Самогубство

Микола Жарких

Подекуди створені Климом Поліщуком персонажі потрапляють у жорстоку безвихідь, що закінчується самогубством:

Ся «біла панна» був не хто інший, як тогосвітна тінь панни Янки, що кінчила самогубством. (Біла панна 1918 р.)

Миттю вийняв свою окровавлену шаблю і, повернувши її острим кінцем до себе, з цілою вагою свого тіла впав на нього грудьми… (Хай бог розсудить їх 29 серпня 1920 р.)

Коли петелька була готова, він вийняв з торби книжки, поскладав їх рівненько на вікні і гірко всміхнувся: – Будуть учитися… (Ліпший світ Весна 1922 р.)

В оповіданні «Зустріч» (весна 1922 р.) життєві невдачі доводять героя до думку кинутись під трамвай. Але він був такий невдаха, що й це йому вдалося не повністю: «Загіпнотизовано дивився на дві світляні плями, що з голосним шумом летіли на нього. – Самоход! – крикнув хтось».

Тіло його таке огидне своїми запліснявілими ранами та синіми плямами, що годину цілу думав про те, щоб смерть собі заподіяти. (Людина й собака 1926 р.) [І таки заподіяв.]

Коли ж через якусь годину вернувся назад із дітьми, то побачив, що Марта висіла на зеленому поясі, зачепивши його за той гак, що на ньому ще не так давно Івасева колиска висіла. (Поліські нариси 1926 р.)

Слід зазначити, що самогубство, так само як утеча чи божевілля, у творах К. Поліщука ніколи прямо не пов’язуються із пошуками свого шляху, і я чисто теоретично припускаю, що в таких сюжетах автор промацував різні форми і наслідки отого шукання. Але повторюся – ніде в його творах не сказано виразно, в чому полягав отой «свій шлях» і куди він провадив. Здається, це не було ясно й самому автору.