Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Кримські татари у романі Н.Рибака
“Переяславська рада”

Микола Жарких

Роман Н.С.Рибака був розпочатий у 1944 р. (імовірно, 8 січня, у день 290-річчя Переяславської ради) і закінчений у 1954 р. – якщо і не 8 січня, у самий день 300-річчя ради, то все у такий момент, коли ще не встигла стишитись народна радість з приводу 300-річчя загарбання України Росією. Це показує, що прислів’я “дорога ложка к обеду” дуже добре засвоєні нашим автором (Сталінська премія якогось, мало не першого ступеня – то не жарти). Я не збираюся робити повний розгляд роману, і такий розгляд, певно, ніколи не буде зроблено, бо я геть не можу уявити собі такого антисуспільного вчинку, за який Верховний Суд УРСР міг би призначити таку тяжку покару, як написання подібного огляду. Мене цікавить часткове питання – зображення в цьому романі кримських татар; але для того, щоб розібратись у ставленні автора до якогось часткового питання, необхідно спочатку уявити собі його погляди в цілому, хоча б у найзагальніших рисах.

Дуже легко зрозуміти, чому роман складається з двох томів: у першому томі автор показує, у якому тяжкому становищі перебувала Україна до Переяславської ради, а у другому – у яке блискуче становище вона прийшла після ради. Головна думка роману якщо й не цілком слушна (це, як на мене, ще питання), то вже безсумнівно доброзамірна. А оскільки добре відомо, що для творів соціалістичного реалізму доброзамірність основної ідеї важливіша за правильність цієї ідеї, то роман мусив вийти яскравим і переконливим. Якщо ж він вийшов неяскравим і непереконливим, то винні в цьому виключно особисті якості автора, а саме його найглибша, найвища, нічим не замаскована і не прикрита письменницька нездарність. Співвідносячи величину цієї бездарності з обсягом роману (77 – сімдесят сім! – друкованих аркушів; нагадаю, що “Війна і мир” Льва Толстого займає 94 аркуші), мимохіть починаєш поважати сталінських соколів, мимохіть повторюєш:

Да, были люди в наше время…

Богатыри – не вы!

Справді, треба мати анкетні дані Іллі Муромця, щоб подужати таку масу списаного паперу, не маючи для цього ні найменших природних даних. Кажуть, щоб переконатись, що Достоєвський – письменник, досить прочитати п’ять сторінок будь-якого його роману; я прочитав усі 970 сторінок роману Н.Рибака і абсолютно твердо переконався, що ніякий він не письменник, а просто сталінський сокіл, пройдисвіт від літератури, який набув розголосу в якості письменника серед тієї публіки, яка вважала Т.Д.Лисенка біологом, А.О.Жданова – музичним критиком, а Ф.Енгельса – філософом.

Висновки

Отже, все, що нам оповів про татар Н.С.Рибак, можна з легкістю вивести чисто логічним шляхом із того, що він – сталінський сокіл і пройдисвіт від літератури. Навіть читати роман для цього не треба, не те що статистичні методи розвивати.

Як же нам тепер підсумувати наші спостереження над романом, виявити ту хромосому, у якій закодований “радянський письменник” Н.Рибак разом з його “Переяславською радою”? Гадаю, що таким першоелементом, з якого у належному бульйоні розвинувся наш автор, був перестрах. Перестрашені, ниці й нікчемні люди населяли нашу країну у ті далекі героїчні роки, і такі ж перелякані, ниці й нікчемні у більшості своїй були в них письменники. Все у світі відносне, і перестрашений письменник на фоні ще більш наполоханих виглядає звитяжцем, ниций на фоні ще більш ницих, нікчемний на фоні ще нікчемніших – лицарем. А тому претензії цих письменників на звання духовних вождів цього бидла не видавалися неприпустимими – деякі з них навіть звали один одного “прапороносцями” і “буревісниками”, і це нікого не обурювало, бидло не ремствувало, що вони такі ж барани, тільки дещо меткіші.

Якби автор не боявся, він міг би огородити свою душу від тиску пропагандистської машини; якби автор не боявся, він міг би написати те, що він думає, а не те, на чому наполягає начальство; якби автор не боявся, думки його текли б плавно і не уривалися на кожному кроці, образи уявлялись би в цілості, а не у вигляді скалок, начальство не було б центром мироздання, тортури були б огидними, шпигуни не викликали б співчуття, євреї одержали б перепустки на сторінки роману і татари не виглядали б звіроподібно…

Зовсім не тяжко писати талановито, якщо нічого не боїшся. Спробуйте, панове, – не пошкодуєте!

1990 р.