2. Перша світова війна

Микола Жарких

Мобілізація

Згідно із законом Російської імперії, від 1874 р. встановлювалась загальна військова повинність із призовним віком у 21 рік.

21 рік К. Полішуку виповнився в листопаді 1912 р., але в армію його не призвали. Чому – невідомо. Закон встановлював дуже широкі пільги за сімейним станом (зокрема, не брали до війська єдиного працівника в сім’ї), але оскільки ситуація із родиною К. Поліщука нам невідома, то ми не можемо зважити, чи випали якісь законні пільги на його користь.

Звичайно, це вимагає перевірки за документацією Житомирського повітового «воинского присутствия».

Увечері 17 (30) липня 1914 р. у Російській імперії була оголошена загальна мобілізація, а наступного дня про таку ж загальну мобілізації оголосили Австро-Угорщина та Німеччина. А мобілізація, як учать нас воєнні теоретики – це війна.

К. П. вважав, що все це його не стосується – і от маємо сигнатуру оповідання «2 вересня 1914 р., Житомир».

І от коли К. П. зовсім не думав про війну – війна про нього не забула.

В Аб-27 весь період першої світової війни повністю пропущений – так, неначе ніякої світової війни взагалі не бувало. В Аб-25 К. П. зазначив тільки, що у грудні 1914 р. був мобілізований до війська і потрапив до запасного батальйону в Кременчуку.

Цей факт знаходить несподіване підтвердження у сигнатурі однієї з поезій – «січень 1915 р., Кременчук».

Далі наступає повна невідомість, для якої я вимушений користуватись Я-Оп, написаними К. Поліщуком.

Він кохав сонце

Тема мобілізації злегка заторкнута у Я-Оп «Він кохав сонце», котре має сигнатуру «Псков, 1917 р.» Зміст там такий: Я-Опв закоханий у якусь Оленку, котра, зі свого боку, закохана у брата Я-Опв на ім’я Олелько. Далі їх обох мобілізують на війну:

Тоді ти проводжала мого брата, а я самотний лічив червоні вагони, безліч червоних вагонів, які від’їздили на поля… Потім я, так само, як і мій брат, сидів в тіснім і темнім куточку червоного вагону.

І от його брата убили, і Я-Опв був свідком його смерті:

Я чую твій голос жалю й розпуки, як чув його сам в своїх грудях над скривавленим трупом брата.

І от тепер, коли третій (зайвий) уже не заважає коханню Я-Опв, – він не шукає легких шляхів:

І тепер я не насмілююсь згадувати весняного сонця і мріяти про тебе, бо страшна братня могила загородила мої шляхи до тебе.

Де й коли загинув Олелько – Я-Опв розповідає у звичних для К. П. розволікло-пустопорожніх виразах, щоб нічого не можна було зрозуміти:

З червоним прапором в руках, з гордо піднятою головою, в сміливім змаганні з ворогом, він був прекрасний собою.

Із цього треба було би вивести, що Олелько загинув не у боях Першої світової війни, а десь у сутичках між «своїми» в 1917 році, коли можна стало ходити із червоним прапором.

Буде слухати Оленка, як бряжчать холодні краплі північного дощу по маленьких шибках покинутих господарями маленьких хаток на сірих мизах.

Як не намагався К. П. позбавити своє оповідання будь-якої конкретики, але слово мизи вказує нам на Латвію чи Естонію (в інших місцях миз не буває).

Ось таке оповідання.

Чи можна з нього витягнути щось автобіографічне? – На мій погляд, не можна. Окрім того, що оповідання в цілому дуже художнє (а з точки зору К. П. художність дорівнює пустопорожності, конкретність розповіді ставить її поза межами художності), ті фрагменти реальності, котрі все ж таки уціліли від художності, суперечать нашим знанням.

Припустимо, що у К. П. був молодший брат Олелько і що їх разом змобілізували до війська – виходить, у грудні 1914 р. Клим мав уже 23 роки, а Олелько, виходить, не менше 21 року. Тоді цілком неясно, чому Клима не покликали до армії в 1912 році, коли Олелько мав би мати 19 років, і Клим зовсім не був єдиним працівником у родині? Га? Є ідеї?

І знову: у Прибалтиці К. П. воював у кінці 1916 – на початку 1917 років (як побачимо далі). Де та мобілізація кінця 1914 року і де та Прибалтика?

Із цих міркувань я думаю, що дане оповідання – чиста вигадка (ну, художній твір), і ніякого брата Клим на війні не втрачав.

В часи безнадійності

Маємо інше Я-Опв «» із сигнатурою «м. Таганріг, 1915 р., 7 серпня». Там читаємо ще дещо про мобілізацію:

Я прощався і кудись мав їхати, щось мав робити, чого сам не знав. Стара мати молиться і плаче перед образами… Плаче малий брат, тужить сестричка, як сирітка бідна…

Замість того щоби просто сказати «маю їхати на війну» К. П., своїм звичаєм, вдається до пустопорожніх евфемізмів. Але це пусте, головне для нас – «малий брат». Отже, його не покликали на війну разом із Я-Опв, отже, це не той «брат», якого ми знали із повищого оповідання.

Висновок простий: картини мобілізації в оповіданнях К. П. – це літературні штампи, які не мають в собі нічого автобіографічного, ніяких особистих спостережень автора.

Кампанія 1915 року

Хронологічно наступними є оповідання, які можна пов’язувати із кампанією 1915 року.

Влітку 1915 року Німеччина повела великий наступ проти Росії, прагнучи оточити і знищити російську армію у Варшавському «балконі». Одна група німецьких війська дуже успішно наступала з півдня, з території Австро-Угорщини (Горлицький прорив), внаслідок чого російські війська були вибиті із Галичини, яку вони були захопили в 1914 році.

Друга група німецьких військ повела наступ з території Східної Прусії на південь. Разом вони створювали загрозу оточення, і москалям удалося його уникнути, весь час відступаючи далі й далі на схід.

Відступальний потенціал російської армії був невичерпним, генерал уже наказав евакуювати Київ, плануючи здати його німцям. Але у німців на той час не було таких наступальних можливостей, щоб повністю використати відступальний порив москалів.

Проте у К. П. ми нічого такого не побачимо, натомість побачимо наступне.

За правду

Я-Оп «» має сигнатуру «1918 р., 10 січня». Там читаємо:

Наш полк стояв тоді у Польщі біля кріпості Осовець. Мало що не третій місяць сиділи в мокрих, обмерзлих окопах всі застуджені, нужденні і голодні.

Російську фортецю , яка знаходилась на північному боці «варшавського балкона», німці захопили 9 (22) серпня 1915 р. Отже, обмерзлі окопи – це зима від грудня 1914 до лютого 1915 років. Інших деталей в цьому оповіданні нема.

Це викликає великі запитання. У січні 1915 р., як показують сигнатури, К. П. був ще у Кременчуці і тільки починав воєнну підготовку. Скільки вона могла тривати в часі війни – судити важко. Враховуючи, що К. П. не проходив воєнної служби перед війною і вперше побачив гвинтівку у січні 1915 р. – все ж припускаю три місяці (січень – березень 1915 р.).

До того ж від 21 січня (3 лютого) і до 20 лютого (5 березня) 1915 р. німці енергійно наступали на Осовець (це було названо другою облогою Осовця). Навряд чи в часі наступу можна було сидіти в одних і тих самих окопах понад два місяці. К. П. міг нічого не знати про оперативну обстановку, але начальство було змушене маневрувати, пересувати частини [докладніше: Хмельков С. А. . – М.: Воениздат, 1939 г.]

Думаю, що біля Осовця К. П. не воював, і оповідання написане на підставі літературних даних, а не особистих вражень.

В нетрях Латвії

Я-Оп «» із сигнатурою «м. Псков, 1917 р. 26 жовтня» містить наступні подробиці. Перш за все, сама назва вказує на Латвію як місце дії. Далі читаємо:

Пригадую позиції за Кеммерном під Тукумом.

Як тут стоять справи з географією та історією?

Кеммерн – містечко в Латвії поблизу Ризької затоки, нині – .

Тукумс – в Латвії, 22 км на захід від Кеммерна.

Отже, із географією все гаразд. Для москаля, який дивиться зі сходу, Тукумс справді розташований за Кеммерном, далі на захід. Але коли це російська армія займала позиції під Тукумсом?

Повозивши мишкою по столу щось із п’ять днів, я знайшов потрібну книгу [Позек М. в Литве и в Курляндии в 1915 году. – М.-Лг.: ГИЗ, 1930 г. – 183 с.; також корисна книга Корольков Г. К. . – М.-Лг.: Воениздат, 1926 г. – 84 с.]. Для моєї вузької теми вся книга, власне, не потрібна, а потрібна наступна картосхема:

(Розглядаючи , треба пам’ятати, що Позек – німець і дати у нього – григоріанські.)

Отже, 2 (15) липня 1915 р. німецькі війська почали наступ із району Гольдінгена () на заході Курляндії і рухались уздовж південного берега Ризької затоки.

3 (16) липня німці зайняли Цабельн (, 37 км на схід від Кулдіги) та Ванен (, так само 37 км на схід від Кулдіги і у 13 км на південь від Сабіле).

4 (17) липня німці були перед Тукумом (Тукумс, 36 км на схід від Сабіле та Ване) та у Сатені (, 26 км на схід від Ване, 12 км на південний захід від Тукумса).

5 (18) липня німці зайняли Тукумс і були вже у Жуксті (, 22 км на південний схід від Саті).

6 (19) липня німці зайняли Шмарден (, 10 км на схід від Тукумса).

Нарешті, 12 (25) липня німці знаходились на половині дороги із Шмардена до Шлока (це нині у центрі Юрмали) – ще 10 км на схід від Шмардена.

Рівнесенько те саме говорять повідомлення російського Генерального штаба:

. Неприятель, усилив свои войска в северной части Риго-Шавельского района, 1-го июля перешел в наступление от Газенпота в направлении к Гольдингену, а также на участке от Шрундена до Попелян. Наша конница и передовые части задерживают неприятеля на переправах через Виндаву и Венту и на других удобных позициях.

. В Риго-Шавельском районе наступление неприятеля на Тукум и Альт-Ауц продолжалось. На этих направлениях велись бои, в которых кроме многочисленной конницы принимала участие с обеих сторон и пехота.

. На фронте Гольдинген — Муравьево противник, утвердившийся на правом берегу рек Виндавы и Венты, продолжает развивать наступление в направлении на Туккум и Альт-Аутц.

5-го июля. В Риго-Шавельском районе неприятельские колонны достигли фронта Туккум — Доблен и наступали в южном направлении на Хофцумберге и Бенен.

. В Риго-Шавельском районе наступление неприятеля на Туккум и Альт-Ауц продолжается. На этих направлениях 4-го июля велись бои, в которых кроме многочисленной конницы принимала участие с обеих сторон и пехота.

. На направлении от Туккума к Шлоку наступление неприятеля, начатое им 11-го июля, отбито при содействии огня с моря.

Маленьке лукавство полягало тільки в тому, що москалі не говорили прямо «ми здали німцям Тукумс», а просто перейшли над ним до порядку денного, пишучи про бої уже на схід від Тукумса.

Отже, за 10 днів німці просунулись на схід на 90 з гаком кілометрів (9 км на добу), при цьому в перші два дні вони проходили по 37 км, що є мабуть границею можливого для немоторизованого війська. Прибігши до Тукумса, вони переночували і на ранок сподівались дати бій яким-небудь москалям, та де там! Москалі поскидали чоботи і втекли босоніж. Якби вони тікали в чоботах, німецька кіннота неодмінно їх би наздогнала, а так вона тільки бачила увечері, у світлі сонця із заходу, як далеко на сході вилискують п’яти втікачів.

Ніяких «позицій» в районі Тукумса москалі не мали, і сидіти вночі в землянці й слухати пролети артилерійських снарядів Я-Опв ніякою мірою не міг.

Отакий-то із К. Поліщука був літописець війни!

Страдницький шлях

Я-Оп «» має сигнатуру «м. Смільтен (Ліфляндія), 1917 р., 6 серпня».

Дія відбувається влітку. Якого року? – ну, знайшли, в кого запитувати! Українські письменники такими дрібницями не журяться!

Якісь невідомі автору (і Я-Опв) «вони» йдуть галицькими полями. Виходить, діється в Галичині. «Куди? – Не знаю я.» (Ну, рядовий солдат запросто може не знати, куди йде. Це справа командирів.)

Далі починається цікаве:

Йдемо від Золочева, біля якого спочивали кілька днів. Маленьке і чепурне, чистеньке і затишне місто було для нас тихим закутком після громів і бур карпатських.

Найменша віддаль від карпатських перевалів до Золочева – 150 км. В Карпатах москалі наступали в лютому – березні 1915 р. (читаємо статтю «», там і картосхема). Через Карпати москалі так і не пробились, а 19 квітня (2 травня) 1915 року німці перейшли в наступ (дивимось статтю «», там і картосхема) і москалі кинулись тікати. 9 (22) липня, як видно з картосхеми, москалі перебували на лінії, що проходила між Львовом та Бродами, якраз поблизу Золочева. Саме те, що лікар прописав!

Отже, Я-Опв тікав разом із москалями із Карпат у Золочів. Дія оповідання відбувається в липні 1915 року. Далі читаємо, що поруч Я-Опв є «взводний» та «ротний фельдфебель», отже, рівень спостереження Я-Опв – одна рота.

А далі починається цікаве:

Пригадуються ломжинські поля і кінець бою в «Mokrym lesie» […] Станція Малкино […] Останній потяг з раненими.

Ломжа – в Польщі, на ріці Нарев, у 55 км на північний схід від Ружана, про який я ще буду говорити.

Малкино – нині село з одноіменною залізничною станцією, за 52 км на південь від Ломжі.

І там, у Ломжі й Малкино, Я-Опв був разом із тими солдатами (Чаленком та Грицем), з якими він був у Золочеві.

А тепер знову дивимось на згадану вище картосхему великого відступу 1915 року і бачимо: Ломжа і Малкин утримувались москалями до кінця липня (юліанського стилю) і тільки 13 (26) серпня фронт відкотився далі на схід до Соколова-Підляського.

Як же воно могло так статись, що персонажі цього оповідання воювали одночасно і в Галичині проти австрійців, і на Нареві проти німців? Ви в курсі, що від Золочева до Ломжі – 400 км і вони були у смугах різних фронтів (Південно-Західного і Західного відповідно)? (Я уже мовчу, що від Ломжі до Тукумса – ще 430 км, і останній знаходився у смузі Північного фронту. Отак-то рядовий Клим Поліщук устиг упродовж одного місяця липня одного 1915 року повоювати на усіх трьох фронтах!)

Видно, не одна тільки географія, але також і хронологія є непосильною для К. Поліщука.

З недавніх днів

Наступне Я-Оп на тему кампанії 1915 року зветься «З недавніх днів» і має сигнатуру «Д. А., 1917 р., 20 червня». Що таке Д. А. – я здогадатись не можу. Деревня Андріївка?

Тут ми бачимо на початку спогад:

Перша партія австрійських бранців була стрінута з ентузіазмом – якщо можна так сказати – бо житомирські патріотки засипали їх квітками.

Виходить, що в цей час, на самому початку війни, Я-Опв був у Житомирі, і то цивільною особою. Далі його закликають до війська, і от він їде залізничним ешелоном у Галичину – через Дубно і Броди аж до Ожидова (а це далеко, цілих 27 км від Бродів!). Із Ожидова він їде до Красного (а це ще 15 км на захід) і бачить могили «проклятого першого року війни» (1914-го), тобто діється уже в 1915 році. У Красному вони вилізають із вагонів.

Виявляється, що в цей момент «наших гонили не тільки що з-за Перемишля, але і Львів прийшлося покинути» – тобто знову бачимо той самий великий відступ липня 1915 року.

Біля Красного Я-Опв показав абсолютно незвичайну для оповідань К. П. обізнаність і зазначив, що новоприбулих порозводили по полках . Я би охоче подивився, де і коли вона воювала, але цього навіть самі москалі не знають, так що перевірка зазначеного факту – чи справді 33-я піхотна дивізія воювала в 1915 році на Південно-Західному фронті і чи справі колись перебувала в районі Красного – залишається справою майбутнього. «Порозводили по полках» – це означає, що новоприбулі були маршовим поповненням, тобто ледве навченими рядовими.

Але поки що все в оповіданні виглядає узгодженим і правдоподібним.

День і ніч з заходу на схід, валка за валкою, сунула сірою юрбою розпорошена отара наших недобитків, до яких прилучились і ми […] Разом із нами по всіх доріжках і полях довгою низкою тягнулись галичани […] Зітхаючи до Бога і втираючи сльози, прямували вони на захід [?] із жахом в душі, що стріне їх там, у східній [?] Московщині, куди їх гонили козацькі наїзники?

От і маємо: російська армія тікала із заходу на схід, а галичани тікали разом із нею – зі сходу на захід. «І все ж таки я йду у Чеські Будейовіци» – сказав у такому випадку бравий солдат Швейк. Але К. П. не відчував комізму в ситуації (вигаданій ним) і писав так цілком серйозно.

Як, рухаючись на захід, можна потрапити до східної Московії – це чергова географічна загадка, над якою, прецінь, українські поети не повинні застановлятись. Нехай цим журяться читачі!

Але читачі нітрохи тим не журились, бо першим, хто уважно прочитав це оповідання, був Микола Жарких (25 вересня 2023 р.). А якби не він, то ці дурниці так і залишились би не зауваженими – може, наступні сто років.

І от вояки, серед яких був наш Я-Опв, «минули Красне і білою брукованою дорогою посунули на Олесько» – тобто рухались таки із заходу на схід.

Ліворуч розгорталися чудові зелені Підліські гори, а праворуч пишалися спілим колоссям широкі лани…

Із цього феноменального речення ми довідуємось, що К. П. не знав різниці між правим та лівим і вживав ці слова цілком довільно. Досить подивитись на карту, щоби побачити: хто йде дорогою з Красного до Олеська, підвищення будуть якраз праворуч, а рівні поля – якраз ліворуч. Мені й карти не потрібно – я проїжджав цією дорогою кілька разів і можу засвідчити, що карта тут не бреше, а бреше К. Полішук.

І так наші москалики прийшла в село , як його назвав К. П. Це – сучасне село Гаї (давніше – Гаї Старобродські / Старобрідські / Старобродовські) у 4 км на південь від Бродів. Тут Я-Опв «згадав»: «досить надивився я там, починаючи від Львова».

Дописавши до цього місця, К. П. вже забув, що він свого Я-Опв спровадив тільки до Красного, а звідти до Львова – ще 45 км!

Із цих Гаїв москалики тікають далі, переходять російський кордон і приходять у село Руска Дрянь. Це Дубенського району Рівненської області, котре звалось Дранча, а від 1963 року зветься Дружба (кого з ким? мабуть, російських українців з австрійськими?). І от по дорозі Я-Опв нотує (оповідання має підзаголовок «Із записної книжки», що мало би надати йому особливої довіри як запису прямо з місця подій):

Ліворуч, на високій горі, стояв домініканський монастир, а впереді стояли кордонні стовпи австрійської держави.

у Підкамені справді можна бачити з описаної дороги, тільки біда в тому, що знаходиться він на південь від дороги, отже, праворуч від шляху.

Я настільки розізлився, що навіть накреслив картосхему цього оповідання на :

Числами позначено: 1 – Красне; 2 – Ожидів; 3 – Підлісся (де підвищення і пам’ятний хрест М. Шашкевичу); 4 – Олесько; 5 – Гаї-Старобрідські; 6 – Дранча; 7 – Підкамінь (де монастир).

Висновок простий: в ніякій Галичині К. Поліщук влітку 1915 року не був і все сказане в цьому оповіданні є пересказом прочитаних жалісливих історій про знищення Галичини й долю біженців. Це не значить, що сказане не є правдою, значить тільки, що тут немає особистих вражень автора.

В часи безнадійності (2)

Ось уже згадане Я-Опв «» із сигнатурою «м. Таганріг, 1915 р., 7 серпня», тобто написане по свіжих слідах подій літа 1915 р. Там читаємо: «Я знав інші ночі влітку» – виходить, діється влітку.

«В сих чужих і незнайомих полях Польщі» – у Польщі російська армія воювала від серпня 1914 до серпня 1915 р., потім відступила далі на схід. Отже, припускаємо літо 1915 р.

Із попереднього ми вже знаємо, що війна для К. П. – це рух невідомо куди і невідомо для чого. От і тут читаємо: «Мусили розсипатися по дорозі, яка йшла Бог знає звідки і куди.»

Ну, все правильно: рядовий солдат типово не знає, куди він іде – це справа командира. Але кількома рядками далі читаємо:

Німецькі окопи розгорнулися величезною підковою, а ми мали вдарити в саму середину сеї підкови […] Йшло нас багато, аж цілих дві дивізії.

Дві дивізії? Це вже не погляд рядового солдата, а принаймні командира корпусу! Ким же був тоді Я-Опв?

Підходячи під маєток з своїми санітарами […] я боровся зі своїми споминами.

Я-Опв називає санітарів – своїми, отже, йому підлеглими, отже, він – якийсь командир над ними? І от один з підлеглих – санітар Савчук – звертається до нього «пане фельдшер».

Це трохи розходиться із Аб-25, де К. П. писав про себе: «служив як санітар» (отже, не фельдшер, бо останнє потребує хоч якоїсь медичної освіти).

Закінчується оповідання окресленням тактичної обстановки:

Б’є німець Ружани […] хочеться йому перейти через Нарев.

Ружани – місто на правому березі Нарева, 78 км на північний схід від Варшави.

Нарев – в Польщі, доплив Вісли. Вона тече генеральним курсом зі сходу на захід. Картосхема, додана до статті «», показує, що на північному фасі «балкона» російські війська відійшли за ріку Нарев (на її південний, лівий берег) 16 (29) липня 1915 року.

Отже, в оповіданні йдеться про німецький наступ в напрямку з півночі на південь на правому (північному) березі Нарева.

Щось непевне

Я-Оп «» із сигнатурою «1917 р., 26 лютого» написане у формі щоденника з 10 липня по 10 серпня 1915 р. Там читаємо:

Я-Опв приїжджає з ешелоном війська на якусь невідому йому залізничну станцію і далі йде два дні пішки. Це «свіже військо пожене німців далеко».

11 липня це військо йде в атаку і зазнає великих втрат від німецької артилерії.

12 липня Я-Опв, як визнали якісь невідомі Я-Опв і нам «вони», збожеволів.

13 липня Я-Опв забрали і повезли санітарним поїздом (куди – Я-Опв не знав). «Лікар визнав мене гострим неврастеніком».

29 липня «я в шпиталі над морем».

6 серпня Я-Опв задумав дістати відпустку, і з цією метою залюбив у себе медичну сестру Марусю, яка могла клопотатись за ним перед старшим лікарем.

10 серпня «їду вільним у свій край» (Полісся – цю назву Я-Опв знає).

Отже, це оповідання цінне своїми точними датами, але не містить ніяких географічних орієнтирів. Втім, попереднє оповідання, як ми бачили, має сигнатуру «м. Таганріг, 1915 р., 7 серпня». А Таганрог якраз і лежить над Азовським морем, і час написання оповідання якраз і відповідає часу перебування Я-Опв з другого оповідання в лікарні над морем.

Вважаю, що цього достатньо для припущення, що реалії обох оповідань є автобіографічними, відбивають реальний життєвий шлях К. Поліщука.

Ідемо далі. Є спеціальна книга, присвячена битві за Прасниш [Корольков Г. : июль 1915 года. – М.-Лг.: ГИЗ, 1928 г. – 154 с.] Ця битва тривала з 30 червня (13 липня) до 4 (17) липня 1915 р. Німці наступали і в кінці битви вийшли на правий берег Нарева. Там читаємо:

41-й Сибирский полк испытал более сильный удар. От I батальона, окруженного у д. Зберож, пробилось только 35 человек, но они были так утомлены и нервны, что их пришлось отправить в обоз 1 разряда для отдыха [с. 47 – це сталось 30 червня (13 липня)].

І далі про той самий полк і пізніші години того самого дня:

В этих боях полк продолжал таять и, когда осталось около 500 штыков, командир полка передал остатки в подчинение командира батальона 7 Туркестанского полка, а сам уехал в обоз 1-го разряда; это объясняется сильным нервным расстройством. Через день он вновь был с остатками полка [с. 51].

Книга Королькова написана виключно на матеріалі архівів російських штабів (армії – корпусів), і виходить, що про ці нервові зриви командири доповідали вищим начальникам, вважаючи необхідним виведення з бою вояків із нервовими розладами. І це, зверніть увагу, в момент сильного натиска ворога!

Отже, вважаю, що евакуація Я-Опв з неврастенією з поля боя була можливою, і тут ми також маємо автобіографічний момент.

Наступний етап німецького наступу отримав назву Наревської операції [ за книгою: Зайончковский А. М. Мировая война 1914–1918. – М.: 1931 г.]. 10 (23) липня німці енергійно атакували, щоб форсувати Нарев на ділянці Рожани – Пултуськ [ штабу Верховного головнокомандувача від 12 липня 1915 р.]. Наступного дня, 11 (24) липня:

На участке между Остроленкой и Рожанами мы также отразили настойчивые попытки неприятеля переправиться в некоторых пунктах через Нарев.

На участке Рожаны — Пултуск неприятель 11-го июля успел перебросить часть своих сил на левый берег той реки [Нарева] и пытается здесь закрепить свое положение [ за 13 липня].

Можливо, атака, згадана у К. П. під 11 липня, якраз була між Остроленкою та Рожанами. На жаль, я не знайшов такого докладного опису битви на Нареві, як у Королькова, і не можу вказати, які частини / з’єднання російської армії там билися. Це – справа майбутнього.

У названому огляді Наревської операції сказано, що 18 (31) липня німці зайняли Рожани, з чого можна зміркувати орієнтовний час дії оповідання «В часи безнадійності» – той самий тиждень 11 – 18 липня 1915 року.

Згадку психічної хвороби я схильний вважати автобіографічною. І в цьому я бачу причину великого інтересу до теми божевілля у творах К. Поліщука.

В Аб-25 читаємо, що «польському фронті був контужений і пролежав два місяці в шпиталі, а 3 місяці прожив «на відпустці». Контузія, на мій погляд, не виключає психічного розладу (могло бути і те й друге), але, можливо, в очах К. П. виглядала гоноровіше.

Кампанія 1916 року

Тоді, як було Різдво

Я-Оп «» має сигнатуру «Миза Муск (Ліфляндія) у 1917 р., 6 січня», і виходить, написане буквально по слідах самої події.

Дія відбувається на Різдво, як стане скоро видно, 1916 року (25 грудня 1916 (7 січня 1917) р.).

Вже друге Різдво тут минає! Ще добре й те, що хоч стоїмо в резерві, а через те сидимо в теплих землянках, де на ніч і роздягтись можна. Торік так і цього не було, а сиділи по пояс в снігу і сльозами гріли сніги холодні.

Виходить, що й Різдво 1915 р. Я-Опв зустрічав десь в близьких місцях. Кругозір Я-Опв тут ширший – уже не рота, а цілий полк.

Частіше і уважніше читали газети і, як діти, раділи мировою нотою президента Вільсона.

Хм! Що за мирова нота? Президент Вільсон від самого початку 1-ї світової війни тільки й робив, що виступав з пропозиціями миру, – аж до славних , проголошених 26 грудня 1917 р. (8 січня 1918 р.) перед конгресом США.

Але ці пункти були проголошені майже через рік після написання оповідання (якщо вірити сигнатурі). Отже, треба шукати якоїсь іншої заяви.

Я цілих три дні витратив на читання спеціальної книги [Бекер Р. С. . Мировая война. Версальский мир. – М.-Пг.: ГИЗ, 1923 г. – 451 с.] і знайшов для нашої теми тільки таке:

После мирного предложения Германии в декабре 1916 г. президент Вильсон, одушевлённый желанием узнать истинные цели войны и обеспокоенный слухами о тайных соглашениях, предложил воюющим державам обнародовать свои мирные условия со всеми подробностями [с. 62]

І так написав найближчий радник Вільсона на Паризькій мирній конференції 1919 року! Отже, мало книги на 450 сторінок – потрібна якась інша, докладніша книга про політику Вільсона в 1916 році, яку мають прочитати майбутні коментатори К. Поліщука.

Таким чином, станом на сьогодні (19 вересня 2023 р.) я не можу підтвердити, що така заява Вільсона справді існувала.

Далі наступає ще цікавіше:

По вечорах все частіше і частіше збиралася до нас крадькома околодочна команда, яку ми старалися освідомити соціально і вияснити причини і ціль війни.

Ми бачили, що навіть президенту США було неясно – яка була ціль війни! На цьому місці К. П. відчув, що забрехався, і так і не сказав нам, як же вони пояснювали іншим оцю ціль війни.

Справа проста: кожен письменник, створюючи свого я-оповідача, передає йому частину своїх власних знань, уявлень, вражень. Якщо сам автор чогось не знає – цього не знатиме й його Я-Опв. К. Поліщук не знав ніяких цілей війни, і тому цього не знали його персонажі.

Далі бачимо, що Я-Опв належав до фельдшерів:

Нас «амністіровано» через те, що відчувався величезний брак фельдшерів, яких ніколи не могли замінити ротні фельдшери з тимчасовим підготовчим курсом фельдшерської науки.

Виходить, Я-Опв був чимось вищим, ніж оті ротні фельдшери з мінімальною підготовкою. Чи можна вважати це автобіографічною рисою? Я не знаю, потрібно підтвердження.

І от починається артилерійський вогонь не близько, десь за 15 км, і приходить наказ:

Йдем за кальнцемські позиції, щоб наступати.

Ріка Аа нині зветься , а містечко Кальнцем на її лівому (західному) березі – Калнціємс ().

Тепер відкриваємо статтю Вікіпедії «», до якої прикладена картосхема з тієї самої книги Зайончковського.

Зайнятий німцями Калнціємс знаходився у 35 км на південний захід від центру Риги, а найближчі до того центру німецькі позиції були в Олайне (Olaine, 22 км), Плаканціємсі (Plakanciems, 20 км) та Берзменте (Bērzmente, 19 км). Таким чином, 15 км від кожної з цих 3 точок вказують на одне місце десь в лівобережному районі сучасної Риги. Отам і треба шукати землянку, де Я-Опв дудлив спирт зі своїми товаришами.

Я-Опв знає навіть ім’я генерала , який командував 12-ю армією і проводив оту Митавську операцію (23 – 29 грудня 1916 (5 – 11 січня 1917)), знає навіть, що німців посунули десь на 3 км (що загалом відповідає опису операції). Більше того, він знає, що

Один із сибірських полків відмовився наступати, а також заявив, що він від оборони рідного краю не відмовляється, зброї своєї не складає, але вимагає, щоб цар негайно згодився на те, щоб був осуджений Штюрмер, Протопопов і інші.

І справді, у довідці про Митавську операцію зазначено бунт 7-го Сибірського полку 2-го Сибірського корпусу.

Але вимоги полка виглядають абсурдно. був відставлений з усіх посад ще 10 (23) листопада 1916 р., за півтора місяці до бунту. Невже солдати, які читали газети (К. П. конкретно називає «біржовку», тобто «Биржевые ведомости»), не знали про відставку прем’єр-міністра?

І це – повторюся – писалося через два тижні після самої події (бунту). Невже за цей час можна було забути такі істотні подробиці?

Руський бунт, як відомо має бути «бессмысленным и беспощадным», і таким він є в оповіданні. Командири не мали глузду пояснити рядовим, що останні вимагали неможливого (відставки того, хто вже півтора місяці як відставлений) і замість того розстріляли 24 чоловіка.

Кампанія 1917 року

В нетрях Латвії (2)

Один момент із цього Я-Оп я вже розглядав вище. Далі маємо таке:

Була остання доба літа […] Я провинився тим, що заклав у своїм полку першу на всю армію українську раду, про що хтось сказав їм, що це «шовінізм».

І далі все «комітети» та «комітетчики», одним із яких був Я-Опв, отже, серпень 1917 року.

Автобіографічне в цьому оповіданні – хіба тільки оте «комітетство». Та й то неясно, що це був за «комітет», який був його склад, яка мета і в чому полягала його діяльність. Ніякого поняття про це К. П. (і відповідно, створений ним Я-Опв) не мав.

Страдницький шлях (2)

Я-Оп «» має сигнатуру «м. Смільтен (Ліфляндія), 1917 р., 6 серпня».

І сама сигнатура уже цікава. Місто знаходиться у Латвії у 120 км на північний схід від Риги. Якщо кому цікаво, де тоді була лінія фронта – то не треба п’ять днів поспіль клацати мишкою, досить подивитись на картосхему . У серпні 1917 р., перед початком німецького наступу, москалі утримували маленький плацдарм на лівому березі Двини (Даугави) радіусом десь 20 км із центром у Ризі. Далі на схід лінія фронту на досить довгому відтинку проходила по Двині, так що її лівий (південний) берег займали німці, а правий (північний) – москалі.

Поліщук же писав своє оповідання, перебуваючи в глибокому тилу, на цілком безпечній віддалі (не менше 90 км) від німців. Що він там робив? «Комітетствував», як сказано в оповіданні «В нетрях Латвії», дія якого – нагадаю – відбувалась у серпні того самого 1917 року?

Але в цьому оповіданні немає ані Латвії, ніже «комітетів».

Цілком випадково

До кампанії 1917 року належить також оповідання «Цілком випадково», котре не має сигнатури. Що ми з нього маємо схожого на автобіографічне?

Того, чого не могла зробити війна, те зробила революція.

Отже, йдеться про події 1917 р.

Пригадую один осінній вечір на одній із залізничних станцій в Ліфляндії.

Отже, осінь 1917 року у Латвії. І от:

Вдень я ще був там, де шаленіла смерть, але надвечір я вже прибув до цієї великої залізничної станції, щоб врятувати хоч частину того організаційного скарбу, який має моральне значення.

«Велика станція» – це міг бути Цесіс, а «там, де шаленіла смерть» – це десь біля Риги, де німці якраз 19 – 24 серпня (1 – 5 вересня) 1917 р. провели , захопили Ригу та відкинули москалів ще на 30 – 40 км на схід – північний схід. От від якої біди тікав Я-Опв.

Я-Опв рятував якийсь «організаційний скарб», але в чому він полягав – з оповідання не зрозуміло, мабуть К. П. (а з ним разом і створений ним Я-Опв) цього не знали.

Я-Опв поїхав далі і прибув до Вольмара () у 100 км на північний схід від Риги. Там він зустрів дівчину з Києва на ім’я Олеся, яка

один раз всього бачила тебе, як ти промовляв на вічі свої вірші в честь повставших.

При цій нагоді ми дізнаємось, що Я-Опв – поет, як і сам автор. І от «над ранок приїхали на станцію великого московського міста». Якого – Я-Опв не знав. Із Валмієри є тільки одна дорога до Валки / Валги при кордоні сучасних Латвії й Естонії, а далі залізниця розходиться: одна вітка йде на схід до Пскова, а друга – на північ до Тарту – Нарви – Петрограда. Зрештою, хіба Порхов, Дно, Стара Руса – не великі міста?

Далі читаємо, що «з північної столиці дунули гасла великої боротьби» – з чого можна виснувати, що Я-Опв перебував у цей момент не у цій столиці невідомо чого, назва якої була йому так само невідома, а деінде. Оповідання «В нетрях Латвії» має сигнатуру «26 жовтня 1917 р., Псков», і мабуть велике з погляду Я-Опв місто – це Псков.

Несподівано мене заарештували. Три дні сидів у якійсь тісній і вогкій кімнаті губернаторського будинку, де зараз була упорядкована «тимчасова соціалістична тюрма». На четвертий день мені сказали, що мене, яко контрреволюціонера, буде судити революційний трибунал місцевого совіту.

Губернаторський будинок – ще одна риска, яка вказує на Псков, бо у Порхові не було губернатора. Олеся визволяє свого поета з тюрми і вони тікають до Києва.

Оце стільки ми дізнаємось про самовільну «демобілізацію» нашого Я-Опв з фронту.

Висновки

Уф!

Я уважно, без поспіху прочитав усі оповідання збірки «Серед могил і руїн». Я бачу, що з історичних і географічних натяків, розкиданих у цих оповіданнях, не можна скласти скільки-небудь ймовірний опис пригод К. Поліщука під час війни.

Отже, маю дві можливості.

Перша – відкинути усі ці подробиці як чисту вигадку, постановити, що ніякого фронту К. П. і близько не бачив, а всю війну просидів у тилу якимось писарчуком (Аб-25: «служив як… урядовець на різних частинах фронту»). Все, що ним написано – складене на підставі газетних реляцій та оповідань воєнних кореспондентів, котрі реально бували на фронті.

Друга – відкинути тільки очевидні вигадки. Тоді в сухом залишку маємо таке (дати – юліанські):

– грудень 1914 р. – мобілізований до армії;

– січень 1915 р. – в учбовій частині у Кременчуку;

– наступні 6 місяців (січень – червень 1915 р.) – невідомість;

– липень 1915 р. – участь у битві за ріку Нарев у Польщі, гострий психічний розлад і евакуація в тиловий шпиталь;

– серпень (і, можливо, вересень) 1915 р. – перебування у шпиталі в Таганрозі.

– вересень – листопад 1915 р. – відпустка після шпиталю, перебування в Краснополі (?);

– грудень 1915 р. – перебування в окопах на Ризькому фронті;

– січень – листопад 1916 р. – невідомість (перебування на Північному фронті?);

– грудень 1916 р. – участь у Митавській наступальній операції;

– січень – липень 1917 р. – невідомість (перебування на Північному фронті?);

– 6 серпня 1917 р. – перебування у Смільтені в тилу 12-ї армії (90 км від лінії фронту);

– серпень – жовтень 1917 р. – участь у редагуванні газети «Український голос» [ 1917–1920 років у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. – К.: 2014 р., № 041, с. 268]. Газету видавала Виконавча Рада українців XII армії. Перші 24 номери (до 18 серпня 1917 р.) були надруковані у Ризі, а далі, у вересні – початку жовтня 1917 р. – у тому самому м. Валк. І редактором цієї газети – NB! – був С. Пилипенко. Так, той самий Сергій Пилипенко, який ще нам знадобиться.

– вересень – жовтень 1917 р. – перебування у м. Валк[а] при кордоні Латвії та Естонії (десь 120 км від лінії фронту); там була надрукована збірка поезій К. П. «Співи в полях», і це перебування засвідчене напевно;

– 26 жовтня 1917 р. – перебування у Пскові (у 200..240 км від лінії фронту), засвідчене сигнатурою.

Сигнатури за жовтень 1917 року із позначенням Краснополя і Чуднова вважаю містифікацією. Перебування К. П. на Житомирщині саме в той час, коли він займався друком своєї збірки у Валці, вважаю неможливим.

У Пскові К. П. вирішив, що стара царська армія перестала існувати, і він поїхав в Україну, куди й прибув десь у листопаді – на початку грудня 1917 р.

Все це вимагає перевірки незалежними даними.