Джерела

Микола Жарких

Хтось із класиків науки про літературу сказав: «Все, що потрібно для пізнання письменника – це гарне зібрання його творів».

Гарного зібрання творів К. Поліщука нема, є тільки те, що уклав я (Микола Жарких) в 2023 р. і розмістив на сайті «». Це – найповніше на сьогодні зібрання, але називати його «гарним», а тим більше «повним» не випадає. Перегляд бібліографії показує, скільки всього там бракує.

І ця неповнота зібрання, на яке я спиратимусь, має певне практичне значення, тому що відшукання нових текстів може де в чому змінити картину життя і творчості К. П.

Отже, життя К. П. чітки ділиться на шість періодів:

1, до 1914 року – юність і початок літературної творчості.

2, кінець 1914 – 1917 рр. – Перша світова війна.

3, 1917 – 1920 рр. – українські визвольні змагання.

4, кінець 1920 – 1925 рр. – перебування в Галичині у складі «2-ї Речі Посполитої».

5, кінець 1925 – кінець 1929 рр. – перебування у Радянській Україні (в Харкові).

6, кінець 1929 – кінець 1937 рр. – перебування в ув’язненні й загибель.

Немає ні одного джерела, котре висвітлювало би всі періоди. Джерела, які виходять від самого К. П. – це спогади («Літературна бабуся» – для першого періоду; «При Центральній Раді» та «З виру революції» – для третього періоду), автобіографії (Аб-25 для 1 – 4-го періодів, Аб-27 – для 1 – 5-го періодів), листи (для 6-го періоду; але в них міститься і пригадки з попередніх періодів), також сигнатури творів і оповідання від першої особи, в яких можна сподіватись знайте автобіографічні риси.

Якість цих джерел дуже різна. «Літературна бабуся» написана загалом безпристрасно, хоча страждає помилками пам’яті автора, які я відзначив у примітках до свого перевидання. «З виру революції» – багаті змістом спогади, злегка зафарбовані ненавистю до Директорії, котра мабуть оформилася у К. П. трохи пізніше (будь-які спогади записуються після самих подій і неодмінно містять в собі елемент «міркувань», тобто думок і оцінок з часу написання спогадів, а не з часу описуваних подій). Натомість «При Центральній Раді» – це замаскований під спогади памфлет, спрямований проти Української народної республіки та її Центральної ради.

Далі йдуть листи К. Поліщука. Є звістка, що його листів до Ганни Орлівни збереглося понад 70 [Ротач П. «Не забувайте мене…» – ПВТ, с. 653]. Із них в названій книзі надруковано 8 (вісім!) листів, і в цих 8 (восьми!) листах публікатор зробив 22 (двадцять дві!) купюри, позначені (…). Зайдіть на сайт «» і порахуйте самі, якщо не вірите. Мимоволі виникає запитання – а що ж було в тих викреслених сучасною українською цензурою місцях, що їх і через століття не можна публікувати?

Ясна річ, що така «публікація» навіть найменшою мірою не відповідає ніяким вимогам – ані вимогам науки, ані вимогам популяризації, взагалі ніяким вимогам. Скільки століть ми будемо рухатись такими темпами до повного знання написаного Поліщуком?

Чи писав К. Поліщук листи ще до когось, окрім (колишньої) дружини? Ну, маємо звістку, що він написав листа до генія «пролетарської літератури» Максима Горького із проханням клопотатись про його, К. Поліщука, звільнення []. Відомо, що під назвою «Максим Горький» працював «отдел писем без ответа» ДПУ (Державного політичного управління). Ніякого звільнення чи хоча б полегшення К. П. від цієї «контори» не дістав, але в її справах цей лист має зберігатись:

Для того ведём дела –

Строго номер в номер –

Чтобы ясность тут была,

Правильно ли помер.

Лист поки що не виявлений, але є надія…

Маємо дві автобіографії К. Поліщука… Ну як – автобіографії? Жодна з них не названа автобіографією. Перший текст (Аб-25) подано як передмову до видання роману К. П. «Гуляйпільський «батько» в Коломиї в 1925 році. Він підписаний «Видавництво «Ока», але містить стільки дрібних подробиць із життя К. П., що ми маємо тільки дві можливості: 1, визнати цей текст написаним або авторизованим самим К. П.; 2, визнати цей текст суцільною вигадкою і тим перекреслити всяку можливість щось дізнатись про життя К. П. Я обираю першу можливість (як ви думаєте – чому?).

Аб-25 в основному присвячена першому періоду життя К. П., про 2 – 4-й періоди в ній говориться скоромовкою і явно неохоче. К. П. явно не бажав нічого розповідати про ці часи.

Друга автобіографія (Аб-27) уміщена у книзі (1901 – 1976) та (1883 – 1966) «Десять років української літератури. 1917—1927», перший том якої було надруковано в 1928 р. Книга вийшла під редакцією (розстріляного в 1934 році). Перший том був біо-бібліографічним, анонсовані в ньому томи 2-й (Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури) та 3-й (Темарій. Стилі. Жанри. Портрети письменників. Характеристики критиків) ніколи не були надруковані. І то з цілком зрозумілої причини. Уже в 1929 році три чверті (якщо не більше) письменників, які були названі в 1-й томі, були заарештовані, й говорити про їх «ідеологічні шляхи» було якось незручно…

Але як О. М. Л. та М. Ф. Я. уклали гігантський перший том на 672 сторінки, цілком набитий чисто фактичними даними? Ясна річ, була розіслана анкета, де письменникам пропонувалось подати біографічні відомості про себе та переліки своїх творів. На звороті титульного аркуша тому є магічний код «Укрголовліт № 2007 11/VIII 1927», звідки випливає, що на той момент книга була повністю підготована і пройшла радянську цензуру.

Отже, К. Поліщук отримав і заповнив цю анкету десь у 1927 р. Це видно хоча б з того, що в списку творів є журнальні публікації 1927 року, але немає жодної з 1928 року.

Думаю, написання цієї автобіографії далося К. Поліщуку непросто. Мета книги була – подати матеріали до історії української радянської літератури, тобто такої, яка прославляє московський окупаційний режим і бандитську владу комуністичної партії. Ясна річ, хвалитись в такому контексті романом «Отмана Зелений» не випадало. І от нещасний Клим Поліщук звивався вужем на розпеченій пательні, намагаючись приховати прикрі з точки зору радянської цнотливості моменти своєї біографії. Знову 90 % тексту присвячено першому періоду, 2-й пропущено зовсім, 3-й подано гранично стисло, 4-й пропущено зовсім, 5-й – згадано гранично стисло. В цілому автобіографія вийшла лукавою і брехливою.

Так само перелік друкованих праць повністю пропускає все надруковане у 4-у періоді, в Галичині (тобто найцінніше в доробку К. П.), дещо подає з публікацій 3-го періоду і значно більше – з публікацій 5-го періоду в радянських виданнях.

У такий спосіб К. Поліщук намагався показати себе як радянського письменника, але це незручне хамелеонство нітрохи йому не допомогло.

Якість обох автобіографій низька, їх дані треба перевіряти за незалежними джерелами.

Натомість маємо своєрідне, проте досить надійне джерело – сигнатури творів. К. П. мав похвальний звичай в кінці твору зазначати дату написання, а часто також і місце. Я зібрав ці сигнатури в окремій таблиці, і вони справляють враження вірогідних. Деякі винятки будуть прокоментовані на належних місцях.

Улюбленою літературною формою було для К. Поліщука оповідання від першої особи (Я-Оп). Їх він написав чимало. Я добре розумію, що «я-оповідач» (Я-Опв) – не те саме, що автор, що «я-оповідання» може бути цілком літературного походження, плодом читання інших творів та фантазії автора. Але разом із тим кожен письменник у своїх творах виражає самого себе, ділиться своїм життєвим досвідом і спостереженнями – чи то у значних обсягах, чи то фрагментарно. Тому ті фрагменти Я-Оп, які скидаються на автобіографічні, все ж таки варто розглядати як допоміжне джерело.

Далі йдуть тексти, написані іншими людьми про К. Поліщука. Найцікавішою, але досі не опублікованою і не дослідженою видається «кримінальна» справа К. Поліщука, яку склали справжні кримінальники (чекісти) на свою невинну жертву (СС). Виявляється, вона уціліла і чекісти старанно евакуювали її в 1941 році, коли німці наближались до Харкова, а потім так само акуратно повернули з евакуації. Ясна річ, що тут справа не персонально у Поліщукові, а у тій категорії обліку, по якій він проходив (вивчайте безцінну книгу С. Білоконя «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР»!). Було наказано: справи таких-то категорій обліку евакуювати – і це було виконано. Отже, такі, як К. Поліщук, були чимось важливі для злочинної московської окупаційної влади. Тепер архів Служби безпеки України став доступним для дослідників, і варто цим скористатись. Можна сподіватись знайти там відомості про 5-й період і, можливо, щось з ранішого часу.

Інша справа на К. Поліщука зберігається в управлінні Федеральної служби безпеки Росії по Архангельській області. Мабуть, це справа, яка велась у Соловецькому таборі. Дістати щось із архівів ФСБ – нині видається нереальним, хіба пізніше, коли Росія зникне з політичних карт і нові утворення на її території провадитимуть іншу політику. Все ж таки можна сподіватись знайти тут щось із 6-го періоду життя К. П.

Спогади інших авторів про К. П. нечисленні.

(1889 – 1979). Коли були написані її спогади «Від «Української хати» до «Музагету» – невідомо, а надруковані вони були в 1962 р., коли авторці було уже 73 роки [. Збірник І. Література, мистецтво, критика, мемуари, документи. – Об’єднання українських письменників в Екзилі: Нью-Йорк, 1962 р., с. 435 – 473]. Я вимушений припустити, що спогади були написані десь незадовго перед виданням.

Спогади охоплюють час від початку 1912 до середини 1920 року і різко поділяються на дві частини. Перша, викладена ясно і змістовно, доведена до Лютневої революції 1917 року. Складається враження, що в основі тут лежали якісь записи з того часу. Далі мемуаристка дуже коротко пробігла весь 1917-й рік і перейшла до зими 1919 – 1920 рр. і так довела розповідь до виїзду з Києва при відступі польського війська (12 червня 1920 р.). При цьому події перших місяців 1919 року, коли власне діяв «Музагет», непомітно для мемуаристки опинились після подій зими 1919 – 20 рр. Таке несвідоме змішування хронології є характерним для пізніх спогадів (через сорок з гаком років після самих подій). Також мемуаристка зазначила: «Вийшло перше (і останнє) число Музагету» [с. 468]. Це знову помилка пам’яті, бо останній випуск був мав номер 5-6.

Спеціально про К. Поліщука Г. Журба згадала два рази [с. 464, 469]. Обидва фрагменти повністю передруковані у статті С. Яковенка, їх можна прочитати за наведеними посиланнями. Видно, що Г. Журба дуже мало й поверхово знала К. Поліщука, а його негативну характеристику вклала в уста Андрія Ніковського, який помер в Ленінграді в 1942 році і не міг ані підтвердити, ані спростувати сказаного.

З А. Ніковським Г. Журба була знайома значно краще, і можна повірити, що він десь колись щось подібне про когось їй говорив, і це сказане приклеїлося в її пам’яті до К. Поліщука. При склерозі, від якого ніхто не застрахований, це цілком можливо.

Інша можливість полягає в тому, що хтось десь (може, що й у Львові) колись (може, після 1922 р.) говорив Г. Журбі саме це і саме про К. Поліщука (його спогади, в яких при бажанні можна побачити «паплюження» Центральної Ради й Директорії, надруковані в 1922 р.). І от у пам’яті Г. Журби стався збій, і ця тирада приклеїлась до А. Ніковського і до весни 1920 року.

Отже, спогади Г. Журби дуже неякісні і не тільки нічого не висвітлюють, а навпаки, самі потребують інших джерел, щоб зрозуміти, про що йдеться і коли то було.

Для шостого періоду є твір (1990 – 1943) «Пекло на землі», вперше надрукований у Львові в 1931 р. Одні називають цей твір «спогадами», інші – «гостросюжетним історичним романом-спогадом». Різниця тут така, що спогади ще можуть вважатись за джерело, а от роман – ніякою мірою не джерело.

В тому творі написано, що В. Ю. в таборі бачив К. Поліщука, розмовляв із ним і занотував ці розмови (вони процитовані у статті С. Яковенка). Коли це могло бути? Вирок К. Поліщуку винесено 21 січня 1930 р., далі потрібен якийсь час на етапування засудженого до табору, а 28 червня 1930 року В. Ю. із табору. Отже, для знайомства із К. Поліщуком залишається три місяці: квітень – червень 1930 р. Чи можна повірити, що В. Ю. пропонував К. Поліщуку тікати з табору (див. цитату у С. Яковенка)? Звіритися незнайомому чоловіку, по суті, пешому зустрічному, з таким небезпечним задумом? Я в це не вірю. Для зваженої оцінки якості спогадів треба прочитати весь твір, а що його у вільному доступі досі нема, то це – справа майбутнього.

Московські окупанти знищували українську інтелігенцію не аби-як, а системно. Всі люди, які знали К. Поліщука, були убиті – хто раніше за нього, як Сергій Пилипенко, хто разом із ним, як Лесь Курбас і Дмитро Загул, а хтось – пізніше. Ті, кому пощастило пережити добу найінтенсивнішого терору, як Галині Орлівні, Михайлу Жуку, Павлу Тичині, було зовсім незручно згадувати Клима Поліщука, якого не просто розстріляли, але й наказали забути. І от ми не маємо їх спогадів про К. Поліщука.

З отаким запасом джерел я вирушаю на реконструкцію життєвого шляху К. Поліщука.