Божевілля

Микола Жарких

Але поки ще прийде оте чудесне визволення, персонажі К. Поліщука часто не витримують того, що випадає їм на долі, і впадають у божевілля (своєрідну форму утечі від дійсності).

Слід відзначити, що серед цих персонажів трапляється і літературне «Я» – божеволіють головні персонажі оповідань від першої особи. Нагадаю, що на підставі таких оповідань я висловив припущення, що сам К. Поліщук, перебуваючи у липні 1915 р. на фронті на ріці Нарев у Польщі, дістав гострий психічний розлад, так що його мусили евакуювати в тил і лікувати.

Можливо, саме цей особистий досвід був причиною уваги К. Поліщука до теми божевілля, загадку якого він намагався з’ясувати у своїх творах.

Щось ахнуло в лісі і вмить заворушилася трава і з неї стали вставати гайдамаки, яких він продав позаторік. – Так здається зраднику і він сам собою повісився. (Зрада 20 квітня 1914 р.) [Поки що – варіація на тему євангельського Юди.]

Я знов подивився і побачив, як серед огню з’явилось щось чорне, велетенське, яке рухалось і здіймалося вгору. ( 7 серпня 1915 р.)

Щоб заглушити голос ридання душі, я став робитися меланхолійно-байдужим до всього, що творилося навколо мене. Я став жити своїм життям, а вони закричали: – Він збожеволів, збожеволів! ( 26 лютого 1917 р.)

Ті сказали, що я божевільний, а лікар визнав мене гострим неврастеніком.

Бажалося без жалю когось мучити, насилувати, розривати на дрібні шматочки і з чортячим реготом знущатися над усім, що тільки шанується людьми, які ще не були в кривавих полях. (Злочинна тьма 10 вересня 1917 р.)

26 жовтня 1917 р. було написане оповідання «» – про нещасну латиську жінку Емму, яка збожеволіла після загибелі свого сина на війні.

Скоріше!.. Він збожеволів!.. (Біла панна 1918 р.)

Перед ними, на головній парковій алеї ворушилось якесь многоголове страховище, яке кричало, реготалося, вило і ридало всіми голосами божевілля… (Червоне марево 1918 р.)

Та ж я формально божеволію! Безумовно божеволію. Цілком і безповоротно. (Фрагменти життя Осінь 1919 р.)

Його називали божевільним, але він сам чудово розумів, що ніякого божевільства в йому немає, а тільки так «подіялось щось». (Подіялось щось Листопад 1919 р.)

На селі запевняли, що старий Соловієнко справді таки божевільний. Знали навіть, коли саме він збожеволів.

В шпиталі, куди мене привезено за допомогою Миколи, лікарі визнали в мене якесь «місцеве» запалення мозку, що загрожувало смертю. (Приблудна кітка 5 січня 1920 р.)

Майже несвідомо мої уста вимовляли: «Так збожеволіти можна!.. Так збожеволіти можна!»… (Фрагменти життя 1 травня 1920 р.)

В циклі «Начерки олівцем» (березень 1921 р.) маємо цілу серію божевільних: «Блакитні сни» – божевільний хлопець бачить сон, і всі, що його слухають, самі божеволіють; «Білі коні» – українець Стах заради коханої польки Зосі зрадив українське військо, і від того збожеволіли обоє; «Невідомий» – «Хтось десь сказав, що це божевільний, який звихнувся на співах.»

В оповіданні «» (2 липня 1921 р.) божеволіє писар ревкому Петро Коцюбенко, та й сам Я-Опв недалекий від того і намагається «переконати себе в тім, що не божеволію».

Абрамянц пильно вдивлявся в мене своїми незвикло блискучими, півбожевільними очима. (За гратами 21 серпня 1921 р.)

– Б-б-бах! І немає Аврума Штуцмана, богобоязливого і справжнього жида, але зате є багато молодих і дужих людей, які будуть жити і згадувати мене. Поможіть же мені! (За всіх – один 25 серпня 1921 р.)

Я чудово розумів одно: цей старий жид був звичайною жертвою сучасних життєвих переживань, але звідки в нього взялося таке чудне бажання?

– Він божевільний, а не шпіон!

– Божевільний?! – здивовано озвався козак. – А пан «прокурор» казали, що він шпіон і що його треба розстріляти!

З вами говорить Друг мертвих! – його виснажене голодом лице розцвіло божевільною усмішкою. Сиверин відступився. Я інстинктивно притулився до склепу. Не було сумніву, що ця постать являється звичайним божевіллям. (Друг мертвих 28 серпня 1921 р.)

Не думайте, що я звихнувся, або маю звихнутися. (Отаман Зелений Літо 1921 р.)

Якийсь час він здавався майже божевільним. Бо чи не божевіллям, справді, був його самостійний виступ проти білих.

Слухайте історію звихненої людини… Я стрінувся з нею тоді, коли вона була мертвою… (Замість казки 30 листопада 1921 р.)

Так, звичайно, починається всяке божевільство, бо що ж може значити це слово? (Манівцями 19 грудня 1921 р.)

Пізніше лікарі назвали мене неврастеніком.

Передчасним був винахід тов. Ока про обновлення людства, що спричинився до даремних жертв з нашого боку і власним божевіллям з його боку. (Боротьба з собою 1921 р.)

В оповіданні «Ліпший світ» (весна 1922 р.) головний персонаж збожеволів на грунті голоду і йому ввижається:

Хтось Чорний і Високий, як сосна, тихо нахилився ззаду і дихнув на нього холодним диханням. перед ним стояв велетенський людський кістяк у чорній киреї, з-під якої визирала велика коса. (Ліпший світ)

– Привида бачу! – ледве чутним голосом відповів він. Дивний дуже… Нагадує дуже мого старшого брата…

Я глянув куди він показував і закаменів. Зимний піт виступив на чолі, а язик прилип до піднебіння. Тільки одна думка блискавкою освітила мозок: – Невже галюцинація?!

Гей, кепські наші справи, коли до спільних галюцинацій доходимо! – думав я, кладучись до ліжка.

Вранці я глянув на себе в дзеркало. На мене дивилися з блідо-синього лиця півбожевільні очі когось незнайомого. (З того боку Весна 1922 р.)

Кричав і чув, що божеволіє самим звичайним божевільством… він не звертав на це ніякої уваги і все сміявся, сміявся, сміявся. (Такий сміх Весна 1922 р.)

Пізним вечером, коли став сходити повний місяць, а господарі збиралися везти до міста «десятину», прибігла в село бідна мати і крізь рясні сльози щось нечуване сказала:

– Ісус із хреста сходить!

Гадали, що збожеволіла, а тому й уваги на те не звернули […]

– Нічогісенько не розумію! – здвигнув піп плечима. – Побожеволіли ви, чи що таке?! ( Серпень 1922 р.)

Одна із форм божевілля – коли персонаж не може розрізнити дійсність від сну / уяви:

Україна була там, Україна тут, Україна в уяві і Україна в дійсності. Квіти відцвіли й осипалися, осталися одні сірі осінні стерні, по яких блукала жорстока смерть. («Заблуканий» стрілець Весна 1922 р.)

Все дійсне здається уявою, а уява стає дійсним. Сни сплітаються з реальними образами… ніяк не міг зрозуміти – що є дійсністю, а що тільки уявою. (Уява 10 липня 1922 р.)

Був у країні минулого, що є в сучасному. Снив, чи дійсно бачив, – не знаю. ( Осінь 1924 р.)

Силкуюся реально підійти до самого себе, кажучи, що скоро я є завжди «я», то се найбільший доказ існування дійсності і що дійсність та, се те саме, що «я».

Так, ні! Се ж непевне щось! Звичайно, так починається божевільство, але я – я цілком здоровий.

Бачимо, що персонажі оповідань К. Поліщука божеволіють часто і в різних формах. Можна не сумніватись, що ця тема живо цікавила автора.