Назадництво
Микола Жарких
Ще однією яскравою ознакою «свого шляху» в уявленні К. Поліщука є виразна ненависть до прогресу суспільства і така ж виразна любов до регресу, тобто назадництво. Його ідеал – чисто як в Івана Вишенського – залишився позаду сучасного йому життя, котре він не любить і мріє про повернення старого:
От навидумували всяких машин, та й розпочали творити рай на землі… Той під небо машиною літає, той у землю машиною закопується, а той і сам не знає що робить. (Чудо віри 10 вересня 1918 р.)
Місто вас зіпсувало до того, що ви стали чужими для Безпечної. (Червоне марево 1918 р.)
Перше: ми воюєм за мужицьке право. Друге: не визнаєм влади міста, а тому не даєм йому хліба. Третє: стоїмо в опозиції до білих і думаєм установити зв’язок з блакитними. (На волі 4 серпня 1919 р.)
Мої селяне, з мого ж таки села! Боляче мені, що я, полонений містом, тепер став чужий для них. Здалека дивлюся на них і проклинаю місто. Клену його останній день і з презирством дивлюсь на камінний брук, бо вже бачу Прийдешнє. Воно з села. (Фрагменти життя [1919 р.])
Місто годується їх коштом. Всюди, куди тільки не глянь, все робиться на рахунок гречкосія. (Приблудна кітка 5 січня 1920 р.)
Озираючись навколо себе, він думав: «Грунт дихає, а я відриваюсь від нього!» (Отаман Зелений Літо 1921 р.)
Онуфрієнко був його другом і братом у цьому великому місті, до якого Данило ніяк не міг призвичаїтися.
Фантазуєш, Процю! – зітхнув Данило. – Все те може бути лише тоді, коли назустріч цьому піде само місто! – Неправда! Ти сам ще будеш боротися з містом, побачиш!
Тужно гудуть у полі пообривані дроти на телеграфних стовпах, тихо сунуться плуги за плугами, заорюючи залізничу колію, «щоб і сліду не було ніякого».
Міста мусять згинути, бо вони чужі й ворожі для нас! – писав Зелений до генерала, командуючого фронтом.
Від Чорного моря до Прип’яті, від пристрасної Кубані до зелених Карпат – каганці запалають в хатах гречкосійських і своїм тихим світлом затоплять штучну електрику міста…
Було надзвичайно приємно почувати в своїй, стомленій міськими тривогами душі, отой меланхолійний спокій і утому, що обгортала простори рідних піль. (Між «своїми» [1921 р.])
Лісчук нервово розстібнув камезольку і повними грудьми вдихав у себе прикре міське повітря.
Не люблю міста, – говорив Лісчук, – хоч і марив ним! Не подобається воно мені ні своєю настирливою працею, ні легковажностю, що виростає зі шлункових інтересів! Село цього не знає, а я, – дитина села, і тепер мене тягне туди. (Світ червоний Весна 1922 р.)
Справжня біда прийшла щойно тоді, коли через Гуляй-Поле провели залізницю, яка невідомо де починалася і не знати де кінчалася, а тією залізницею наїхали в степи вчені пани й стали чогось нишпорити. (Гуляйпільський «батько» 1925 р.)
Зітрем на порох скрізь міста, розгорнем села у простори, й стане чоловік – як звір, звір – як чоловік, а тоді настане наша воля!
Отже, ідеал К. Поліщука – це світ, в якому не буде міст, телеграфів та залізниць.
Ясно, що люди, які узяли в свої руки міста, телеграфи й залізниці, мають повну змогу налагодити виробництво гвинтівок та набоїв і без проблем завоювати той світ, який не визнає міст і сподівається прожити без гвинтівок і набоїв.