Змарнований талант

Микола Жарких

Не повторюючи тут висновків, поданих наприкінці попередніх розділів, спробую поміркувати – чому Клим Поліщук не зміг стати справді визначним письменником.

Він мав незаперечні природні здібності до малювання та літератури. Але для того, щоби можливість (здібності) перетворити на дійсність (твори), потрібно дуже й дуже багато працювати над ограновуванням і шліфуванням того природного цінного каменю.

Ідентичність. Питання «хто я є, чим я є і чим маю бути», здається, не виникало перед К. Поліщуком (принаймні, не видно виразних слідів). Навіть Володимир Винниченко сумнівався – чи бути йому українським письменником, чи може вигідніше зробитись письменником російським.

Клим Поліщук в умовах, коли все здібне і талановите дружним кроком вливалось в російську імперську свідомість і культуру – завжди відчував себе українцем, попри всі невигоди і навіть загрози такого становища. Доступні джерела нічого не говорять про те, як він прийшов до такої позиції, але слід здогадуватись – це коштувало йому чималих сил.

Освіта. Великий негативний вплив на Поліщука мав брак будь-якої систематичної освіти. Він ніколи нічому не вчився, і самоосвіта (читання книжок) не могла цього замінити. Його спроба вчитись на художника у Петербурзі була вкрай невдалою, не лишила на ньому помітного сліду і тільки знеохотила до подальших спроб здобути освіту.

Місто. Будь-які творчі здібності можна було реалізувати тільки у місті, а Клим Поліщук систематично ненавидів місто і міське життя. Він систематично заявляв про свою любов до села, сільського життя, але від літ молодості (від 1914 року) бував у селі тільки наїздами. Заробітки, воєнна служба, участь у революційних подіях, літературна професія – все примушувало його жити в місті. Мені здається, що цей глибокий внутрішній конфлікт між недосяжним бажаним (селом) та осоружним дійсним (містом) мав великий вплив на творчість Поліщука. Він так і не спробував «зробити з цього драму» (як сказала Леся Українка) і в такий спосіб звільнитись від роздвоєння.

Натомість цей конфлікт давав, на мій здогад, бічні парості у вигляді мотивів утечі, божевілля, неможливості відрізнити дійсне від уявного, нарешті, у прямих ретроградних заявах.

Середовище. Літературне середовище, група людей, котрі цікавляться літературою, якось причетні до літератури, працюють у літературі – абсолютно необхідне для письменника, як вода для риби. Тільки справжні генії, як Тарас Шевченко, були здатні творити в умовах вимушеної відсутності середовища, і одразу поринали в нього, коли зникали зовнішні перепони.

Климу Поліщуку ніколи не таланило із літературним середовищем. Із доступних даних видно, що тільки дуже короткий час у 1919 році він «плавав як риба в воді» – у Музагеті та інших літературно-мистецьких групах Києва. Хоч яке було чудне це середовище (якщо вірити повісті «Світ червоний») – все ж таки це були люди, які підносились понад «шлункові інтереси», на панування яких К. П. гірко нарікав у своїх творах.

Ані до того, ані після того К. П. до ніякого літературного середовища не належав. Наявні дані говорять про рідкісне й уривчасте спілкування К. П. з іншими літераторами, і мовчать про середовище. Навіть в радянському Харкові, коли приналежність до того чи іншого літературного колгоспу була майже обов’язковою – не маємо відомостей, щоби К. П. хоча б формально належав до якоїсь письменницької організації.

Літературні впливи. Ми нічого не знаємо про те, як К. П. зробився «символістом». Я – не знавець літератури і не можу вдаватись у порівняння творчості К. П. із сучасною йому українською літературою. Може бути, що тоді всі писали так безпредметно, от і К. П. засвоїв цю манеру.

«Символізм» дуже виразно й дуже негативно відбився на творчості К. Поліщука. Мені здається, це не була природна для нього манера, а тільки спроба хамелеонства, маскування під загал.

Природний талант Поліщука не був такий сильний, щоби виразно протиставитись панівному «житейському морю» тогочасної літератури, знайти свій власний шлях в літературі і твердо ним іти, не зважаючи на панівну моду.

І так вийшло, що Клим Поліщук не дав таких визначних творів, яких можна було від нього сподіватись з огляду на його життєвий досвід.

Найкращі твори. Перечитуючи твори Клима Поліщука знову і знову, я склав для себе такий перелік його творчих удач:

1, «Червоне марево» (1918 р.);

2, «» (1921 р.);

3, «» (1919 р.);

4, «Отаманша Соколовська» (1920 р.).

На останньому, п’ятому місці ставлю оповідання «Боротьба з собою» (1921 р.), про яке я не мав нагоди поговорити. А воно цікаве уже хоча б тим, що в ньому К. Поліщук неначе передбачив власну долю – його було визнано «зайвим» і як наслідок – «зліквідовано у 24 години».

Всі ці твори можна прочитати за один – два вечори, і думаю, це збагатить читача.