Період зів’ялого листя (після 1985 р.)
Микола Жарких
Мені хотілось, щоб останній розділ огляду звучав якось оптимістичніше, і я звично почав
Знов тріскає хвиля пісень, –
у сподіванні, що падіння російського комуністичного ярма, здобуття державної незалежності і свободи слова пожвавлять дослідження і нашої теми також. Але виявилось, що керосин у дослідників закінчився на книзі Улащика (1985) і за наступні 30 з гаком років жодної монографії по темі не було опубліковано.
Щоправда, Вікторія Сергієнко вказала мені на книгу Яна Юркевича [Jurkiewicz J. Od Palemona do Giedymina. Wczesnonowożytne wyobrażenia o początkach Litwy. Wczesnonowożytne wyobrażenia o początkach Litwy. Część 1. W kręgu latopisów litewskich. – Poznań: UAM, 2013. – 324 s.], так біда в тому, що ніяких ознак її реального існування, окрім в одній веб-книгарні, я не маю. Сказано ж слушно: якщо вас немає у Мережі – вас немає взагалі. Але автору, мабуть, ніхто не сказав, яке тисячоліття у нас на дворі…
Ніхто цього не сказав і Мечиславу Ючасу, книга якого [Lietuvos metraščiai ir kronikos. – Vilnius, 2002] також представлена тільки в одній веб-книгарні. Навіть якби вона була у безкоштовному доступі, а не продавалась за 8 євро, то й тоді була б проблема – як її розібрати, бо по-литовськи в нашому селі не говорять…
Наступну порцію зів’ялого листа дала литовська дослідниця Надія Морозова, яка надрукувала кілька статей про літописи і захистила дисертацію на цю тему [Морозова Н. Вопросы языка и текстологии летописей Великого княжества Литовского: Хроника Быховца. – Вильнюс, дисс. … д-ра гуманит. наук, 2001 г.]. Але на її на сайті литовського Інституту історії є тільки назви праць – тобто зів’яле, непридатне для використання листя у повному сенсі.
Також і на литовського літературознавця Кестутіса Гудмантаса є перелік його статей 2003 – 2013 років, частина з яких присвячена нашим літописам (але повних текстів нема).
В 1997 році з’явилась популярна книга «» [Менск, МФ «Беларускі кнігазбор», 1997], яка містить деякі тексти літописів у перекладі білоруської мовою, адаптовані для читання непідготованими людьми. Це, безумовно, важливий крок для популяризації історичних джерел.
Відповідно до виставленого мною принципу треба було б розглянути найважливіші статті, але таких статей, які б трактували тему в цілому, не з’явилось, хоча надруковано багато статей з окремих конкретних питань. Тому доводиться розглядати статті, автори яких подбали виставити їх у Мережі.
Висновки
1. У розглядуваний період автори займались переважно змітанням зів’ялого листя, тобто окремими сюжетами, недостатньо розробленими в попередні періоди. Не з’явилось нових праць, у яких предмет був би розглянутий в цілому.
2. Відрадно, що почали з’являтись статті, з якими можна цілком або у головній частині погоджуватись, а не заперечувати.
3. Географія дослідницьких центрів знаменується відродженням київського осередку, натомість дещо знизилась активність білоруських дослідників.
4. Важливою ознакою прогресу є урізноманітнення жанрів праць по темі. В цьому періоді вперше з’являються видання таких жанрів, як популярна книга для масового читача та підручник для студентів вузів.
5. Звертаю увагу своїх колег-сучасників на необхідність публікації результатів своїх досліджень. «Публікацією» в 21-у столітті можна вважати тільки розміщення твору в Мережі в безкоштовному доступі. Авторське право захищає ваші твори від стороннього втручання, і якщо ви самі їх не розмістите у Мережі – в найближчі 150 років ніхто цього робити не буде. Чи варто в такому разі було їх писати?