Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Ян Якубовський (1912 р.)

Микола Жарких

Jakubowski J. narodowościowemi na Litwie przez unią Lubelską. – Warszawa : E.Wende, 1912. – 4, 104 s.

Польський історик (1874 – 1938) працював у Варшаві, але займався переважно історією Великого князівства Литовського.

Робота, яку ми розглядаємо, присвячена не історії літописання, але історії національної самосвідомості Литви. Для цієї теми літописи – лише первинний матеріал; оскільки грунтовного джерелознавчого дослідження цих літописів до 2016 року не було, то автору довелось користатись текстами як вони є, подекуди подаючи свої міркування.

Хоча робота безнадійно слабка і тенденційна, вона варта уваги як перша квітка, що розпустилася на гілці під назвою 17-й том ПСРЛ.

Розглядаючи Віт2Л, Я. Я. зауважив, що стиль твору нічим не нагадує стиль руських літописів (с. 17). Як не очевидне таке міркування, ми його відзначаємо, тому що серед маси помилкових тверджень ще побачимо і протилежну думку.

Віт2Л Я. Я. назвав твором напів-історичним, напів-публіцистичним (с. 19). Це ще більшою мірою стосується ППВ в цілому (його Я. Я., як і вся тогочасна наука, не виділяв як окремий твір).

Але Я. Я. помилився, стверджуючи на підставі аналізу політичної ситуації, що Віт2Л був написаний в 1398 р. (с. 19).

Так само помилкове його твердження, що оповідання про війну під Мстиславлем (у нас ППВ, епізоди 63 – 69) було написано в Орші або Мстиславлі (с. 21). Це дуже поширена логічна помилка – зі згадки якогось міста в літописі виводити, що сам запис був зроблений у тому місті. Втім, він не був ані першим, ані останнім, хто наступив на ці граблі. Найбільш послідовно і прямолінійно цей «метод» застосувала пізніше Л. Л. Муравйова [Летописание северо-восточной Руси 13 – 15 века. – М.: Наука, 1983 г.], котра «відкрила» літописи нижегородський, суздальський, рязанський і т. д. (але не відкрила чомусь літопису ординського, хоча звісток про Орду для цього було подостатком).

Помилився Я. Я. у твердженні, що ПВ-2 виникла на взірець раніших подібних творів великоруського літописання. Як конкретний приклад він вказав Повість про Дмитра Донського за Воскресенським літописом (с. 25). Читання Прохаски замість самостійного вивчення джерел нікого до добра не доводило!

Автор ППЗ проявив у своєму творі непоінформованість і тенденційність (с. 25 – 26), з чим можна погодитись.

А от з твердженням Я. Я., що автор БПЛ – литвин і католик, а не литовський русин (с. 46), погодитись важко. Не можна погодитись із твердженням Я. Я., що БПЛ була написана в 1520-х роках (с. 45). Підставою для такого датування була думка, що ЛитЛ закінчувався на статті 1514 року про битву під Оршею. При цьому Я. Я. посилався на список Красінського (ПСРЛ, 17, стб. 185 – 188) та доповнення до списку Археологічного товариства (стб. 289 – 290). В обох випадках маємо непорозуміння.

1. Видавці тому після закінчення власне списку Красінського подали його продовження за Патріаршим списком А, в якому і міститься стаття 1514 р. [Зауважимо при цій нагоді, що маємо тут ще один список ЛКС-1.]

2. Ще Прохаска у своїй рецензії нарікав – даремно Лит2Л доповнена з Лит7Л. Я. Я., не зауваживши, що тут маємо фактично текст Лит7Л, відзначив статтю 1514 року, якою, на мою думку, закінчується фрагмент ЛКС-1.

ЛКС же, на мою думку, є окремим і дуже пізнім твором, який чисто механічно приєднано до тексту ЛитЛ. Тому на його підставі не можна датувати БПЛ.

Імена литовських князів у БПЛ Я. Я. слушно називав «майстерно сфабрикованими» і запровадив поділ, подібний до мого поділу імен на класи (с. 48), але ці міркування не розвинені.

Я. Я. слушно зауважив, що «Троянська війна» в БПЛ запозичена з ГВЛ, а Лавриш із БПЛ списаний з Войшелка у ГВЛ (с. 51). Але і ці міркування не привели автора до рішучого висновку.

В оповіданні про боротьбу з німцями за Ковно (у нас – БПЛ, епізод 74) Я. Я. слушно побачив згадку про події 1362 року (с. 52).

Мав слушність Я. Я., коли рішуче наполягав на повні легендарності «походу Гедиміна» на Володимир, Луцьк та Київ; оповідання про Біруту він назвав «прекрасною легендою» (с. 52). З цим усім слід погодитись, і даремно наступні історики не прислухались до цих оцінок.

Я. Я. помилково (на мою думку) зазначив, що Й. Бельський користувався литовськими літописами (с. 59, 68). Це питання ще потребує вивчення, і перш за все треба відфільтрувати те, що Бельський запозичив зі Стрийковського.

Повторю в кінці те, з чого починав – усі ці зауваження зроблені на маргінезі основної теми Якубовського.

Чому я вважаю його роботу слабкою і тенденційною? Тому, що її висновки не випливають із проведеного ним аналізу. Наприклад:

3. Литовська етнічна стихія, котра спочатку мала тільки політичну перевагу у державі, з часом здобула і культурну перевагу (с. 85).

Основа культури – це писемність, і коли руська писемність почала поширюватись з кінця 10 ст., то – з початку 20 ст. Відчуйте різницю, як кажуть сучасні молоді люди. Білорус Франциск Скорина почав перекладати і друкувати національну Біблію у 1517 році, а коли була надрукована перша литовська Біблія? Той же Скорина у ті ж роки започаткував білоруське граверство, а коли з’явився перший литовський гравер? В 1588 році білоруси Мамоничі надрукували для державних потреб Великого князівства Литовського 3-й Литовський статут (руською мовою, ясна річ) – а коли з’явився перший звід законів литовською мовою?

Чи знав про це Якубовський? Звичайно ж, знав (він же університет закінчив), але все-таки написав те, що явно не погоджується із фактами.

4. Руське літописання у Литві злилося зрештою з літописанням литовським (с. 85).

І тут я нічого не годен зрозуміти. Або хтось з кимось міг злитися, вони спочатку мали б задекларувати своє окреме існування. Всі розглянуті нами літописи були руськими, і з ким вони мали б злитися? Навіть якщо говорити про дві традиції літописання (про які почав говорити я, не Якубовський) – то й тоді ніякого злиття ми не побачимо, твори «білоруської» традиції писались і в 16 ст. паралельно з творами традиції «литовської» (Біл5Л, Біл6Л, вставка в Лит8Л), і занепали вони одночасно через полонізацію (не литовізацію!) шляхти Великого князівства.

Таким чином, основна заслуга Я. Якубовського у цій роботі – це публікація тексту «Епітоми литовських князів», якої я вже торкався.