Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Катерина Кириченко (2006 – 14 рр.)

Микола Жарких

Слід знати, що статті Катерини Кириченко можна завантажити з на сайті Інституту історії України НАН України, де вона працює.

2006 р.

Кириченко К. В. Матеріали до історії Познанського кодексу № 94 (Кодексу Рачинських). – Ruthenica (Київ), 2006 р., № 5, с. 214 – 231.

Історію цього збірника К. К. реконструювала так: десь після 1583 р. було переписано збірник історичних романів (про Трістана, Ланселота і Бову, про Гвідона, про Аттілу) та літопис (у нас – Лит5Л), ким і де саме – лишилось невідомим (с. 214 – 215).

Тут для мене цікава виразна літературна спрямованість збірки (інші літописи супроводжуються у збірках переважно статтями історичного або юридичного змісту). Компонувальник збірки, мабуть, дивився на Лит5Л як на «роман про Палемона» (який, зрештою, не гірший за Ланселота).

Від 1590-х років до 1672 р. він перебував у родині Уніховських, які приєднали до літопису зошити зі своїми родинними записами, написані на іншому папері (с. 215 – 216). Тут важлива наявність поміток на полях Лит5Л почерками Уніховських, що додатково підтверджує дату рукопису Лит5Л – 1580-і роки (при цьому мені не ясно, як це погодити з більш пізньою датою ЛКС-2).

Простежено історію віднайдення та публікації літопису, перший фрагмент якого, виявляється, був надрукований Юліаном Немцевичем ще в 1822 році (с. 216 – 220).

Пізніше, в 1736 р. збірка була уже в бібліотеці Радзівілів. Це видно з надрукованого К. К. реєстру книг у Білій-Підляській, частина з яких того року була перевезена до Несвіжа, зокрема і збірник з літописом (с. 221 – 223).

Наведені дані допомагають уявити читацькі зацікавлення і схеми побутування рукописів, серед яких були й наші літописи.

2012 р.

Кириченко К.В. Галицько-Волинський літопис і створення леґендарної частини 2-го зводу літописів Великого князівства Литовського. – Український історичний журнал, 2012 р., № 6, с. 111 – 129.

Увагу К. к. перш за все привернули два прямих посилання на тексти, які передували БПЛ (у К. К. – легендарна частина, ЛЧ) – в (наших) епізодах 1 та 64 (с. 116).

Дослідниця припустила, що перед текстом БПЛ в рукописі йшли «якийсь хронографічний текст та руський літопис типу Іпатіївського» (с. 117).

Припущення, що в епізоді 1 використано хронограф, висловив Сушицький (як ми бачили вище), але ані він, ані К. К. такого тексту конкретно не вказали. Моя спроба подивитись хронографи дала негативний результат, тому й виникло у мене припущення про використання Volateranus-а. Отже, пошук конкретного джерела, процитованого в цьому фрагменті, треба продовжувати.

Також мені важко повірити в існування кодексу, де спочатку би йшов повний Іпатіївський літопис, а потім ще якість твори. Скоріше можна припустити, що там був тільки ГВЛ, або навіть його частина (тим більше що ані в БПЛ, ані в інших частинах літописів Великого князівства Литовського ніяких слідів київського літопису 11 – 12 ст. немає).

На цьому місці хочу зазначити одну описку у статті. Згадуючи Лит5Л (ЛКС-2, епізод 44), К. К. помилково вказала на Барбару Радзівіл (яка в 1512 р. ще не народилась) замість Барбари Запольї і на хроніку М. Бельського як джерело цієї звістки (на мою думку, тут джерелом був Децій). І все це К. К. запозичила з книги М. Ючаса 2002 року (погана рекомендація для останньої!). Ця описка не має ніякого значення для статті, я її нотую тільки для того, щоб показати: я таки читаю тексти, про які пишу, а не просто перегортаю.

Також я не думаю, що для прикладання слова «окрутний» до Тройдена автор БПЛ потребував якогось письмового джерела (К. К. думає, що це був польський переклад «Александрії» 1510 року, с. 118). Слово це досить поширене у польській мові, відомо воно і в сучасній українській, і мабуть у білоруській. На підставі одного слова ніяк не можна робити висновків про джерела – вийде шахматовщина.

Це зауваження стосується і деяких наступних моментів розглядуваної статті. Так, щоб написати «великі вальки чинив з ляхами», автору ПВЛ зовсім не треба було звірятись з текстом ГВЛ, як припускає К. К. (с. 121), тим більше, що надзвичайної подібності текстів нема. Максимум можна припустити, що автор БПЛ вичитав у ГВЛ один тільки факт війн Тройдена з поляками (але й тут, знаючи, де розташоване Підляшшя, автор міг зробити просто «постріл в темноту» в бік Польщі – і влучив. Не можна відкидати правдоподібного припущення, основаного на географії).

Погляд на формулу заснування міст у К. К. (с. 120 – 121) та в мене співпадає.

Безспірно, що порівняння Тройдена з Антіохом, Іродом та Нероном в БПЛ є прямим запозиченням із ГВЛ (с. 123), але насувається питання – як сформувалась така «обойма» антигероїв? Про лютість Антіоха (4-го) пише 1-а книга маккавеїв, 1, 10 – 20; про Ірода, я думаю, і так усі знали (на всяк випадок: Матфій, кн. 2). А Нерон? Його Біблія, природно, не знає (тому К. К. трохи спрощує, називаючи їх усіх біблійними героями). Літературна історія цього сюжети варта окремого дослідження.

Таким чином, більшість спостережень і міркувань К. К. є слушними і корисними. Єдиний принциповий момент, з яким я не можу погодитись – це уявлення, що БПЛ-Н становить 1-у редакцію БПЛ, а БПЛ-Е – її другу, розширену редакцію. Ця теорія ніде не була сформульована явно, виразно, і К. К. посилається на цю класифікацію як на всім відому. Насправді наявні тексти не дають для цього підстав, і я думаю, що БПЛ-Е – первинна. Тому невірним видається погляд К. К., що автор кожної редакції окремо звертався до ГВЛ. Всі зв’язки з ГВЛ були в БПЛ-Е, а автор БПЛ-Н не мав нічого, окрім БПЛ-Е.

2014 р.

Кириченко К.В. Методи роботи укладачів леґендарної частини літописів Великого князівства Литовського: на прикладі запозичень із тексту Іпатіївського літопису. – Український історичний журнал, 2014 р., № 2, с. 177 – 203.

К. К. слушно зазначила, що історія Римонта-Лавраша (у нас – БПЛ, епізоди 67 – 71) запозичена з ГВЛ (с. 178, 189 – 190, 193 – 194). К. К. зазначила, що імена Римонт та Мінгайло значаться у привілеї Вітовта для євреїв від 1 червня 1388 р., затвердженому в 1507 р. (с. 190). Те, що «привілей Вітовта» сфальшований, доводити не треба, і з його тексту можна вивести, що згадані імена були відомі на початку 16 ст. як правильні литовські імена, що не викликають ніякої підозри. На цій підставі можна було б відрахувати Римонта з розряду унікальних литовських імен і перенести до розряду поширених імен.

К. К. слушно зазначила, що ГВЛ служила джерелом князівських імен для БПЛ (с. 179 – 184).

Як і в попередній статті, К. К. наголошує, що використано список більш подібний на Хлебниківський, а не на Іпатіївський (с. 182). Оскільки Хлебниківський список досі не опубліковано, я не можу тут нічого сказати – чи справді є там якісь такі виразні особливості, які давали б змогу визначити конкретний список.

Даремно К. К. зближує київського тисяцького Дмитра із ГВЛ з «київським князем Дмитром» (БПЛ, епізод 18) (с. 187). Повторю – для такої комбінації автор БПЛ не потребував джерела, знаючи, що Дмитро – князівське ім’я (від 14 ст., зауважимо!), а Київ – князівське місто.

Цікаве спостереження К. К. стосується епізоду 34, в якому литовський князь наказав обрізати носи, губи та вуха татарським послам. Подібна фраза є у МЗ1492 [ПСРЛ, т. 25, с. 288] в описі походу на Новгород в 1471 р. (с. 288). Можна погодитись із К. К., що конкретне джерело запозичення визначити важко, але певно, що це не був список МЗ1492 (і сама К. К. з приводу іншого сюжету заперечує використання МЗ1492 – с. 192).

Я не можу собі уявити, що автор БПЛ, маючи цей великий і дуже інформативний звід, не запозичив із нього нічого, окрім цієї фрази. Тобто в умовах відсутності системного зв’язку двох текстів робити висновки на підставі одного локального збігу буде необачно. Можливо, і тут маємо справу із якимось загальним місцем, мандрівним сюжетом, історія якого поки що не простежена.

К. К. слушно вважає запозиченням із ГВЛ оповідання про «Троянську війну» (с. 190 – у нас – БПЛ, епізоди 65 – 66). Цікавою видається думка К. К., що ім’я Фляндр походить від назви країни Фландрії, але з запропонованим конкретним джерелом – «Повістю про здобуття Царгороду в 1204 р.» – важко погодитись із наведених вище міркувань (щоб з писаного тексту запозичено було тільки одно слово, і нічого більше).

Запропонована К. К. ідея наводить на думку, що «німець Фляндра» в БПЛ позначав власне «фландрського німця», «німця родом із Фландрії»; назва цієї європейської країни могла бути відома автору БПЛ з різних європейських джерел.

В цілому статті К. Кириченко підтримують високу репутацію київського осередку дослідження літописів Великого князівства Литовського. Значна частина її спостережень співпадає з моїми, а з рядом інших можна погодитись. Явно помилкових положень нема зовсім, а ті, до яких висловлено зауваження, є дискусійними і вимагають продовження студій.