Самогубство

Микола Жарких

Подекуди створені Климом Поліщуком персонажі потрапляють у жорстоку безвихідь, що закінчується самогубством:

Ся «біла панна» був не хто інший, як тогосвітна тінь панни Янки, що кінчила самогубством. (Біла панна 1918 р.)

Миттю вийняв свою окровавлену шаблю і, повернувши її острим кінцем до себе, з цілою вагою свого тіла впав на нього грудьми… (Хай бог розсудить їх 29 серпня 1920 р.)

Коли петелька була готова, він вийняв з торби книжки, поскладав їх рівненько на вікні і гірко всміхнувся: – Будуть учитися… (Ліпший світ Весна 1922 р.)

В оповіданні «Зустріч» (весна 1922 р.) життєві невдачі доводять героя до думку кинутись під трамвай. Але він був такий невдаха, що й це йому вдалося не повністю: «Загіпнотизовано дивився на дві світляні плями, що з голосним шумом летіли на нього. – Самоход! – крикнув хтось».

Тіло його таке огидне своїми запліснявілими ранами та синіми плямами, що годину цілу думав про те, щоб смерть собі заподіяти. ( 1926 р.) [І таки заподіяв.]

Коли ж через якусь годину вернувся назад із дітьми, то побачив, що Марта висіла на зеленому поясі, зачепивши його за той гак, що на ньому ще не так давно Івасева колиска висіла. ( 1926 р.)

Слід зазначити, що самогубство, так само як утеча чи божевілля, у творах К. Поліщука ніколи прямо не пов’язуються із пошуками свого шляху, і я чисто теоретично припускаю, що в таких сюжетах автор промацував різні форми і наслідки отого шукання. Але повторюся – ніде в його творах не сказано виразно, в чому полягав отой «свій шлях» і куди він провадив. Здається, це не було ясно й самому автору.