Іван Тихомиров (1890-і роки)

Микола Жарких

Російський історик Іван Олександрович Тихомиров (1852 – 1928) переважно займався літописами; зокрема, він надрукував серію статей і рецензій на тему літописання Великого князівства Литовського в «Журнале Министерства народного просвещения»:

Тихомиров И.А. Два польских труда о западнорусских летописях. – Журнал Министерства народного просвещения, 1891 г., № 2, с. 387 – 412. [Рецензія на статті І. Шараневича та С. Смольки.]

В рецензії І. Т. проаналізував спочатку роботу Смольки, вказавши на ряд помилок і натягнутих пояснень (все це після 1907 року втратило значення – після видання кращих текстів). Тому розбирати цю перестарілу полеміку детально не варто.

І. Т. дуже влучно зауважив: «Гадаємо, що на літописну літературу піднесення Герасима у сан митрополита не мало ніякого впливу: не з нього вона почалася у Смоленську, не з нім і скінчилась» (с. 404).

Далі І. Т. погодився з думкою Смольки, що литовський літопис за 1395 – 1418 роки та відповідна частина Воскресенського літопису походять від одного джерела (с. 404). Це правильно і більше того, я знаю це джерело – С1ЛСІ. І Смолька, і Тихомиров мали можливість відкрити це джерело, бо 5-й том ПСРЛ з цим останнім літописом було надруковано ще в 1851 році. Але відкриття так і не відбулося.

Разом з тим І. Т. цілком помилково уявляв собі, що ППЗ була написана на Поділлі, і посилався при цьому на запис 1418 р. (напад Дашка Острозького на Кременець). Цей останній запис, як ми бачили, походить із С1ЛСІ і написаний у Москві, а не на Поділлі.

І. Т. мав слушність, коли не погодився зі Смолькою у припущенні, що події 1382 – 1395 років були описані тільки через 40 років, бл. 1435 р. (с. 409).

Статтю Шараневича І. Т. тільки зреферував, не висловивши свого ставлення до його тверджень.

Насамкінець І. Т. зауважив, що його стаття, написана в 1881 році і тоді ж відзначена Уварівською премією Академії наук, у багатьох положеннях збігається з висновками рецензованих праць.

Тихомиров И.А. Рецензия на статью А. Прохаски. – Журнал Министерства народного просвещения, 1893 г., № 5, с. 253 – 266.

І. Т. слушно відзначив: щоб оцінити відносну вартість Лит5Л, треба надрукувати повністю як цей літопис, так і інші. До такого порівняння він не бачив можливості поставити Лит5Л вище за інші списки (с. 257).

І. Т. вважав ППЗ окремим твором і мав слушність не погодитись із Прохаскою, який заперечував цю окремішність (с. 259). Але даремно І. Т. погодився на запропоновану Прохаскою дату створення ППЗ – 1449 – 1451 роки (с. 260). Також І. Т. не погодився із датою Віт2Л бл. 1450 р., яку пропонував Прохаска (с. 264).

Тихомиров И.А. О составе западнорусских, так называемых литовских летописей. – Журнал Министерства народного просвещения, 1901 г., № 3, с. 1 – 36; № 5, с. 70 – 119.

Варіант статті, написаний в 1881 році, І. Т. так і не опублікував. Розглядувана стаття істотно перероблена з урахуванням нового матеріалу.

І. Т. користувався 5 рукописами, які містили (за нашими позначеннями) Віт1Л, (Біл2Л + Віт3Л), (Уваровський: Віт4Л + Біл3Л), (Красінського: Лит3Л + Віт6Л), Лит5Л. Він поділив відомі йому літописи на два типи: короткий і повний (с. 2). До коротких літописів він відніс Віт1Л – досить подібний до Уваровського рукопису (треба сказати точніше – до Віт4Л!). Також досить подібний список Супрасльський (знову треба сказати точніше – Віт3Л, а не весь список).

До коротких літописів І. Т. відніс список Красінського, вперше надрукований у 1893 р. (утретє поправляємо: Віт6Л подібна до Віт1Л, не весь список в цілому складі; с. 3).

Познанський список (Лит5Л) подібний до списку Красінського (с. 4; ми скажемо – в деяких частинах).

У двох останніх рукописах міститься БПЛ, тому вони утворюють перехідний тип – від короткого до повного. Повний представлений одним списком Биховця (Лит1Л; с. 4).

На цьому місці ми починаємо розуміти принцип класифікації, ужитий І. Т.: короткі літописи – мають тільки ВітЛ, перехідні – мають ще БПЛ (у нас вони звуться ЛитЛ). «Білоруські» частини списків у класифікації просто ігноруються, що не може не призвести до помилок.

В основу аналізу І. Т. поклав Уваровський список, вважаючи його більш акуратним (с. 5). Це справедливо щодо Віт4Л, але не так щодо Біл3Л.

І. Т. дивувався, чому в Уваровському списку є два записи про народження Ярослава Лінгвеновича, котрі безсумнівно походять від одного джерела (с. 6). Ну, ми-то знаємо, що цей запис із С1ЛСІ перенесено до Біл0Л, а з нього зроблена вибірка, вставлена в Віт4Л.

І. Т. відзначив, що «земля була рада» прибуттю Вітовта, але вивів із цього епізоду тільки той факт, що він написаний прихильником Вітовта (с. 12). Кінцівки ППВ дослідник тут не помітив!

При цьому І. Т. мав повну слушність, вказавши, що найдавніший литовський літопис закінчується звісткою про візит Василя Дмитровича до Смоленська (с. 13; у нас – ДВ, епізоди 46 – 48).

Щодо вставки у Віт4Л з Біл0Л І. Т. вірно вказав, що цей текст подібний до пізніших російських літописів: Софійського, Воскресенського, і походить він зі спільного джерела (с. 13). Фатальним було визначення С1Л як пізнішого літопису (тепер ми бачимо, що він як раз і був тим джерелом, яке шукали дослідники: рукавиці були у них за пазухою). І. Т. вважав, що цей текст – смоленського походження (с. 14), тобто пройшовши близько від правильного вирішення, він почав віддалятись від нього…

ППЗ наш автор вважав окремим твором (і це слушно), написаним близько 1440 р., коли литовці вели суперечки з поляками за Поділля (і це помилково; с. 15).

І. Т. слушно вважав, що ПВ складена невдовзі після смерті Вітовта (с. 16), але не побачив тут двох окремих редакцій.

ППС, на думку І. Т., написана сучасником із табору Свитригайла, але не духовною особою (с. 17).

Розбивка ВітЛ на статті, запропонована І. Т. (с. 20), – помилкова. ППВ у нього розірвана між записом про боротьбу Кейстута з Ягайлом і наступним записом про княжіння Вітовта. Повість про битву на Ворсклі виділена із загального блоку запозичень з Біл0Л. І це драматично впливає на подальший виклад, бо з’ясувати походження таких повістей неможливо.

Час написання Лит1Л І. Т. орієнтовно визначав як 2 пол. 16 ст. (с. 28). На уявлення про її структуру вплинув погляд Нарбута і Даниловича, котрі виділяли розповідь від Палемона до Міндовга як окрему частину – це прийняв також І. Т. (с. 29), як ми бачили, цілком помилково.

Історія Міндовга в Лит1Л мала джерелом ГВЛ – і тут І. Т. слушно погодився з Даниловичем (с. 30). Далі, аж до кінця правління Гедиміна, звістки Лит1Л, на думку І. Т., грунтувались на народних переказах і фантазіях (с. 31 – 33). Нижче, в систематичному огляді переказів (с. 76), він виділив три окремі перекази: від Палемона до Міндовга; від Войшелка до Гедиміна; заснування Вільно.

Запис про шлюб дочки Гедиміна І. Т. вважав запозиченням з якогось письмового джерела, не вказавши його конкретно (с. 32). Також він слушно вважав міфом оповідання про Біруту (с. 33).

Народний переказ побачив І. Т. в оповіданні про війну Ольгерда з Москвою, хоча й визнавав, що тут багато баснословія (с. 34). Наступні народні перекази І. Т. побачив в оповіданнях про похід Ягайла на Польщу і про чудо з деревом св. хреста (с. 35). Подивитись у Длугоша і відкрити справжнє джерело цього «переказу» І. Т. не здогадався, і так ще одне відкриття втекло від нього.

Народні перекази бачив І. Т. і в записах про правління Вітовта (с. 70). Далі, починаючи від убивства Сигізмунда, І. Т. виділяє у складі Лит1Л ряд окремих повістей (с. 71 і далі).

Характерною особливістю литовського літопису І. Т. вважав його не-літописний характер: спочатку записувались окремі повісті, а потім вони об’єднувались у звід (с. 78). Це слушно, але каламбура у своєму твердженні І. Т. не помітив.

Остання частина статті І. Т. присвячена впливу литовських літописів на російські і польські історичні твори. Розглядаючи коротко спільні точки ЛитЛ та московських літописів, І. Т. зробив поспішне узагальнення, що останні взагалі не використовували литовських літописів (с. 79). В такій категоричній формі це безумовно невірно.

Длугош узяв з литовських літописів тільки опис боротьби Ягайла з Кейстутом (с. 80), і це справді так.

Далі І. Т. аналізував Бельського, не давши собі клопоту з’ясувати – якого Бельського (с. 81 – 86). Це довелось з’ясовувати уже мені в окремому параграфі.

Далі І. Т. розглянув запозичення з литовських літописів (с. 86 – 117) у Стрийковського, якого він на с. 101 чомусь іменував краківським каноніком. Слідом за Даниловичем він визнав, що Стрийковський скористався з Лит1Л, але на роль другого літописного джерела помилково запропонував список Красінського (с. 87). Ми бачили, що нічого характерного з Лит3Л у Стрийковського якраз нема, ніякого Немоноса.

Висновок із цього співставлення І. Т. зробив цілком парадоксальний:

Після порівняння монументальної праці Стрийковського з литовськими літописами, після перевірки його цитат, не можна вже говорити про недобросовісність шановного каноніка, називати його твір напів-баснословним і не вартим довіри, як це робили до цього часу. Він користувався своїми джерелами переважно добросовісно, наскільки дозволяли йому його наукові сили, а тому він вірогідний настільки, наскільки вірогідні його джерела (с. 117).

Насправді у Стрийковського баснословія більше, ніж в його джерелах, бо до запозиченого від додав немало фантазій власного виробництва.

Значення праць Тихомирова, на мій погляд, полягало в підтримці інтересу до теми в російській науці і в залученні до аналізу деяких нових рукописів. Істотного прогресу його статті не внесли; кілька разів він проходив дуже близько від відкрить, і жодного разу їх не зробив.