Доба Ягайла (1395 – 1413 рр.)

Микола Жарких

Надання Спитку з Мельштина 1395 р.

Вітовт, наступаючи на Поділля, думав, що захоплює цю територію для себе. Так, зрештою, обіцяв йому і його начальник – польський король і верховний князь Литви Ягайло (у якого Вітовт служив губернатором Литви з титулом «великий князь»). Про це йшлося у документі, виданому в Холмі 11 жовтня 1394 р.

Але справи повернулись якось так, що не Ягайло подарував Вітовту Поділля, тільки навпаки, Вітовт подарував Поділля Ягайлу. І от 13 червня 1395 р. у Кракові король Ягайло передав Поділля на вічну власність краківському воєводі Спитку з Мельштина [Codex epistolaris Vitoldi Magni Ducis Lithuaniae 1376–1430 / Collectus opera A.Prochaska. – Kraków: 1882, , p. 37 – 39; через місяць, 10 липня 1395 р., документ подібного змісту був виставлений королевою Ядвігою: Zbiór dokumentów małopolskich, 1974, cz. 6, № 1843, s. 465 – 466].

Можна думати, що така швидка зміна планів розподілу шкури по Коріатовичах була частиною якогось ширшого плану («пакетної домовленості» або «багатоходової комбінації»), котрий передбачав допомогу Вітовту з боку Ягайла для подальшої експансії на південь. І справді, Спитко приєднався до походу Вітовта на Ворсклу, де й загинув у битві з татарами. «Багатоходова комбінація» – якщо вона справді існувала – зламалась на третьому кроці, і королю знову треба було думати, як управляти оцим новим придбанням, котре почало нагадувати «чемодан без ручки».

Перебравши ще кілька комбінацій, Ягайло вирішив повернутись до первісного плану і таки надав Поділля Вітовту.

У грамоті для Спитка читаємо:

Districtus tamen Medzibosze, Bozske et Winnicza, cum ipsorum omnibus pertinenciis et iuribus et nostra succesoribus totaliter reversamus [p. 39: проте райони Меджибожа, Бозького й Вінниці з усіма їх приналежностями і правами, [ми собі] й нашим наступникам повністю повернули].

Отже, на верхньому Побожжі бачимо Меджибіж та Бозький, відомі ще з давньоруського часу (Бозький тут згадано чи не в останній раз); на середньому Побожжі – одну тільки Вінницю. Король затримав у своїй власності ці повіти (districtus) – по суті ціле Побожжя. Але грамота не вдається у детальне визначення кордонів цього велетенського володіння – для краківського начальства ця земля була на той час справжньою «незнаною землею» (terra incognita).

Грамота Свитригайла на Козлів

В 1399 році власник Поділля – Спитко Мельштинський – приєднався до походу Вітовта проти татар і там загинув. У Польщі деякий час сподівались, що він потрапив у полон і ще повернеться, але залишати Поділля без ніякого начальства не випадало. І от уже в 1400 році король Ягайло надав Поділля своєму брату Свитригайлу з умовами: 1, не надавати замки в управління схизматиків (тобто місцевих православних русинів) і 2, повернути цю землю королю, якщо Спитко повернеться з полону [оригінал цього надання не зберігся, звістки про нього: Kurtyka J. Podole pomędzy Polską i Litwą w XIV i 1 połowie XV wieku. – «Kamieniec Podolski. Studia z dziejów miasta i regionu», Kraków, 2000, t. 1, s. 32].

Перша вимога викидала весь місцевий люд за рамки нової державно-адміністративної системи, яка була розрахована виключно на поляків. Забігаючи наперед, слід нагадати, що такої системи – не допускати українців до жодних керівних посад – поляки тримались від 1349 до 1939 року без ніяких винятків. Значення розглядуваного надання – в тому, що тут ця система сформульована виразно, відверто і в письмовій формі.

Під час свого недовгого правління Свитригайло надав грамоти на маєтки для двох кам’янецьких кляшторів: францисканців (17.08.1400 р.) та домініканців (30.05.1401 р.). Остання грамота цікава для нас тим, що серед свідків згадано Войцеха Ровського. Це мабуть перша, хоч і непряма, звістка про існування поселення Рів. (Але не можна виключати можливості, що цей Войцех отримав прізвище не від «нашого» Рова, а від такої ж назви десь у Польщі: нині відомо 3 поселення Rów і 12 поселень Rowy.)

Відома ще грамота Свитригайла для Радя на село Козлів та луку нижче Білих берегів. Вона була опублікована з датою 14 березня 1445 р. [ – К.: Наукова думка, 1965 р., № 10, с. 36 – 37] і тепер заново вивчена в оригіналі С. Полеховим і опублікована з датою 20 березня 1401 р. [Полехов С. . – М.: 2015 г., с. 511 – 512].

На користь ранньої дати говорить:

1, титулування Свитригайла «господарем Подільської землі»;

2, залишки печатки князя, подібні до його печаток з грамот 1401 і 1402 років.

На користь пізньої дати говорить дивна формула датування:

подъ л(е)ты Р(о)ж(е)ства Х(ри)с(то)ва тисѧча лѣт и 4-ста лѣт и полъдьвѧноста, а п(и)с(ан)ъ л(и)стъ оу-в Олховци пѧтоѣ н(е)дѣл(е) поста.

Вираз «пів-дев’яноста» з натяжкою можна розуміти як 90 / 2 = 45, і звідси отримано 1445, хоча аналогів такому дивному численню, здається, немає.

Елюкубрація С. Полехова, проте, виглядає не краще. Він вважає, що «пів-дев’яноста» = 85 (формально це так, як пів-третя = 2.5; але аналогів такого означення, здається, теж немає). Далі він думає, що це – не число років, але число днів, хоча з тексту такого натяку витягнути не можна. Далі він вважає, що це число днів відраховувалось від початку року (як давніше, так і нині ми відраховуємо число днів від початку місяця, і аналогів такого числення днів я теж не пригадую). Далі він вважає, що рік починався не 1 січня, а чомусь 25 грудня, на Різдво Христове. Я знову не пригадую, щоб дати 25 – 31 грудня вважались належними до наступного року. У хроніці Яна Длугоша ми нерідко бачимо, що події, датовані Різдвом, викладаються на початку наступного року (наприклад, під 1447, 1453 роками), але історик робив так заради зв’язності оповідання, коли від Рідзва починалось щось, що тривало і після 1 січня. Але з цього ніяк не можна вивести, щоб після 24 грудня 1446 (наприклад) року наступало 25 грудня уже 1447 року. Номер року змінювався з першим числом січня.

Остаточно Полехов вважає, що базовою датою є 25 грудня 1400 р., до якої треба додати 85 днів, щоб отримати 19 березня 1401 року, а 5-а неділя великого поста припадала на 20 березня 1401 р.

Такого ніяк не може бути. Якщо прийняти, що 85 – справді число днів, то рік мав би бути 1401-м, а не 1400-м, як позначено в грамоті. В 1400-у році 5-а неділя поста припадала на 4 квітня, і відмінусовуючи 85 днів, отримуємо 20 січня. Так принаймні обидві дати – і базова, і підсумкова – потрапляють в один рік, але чому за базу прийнято нічим не примітне 20 січня?

Остаточно вважаю, що цей елемент дати не має переконливого пояснення.

А де знаходився Ольховец – місце видачі грамоти? Нині сіл з точно такою назвою в Україні взагалі нема, у польській та російській мовах так передають українську назву Вільховець. Таких назв є шість, із них три лежать на Поділлі, у Борщівському (Чортківському) районі Тернопільської області, у Кам’янець-Подільському і Новоушицькому районах Хмельницької області (обидва – у новому Кам’янець-Подільському районі). Маємо також подібну назву Вільхівці у Чемеровецькому (Кам’янець-Подільському) районі Хмельницької області. Саме останнє село вважається Вільховцем 1403 року (5 у наведеному нижче переліку). Давність існування інших сіл-кандидатів ще потребує підтвердження.

Де знаходилось пожалуване село Козлів – у грамоті не означено, про Поділля можна думати з імен свідків – панів Петраша Бакотського та Васка, воєводи Смотрицького. Якщо це прийняти, то можна думати про село Козлів на Дністрі у Могилів-Подільському районі Вінницької області, у 114 км на південний схід від Вільхівців. Воно лежить у західній половині Поділля, але нижче Ушиці, згаданої у 12 ст. та в наданні 1435 р. [Михайловський В. у Подільському воєводстві за панування Владислава III (1434–1444). – Український археографічний щорічник, 2004 р., вип. 8-9, с. 245, 246, 256, 257].

Нижче Козлова лежить село Лядава, відоме з надання 1440 р. [Михайловський В. Надання…, с. 250 – 251, 255], а у 6 км на схід від Лядави – Юрківці (нині Могилів-Подільського району Вінницької області) [там само, с. 261 – 262].

Інші претенденти на звання Козлова – село Козлів Локачинського (Володимирського) району Волинської області та Кізлів Буського (Золочівського) району Львівської області. Перше належить до Волині і могло бути предметом розпорядження Свитригайла з часу його князювання у Луцьку (1442 – 1452); друге з натяжкою також можна було би вважати волинським, хоча сусіднє Олесько від 1432 р. вважалось належним до Польщі.

Нарешті Білі береги залишаються не поясненими.

Розглядаючи сукупність запропонованих пояснень, слід зупинитись на датуванні грамоти часом правління Свитригайла на Поділлі (без окреслення точної дати), на Вільхівцях Чемеровецьких та Козлові Могилівському. Цей останній досить віддалений від зони колонізації початку 15 ст., і можна сумніватись, чи дійшла справа до реального заснування / володіння цим селом. Підтвердження цього надання від Ягайла ми не маємо.

Надання Ягайла на Поділлі

На цьому місці мені знову не вистачає каталогу подільських документів, тому я змушений користуватись коротким каталогом О. Білецької [Білецька О. – Одеса: 2004 р., с. 273 – 283]. Він містить 93 записи за 1374 – 1448 рр., включаючи пізніші підробки. Включення підробок до загального переліку, до того ж без жодних позначень, вважаю невдалим підходом. Краще було би виділити підробки в окрему таблицю.

Жалувані грамоти на земельні володіння, як ми вже переконались на прикладі грамот князя Федора Коріатовича, є найкращим джерелом для нашої мети, бо в них можна сподіватись знайти топографічні орієнтири.

Що ж було предметом пожалувань на Поділлі у 1395 – 1413 роках?

– (1) Село Голосківці (нині Голосків у Кам’янець-Подільському районі Хмельницької області) – 1400 р., 1402 рр.

– (2) Село Зубрівці (нині Зубрівка того ж району) – 1401, 1402 рр. (Оці дві грамоти надав був Свитригайло, але вже в 1402 році вони були підтверджені Ягайлом.)

– (3) Село Кормильче (нині Кормильча у Чемеровецькому (Кам’янець-Подільському) районі Хмельницької області) – 1402 р.

– (4) Село Устя Кам’янецького повіту (сіл такої назви відомо немало, тому вказівка на повіт доречна; нині це село у Кам’янець-Подільському районі Хмельницької області) – 1403 р.

– (5 – 6) Села Вільховець та Михайлівці Кам’янецького повіту (Вільхівці та Михайлівка у Чемеровецькому (Кам’янець-Подільському) районі Хмельницької області [Грушевський М. С. Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західної України. – В кн. Грушевський М.С. Твори у 50-и томах, Львів: Світ, 2005 р., т. 7, с. 155 – 156. – до публікації документа]) – 1403 р.

– (7) Село Жарнівка Кам’янецького повіту (колишнє село у Чемеровецькому (Кам’янець-Подільському) районі Хмельницької області, нині приєднане до с. Голенищеве) – 1405 р.

– (8 – 9) Села Княже і Кольчовиця (мабуть, сучасні села Княжпіль та Кульчіївці у Кам’янець-Подільському районі Хмельницької області) – 1405 р.

– (10) Село Сокіл Кам’янецького повіту (нині у Кам’янець-Подільському районі Хмельницької області) – 1406 р.

– (11) Село Ярмолинці Смотрицької волості (колишній районний центр, нині містечко Хмельницького району і області) – 1407 р.

– (12) Село Кадіївці (нині у Кам’янець-Подільському районі Хмельницької області) – 1407 р.

– (13 – 14) Села Маниківці на річці Рів та Минківці на річці Ушиця Кам’янецького повіту (Маньківці Барського (Жмеринського) району Вінницької області; виділяємо його як належне до Побожжя; Миньківці Дунаєвецького (Кам’янець-Подільського) району Хмельницької області) – 1407 р.

– (15 – 16) Села Купин та Чорна Вода [Kupin et Czarnawoda – Молчановский Н. В. до 1434 г. – К.: 1885 г., с. 266; у Білецької помилково: Купитин та Чорна Воля] (Купин та Чорниводи Городоцького (Хмельницького) району Хмельницької області) – 1407 р.

– (17) Село Стрельківці Скальського повіту (Стрілківці Борщівського (Чортківського) району Тернопільської області) – 1409 р.

– (18) Пустиня Береш на річці Сидорів Скальського повіту (назва Сидорів, думаю, вказує на сучасне село такої назви в Гусятинському (Чортківському) районі Тернопільської області; воно розташоване на Збручі у 20 км на північ від Скали-Подільської) – 1409 р.

– (3, 19) Села Кормильче (як вище) та Ходиківці у Кам’янецькому повіті (Ходиківці – пізніше Лянцкорунь, нині Чемеровецького (Кам’янець-Подільського) району Хмельницької області) – 1410 р.

– (20) Село Свидова Червоногродського повіту (Свидова Чортківського району Тернопільської області) – 1410 р.

– (21, 22, 12) Села Фридрівці, Суржа, Кадіївці Кам’янецького повіту (село Фридрівці від 1945 р. зветься Залісся Перше у Кам’янець-Подільському районі Хмельницької області; Суржа й Кадіївці – села в тому ж районі) – 1410 р.

– (23 – 24) Села Чорнокінці і Криве Скальського повіту (Великі Чорнокінці Чортківського району Тернопільської області; Кривеньке у тому ж районі, в 7 км на північний схід від Великих Чорнокінців) – 1413 р.

Для наочності нанесемо нашу здобич на карту:

Червона дуга радіусом 65 км із центром у Кам’янці (позначеним на схемі цифрою 0) охоплює майже всі надання. Вони розміщені не далі двох днів шляху від центру краю.

Висновки можна зробити наступні:

1, Спитко не встиг скористатись своїм княжим правом, і його надання на Поділлі невідомі.

2, центром польської колонізації краї виступає Кам’янець. Причиною, можна думати, була краща поінформованість одержувачів надань (польських шляхтичів):

Тут жити можна, як часу не гаєш,

То й на майбутнє для себе придбаєш.

3, надані поселення стали основою поселенської структури і у переважній кількості існують і нині.

4, Побожжя в цей час не становило інтересу для колонізаторів і залишалось мало відомим для них.

5, фактичний перехід Поділля в управління Вітовта стався між 1413 і 1418 роками.

6, всі грамот писались латинською мовою, тобто польскими панами для польських панів. Їх переклад для місцевого русинського населення здійснювався мовою канчука.

Поїздка Ягайла 1411 р.

Про цю поїздку написав Ян Длугош (1415 – 1480) в 11-й книзі своєї хроніки:

Король Владислав, приїхавши із Юрборга під Вільно і провівши пару днів у Полоцьку, Вітебську і Смоленську, подався потім до Кричева і Заслава, а з Заслава суднами Дніпром прибув до Києва. У всіх названих місцевостях його супроводжував великий князь литовський зі своєю дружиною Анною і забезпечував його найяснішу величність множеством потрібних речей та дарів.

З Києва, де залишив великого князя Олександра, подався польський король Владислав Дніпром до Черкас, Звенигорода, Сокільця, Каравула та Брацлава, а під кінець прибув до Кам’янця. [Jana Długosza roczniki czyli kroniki sławnego królestwa polskiego. – Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 2009, ks. 10 – 11, ; Czyrkassy, Swinigroth, Sokolecz, Karawul, Braczslaw – Ioannis Dlugossi Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. Varsaviae, 1997, Lib. 10-11, ].

О. Ліцкевич доходить висновку, що 10-у книгу хроніки Длугош писав у 1466 – 1470 роках [Ліцкевіч А.У. ў Кіеве (1395 год). – Arche, 2012, № 3, с. 13], тому можна думати, що 11-а книга писалась після 1470 р., тобто через 60 з гаком років після події.

У викладі маршруту маємо одразу дві географічних загадки.

Перша пов’язана із Заславом. Коментатори цитованого видання Длугоша вказали на цьому місці Ізяслав у Хмельницькій області, з якого дорога до Києва не йде Дніпром (червона лінія на картосхемі). С. Полехов слушно вказав, що йдеться про Заславль біля Мінська (фіолетова лінія на картосхемі), водний шлях з якого міг би вести Свіслоччю – Березиною – Дніпром. Він же запропонував і другу, більш радикальну поправку: поставити відвідини Заслава між побутом у Вільні та Полоцьку (зелена лінія на картосхемі). При цьому водний шлях веде з Кричева Сожем та Дніпром до Києва [Polechow S. , wielkiego księcia litewskiego. – Rocznik Lituanistyczny, 2019, t. 5, s. 62 – 63]. Думаю, що цей останній варіант є найбільш прийнятним.

Друга загадка полягає у послідовності місць Соколець – Каравул – Брацлав. Що таке Каравул?

Починається його історія з археографічної похибки. Ігнатій Данилович вмістив у своєму виданні « papiezkich, cesarskich, królewskich, książęcych: uchwał narodowych, postanowień różnych władz i urzędów posługujących do krytycznego wyjaśnienia dziejów Litwy. Rusi litewskiéj i ościennych im krajów. Zebrał i w treści opisał Ignacy Daniłowicz…» [1860, t. 1, № 746, ] «Список городів Свитригайла», де згадані: Mayak, Karawull. Публікатор помилково датував його 1402 роком.

Цю дату некритично сприйняв В. Антонович [Антонович В. Б. Несколько данных о землевладении в южной Украине в 15 в. – Киевская старина, 1896 г., № 10, с. 10] і спростував М. Грушевський [Грушевський М. С. на статтю В. Антоновича. – Записки наукового товариства ім. Шевченка, 1897 р., т. 16, кн. 2, с. 6 – 7].

С. Полехов датує «Список» вереснем 1432 р. [Полехов С. В. «». Датировка и публикация. – Древняя Русь. Вопросы медиевистики, 2014 г., № 4 (58), с. 114], і я ще повернусь до цього переліку пізніше.

Помилкова дата була повторена Ю. Сіцінським [. – Каменец-Подольский: 1901 г., с. 840 – 841 – по суті, переказ статті Антоновича], та й у наш час є любителі це повторювати, наприклад, українська Вікіпедія (стаття – переглянуто 13.08.2020 р.; ну й інші мовні версії не відстають – , , , , – івриту я не тямлю, але число 1402 розібрати можу!). Словом, коли треба поширити помилкову інформацію, Вікіпедія веде перед – не кожен її читач може витратити півтори години, аби з’ясувати викладене мною вище.

Отже, згадка Каравула у Длугоша є першою в ряду згадок цієї назви. З тексту переліку зовсім не видно, щоб він знаходився на Дністрі (у Рашкові в Кам’янському районі Молдавії, як думають коментатори Длугоша 2009 р., тобто на 100 км на південь від Сокільця; а інші автори думають, що Каравул знаходився біля с. Маяки Біляївського району Одеської області, а це 300 км від Сокільця).

Я думаю, що Каравул 1411 року – це функціональна назва сторожового поста, котрий знаходився на високому правому берегу Бога між Сокільцем та Брацлавом і котрий чимось зацікавив короля.

Функціональні назви вказують на характерну прикмету поселення: так, село біля зруйнованого давнього укріплення називають – Городище (40 назв), село біля металургійної майстерні – Рудня (55 назв), село біля монастиря – Монастир або Монастирок (21 назва) [підраховано за виданням: Українська РСР. Адміністративно-територіальний устрій на 1 січня 1987 р. – К.: 1987 р.]. Так само поселення біля сторожового поста називали Караулом, і не видно причин, щоб був тільки один такий пост і одна назва – їх могло бути й більше.

З цих міркувань я пропоную скасувати подорож Ягайла до Рашкова (червона лінія на картосхемі).

Політичний аспект поїздки читається цілком ясно: Вітовт супроводжував короля до Києва, до останнього города, який перебував під владою великого князя Литви, а далі король поїхав сам уже по землях, належних до Польщі, не до Литви. Про мету поїздки Длугош нічого не згадував, але можна думати, що це була свого роду інспекція прикордонних територій.

На півдні, на середньому Побожжі, король відвідав уже відомі нам Соколець і Брацлав. Новим об’єктом виступає Каравул.