Віра в чудеса
Микола Жарких
Що ж може урятувати милий Клику Поліщуку світ села (без залізниць і телеграфів) від жорстоких реалій сучасності, в якій місто безроздільно панує над селом? Хіба що чудо?
І чудеса (справжні, на рівні Києво-Печерського патерика) у творах К. П. постійно трапляються:
– А хіба вони сплять, а не вмерли? – заговорило хлоп’я, але дідок перебив дитячу балачку і заговорив сам:
– Воно виходить так, що вони ще не вмерли. Можливо, що вони ще прокинуться колись, коли їх душі будуть жити серед нас. Але чи буде воно так, то Господь його святий відає-знає. Тільки от пригадую старі оті козацькі огники, які самому не раз траплялося бачити в отсих полях.
Одного разу, так бачив не тільки що огники, а й самих козаків, які блукали над Пляшевою. (Там, де козаки сплять 10 вересня 1911 р.)
Коли настав другий день, і як зійшло сонце, то на високій скелі татари побачили велике диво. Верх скелі, з якої вчора кинувся Чацький з своїми побратимами, перетворився в голову загинувшого сміливою смертю ватажка. (Тіні минулого 10 січня 1912 р.)
Пан Потоцький поїхав на війну, пообіцявши знищити всіх українців: «Хай земля провалиться на моєму місці, якщо того не зроблю!». Але не дотримав обіцянки і сам згинув. І як наслідок – земля провалилася:
Вся широкая алея разом з тим місцем, де було останнє побачення, провалилося вниз, і впоперек всього саду зробилася глибока прірва, яка простягнулась геть далеко в глибину лісів. () 1912 р. (Казка руїн) чи 1913 р. (Проклята руїна)
Коли несподівано вчув, як здвинулась земля під ним, а вслід за сим вчулось, як задзвонили дзвони […] з Гайдамацької балки почувся важкий стогін, а вслід за сим, один за другим стали вилітати чорні птахи, які з диким галасом летіли в чорну просторінь ночі…
– Боже, що се таке?… Невже душі прадідів так заметушились? (Великодні дзвони 20 березня 1914 р.)
Старі люди вірять, що гайдамаки ще колись воскреснуть і встануть до великої боротьби за остаточне визволення народа і знищать зрадництво серед себе. (Зрада 20 квітня 1914 р.)
Так ото сей новий лицар як з’явиться, то закінчить діло старого лицаря, що не стане панів, не буде більш ксьонзів і попів. (Дівич-гора 2 вересня 1914 р.)
Ще кажуть, що начебто на дні сього колодязя лежить ціла гора людських кістяків, які вночі перед провідною суботою відживають, вилазять на землю і оплакують ту лиху годину, що завела їх сюди за тими скарбами. (Зачаровані скарби Жовтень 1917 р.)
Ще й до останніх часів говорили, що як тільки в селі має бути пожежа, або так якесь велике нещастя, то в панськім саду опівночі блукає безголовна біла жінка і в своїх руках тримає свою розпатлану голову з зеленими мертвими непорушними очами і, коли хто побачить її, то скоро з ним обов’язково станеться якесь страшне нещастя. (Краснопільські привиди 20 травня 1918 р.)
З того часу більш ніхто ніколи не бачив вже чудної білої тіні. Замість неї вранці і ввечері бачили зігнуту постать Станіслава, що своє життя зв’язав з мертвими останками Янки. (Біла панна 1918 р.)
Люди розказують, що тоді лише настане добро і правда в світі, коли відживуть два камінних лицарі, які одної сили і одної сміливої вдачі. (Два лицарі 1918 р.)
– Такі вогники на мочарах бувають, – сказав я.
– Такі, та не такі! Це стрільці з могил виходять. Скоро на село підуть. Будуть під хатами ходити. Проситися, щоб пустили до себе.
– Стрільці січові ходять, – заговорив старий. – Ходять вони з того часу, як почалася революція і будуть ходити доти, доки не буде Україна і ото вони так шукають її. (Семиковецькі тіні 20 липня 1920 р.)
– Знаєте, – говорив дядько Свирид, – цеї ночі гайдамаки виходять з могил… (Палієва шабля 17 квітня 1921 р.)
– Так, то свята правда! – сказав старий паламар. – Вставали, встають і будуть вставати доти, доки не встане весь народ наш і не виборе собі свого права.
– Візьми цю шаблю і закопай на нашому гайдамацькому цвинтарі і нехай вона лежить там до того часу, заким серед вас не знайдеться такий, що виборе долю ї волю для нашої Батьківщини.
Кажуть, що як тільки Гнат Голий закопав її в могилу, як враз уся земля зайнялась блакитним полум’ям і здригнулися всі могили і з них встали гайдамацькі кістяки, які присягнули перед небом берегти її в себе, з того часу, кождої великодної ночі, як тільки задзвонять на «всеношну», на гайдамацькому цвинтарі спалахує Палієва шабля і в той час виходять зі своїх могил давно полеглі за правду кістяки страдників-борців.
Гризуться, товчуться, руйнують… Чужі й свої зійшлися в місті, в клубок сплелися, переплуталися, а все через того гада… (Гад звіринецький Травень 1921 р.)
Добра революція, – промовив він, – як самі вже не знають, що роблять і чого хочуть!.. Ні, це вже запаморочення розуму, яке зробив оцей Гад…
Закляв скарб на незлічені сотки літ, аж до того часу, заким не з’явиться такий чоловік, який зможе збудувати таку державу, як то він думав. (Скарби віків 1 липня 1921 р.)
Люди кажуть, що дуб кучерявий мусить скоро розвинутися, бо ж не так давно з-під його пня знов стала сочитися вода, як то було в часи Хмельницького. (Зелена криниця та дуб кучерявий 23 липня 1921 р.)
А ви вмріть! Запевняю вас, що тут ліпше. Так навіть граф Стемпковський каже. Йому добре було там, але тут ще ліпше. (Друг мертвих 28 серпня 1921 р.)
Як кожний крок галицької землі стане тілом галицького народу, настане година визволення і прийде вона несподівано, як тільки загримлять зі сходу гармати, а срібний Дніпро закраситься кров’ю всього українського народу… (Жменя землі 6 вересня 1921 р.)
Я чуйно прислухаюся до кожного нового гарматного вибуху на моїй великій Україні і жду не діждуся часу визволення, бо кров всього українського народу вже давно Дніпро закрасила.
Про цей образ говорили, що він колись мусить обновитися і стати таким, як був спочатку, тільки в мужицькій свиті, але то вже мало статись перед тим, як знову відродиться Галицьке князівство. (Теребовельський Христос Вересень 1921 р.)
Ми розійшлися, але як це не дивно, вона, будучи мертвою, володіє мною і керує всіми моїми вчинками. (Замість казки 30 листопада 1921 р.)
Напружили господарі зір і аж долонями очі позаслонювали. Бачать: хтось велетенський, не то чоловік, не то військовий, не то привид сунеться в сонячнім мареві і ніяк не розібрати – чи він підходить, чи відходить. Видно лише, що босий, без шапки, але в шинелі і з рушницею на плечах. (Тіні безсмертні Весна 1922 р.)
Кажуть, що якийсь дивний козак по світу ходить… Ходитиме доти, доки гримітимуть гармати, як кажуть люди, – а воно начебто й правда, що він більше всього мужикам з’являється.
Та ж ти навіть поліг за мене! – промовила вона. – Отже, не бійся! Як прийде час, то всіх покличу до себе, бо в моїй книзі ні один з вас не поминений! А покіль той час настане, так вертайся на рідну землю і не давай спати усім, що мене люблять!
І так, з бувшого партійного провідника, ентузіастичного революціонера й відданого «борця за мрії» він став смиренним монастирським послухачем. (В сутінку печер святих Літо 1922 р.)
Але тільки жовніри вийшли в села, як труна з мертвим висунулася з землі, наче її якась сила виперла звідти.
Коли не власними силами, так силами самої природи будуть покарані ті всі, що доброхітно пішли на службу народній кривді. (Казка, яких багато 12 лютого 1923 р.)
Люди на селах говорили про мертв’яків, що виходили вночі із могил, а повстанці Зеленого, слухаючи тих розмов, самі себе обминали у пітьмі. (Гуляйпільський «батько» 1925 р.)
Провідну ідею чудес, описаних у творах К. Поліщука, можна сформулювати так: мертві у слушний час мають вийти з могил і вибороти для нас незалежну державу, а живі мають сидіти на печі й вірити у всемогутність мертвих, не заважати їм.
В такому рішучому вигляді ця ідея ніде не проявляється, але ми маємо в різних творах її фрагменти і уламки. Інші чудеса виступають поодинці й не утворюють якоїсь наскрізної, провідної ідеї.