Милолюб[ль]

Микола Жарких

Назва Милолюбль вперше згадана у СГС в ряду: Єлець – Вороніж – Оскол – Милолюбль – Мужеч з багатьма волостями [Полехов С. В. «». Датировка и публикация. – Древняя Русь. Вопросы медиевистики, 2014 г., № 4 (58), с. 121]. На картосхемі, доданій до статті, Милолюбль позначено маленьким колечком на Сіверському Донці на схід від Хотмизька – мабуть на місці сучасного Білгорода або трохи північніше.

(Можливо, цю картосхему зручніше переглядати в окремому вікні: .)

Цій назві присвячена спеціальна стаття Дмитра Чурсіна [Чурсин Д. . – История. Общество. Политика, 2022 г., № 4 (24), с. 31 – 59], і я хочу почати з неї.

У згаданій багато разів, але так і не надрукованій Путивльській оброчній книзі 1628 – 1629 рр. значиться: «на реке на Донце волость Милолюбская, Донецкая тож, … со всякими угодьи отдана к Белугороду» [с. 31].

Оце власне все, що відомо про розміщення Милолюбля.

Далі Д. Ч. звернув увагу на біля с. Крапивное Шебекинського району Білгородської області. Воно знаходиться на річці Корінь, котра впадає у річку Нежеголь, а та – у Сіверський Донець, у 23 км на південний схід від Білгорода.

Чому саме воно, а не інші городища в цьому обширному районі? Д. Ч. відзначає: 1, відносно великий розмір городища; 2, ознаки міського ремесла на ньому; 3, наявність поруч неукріплених селищ. Тут жили ще носії роменської культури (9 – 10 ст.), розквіт припадає на 12 – 1 пол. 13 ст.; є на ньому кераміка 14 – 15 ст. і золотоординські монети 2 пол. 14 ст. Знахідки золотоординського часу траплялись і на сусідніх селищах. До того ж назва Милолюбль походить мабуть із домонгольського часу, оскільки формант -jь майже не творив нових назв після 12 – 13 ст.

Чи можна вважати виставлені аргументи достатніми? Щодо цього маю великі сумніви. Письмові згадки про Милолюбль з’являються пізніше за виявлені археологічні рештки – через два століття після зникнення давньоруського города, і на кілька десятків років після згасання життя на неукріпленому (?) поселенні золотоординського часу.

Далі, основна ознака для вибору археологічного об’єкта на центр певної території – це розмір об’єкта: найбільший за розміром об’єкт був центром, столицею.

Типово це дійсно так: Лондон, Париж, Рим є найбільшими містами і одночасно столицями держав. Але є й винятки: столиця Туреччини Анкара (3.8 млн населення) менша за Стамбул (10.8 млн); столиця Австралії Канберра (390 тис.) займає аж сьоме місце серед міст Австралії, поступаючись Сіднею в 10 (десять!) разів; місто Бразіліа (столиця Бразилії) є третім за розміром у своїй державі, маючи населення в 4 рази менше за Сан-Пауло, і так далі.

Поставимо собі таку учбову задачу: на сході Північної Америки була Атлантична волость на березі Атлантичного океану – нам треба визначити центр (столицю) цієї волості.

Відповідь здається самоочевидною: найбільше місто на сході цього континенту – це Нью-Йорк, який лежить в акурат на березі Атлантичного океану, і тому логічно припустити, що це місто зветься Атланта і від нього волость названа Атлантичною.

А насправді столицею є Вашингтон, який є 20-м (двадцятим!) на розміром містом у США, поступаючись Нью-Йорку в 12 (дванадцять!) разів; і місто Атланта справді існує, але знаходиться воно не на березі Атлантичного океану, як мало би бути по теорії, а на віддалі 400 км від берега.

Так що застосування методу, яким користується Д. Ч., дає для нашої учбової задачі ілюзорно переконливі, але помилкові результати.

Та й з топонімом не все гаразд: деякі топоніми на -ль справді мають давньоруське минуле (Мстиславль, Глебль…), але інші – явно пізнішого часу: Радомишль в давньоруський час звався Мичеськ, Микгород (ну, так думають).

Таким чином, посилання на типовість якоїсь ситуації слабо допомагають при вивченні конкретного випадку, коли ми не знаємо – типовий він чи винятковий.

«Історія Милолюбля», яку Д. Ч. ділить на давньоруський, ординський і литовський періоди, по суті є історією регіону Сіверського Донця і не стосується прямо якогось конкретного города. До того ця історія складається із припущень, основаних на інших припущеннях, котрі у свою чергу спираються на ще інші припущення.

В цілому стаття Д. Ч. безумовно є великим кроком вперед у вивченні справи із Милолюблем, а недоліки її скоріше зумовлені станом джерел, ніж «людським фактором», помилками самого автора.

Якщо в СГС назва дана з кінцевим ль (Milolubl), то в ярликах значиться Милолюб (із ъ на кінці, який я при цитуванні опускаю; 1507, 1532), Милолюбь (1513, 1514), Милелоб (1517), Милелюб (1520), Милюб (1535), Милюбов (1541). Все це – варіанти огласовки скелета м-л-л-б і мабуть не мають самостійного значення. Він з’являється в компанії із Мужечем і разом з ним зникає з ярликів. Ані в ранніх, ані в пізніх ярликах цієї назви нема.

Висновок: для з’ясування, чим був Милолюб[ль] та його локалізації немає джерельних даних – хіба що можна думати, що ця назва стосувалась території на південний схід від ВКЛ.

І навіть таке приблизне окреслення не може бути певним, бо Д. Чурсін занотував назву Милолюб ще у Псковській, Вологодській та Рязанській областях [Чурсин Д., op. cit., с. 40].