Побожжя у 1430 – 1447 рр.

Микола Жарких

Кам’янецька революція 1430 р.

Великий князь литовський Вітовт помер у Троках 27 жовтня 1430 р., і це стало сигналом для нової революції на Поділлі.

Кам’янецький біскуп Павло, отримавши цю звістку, зібрав польських рицарів, а саме Грицька Кирдеєвича, братів Теодорика, Михайла і Мужила Бучацьких і Крушину з Гальова. Скориставшись із нагоди, що литовський староста Довгірд виїхав із замку, вони зайняли Кам’янецький замок, і потім зайняли ще Смотрич, Скалу й Червоний город. Так представив справу Ян Длугош [Jana Długosza roczniki czyli kroniki sławnego królestwa polskiego. – Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 2009, ks. 11, – 325].

Дуже подібно написано у «Повісті про Подільську землю»:

Приѣхавши ляхове, пана Долъкгирда из города ис Каменца созвали на раду к собѣ и до рады не допустивши самого иняли и огьрабили, и Каменець засѣли, и все тое забрали, што Подолъскои земли держать [Полное собрание русских летописей. – М.: 1980 г., т. 35, ].

Я розумію справу так, що звістка була послана до біскупа, якого напевно можна було сподіватись застати в Кам’янці, а він скликав тих вояків, котрі трапились у цей момент у місті, і з ними здійснив переворот. Після цього в них ще був якийсь час, аби скликати власників сусідніх сіл і з ними зайняти сусідні замки. А цей біскуп Павло був той самий, якого Вітовт висунув на цю посаду, як ми бачили в попередньому розділі.

І цих революціонерів навіть зрадниками назвати не можна: вони присягали володарю (Вітовту), і ця присяга вигасла з його смертю, от вони і знайшли собі нового пана (на відміну від Вітовта, Ягайло був їм милий, і обійшлося без нагадувань і спонукань з боку короля). Тому Юліан Опільський, називаючи Грицька Кердеєвича «перевертнем» (у романі «», 1921 р.), керувався політичною філософією 20-го століття, а на 15-го.

Звичайно, виникає запитання: як же ж так могло статись? Де ж була литовська залога? Як її вояки могли допустити, щоб їх командира пограбували й вигнали?

Відповідь дуже проста: перелічені п’ятеро рицарів – це і була уся залога. От на таких грандіозних силах трималась литовська влада у Кам’янці.

Надання 1430-40-х років на Поділлі

Ягайло добре розумів слабкість поляків на Поділлі, і цим зумовлена ціла злива надань. За три роки (точніше, 39 місяців), від 14 лютого 1431 р. до 9 квітня 1434 р., король видав 28 грамот на села на Поділлі [Білецька О. – Одеса: 2004 р., с. 276 – 279]. Якою пекучою була ця справа, можна судити хоча б з того, що у перший із зазначених днів було видано одразу три грамоти. Отже, тепер видавалось у середньому по 9 грамот на рік, проти 1.5 грамот / рік під час першої каденції (1402 – 1413 рр.).

Де ж розміщувались ці надання? Всього у грамотах згадано 54 села, з них 48 припадає на ближче оточення Кам’янця-Подільського (повіти Бакотський – 5, Кам’янецький – 12, Скальський – 5, Смотрицький – 27), або 89 % – проти 92 % першої каденції. Тобто можна визнати, що стратегія колонізації не зазнала змін – така собі «побудова розвиненого феодалізму в одному, окремо взятому воєводстві».

За межами згаданої зони маємо 4 надання у Летичівському повіті і по одному – у повітах Брацлавському та Вінницькому.

У Брацлавському повіті грамота від 4.05.1431 р. називає село Носківці (нині – Жмеринського району Вінницької області). Село лежить на південь від Мурафи, всього у 15 км на південний схід від села Маньківці, відомого нам з надання 1407 р., і в 70 км на захід від Брацлава. Границя Брацлавщини по Мурафі, як бачимо, ще не встановилась.

У Вінницькому повіті грамота від 8.09.1431 р. називає село Мізяків (нині – Калинівського (Хмільницького) району Вінницької області), у 19 км на північ від Вінниці, у сусідстві відомих нам з 1391 р. сіл Дашківці та Стрижавка.

Ніяк не можна сказати, щоб ці новонадані села лежали на південному фронті колонізації – ця південна зона все ще не становила інтересу для польських шляхтичів.

Наступні 16 грамот польського короля Владислава 3-го, видані упродовж 1435 – 1444 років в плані географічного розподілу земель продовжують зазначену вище традицію (грамоту для Теодорика Бучацького з 1442 р. відкладаємо на десерт).

Із них варто відзначити надання 28.07.1435 р. Георгію Кунцовичу села Рів у Кам’янецькому повіті – з огляду на те, що на його місці виникло сучасне місто Бар (у Вінницькій області), і про нього нам ще доведеться говорити [Михайловський В. у Подільському воєводстві за панування Владислава III (1434–1444). – Український археографічний щорічник, 2004 р., вип. 8-9, с. 244 – 245].

У статті Михайловського, що вийшла одночасно із книгою Білецької, зазначено не 16, а 71 надання Владислава 3-го для Поділля, або у 4.5 рази більше. Це показує «науковий рівень» книги Білецької. Але я змушений користуватись тим, що уже опубліковано.

З числа надань князя Свитригайла Поділля стосується грамота з 2 вересня 1438 р. на села у Летичівському повіті [РУГ, № 74, с. 135 – 137].

Від литовських великих князів Сигізмунда (1432 – 1440 рр.) та Казимира (1440 – 1447 рр., до обрання його польським королем) надань на Поділлі ми, здається, не маємо. Казимир, ставши польським королем, видав у 1448 році 8 грамот на села довкола Кам’янця, продовжуючи попередню традицію (підраховано за каталогом О. Білецької, а як було насправді – мені невідомо).

Луцьке перемир’я 1431 р.

Натхнені легкістю, з якою повелася анексія Криму Кам’янця-Подільського, поляки хотіли були захопити Волинь і почали облогу Луцька. Коли ця облога їм не повелася, було вирішено укласти Мінські угоди Луцьке перемир’я. Йому присвячена нова стаття Полехова і Шибковського [Polechow S., Szybkowski S. rozejmu ze Świdrygiełłą z 20 VIII 1431 roku. – Roczniki Historyczne, 2017, r. 83, s. 141 – 173].

Умови перемир’я зафіксовані у прелімінарній (попередній) угоді, котру Ягайло виставив у таборі під Луцьком 20 серпня 1431 р. (нова повна публікація у Полехова і Шибковського), у примірнику остаточної угоди, виставленої Свитригайлом 1 вересня 1431 р. у Чорторийську для польської сторони [Бучинський Б. Кілька причинків до часів великого князя Свитригайла: 1430 – 1433 рр. – Записки наукового товариства ім Шевченка, 1907 р., т. 76, с. 131 – 135], і примірнику остаточної угоди, сформульованому 26 серпня і виставленому Ягайлом 2 вересня 1431 р. у таборі під Луцьком [цей текст зберігся тільки у старому німецькому перекладі; видання перелічені у Полехова і Шибковського; є старе видання von Kotzebue A. . – Riga: 1808, Bd. 3, S. 477 – 483, доступне для любителів готичного шрифта, і трохи новіше – Narbutt T. Dzieje starożytne narodu litewskiego. – Wilno: 1840, , додаток 4, с. 23 – 38; тут подано німецький текст і польський переклад]. Цей примірник призначався для литовської сторони.

Прелімінарна угода не містить ніяких географічних назв, а от остаточні угоди містять цікаві для нас речі. Там перелічено пункти на Поділлі, частина з яких повинна на час перемир’я залишитись за поляками, а частина – за литовцями. Самі переліки в документі Ягайла виглядають так:

польські замки: Camenez, Smotritz, Skala, Czyrwangrod, Holzzudayaw, Jalchuschow

литовські замки: Bratzlaw, Sakolez, Zwinigrod, Kazubinyow, Daschau, Lynthichau [von Kotzebue A., S. 478]

польські замки: Camenecz, Smotritz, Skala, Czyrwangrad, Holzudayaw, Jolchuschow

литовські замки: Bratzlaw, Sakoletz, Zwinigrad, Kazubinyow, Daschau, Linthichau [Narbutt T., s. 25 – 26; у польському перекладі додано примітку до назви Kazubinyow: Качибей або краще Хаджи-Бей, нині Одеса].

В польському перекладі цього акту маємо:

польські замки: Kamieniec. Smotrych, Skała, Czerwonygrod, Holzudayow, Ilchuszow

литовські замки: Bracław, Sokolec, Zwinigrod, Kazubinow, Daszkow [ papiezkich, cesarskich, królewskich, książęcych: uchwał narodowych, postanowień różnych władz i urzędów posługujących do krytycznego wyjaśnienia dziejów Litwy. Rusi litewskiéj i ościennych im krajów. Zebrał i w treści opisał Ignacy Daniłowicz… – Warszawa: 1860, t. 2, № 1562, s. 124].

Подаю цей варіант, аби застерегти від використання наведених назв – уніфікованих польських написань.

В документі Свитригайла переліки виглядють так:

польські замки: Kamyenyecz, Smotricz, Skala ae Czirwonigrod cum ipsorum districtibus et signanter Holczudayow et Ioltuschcow ad ipsum Kamyenyecz spectantibus ac uillis

литовські замки: Braczlaw, Sokolyecz, Zwynygrod et alia Castra et districtus in Terra Podolie existentes et ad ipsam pertinentes et signanter Lycthiczow [Бучинський Б., с. 132].

Окрім відомих замків довкола Кам’янця на польському боці згадано Ольчедаїв. Нині маємо їх цілих два: Вищеольчедаїв на річці Лядова у Муровано-Куриловецькому районі та Нижчий Ольчедаїв на тій самій річці в 9 км на південь, у Могилів-Подільському районі Вінницької області (обидва села належать до укрупненого Могилів-Подільського району). Звістку 1431 р. переважно прикладають до Вищеольчедаєва, але «оплошно и не справясь с делом»; докладніше про цей об’єкт я напишу далі.

Ялтушків – село на тій самій Лядові, тільки вище за течією, у 32 км на північний захід від Вищеольчедаєва (нині це Барський (Жмеринський) район Вінницької області). У червні 1431 р. містечко Ялтушків із сусідніми селами (включаючи Рів) було заставлене Теодорику Бучацькому, і потім у тому ж червні того ж 1431 року той самий король Ягайло заставив той же самий Ялтушків уже Миколаю Клоху [Михайловський В. . Подільська шляхта в другій половині XIV – 70-х роках XVI ст. – К., 2012 р., с. 129]. Не заглиблюючись у питання – кому ж насправді належав Ялтушків (якщо взагалі за цими документами стоїть якась реальність), відзначу: цей об’єкт названий містечком, а про замок документи мовчать. В 1443 р. містечко Ялтушків разом із сусіднім селом Рів було надано Стогневу із Шумська [Михайловський В. Надання…, с. 263; Рів – Бар лежить у 16 км на північний схід від Ялтушкова]. Знову немає згадки про замок.

Чи справді у цих двох пунктах існували уже на той час якісь замки – я маю великий сумнів. Скоріше за все, це були просто села, а назва замки розтягнута на них механічно, оскільки в копії Ягайла на початку кожного переліку названо дійсні замки. У копії Свитригайла стоїть дещо інакше і детальніше: перші чотири назви – замки із округами (повітами), а два останніх об’єкти тільки належать до Кам’янця. Витягати звідси вказівки на існування в них замків, думаю, було би необережно.

На верхньому Побожжі маємо першу виразну згадку Летичева; на середньому Побожжі згадано уже відомі нам Брацлав і Соколець та розташований далі на схід Звенигород. Польський документ називає також Kazubinyow, Daschau – у литовському варіанті замість них стоять «інші замки». Чи справді ці нові, вперше згадані пункти відповідають сучасним Одесі й Очакову, як часто думають – я зараз розмірковувати не буду, позбираю більше джерельних згадок, а тоді розгляну їх у комплексі.

Можна зауважити, що звук ц в транскрипції німецького документу здебільшого передається літерами tz, ч – ch, ш – sch; тому назви слід читати Казубінів, Дашау (⇒ Дашаў ⇒ Дашав ⇒ Дашів).

Перемир’я було укладено на два роки, упродовж яких мало прийти до укладення постійної угоди. Розрахунок був, що за цей час або Мінськ згорить, або ішак помре, або Коран скасують…

Польсько-литовська війна за Поділля

Як то часто буває, люди, незадоволені із революції, піднімають війну проти революціонерів. От і в нашому випадку Свитригайло, котрий став великим князем литовським після Вітовта, вимагав від короля Ягайла повернення Поділля, а прихильники Свитригайла на Поділлі, зокрема, князь Федько Несвізький, повели війну проти подільських поляків-революціонерів.

Сам перебіг війни не є предметом моєї роботи, тому викладу гранично коротко.

Упертість, з якою Свитригайло наполягав на поверненні Поділля під його владу, розчарувала короля Ягайла (у черговий раз король розчарувався у своєму молодшому браті). Ягайло висунув нового претендента, молодшого брата Вітовта – князя Сигізмунда. Цей останній 1 вересня 1432 р. напав на Свитригайла в Ошмянах. Свитригайло утік, а Сигізмунд проголосив себе великим князем, і війна між ними тривала до 1436 р. (Першим, як бачимо, не витримав ішак…)

В той час на Поділлі прибічники Ягайла і Свитригайла вели дрібну війну тими невеликими силами, котрі були в їх розпорядженні, і не надто зважали на Луцьке перемир’я. Перевага у боротьбі схилялась на бік поляків. 30 листопада 1432 р. на берегах Мурафи біля Копистирина сталась більша битва, яку обидві сторони проголосили своєю перемогою. Від того часу Мурафа стала границею між західним Поділлям, належним Польщі, і східним, належним Литві.

Що ж дають звістки про цю війну для нашої вузької теми – географії середнього Побожжя?

Єдиним оповідним джерелом тут є хроніка Длугоша, з якої видно, що ключовим пунктом Побожжя в цей час був Брацлав. Тут був замок, який сам Федько Несвізький і спалив (1432 р.), аби він не дістався полякам («назло ворогам спалю свою хату» – дослівно так! – [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 2009, Ks. 11, Ks. 12, ]). Поляки, вирішивши, що справа завоювання Поділля на цьому закінчена, повертались назад, і тут на ріці Мурафа біля Копистирина (це 54 км точно на захід від Брацлава, у Жмеринському районі Вінницької області) потрапили у пастку, яку їм наготував Федько.

«Напали на мене одразу семеро, та обидва у валянках. Я побив того й другого, озирнувся – а вони вже далеко». Десь так, у стилі відомого українського анекдоту, виглядає ця битва в описі Длугоша [там само, s. 87 – 90]. Але з цього епізоду ми довідуємось про існування села Копистирин.

Оце стільки подробиць по нашій темі дізнаємось із Длугоша.

Список городів Свитригайла 1432 р.

Після Ошмянської революції Свитригайло закріпився у Полоцьку і почав зносини із Лівонським орденом, шукаючи допомоги у боротьбі проти Сигізмунда. Саме в цей час, у вересні 1432 р., було складено перелік городів, які були у володіннях Свитригайла – як аргумент для німців, що він має достатні сили і є поважним союзником. Так пояснює виникнення переліку Сергій Полехов [Полехов С. В. «». Датировка и публикация. – Древняя Русь. Вопросы медиевистики, 2014 г., № 4 (58), с. 111 – 125]. На його думку, перелік було переписано у Вендені орденським писарем з руського оригіналу. Пояснення у переліку подано латинською мовою.

Цьому джерелу я присвятив окрему роботу [Жарких М. І. «Список городів Свитригайла»: порядок і безпорядок. – К.: 2024 р.]. Наводжу дещо з висновків:

1. «Список городів Свитригайла» складено досить якісно. Дві третини назв (64 %) без проблем ототожнюються із сучасними поселеннями.

2. Можна припускати, що в основу СГС було покладено гіпотетичний (невідомий нині) перелік територіальних здобутків Вітовта, укладений у 1430 р. у зв’язку із планом коронації Вітовта. Тому перелік починається з Києва.

3. Для укладання СГС було використано деякі відомі нам раніші документи, зокрема договір Вітовта із рязанським князем Іваном Федоровичем та ітінерарій поїздки Ягайла Поділлям в 1411 р.

7. Можна припустити, що «подільський блок» потрапив у середину переліку наслідком якоїсь помилки; більш логічним здається його розміщення у кінці переліку.

Тепер займемось «подільським блоком» трохи детальніше.

Перелік написано в одну колонку, по одній назві на рядок. Тільки два рази в одному рядку вміщено по дві назви, зокрема, «наші» Mayak, Karawull. Я не думаю, що це має якесь значення – скоріше за все, писар хотів умістити текст у дві повних колонки (як то видно з фотокопії у статті Полехова), і цим зекономив два рядки.

Всього у переліку 83 назви, з них подільська група займає позиції 41 – 48 (приймаю нумерацію С. Полехова):

Item in terra Podoliensi castra [Також у Подільській землі замки] Cirkassi [41], Zwinihrod [42], Sakolecz [43], Czarnygrad [44], Kaczakeyow [45], Mayak [46], Karawull [47], Daschaw in metis Caffensibus [Дашів у границь Кафи] [48].

Ця група виділяється на тлі решти переліку у двох відношеннях:

1, тільки тут дано внутрішній заголовок із назвою землі – ніде більше таких заголовків немає;

2, тільки щодо Дашева дано пояснення – де він знаходиться, більше таких пояснень немає.

Я думаю, що заголовок і пояснення є глосами, додатками, зробленими писарем при перекладі переліку. Думаю, що в руському оригіналі їх не було.

Наступний дуже виразний момент – дана група потрапила не на своє місце. Перед нею йдуть назви з півночі Білорусії – Друцьк [34], Борисів [38], Браслав [39], Дрисвяти [40], і після неї перелік цілком логічно продовжується у північно-східній частині території – Торопець [49], Ржева [55], Великі Луки [57] (тут я вибираю тільки добре відомі й нині назви, розміщення яких є безспірним). Якщо ми вилучимо «подільську групу», відскок на південь скасовується, і логіка обходу земель відновлюється.

Зовсім не важко знайти у переліку первісне місце «подільської групи». Після волинських городів останнім у переліку йде Летичів [83]. І далі можна було сподіватись продовження переліку уздовж Бога.

Ще одна особливість «подільської групи» – в ній немає Брацлава, який – ми бачили – був ключовим пунктом на Побожжі.

Всі ці особливості можна, мені здається, пояснити наступним чином. Венденський писар, переглядаючи руський оригінал, побачив назву Браслав і подумав: «Добре, знаю, це при кордоні з Орденом» (від Вендена (Цесіса) до білоруського Браслава – 215 км). Але далі він побачив у переліку ще один Браслав і занепокоївся – чи не хоче оця хитрюща литва здурити простодушних німців, приписуючи собі один город два рази?

Він запитав у послів, і ті відповіли, що держава їх пана Свитригайла така велика і обширна, що в ній самих тільки Браславів є два – один, відомий німцям, і другий аж на Поділлі (це безмаль 1000 км від Вендена, і цілком може бути, що про Поділля там мало знали). Писар вніс це пояснення у вигляді заголовка «Подільські замки» і почав їх переписувати, при цьому механічно пропустив «другий» Браслав (в науці це зветься гаплографія).

Переписавши назви до кінця переліку і додавши пояснення послів щодо розташування Дашева, писар повернувся до того місця, де відволікся був на Поділля. Потім він побачив у переліку дві Ржеви [55, 61] і другу записав «також інша Ржева» (мовляв, це не випадкова описка, а таки справді два різних місця).

Це, звичайно, тільки моє припущення, але воно пояснює одразу кілька дивних особливостей переліку, для котрих інакше треба було би робити щоразу нові припущення.

Подільська група дуже виразно розпадається на дві частини: першу утворюють відомі з раніших часів Черкаси – Звенигород – Сокілець, другу – наступні 5 загадкових назв. Із їх числа жодна не відповідає сучасним населеним пунктам. Назва Дашів виразно перегукується із записом у Луцькому договорі. Kazubinyow зразка 1431 року можна із натяжкою прирівняти до Kaczakeyow зразка 1432 року, а для Karawull пригадати поїздку Ягайла 1411 р., розглянуту вище. Чорний город і Маяк вперше з’являються у цьому переліку, при цьому Чорний город здається відповідником Mauro Castro з розглянутих вище портоланів.

Такий виразний контраст між простим ототожненням назв першої частини і проблематичним (попри всі зусилля дослідників) ототожненням другої частини говорить нам, що у цій другій частині ми маємо слід якогось іншого документу.

Далі, Кафа – сучасна Феодосія у Криму. На той час це – генуезька колонія із незначної територією. Стародавня столиця татарського Криму Солхат (Старий Крим) знаходиться всього у 22 км на захід від Феодосії, отже, границя Кафи, формально кажучи, простягались хіба на 10 – 11 км від центру міста. І «Дашів на границі Кафи» – так само формально – можна було би вважати за Солхат / Старий Крим.

Звичайно, такого формального, прямолінійного розуміння назви «Кафа» ніхто не пропонує і не сприйме. Вважається, що «Кафа» в орденських документах – це назва усього Криму (я уже торкався цього питання [Жарких М. І. Походи Вітовта на південь (1397 – 1398 роки). – К.: 2017 р.]). Може бути, що й так, але з наявних двох згадок цієї назви видно тільки, що це – десь на півдні, не більше того. Чи мали орденські німці виразне уявлення про Крим як півострів – залишається під запитанням. Я думаю, що Кафа може позначати татарські володіння взагалі, те, що ми нині звемо Ордою. (Десь так, як Москва / Московія виступає синонімом усієї Росії, так що про Берінгову протоку можна сказати, що вона на границі Москви, хоча між ними 6 тисяч кілометрів з гаком).

Ще одне джерельне свідчення з дуже близького часу залишив нам іспанський мандрівник Перо Тафур, котрий особисто відвідав Кафу [Галенко О. Крим у 1438 р.: подорожні нотатки Перо Тафура. – Україна в минулому, 1996 р., т. 8, с. 177 – 190]. З його розповіді можна вивести два значення слова Кафа:

– Кафа № 1 – це велике місто (більше за Севілью, де жив і писав Тафур), котре має морський порт, укріплення, артилерію; в місті є трактир, монастир св. Франциска, генуезький начальник (подеста); воно заселене католиками і греками – словом, повноцінне середземноморське місто того часу, і нема сумнівів, що це – історичний центр сучасної Феодосії;

– Кафа № 2 виглядає так:

Кафа має сухопутний кордон з боку Персії та Індії, а з інших – по морю Тана, по морю Риксабаке та морю Баку. Вони [генуезці] звозять туди багато товарів, спецій, золота, перлів та коштовного каміння, а більше всього з довколишніх країн надходять хутра всього світу за найдешевшими цінами. Напевно, якби не генуезці, які там живуть, здалося б несхоже, що люди там мають щось спільне з нами […] Я поїхав подивитися на Дон, велику ріку, і вони кажуть, що це інший потік, що тече із земного раю, і що море Тани, море Риксабаке і море Баку – всі вони наповнюються водою, що надходить з Танаїсу і тече крізь всю Персію і Велику Індію, і, немов по Нілу, цією водою перевозиться багато товарів, які потрапляють у Чорне море в Кафі [№ 1!] [Галенко О. op. cit., , 182; виділення моє – М. Ж.].

Море Тана можна досить упевнено вважати сучасним Азовським морем, море Баку – Каспійським, а море Риксабаке що? Очевидно, що це не Чорне море, як припускав Галенко, бо останнє назване у Тафура своїм іменем.

Все одразу стане на свої місця, якщо при припустимо: Кафа № 2 – це Золота Орда. Вона справді мала кордон із Персією в районі Дербента та з «Індією» (так, здається, іменується держава Тимура та його нащадків у Середній Азії). Туди привозять різні хутра (із півночі), туди генуезці їздять торгувати (не сюди, не в Кафу № 1, де Тафур робив свої спостереження), там живуть особливі люди (знову – там, а не тут). Там тече велика ріка Танаїс, котра увібрала в себе риси реальних Дону, Волги та великих рік Середньої Азії – Аму-Дар’ї та Сир-Дар’ї, бо щось має текти через «Велику Індію». В такому випадку можна думати, що море Риксабаке – це Аральське море (або озеро Балхаш, якщо додати до «Танаїса» ще й ріку Ілі). Питанням, як одна ріка може впадати одразу в три моря, Тафур не журився, залишивши цю справу нам, коментаторам.

Отже, думаю, що «на границі Кафи» – це вираз, зрозумілий для орденських німців, але не для нас; він міг означати «десь там, на татарському кордоні».

До ототожнення цих загадкових назв я повернусь після закінчення збирання джерельного матеріалу, щоб розглянути всі звістки в комплексі.

Згадка Каравула у 1447 р.

Під цим роком у Я. Длугоша записано звіт про з’їзд новообраного польського короля Казимира 4-го з польськими панами у Петрокові. Серед прохань, звернених до короля, бачимо наступне:

Аби король перестав гніватись на подільського старосту Теодорика Бучацького; а розгнівався король через те, що Бучацький разом з мешканцями Польщі відібрав подільські замки: Меджибіж, Хмільник і Каравул, котрі були захопили литовці [Jana Długosza roczniki czyli kroniki sławnego królestwa polskiego. – Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 2009, ks. 12, 1445 – 1461, – 59].

Королю прохання польських панів не сподобались, і він 30 серпня 1447 р. поїхав до Литви. Отже, описана пригода мала місце раніше, десь у 1-й половині 1447 р., а можливо і в якомусь попередньому році, тільки Длугош не мав нагоди про неї розповісти. Хоча Длугош не згадував при цьому про Свитригайла, спірні землі знаходились на межі коронного Поділля і володінь Свитригайла, котрий мабуть і був ініціатором дій не названих по іменам литовців (інша можливість – що Свитригайло нічого спеціально не захоплював, а володів названими місцями як спадщиною по Вітовту, і якраз навпаки, поляки відібрали в нього Летичів, котрий Свитригайло ще вважав своїм у 1432 р., а тепер і Меджибіж і Хмільник).

Тут варто зазначити, що від Меджибожа до Хмільника – всього 42 км, і між ними лежить Летичів, котрий принаймні з 1442 р. уже був у руках поляків (власне, Теодорика Бучацького) і, можливо, був базою походу останнього.

Тому важко погодитись із коментарем процитованого видання, що Каравул – замок біля впадіння Дніпра (не Дністра!) до Чорного моря. Від Меджибожа до устя Дніпра – бл. 500 км, до устя Дністра – 400 км і до Рашкова (ще одного кандидата на Каравул) – 200 км. Марширувати на такі віддалі, залишаючи у себе в тилу литовський Брацлав, було би вкрай необачно. Думаю, цей невловимий Каравул знаходився на Бозі нижче Хмільника, на невеликій віддалі від останнього.

З усіх розглянутих джерел можна зробити висновок, що на Побожжі останнім поселенням на півдні залишався Брацлав. Група степових об’єктів, котрі фігурують в цих документах, ніколи не належала ані до Литви, ані до Польщі.