5. Перебування у Радянській Україні

Микола Жарких

Отже, десь у вересні чи жовтні 1925 р. Клим Поліщук разом із дружиною Галиною та донькою Лесею переїхав зі Львова до СРСР.

Подробиць цього переїзду ми не знаємо. С. Яковенко написав, що К. П. заїхав спочатку до Краснополя, потім до Лубен і аж потім – до Харкова [ЯС – ПВТ, с. 13]. Джерела цих відомостей С. Я. своїм звичаєм не подав. Його біографічний нарис переповнений такою великою кількістю фактичних помилок, що покладатись на ці відомості без незалежного підтвердження я не можу.

Тричі у своїх листах К. П. згадував Сулу (, вересень 1932 р., 27 лютого 1933 р. [ПВТ, с. 655, 660662]) і один раз – «лубенське небо» (вересень 1932 р.). Але до якого часу відносяться ці спогади – зміркувати з листів не можна.

У Харкові К. П. проживав на вул. 1 Травня, 17, кв. 7 (СС), працював редактором у Державному видавництві України (СС). Одним із керівників цього видавництва був С. В. Пилипенко – давній знайомий Поліщука ще з 1917 року. Можливо, Пилипенко і допоміг Поліщуку влаштуватись редактором (і то без ніякої освіти і навіть без партійного квитка!).

Із книжок, відредагованих редактором Поліщуком, я можу назвати тільки одну. Це книга Джеймса Кервуда (1878 – 1927) «Бродяги Півночі», котра вийшла в ДВУ невідомо якого року. Про її редагування К. П. згадав у листі до доньки ( [ПВТ, с. 657]).

Якщо редагування однієї книги займало два тижні, то за рік редактор мав би підготувати до 20 книжок, а за 4 року – до 80. Де ж вони? Складання переліку редакторських праць К. П. – справа майбутнього.

Власна літературна творчість К. П. в цей період виразно пішла на спад. Він надрукував два віршики у головному компартійному журналі «», далі два оповідання у відносно престижному журналі «». Решта була опублікована у маловідомих журналах, котрі не були спеціально літературними. Творчість представлена майже виключно оповіданнями, більших прозових творів К. П. в цей час не писав. Окремих книжкових видань не було. Рецензії на його твори цього часу невідомі.

В 1929 р. К. П. «продав» (за його [ПВТ, с. 656]) Державному видавництву України свою книжку «Поліські шуми». Я розумію це так, що К. П. уклав із видавництвом договір і отримав аванс. А книга не була опублікована через арешт автора.

Як не дивно, К. П. не належав до ніякого письменницького колгоспу, яких у той час було кілька. Принаймні на це немає виразних вказівок. У літературне середовище Харкова К. П., здається, не вписався так само, як не вписався до середовища львівського. Про це харківське середовище він згадував із неприхованою ненавистю:

А куди ти хотіла йти, туди мені було не по дорозі. Те я бачив у п’янім редактораті й у будинку Блакитного на зустрічі «нового» (1928) року. Скажеш, може, що був ще «Гарт», «Плуг» і т. інше? Але ніщо не могло мене засліпити, щоб я не бачив нічого, як не бачить його семінарський дячок Тичина. Ціную Сосюру за його комунізм, ціную Рильського за його класицизм, але не терплю «приспособленцев», як і всякого роду брехунів [Лист до Ганни Орлівни з вересня 1932 р. – ПВТ, с. 659 – 660].

Із цього фрагменту можна вивести, що К. П. не належав ані до «Гарту», ані до «Плугу» – двох головних літ-колгоспів. Мабуть, думки К. П. про своїх колег-літераторів не були таємницею для цих останніх, і вони платили Поліщуку тією самою монетою.

Інша біда спіткала К. П. із зовсім іншого боку. Він розійшовся із дружиною і переживав цей розрив дуже важко:

Я тому й жахався, що ти духовно чужа стала, що ти пішла шляхами не чуття, а мороку, лихого інстинкту, назвавши це своєю звичкою «шуканням». Які шукання справді могли бути з Ю. та йому подібними, коли вся мета їх в «приспособленчестве» [Лист до Ганни Орлівни з 14 грудня 1934 р. – ПВТ, с. 665].

Ю. – це мабуть скорочене ім’я чи прізвище. С. Яковенко твердить, що за цим ховається російський письменник – ПВТ, с. 14]. «Чи справді так було, чи може хтось збрехав?» Справа вимагає незалежного з’ясування.

Харківський період життя К. П. закінчився 4 листопада 1929 року його арештом і засланням.