Доба Київської Русі (12 – 13 ст.)

Микола Жарких

Давньоруські літописи

Для часу Київської Русі маємо гарні довідники: « літописних географічних назв південної Русі» [К.: Наукова думка, 1985 р.] та географічний покажчик і карту до «» у перекладі Л. Є. Махновця. Зазначу одразу – їх використання не означає, що я в усьому погоджуюсь із поданими там інтерпретаціями, але довідковим матеріалом можна скористатись.

Перше, що вони нам підказують, це оповідання про розселення слов’ян у початковій частині «Повісті временних літ»:

Бужане зане сѣдоша по Бугу послѣже же Велынѧне.

Дулѣби живѧху по Бу҃ гдѣ ныне Велынѧне . а Оулучи Тиверьци . сѣдѧху бо по Днѣстру . присѣдѧху къ Дунаєви бѣ множьство ихъ . сѣдѧху бо по Днѣстру . или до морѧ . ()

Лаврентіївський літопис знає в цьому місці тільки один Буг на Волині, доплив Вісли.

Трохи інакше в Іпатіївському літописі:

Бужа̑не . зан̑ сѣдѧть по Бугу . послѣже не Волынѧне.

Дулѣби же живѧху по Бугу . кде ннѣ Волынѧне . а Оуличи Тиверци сѣдѧху по Бугу . и по Днѣпру . и присѣдѧху къ Дунаєви . и бѣ множтво ихъ . сѣдѧху бо по Бугу . и по Днепру . ѡли до морѧ . ()

Тут маємо поруч із волинським Бугом (західним) ще інший Буг (південний, який я буду звати Богом), який називається поруч із Дніпром і Дунаєм. Два рази (систематично) Дністер Лаврентіївського списку заміняється на пару Буг + Дніпро в Іпатіївському списку, Дністер при цьому зникає зовсім. Оскільки обидві редакції «Повісті времен і літ» датуються початком 12 ст., таку розбіжність можна пояснити тільки особистими поглядами автора / редактора на предмет. Інваріантом цих поглядів є те, що уличі й тиверці жили десь на південь та / або південний захід від Києва, і Олег мав з ними війну (запис під 885 роком).

Літописці нітрохи не журились плутаниною, котра могла виникнути через дві однакові назви, і ніяк не розрізняли ці ріки. Особливо прикро ця плутанина відбилась на назві города Божский: частина згадок цієї назви стосується города на Бузі (сучасного Буська), але частина – города у Болохівській землі, отже, десь на Бозі [трохи більше: Жарких М. І. «Список руських городів»: ясне й неясне. – К.: 2024 р., розділ «Торопецько-Єрусалимська» група»].

На карті поселень Київської Русі впадає у вічі одна яскрава особливість: на правому березі Дніпра поселення ніде не переходять на південь від Росі, і далі виразно оминають басейни Бога і середнього Дністра. В сучасних Черкаській та Вінницькій областях, а далі на захід – у південній половині Хмельницької та у південно-східному куті Тернопільської областей ми не маємо ніяких літописних назв, хоча вся ця територія належить до лісостепу і в плані природних умов нічим не відрізняється від півдня Київської чи Житомирської областей.

Це не значить, що на цій території ніхто не жив і нічого не відбувалось, але значить, що вона перебувала «поза зоною досяжності» Києва та інших політичних центрів Русі і відповідно – поза зоною інтересів літописців. Чому так сталось – я переконливих пояснень не зустрічав.

Ріка Бог згадана в літописі ще тільки один раз:

В лѣто 6679 [1171]… Тоє же зимы придоша Половци на Кыѥвьскую сторону и взѧша множьство селъ за Кыѥвомъ […] Михалко же послушливъ сы . иде борзо по них . и сгони ихъ за рѣкою Бо҃мь […] ()

В лѣто 6681 [1173]… Тоѣ же зимы . придоша Половци на Кыевьскую страну . и вьзѧша множьство селъ за Кыевомъ […] Михалько же и Всеволодъ послушлива сыи . идоста вборьзѣ по Половьцѣхъ . и зьгониша ѧ за рѣкою Бм҃ь […] ()

Попри розбіжність у датуванні, оповідання обох літописів настільки подібні, що можна не мати сумніву – йдеться про один і той же похід.

Хоча далі описано аж дві битви з половцями, літописець не вмів назвати ніяких топографічних орієнтирів для них.

Із числа об’єктів на Бозі літопис згадує Межибоже ( під 1146, 1148 рр.) – і тільки.

Наступна згадка цього города міститься у під 1227 р. – князі Данило й Василько Романовичі надали його князю Ярославу Інгваревичу. Із цієї одиничної згадки навряд чи можна вивести, що верхнє Побожжя в цей час було належало князям Романовичам. Обдаровувати можна і не своїм.

Далі, згадано Бориса Межибозького, якого Л. Є. Махновець вважав князем і сином Ярослава Інгваревича. Вважаю і те й друге безпідставним.

Остання згадка Межибожа й в парі з ним – Побожжя міститься . В 16 ст. на місці давньоруського города поляки збудували .

Другий об’єкт, котрий відносно певно містився на Бозі – це Кудин, згаданий . Вважається, що це – городище біля Летичівського району Хмельницької області (22 км на схід від Меджибожа).

Археологія середнього Побожжя

Певну загадку для нашої теми становить група городищ на території сучасної Вінничини, обстежена П. І. Хавлюком [Хавлюк П. І. Древньоруські городища на Південному Бузі. – «», К., Наукова думка, 1969 р., с. 156 – 174].

1 – 31 – городища простого мисового плану; 32 – 34 – мисові городища зі складним планом (на картосхемі вони виділені фіолетовим кольором); 35 – 45 – [о]круглі в плані городища (на картосхемі вони виділені зеленим кольором). від 2016 р. знову зветься Монастирське.

На городищі у с. Червоне було знайдено саманідські дирхеми 916 – 935 рр., перетворені на дукачі, та сережки, аналоги яких датуються 1 пол. 10 ст. На інших городищах матеріалів, які надаються до датування, не було знайдено. Автор зазначив, що на цих городищах немає кераміки 8 – 9 ст., але якось промовчав – чи є на них кераміка пізнішого часу. На деяких городищах відзначено культурний шар ранньоскіфського часу. Частина городищ взагалі не мала ніякого культурного шару. Вони об’єднані в одну групу на підставі схем планування.

Розміри городищ дуже незначні: Юрківці – 150 × 70 м (1.05 га); Червоне – 80 × 85 м (0.7 га); Тарасівка 1 – 80 × 40 м (0.3 га); Тарасівка 2 – 110 × 100 м (1.1 га); Дашів 1 – 68 × 64 м (0.4 га); Дашів 2 – 40 × 42 м (0.17 га); Мельниківці 140 × 160 м (2.2 га). Два скарби (Юрковецький та Копіївський) знайдені не на городищах, а на сусідніх з ними селищах.

З цього матеріалу П. Х. зробив наступні узагальнення:

1, городища існували в 10 – 1 пол. 11 ст.; вони зникають в середині чи 2 пол. 11 ст. від половецької загрози;

2, городища утворюють дві оборонні лінії уздовж правих берегів річок Соб та Бог;

3, городища свідчать про розклад родового ладу і утворення соціальної верхівки, вони є феодальними замками;

4, ці пам’ятки – слов’янські [в назві статті вони атестовані навіть «давньоруськими»]; «немає сумніву, що всі південнобузькі городища, за винятком мисових городища складного типу, побудовані плем’ям уличів» [Хавлюк П. І. op. cit., с. 171].

Ця струнка теорія викликає, однак, цілий ряд сумнівів.

1. Ці городища об’єднані в одну групу на підставі схожості планів. Але мисові городища – то не така складна річ, щоб її не могли винайти незалежно різні народи й носії різних археологічних культур. Також і городища круглого (округлого) плану відповідають інтуїтивному (без науки геометрії) уявленню, що такий план забезпечує максимальну огороджену площу при заданому периметрі. До того ж пізніші мешканці могли бачити досвід оборонного будівництва попередніх часів.

2. Кінцева дата життя цих городищ ніяк не обгрунтована. Серед розглядуваних городищ можуть бути як давніші, так і пізніші за окреслений П. Х. час.

3. На городищах часто немає культурного шару. Чому? Можна висунути кілька припущень: вони використовувались недовгий час; вони були святилищами; вони були схованками для довколишніх сіл на час переходу ворогів; вони були чисто воєнними об’єктами – сторожовими постами чи фортечками, де бували воїни, а не було постійного населення, і т. д.

4. Серед перелічених городищ ми бачимо городища мізерного розміру. Що можна побудувати на площадці 40 на 40 метрів? Хіба одну порядну хату? Маленька площа змушує сумніватись, що вони могли бути схованками або мати якесь поважне оборонне значення. Хіба би це були святилища?

5. Для об’єднання укріплень в яку-небудь систему, зокрема, оборонну лінію, потрібен загальний координаційний центр (штаб). Я не бачу, де міг знаходитись такий центр для «ліній» по Собу й Богу, і не бачу того головного об’єкта, який мала би захищати оця ешелонована оборонна смуга. До того ж ці «лінії» занадто короткі, щоб нападник не міг їх обійти з флангів.

6. Скарби (речі престижного вжитку) знайдені не на території городищ, а якраз на території неукріплених селищ. Ідея «замків», хоч яка спокуслива, зустрічає заперечення у цій топографії престижних речей.

7. Приписування цих городищ уличам (які невідомо де жили) здається безпідставним: одне невідоме пояснюється через друге, так само невідоме.

8. Поруч із загрозою з боку степовиків ці городища перебували під постійною загрозою з боку київських князів. Від Києва до Вінниці всього 200 км, і мені здається неймовірним, щоб іще в 1 пол. 11 ст. так близько від столиці могло жити слов’янське плем’я і зберігати незалежність від Києва, до якого в цей час уже належали Перемишль (550 км), Полоцьк (570 км), Стара Ладога (1050 км), Білоозеро (1150 км), Муром (960 км), Курськ (420 км). Тим більше неможливо, щоб ці люди звались «плем’я уличів» і переселились з Побожжя тільки в середині – 2 пол. 11 ст., а літописець, який був молодшим сучасником цих подій і цікавився слов’янськими племенами, нічого про них не знав.

Відомо, що дерево-земляні укріплення на Побожжі будувались до 17 ст. включно, і може бути, що серед розглядуваних городищ є об’єкти, котрі будувались / оновлювались / використовувались у час, пізніший за Київську Русь.

Великий крок у вивченні історії заселення середнього Побожжя зробив Андрій Томашевський [Томашевський А. Нарис історії та екології заселення Східного Поділля слов’яно-руської доби. – Археологічні студії (Чернівці), 2003 р., , с. 132 – 159; доповнення (таблиці) подано окремо: Томашевський А. Інформаційна основа дослідження історії та екології заселення Східного Поділля слов’яно-руської доби. – Археологічні студії (Чернівці), 2008 р., , с. 169 – 179].

В роботі вичерпно використано доступну на той час (1995 р.) джерельну базу, значно розширено хронологію дослідження (від початку н. е. до сер. 11 ст.), застосовано нові дуже цікаві методи дослідження економіки та екології давніх поселень. Загальний висновок А. Т. звучить досить несподівано: «Кожну чверть тисячоліття, починаючи з середини І тис. н. е., основний масив населення східного Поділля змінювався» (с. 155). На цьому тлі не зовсім зрозуміло, чому А. Т. зве «уличами» тільки останню хвилю заселення (10 ст.), а не котрусь ранішу.

Для моєї вузької теми великий інтерес становлять картосхеми археологічних пам’яток (рис. 1 – 3, с. 134 – 136).

На цій картосхемі об’єднано дві окремих схеми: червоною рамкою я обвів скупчення об’єктів 10 – 11 ст. на середньому Бозі та на Собі, а зеленою рамкою – скупчення об’єктів 12 – 13 ст. на верхньому Бозі. На двох попередніх картосхемах подано об’єкти 5 – 7 та 8 – 9 століть.

Загальною рисою всіх періодів є виразна концентрація пам’яток на лівому березі Бога та на Собі – приблизно в межах червоної рамки. Ця зона в усі періоди оточена незаселеними просторами. Це викликає нові запитання, на які поки що немає відповідей: чому кожна нова хвиля поселенців обирала ту саму територію? чому вони селились компактно, не намагаючись перейти хоча б на правий берег Бога?

Окремою загадкою для мене є відсутність на картосхемах могильників. Автор відзначив: «Вірогідних улицьких могильників поки що не відомо» (с. 139). Це – так само запитання без відповіді: люди жили на одному місці століття або й півтора, помирали тут і… і немає могильників.

Наступна група запитань (так само без відповідей) стосується демографії. Б. Ц. Урланіс для Європи 10 – 15 ст. вирахував швидкість зростання населення у 10..15 % за століття, що дає 0.1..0.15 % на рік [Урланис Б. Ц. . – М.: 1941 г., с. 91]. (Я знаю про складні проценти, але з огляду на невеликий приріст різниця складной (геометричної) і простої (арифметичної) прогресій незначна.) Отже, можна припустити, що за 10 – 1 пол. 11 ст. (150 років) природний приріст населення середнього Побожжя склав 15..23 %. Цей приріст міг би бути достатнім для заснування поселень за межами моєї червоної рамки, котрі здаються мені проявом експансії населення з компактного ядра. Але не можна уявляти собі справу так (здається мені), що прийшла на Соб маленька група людей, заснувала перше поселення – і потім наслідком природного приросту засновувались нові поселення, аж поки їх числе не досягло кількох десятків.

Отже, прийшла звідкісь значна кількість люду, котрі одразу заснували багато поселень, і далі їх число якщо й зросло, то не більше ніж на оті 15..23 %. І те саме стосується й попередніх періодів.

Далі, в середині 11 ст. щось сталось, і всі ці поселення запустіли й зникли, а що ж населення? Стосовно цієї групи поселень я не бачив згадок про згарища, безладно розкидані скелети загиблих і вістря стріл у напільних боках валів городищ, що типово вважається ознаками воєнного розгрому. Мабуть, його й не було. Тоді виходить, що всі люди з цих поселень, як зграя перелітних птахів, організовано знялися з місця і переселились. Куди? Десь в 2 пол. 11 ст. мала би виникнути рівноцінна група поселень, але де саме? І що то була за соціальна організація, котра це забезпечила? (Звертаю увагу – дослідники цих поселень не говорять про їх поступове згасання, поступове скорочення заселеної площі одних поселень паралельно з повним зникненням інших, але говорять про одночасний швидкий занепад. І так було, виходить, в усіх трьох періодах.)

Те, що на ці запитання А. Т. не дав відповідей – не є ніяким недоліком, тільки предметом подальших студій.

Наступний крок у вивченні цих городищ зробили Ольга Манігда та Ольга Грабовська [Манігда О., Грабовська О. уличів на Побужжі: особливості використання ландшафту. – Space in Historical Research, 2021, vol. 2, p. 50 – 56; Манигда О. на Южном Буге: освоение пространства и предназначение укреплений. – Revista arheologică, 2021, Vol. 17, No. 2, p. 78 – 86]. Пропонується створити археологічну геоінформаційну систему «Уличі. Археологічна карта»…

… «Про це ми ще до війни говорили з паном окружним начальником» – можу повторити я слідом за бравим солдатом Швейком. До якої війни? – до сучасної нашої війни 2022 року проти агресії Гнило-Солом’яної Орди (пишу це 25 вересня 2022 р.). З ким говорила? – зокрема, з тим же Андрієм Томашевським. В нині вже далекому 1995 році створення інформаційної системи пам’яток України було поставлене як одна із задач новоствореного Інституту пам’яткоохоронних досліджень, і якби у начальства вистачило терпіння й компетентності підтримувати цей напрямок, в Україні, можливо, уже б діяла така система [трохи більше: Жарких М. І. «Потрібна база даних пам’яток України». – К.: 2015 р.]. «Якби» – відповіли в такій ситуації спартанці…

І от цілком незалежно від тих спроб розпочалась нова спроба створити хоча б локальну інформаційну систему. Слід побажати цій справі всіляких успіхів.

Надзвичайно цікавою і нечуваною в нашій науці є спроба визначення зон огляду сусідньої території з городищ. Без геоінформаційної системи про таке не можна було навіть мріяти. Це приводить авторок до висновку:

Інтерпретуючи результати аналізу прямої видимості з синхронних пам’яток ми можемо висловити упевнене припущення про те, що ці фортеці будувалися з метою надання укриття, а не з метою домінування на місцевості та засвідчення своєї переваги в регіоні й також не з метою створення оборонних ліній городищ, як наприклад, оборонні лінії 11 ст. у Пороссі, засновані Ярославом Мудрим. Навпаки, спорудження городищ на схилах, у важкодоступних місцях, із використанням потужних земляних укріплень мало на меті захист населення у разі небезпеки нападу [Манігда О., Грабовська О., с. 55].

Я виділив у цитаті слово «синхронних», тому що зі статті зовсім не видно оцієї синхронності, а є тільки попередня дата – 1 пол. 11 ст. [там само, с. 53] (як бачимо, 10-е століття уже відставлено).

Також мене здивувало, що ті городища, про які Хавлюк писав як про мисові (тобто розташовані на площадках мисів), у цих статтях переїхали на схили мисів! Ті самі городища, не інакші! А куди вони далі переїдуть, якщо ще третя група дослідників за них візьметься? Навіть у цьому елементарному питанні, виявляється, не можна довіряти археологам!

Розглядаючи подані у статтях зони огляду, я звернув увагу, що в переважній більшості вони простягаються на північ і північний захід від городищ, і лише зрідка – в інших напрямках. Чи це означає, що з того боку очікувався прихід ворогів?

Маленький недолік всіх зазначених публікацій полягає в тому, що досліджувані городища наперед вважаються належними уличам. Мені здається, що це мав би бути висновок із проведеного циклу досліджень, а на даному етапі для такого визначення як не було підстав, так і нема.

Словом, вивчення археології цих городищ може подати нові дані до історії регіону, зокрема, до з’ясування стосунків регіону до Київської Русі, але поки що маємо більше запитань, аніж відповідей.

Карта ал-Ідрісі

З зовсім іншого боку, із Палермо у Сіцілії, походить карта арабського географа (1100 – 1165), над якою він працював у 1138 – 1154 роках, якраз тоді, коли Ольговичи почали чубитись за Київ із Мономаховичами.

Завдяки латинській транскрипції назв, зробленої Конрадом Мюллером у 1928 р., можна розібрати, що на зображено й підписано Дніпро та Дністер. Про існування Бога (даруйте за каламбур!) Ідрісі не знав.

Висновок: у давньоруський час ріка Бог і Побожжя не відігравали ніякої ролі й були дуже мало відомі.