить, щоби потрапити до Острога на 17 вересня, монятись у Києві не випадало.

Далі шлях від Острога до Городла через Луцьк і Володимир йде майже по прямій – 190 км, 6 – 7 днів шляху. Окреслених документами двох тижнів було достатньо, щоби проїхати без поспіху і зробити короткі зупинки в Луцьку та Володимирі. Але цих двох тижнів цілком недостатньо, щоб відскочити з Острога до Кам’янця-Подільського і далі їхати у Городло (490 км = 16 чи 17 днів шляху). Так само неможливим виглядає шлях Київ – Кам’янець-Подільський – Острог (520 км = 17 чи 18 днів шляху).

Тому думаю, що від наміру відвідати Поділля Вітовту довелось відмовитись, аби не пропустити зустріч із королем Ягайлом у Городлі.

Варто відзначити також, що 28 листопада того ж 1427 року Вітовт написав листа до римського папи, рекомендуючи йому віленського каноніка Павла з Боянчиць як кандидата на біскупа в Кам’янці-Подільському [Codex epistolaris Vitoldi…, , p. 784]. Цей Павло нам ще знадобиться, і то дуже скоро!

Для мене важливо, що візит Вітовта до Брацлава у 1394 р. був першим і останнім у його житті випадком, коли він незаперечно побував на середньому Побожжі. А чому важливо? – Ну, має бути в роботі якась інтрига…

Другий важливий висновок полягає в тому, що Вітовт ніяких нових міст чи замків не засновував – ані на Поділлі, ані на території всієї сучасної України, ані деінде.