1. Дитинство і юність

Микола Жарких

Анкетні дані

Дата народження – 25 листопада 1891 р. (Аб-25, Аб-27). Якого стилю – юліанського чи григоріанського – невідомо. Бажано перевірити за метричною книгою.

Місце народження – , містечко Краснопільської волості Житомирського повіту Волинської губернії [. – Житомир: 1906 г., с. 12]. Помилково: Краснопілля (Аб-25, Аб-27, ШЕ).

Батько – Лаврін, мати – Ганна, були селянами (Аб-25).

Брати й сестри: в родині було п’ятеро дітей (ЛБ). К. П. називав себе найстаршим сином (Аб-25), імена його братів / сестер невідомі.

Освіта: читати Псалтир навчився від батька-дяка, на 5-у році життя знав напам’ять деякі псалми (Аб-25, Аб-27). В ніякій школі не учився. Визначення «освіта незакінчена вища» (СС) – велике перебільшення.

Самоосвіта: Знання здобував самотужки з деякою допомогою учителя О. О. Масюкевича (Аб-25, Аб-27). Із книжок, які справили на нього враження, К. П. згадував «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. В. Гоголя (Аб-25) та його ж «Тараса Бульбу» (ЛБ). Про читання «Кобзаря» сам К. П. не згадував, але так мусило бути, бо ранні поезії К. П. написані під очевидним впливом Шевченка («», 1913 р.).

Сирітство: батько помер, коли К. П. був ще дуже молодим, здається, перед 1905 роком (отже, між 1896 і 1905 рр.). Його наділ – 6 десятин – був обтяжений боргами (Аб-25).

Заробітки: допомагав матері при господарстві (Аб-25). Випадкові заробітки у попа (ЛБ).

Свій малярський хист використовував у той спосіб, що малював жидам крамничні вивіски, а попівським дітям, що у школі вчилися, рисував географічні мапи. За цю роботу жиди платили копійками, а піп – книшами (Аб-25).

(В Аб-27 скорочено і тому незрозуміло: «Малярством заробляв копійки: малював крамничі вивіски та географічні мапи для сільських шкіл «грамоти».)

Малювання географічних карт може видатись не всім зрозумілим, але я, коли вчився у середній школі в 1960-х роках, розмальовував контурні карти згідно завдань по географії. Мабуть щось таке мав на увазі й К. П. З другого боку, такі завдання нам давали в середній школі, не у початковій. В Краснополі не було гімназії, то в який же школі вчились попові діти? В 1913 р. в Краснополі згадане 2-класне сільське училище [: справочная и адресная книга по Киевской, Волынской, Подольской губерниям / М. В. Довнар-Запольский. – Киев: 1913 г., с. 705].

З третього боку, щоб виконувати такі завдання, треба самому тямити в географії більше, ніж той учень, для якого робиться завдання. А географія завжди була слабким місцем творів К. П., що ми далі побачимо.

З четвертого боку, упродовж усього свого життя тільки те й робив, що малював жидам крамничні вивіски, а вважається знаменитим художником і трохи що не українцем. Всієї різниці, що той діяв у США, а Поліщук – в Україні.

З п’ятого боку, замовників на вивіски було не так мало:

Аптекарские товары – Выгоднер Борух.

Бакалея – Блох Лейб Манас.

Бакалея – Блох Ривка Лейб.

Бакалея и галантерея – Закутнер Миндля Меер.

Бакалея и мануфактура – Капелюм Рейзя Шумер.

Бакалея – Нестер Лея.

Мануфактура – Блох Ривка Лейб. [мабуть окрема від бакалії ятка].

Мануфактура – Капеман Роза.

Мануфактура – Фринман Гися.

Хлеб зерновой – Фринман Гися [Весь Юго-Западный край, с. 705 – 706].

Так чи інакше, але на малюванні вивісок К. П. ані не розбагатів, ані не прославився.

На цьому закінчується набір відносно несуперечливих відомостей про К. П. Далі все буде сумнівним і непевним.

Wunderkind

Історію з першими своїми віршами К. П. розповідав три рази, і всі три рази – по-іншому (виділення в цитатах – мої).

Перша версія (Аб-25):

По першій революції в Росії 1905 р. декілька віршів Клима, без його відома, попало до українських часописів, що тоді виходили (полтавський «Рідний край» та київська «Громадська думка»), що звернуло на нього увагу таких українців, як Б. Грінченко, В. Науменко, Нечуй-Левицький, Ганна Барвінок та ще дехто із росіян-українофілів. Всі вони писали до нього листи і обдарували його українськими книжками.

Друга версія (Аб-27):

Перші вірші українською мовою були надруковані без відома автора у газ. «Волинь». Звідти передруковані в полтавському «Рідному краї» та київською «Громадською думкою».

Третя версія (ЛБ):

… згадавши минулий 1907 рік, коли не відомий мені приятель умістив у газеті «Волинь» одного вірша і заклик до читачів «подать руку помощи» мені. Заклик цей знайшов був теплий відгук не тільки серед одних читачів «Волині», але й київської «Громадської думки», полтавського «Рідного краю» й петербурзького «Украинского вестника», які щедро почали мене обдаровувати книгами.

Нарешті, С. Яковенко, критично з’єднавши різні джерела, написав про один вірш в газеті «Волинь» за 1906 р. і навіть передрукував із нього 6 рядків (ЯС).

Третя версія найбільш докладна, але й містить найбільше помилок.

Це не міг бути 1907-й рік, бо «Громадська думка» та «Украинский вестник» виходили тільки в 1906 році – не раніше і не пізніше. Далі, в першій і другій версії йдеться про передрук поезії, а в третій – про відгуки на публікацію у «Волині».

Отже, все це вимагає перевірки за текстами означених видань. От колись вони будуть відскановані і з’являться в безкоштовному публічному доступі…

Когда-нибудь монах трудолюбивый…

И пыль веков от сканов отряхнув…

Далі, трохи смішно читати, що сільський хлопець 14-и повних років (15 йому виповнилось лише в кінці 1906 р.!) говорить про себе, що він – «автор» якихось там «творів» і навіть має «давати дозвіл» на їх публікацію (от цікаво, як це могло виглядати?). Я розумію, що це – осмислення давньої ситуації уже повністю зрілим письменником, але виглядає все це дивно.

Далі, хто міг бути отой «не відомий К. Поліщуку приятель»? Якщо К. П. справді не знав, хто він такий, то чому назвав його «приятелем»? А якщо знав, що він – справді приятель, то який же із нього «невідомий»? Невже якийсь агент іноземної розвідки вночі проліз крізь віконце в сільську хату і безпомильним рухом у повній темряві викрав рукопис?

Не думаю, щоби так могло бути. Тоді хто це міг бути? Він мав бути чоловіком письменним і то таким, який знав про існування губернського міста Житомира, про газету «Волинь», яка там виходила, і повинен був мати якісь зв’язки у цій газеті.

Мабуть, це не був волосний голова. І мабуть це не був місцевий піп. Залишається Опанас Онуфрієвич Масюкевич (Аб-25, Аб-27), який був гімназійним учителем (можливо, мав навіть вищу освіту і однозначно перевищував освітою усіх жителів Краснополя разом узятих). Але К. П. зазначав, що він приїхав до Краснополя взимку 1906 – 1907 рр., тобто запізно для того, щоби подати вірші в газету. Думаю, К. П. міг помилитись із означенням року, бо це типова помилка для мемуаристів.

Знову неясно, чому К. П., згадуючи Масюкевича в іншому контексті, не згадав у цьому. І взагалі неясно, чому К. П. неначе соромився цього епізоду, оповідав про нього плутано й неохоче.

Менше з тим, факт залишається фактом: перший вірш (чи вірші?) К. Поліщука отримали нечуваний резонанс по всій Російській імперії і були передруковані навіть у столиці. Ані Тарас Шевченко, ані Іван Франко, ні Леся Українка ніколи не бачили такого, щоб їх новий вірш вихопили у них із рук і передрукували одразу в чотирьох виданнях.

Навіть сам Павло Тичина (до речі, одноліток К. Полішука) сподобився побачити свій вірш «Партія веде» передрукованим у столиці (Москві, в газеті «Правда») лише в 1934 році, у віці 43 років, коли його поетичний талант не просто повністю розвинувся, але й почав уже занепадати під тиском московської окупаційної влади.

Те, що сільський хлопець без будь-якої систематичної освіти зумів написати гладенького вірша (нехай і за зразком Шевченка), однозначно говорить, що його здібності значно перевищували середні. Що, власне, і мають на увазі, коли кажуть – Wunderkind.

Тут знову залишається незрозумілим, хто організував поширення цього вірша по різних українських виданнях. Що з того, що десь якась провінційна губернська газета щось колись надрукувала? Оце все негайно треба передруковувати? Звідки пере-друкарі дізнались, що автором є «талановитий хлопець» (ЯС), а не сліпий дідусь-лірник? Можливо, що той «невідомий» одразу розіслав текст по всіх українських виданнях, а ті його надрукували незалежно? Тоді яка могла би бути мета цієї акції?

Остаточно слід сказати, що цей миттєвий спалах згас так само миттєво і не залишив ніде ніяких слідів. Коли К. Поліщук пізніше виступив зі збірками своїх поезій, ані один рецензент не пригадав: «А, так це той самий знаменитий Клим Поліщук, який ще у 1906 році…»

Наслідки Wunderkind-івства

Веремія із віршем К. Поліщука мала певний нетривалий, але все ж таки виразний наслідок (Аб-25 і докладніше ЛБ):

Пригадую, що серед цих моїх доброчинців були якісь лубенські студенти брати Ковалевські, Борис Грінченко, проф. Володимир Науменко, голова петербурзької Громади д-р Юхим Гребенюк (автор забутої тепер книжки «Татові казочки як бабуся розказувала»), відомий російський письменник-популяризатор Ніколай Рубакін, Єронім Ясинський і, навіть, якась графиня Ольга Ігнатьєва. Остання прислала мені збірки творів А. Толстого і Л. Толстого, які були в розкішній перкалевій оправі, тисненій золотом, та ще й з лагідними надписами: «Талантливому сыну крестьянина» і т. п.

Розшукати «графиню Ольгу Ігнатьєву» мені не пощастило, думаю, це чергова помилка пам’яті мемуариста. Натомість знайшлась графиня (з князів Мещерських, 1851 – 1944), відома саме своєю благодійністю.

Які українські книжки отримав К. П. – ми знаємо дуже мало (сам К. П. називав оповідання Ганни Барвінок «Восени – літо» та збірку поезій Віктора Забіли «Співи крізь сльози», мабуть окремий відбиток із публікації його віршів у «Киевской старине» в 1906 р. – ЛБ), а от згадка про твори Льва Миколайовича Толстого нам ще знадобиться.

Так що певна користь від публікації в газеті все ж таки була – коло читання К. П. розширилось.

Корисним виявилось також листовне знайомство із петербурзьким українцем Юхимом Гребенюком, який запропонував Климу приїхати до Петербурга вчитися (Аб-25). Думаю, Гребенюк не повністю здавав собі справу, що писав до ще неповнолітнього підлітка. Природно, що з цієї затії тоді нічого не вийшло.

Літературна бабуся

Старик Державин нас заметил

И в гроб сходя, благословил.

Пушкин

Спогади К. П. про Ганну Барвінок (ЛБ) проникнуті пієтетом до неї. Разом із тим неможливо не помітити, що весь цей твір є парафразою рядків Пушкіна.

Згідно спогадів К. П., восени 1908 р. до нього листовно звернувся Ілля Петрович Дуб’янський із Борзни, який за дорученням Г. Барвінок надіслав йому деякі книги і запрошував приїхати до Борзни. Це був ще один, уже трохи віддалений наслідок публікації віршів 1906 року.

Поїздка до Борзни відбулася в липні наступного, 1909 року. Заслужена письменниця (остання з покоління П. О. Куліша й друзів – кирило-мефодіївців) у віці 81 року люб’язно поставилася до 18-річного юнака і навіть схвалила деякі його твори. Але, ясна річ, вона не могла нічим допомогти К. П. в його літературній кар’єрі, бо сама давно вже відійшла від участі в літературному житті.

Інакша справа була із галичанами – гостями Г. Барвінок. К. П. називає серед них Миколу Венгжина, Миколу Євшана та Богдана Заклинського. Із них перший був у той час редактором львівського журналу «Будучність», другий – співробітником Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, третій – студентом Станіславівської учительської семінарії. Присутні обговорювали різні літературні плани, зокрема, справу київського журналу «Українська хата».

Можна вважати, що в цей час відбулося занурення зовсім молодого Клима Поліщука в українське літературне середовище.

Одним із наслідків цих розмов була публікація дитячої казки К. П. «Що співав соловейко?» – але не у «Будучині» і не в «Українській хаті», як можна було сподіватись, а у львівському журналі «Дзвінок». Цю публікацію сам К. П. називав своїм літературним дебютом (Аб-25, Аб-27, ЛБ).

К. П. не згадував серед учасників зібрання анікого із наддніпрянських літераторів. Невже нікого з них там не було? (Можливо, це був прояв обережності з боку К. П., аби не зашкодити тим своїм знайомим, які перебували в СРСР. Все ж таки спогади писались в ув’язненні і проходили цензуру при пересиланні.)

Роки мандрів

Дістати схвалення своїх творів від досвідчених літераторів було приємно і важливо, але хліба ані зі схвалення, ані з публікацій творів сподіватись було годі. Треба було думати, як бути і чим заробляти.

Ідея К. П. була – учитись малюванню. Він згадував, що І. П. Дуб’янський обіцяв сам учити його малювати (ЛБ), але слід думати, що далі намірів справа не пішла. Мабуть, К. П. не міг довший час жити у Борзні, а без цього яке навчання?

Далі окреслювалась можливість поїхати до Почаєва і там у монастирі учитись на іконописця (Аб-25, ЛБ). І от К. П. узяв паспорта до Почаєва, а сам утік до Петербурга (у серпні 1909 року?), де зустрівся з Ю. Гребенюком.

З допомогою (1866 – 1929) К. П. був записаний до 4-го класу «Высшего художественно-рисовального училища при императорской Академии художеств» (Аб-25). Оцей , виявляється, був утворений в 1894 р. замість давньої Академії художеств (ну, тієї, яку закінчив був Тарас Шевченко). Про неї пишуть цікаві речі: для вступу був установлений ценз на рівні 6-класного реального училища (у К. П. не було навіть половини класу, не те що 6 повних класів!). Ну, ще можна було «довести свої здібності на вступному іспиті», але ми не знаємо, чи К. П. проходив цей іспит і щось «довів».

Далі, курс навчання складався з двох загальних класів (мабуть, річних) і далі 4 років занять у майстерні професора-керівника. Отже, повний курс складався із 6 (шести!) років. Як К. П. заскочив одразу на 4-й курс – таємниця, вкрита мраком. Хіба вивчення документації цієї контори щось покаже.

Далі, К. П. не подав ніяких спогадів про своє «навчання»! Серед цієї школи були найбільш відомі художники Петербурга – І. І. Шишкін, В. Є. Маковський, А. Д. Ківшенко. Імена, які не потребують пояснення – хто вони і що вони. Далі, серед професорів бути «так звані українці» – І. Ю. Репін, М. С. Самокиш, А. І. Куїнджі (нині, станом на 22 серпня 2023 року, їх усіх вважають українцями). І про них теж можна сказати, що вони не потребують додаткового пояснення – хто вони і які у них заслуги в справі малярства.

К. Поліщук не назвав жодного з них, і, мабуть, ніколи не був на жодному занятті в цій школі.

Далі, у школі були не одні тільки професори, але також і учні. знає 201 (двісті одного!) видатного випускника. Звичайно, не всі вони учились в той час, коли в школі «учився» К. П., але з числа тих, хто учився в 1909 – 1910 рр., я побачив такі славні (в майбутньому) імена, як О. С. Башкиров, А. Є. Білогруд (із Житомира), І. І. Бродський (той, що «Ленін у Смольному», 1930), Ф. Г. Кричевський (із Лебедина Сумської області), Й. Г. Лангбард (той, що – нині Міністерство закордонних справ України у Києві на Михайлівській площі), О. О. Шовкуненко (із Херсона). І це – підкреслю, не всі люди, які вчились у той самий час, що й К. П., але тільки такі з них, про яких я хоч трохи знаю без Вікіпедії!

І що ж? К. П. не згадав у своїх спогадах жодного з них, хоча це була вся мистецька еліта Російської імперії. Це ще раз доводить, що К. П. ніяких занять у школі не відвідував і ні з ким із студентів знайомства не звів. Так само К. П. не вмів назвати ані однієї «науки», якої він вчився у цій школі (отже – ніяких «наук» і не було).

Цілком може бути, що К. П. як «бідний студент» мусив якось заробляти на прожиток – тільки ми про це нічого не знаємо. Він згадував, що служив у Петербурзі у книгарні (Аб-25), але це належало до «другого пришестя Полішука до Петербургу», яке невідомо коли було (якщо взагалі було).

Більше того – К. П. стверджував, що він завідував «першою українською книгарнею, що згодом перетворилася у видавництво «Друкар». Біда в тому, що довідки про це видавництво (, ) нічого не знають про книгарню, яка буцімто була попередницею цього видавництва, заснованого аж у 1916 році. Мені здається, що тут К. П. щось наплутав або свідомо перебріхав.

Знаємо натомість, що К. П. «слухав лекції у психоневрологічному інституті» (Аб-27, СС). Такий було засновано в 1907 році, і він існує до наших днів. Повторю – викладали в тому інституті найкращі фахівці Петербурга, і знову К. П. не зазначив ані одного із них. «Слухати» лекції він, можливо, приходив як вільний слухач (Аб-25), але нічого не почув. Втім, це вимагає перевірки за документацією інституту. До того ж сам К. П. один раз відносив відвідини цього інституту до свого першого приїзду (Аб-27), а другий раз – до свого «другого приїзду» (Аб-25). І знову К. П. не міг назвати ані викладачів, ані товаришів-студентів, ані «наук», які він нібито відвідував у цьому інституті.

Через цей інститут К. П. нібито «став учащати на конспіративні збори соціалістів» (Аб-25). Що за збори? Яких таких «соціалістів»? І тут К. П. не умів назвати ані одного прізвища, а тому й перевірити це повідомлення неможливо. Думаю – це просто вигадка. Мета вигадки дуже проста: після падіння царського режиму бути «учасником таємного соціалістичного руху» стало гонорово. Ну, про «синів лейтенанта Шмідта» ми ж чули.

Далі К. П. згадував ще про якісь кооперативні курси (Аб-27), але згадка така розпливчаста, що в ній нема чого перевіряти. Думаю, це також вигадка.

Висновок простий: К. П. у Петербурзі вів життя гульвіси, ніде нічому не учився і не навчився, ніяких знайомств не придбав – ані корисних, ані будь-яких.

Після цього К. П. повернувся додому. Один раз як причину він виставив листи матері (Аб-25), другий раз – «матеріальні причини та утиски» (Аб-27). Думаю, могло мати місце і те, й друге. До того можна додати ще ймовірні третю і четверту причини. Третя – що К. П. зрозумів свою нездалість до малювання, що його здібності сильно перебільшені й що далі штовхатись у «Вищій школі» – це тільки марнувати сили і кошти.

Четверта причина теж очевидна – cherchez la femme. К. Поліщук мав на той час 18..19 років – коли ж і закохатись, як не в такому золотому віці? У спогадах про це нічого нема, але є Я-Оп «Білі конвалії», написане в Києві 1 листопада 1918 р.

На цьому місці я мушу сказати: я дуже добре розумію, що не можна повністю прирівнювати я-оповідача, від імені якого ведеться Я-Оп, і автора. Я розумію, що Я-Опв – це літературний образ, а не відбиток автора у дзеркалі. Разом з тим кожен письменник дарує своїм персонажам щось зі свого особистого досвіду, і коли вибирає форму оповідання від першої особи, то слід думати, що оцього «щось» там чимало.

Отже, Я-Опв жив «у маленькій, аж на п’ятому поверсі, темній кімнаті великого північного міста», імені якого Я-Опв не знав (я ж казав, що географія – слабке місце К. П.).

«Маючи всього лише вісімнадцять літ, марилося зорі хватати з неба». Це уже досить конкретно: Я-Опв має рівно стільки років як К. П. під час свого перебування у Петербурзі. З цього можна зміркувати, що «велике північне місто» – то не Гдов і не Псков, а Петербург.

«Мені, як убогому мужицькому дитяті» – і в цьому Я.-Опв подібний до самого К. П.

«Творилися найкращі думи й мрії про те, як вернуся на Вкраїну зі славою «відомого артиста-маляра» – ця фраза Я-Опв цілком відповідає словам зі спогадів К. П.: «Я зможу вчитися й вивчитись на великого (обов’язково!) артиста-маляра» (ЛБ).

Я-Опв вчився у «Державній академії штук красних» – тут К. П. трохи покривив душею, бо сам він вчився в імператорській Академії мистецтв. Але, з одного боку, імператора на той час не тільки скинули, але й розстріляли, і згадувати про нього було незручно. А з другого боку, Я-Опв навіть місто, де він учився, не міг назвати, то як від нього можна вимагати такої протокольної точності? Система, при якій всі огріхи можна скинути на вигадану особу Я-Опв, досить зручна для письменника, котрий може ні за що не відповідати.

І от в тому місті наступила весна, і Я-Опв відчув «жадобу кохання». «Ходив часто над Невою. Блукав у «Літньому саду» (ну, на Неві стоїть одним-одне місто – Петербург).

А мистецтво Я-Опв ненавидів:

Зала мистецької студії зі своїми гіпсовими потворами й нудне малювання всяких Атласів та Прометеїв, здавалося, от-от заставлять збожеволіти.

(Це до питання про третю причину.) І от Я-Опв повернувся до себе, на береги Тетерева, і там закохався у дівчину, і т. д.

Коли К. П. повернувся з Петербургу – ми не знаємо. Я умовно приймаю, що це було після закінчення учбового року, тобто в червні 1910 р. (та й з «Білих конвалій» виходить початок літа).

У Краснополі піп радив йому їхати до Почаєва і навіть приділив йому 3 карбованці на дорогу. У Почаєві відомий чорносотенець архімандрит призначив його до друкарні, яку він організував і далі нею керував. К. П. провів у друкарні два місяці (липень – серпень 1910 р.?) і втік (Аб-25). Це слід було би перевірити за документацією друкарні.

От з цього моменту – осінь 1910 року – пригадки К. П. про своє життя стають особливо плутаними і неймовірними. Я спочатку спробую розповісти за цими пригадками, а далі – за об’єктивними джерелами.

1. К. П. втік із Почаєва назад до Краснополя.

2. «Живучи удома, дописував до київської «Ради» (Аб-25). Це треба перевірити за змістом газети «Рада». На сьогодні вийшов тільки 1-й том покажчика, доведений до 1908 року. Ну, колись-то і наступні томи будуть, і тоді…

3. У липні 1911 року, за дорученням охоронителя Київського міського музею, покійного Д. Щербаківського, я виїхав на Волинь з метою зібрати там «якнайбільше музейного матеріалу» (ЛБ).

Цей музей (офіційно – імені імператора Миколи 2-го) був відкритий в 1904 р. і в серпні 1910 р. став завідувати етнографічним та історичним відділами. Коли К. П. устиг познайомитися зі Щербаківським і як це останній міг доручити повністю неосвіченому юнаку (20 років) щось збирати для музею – невідомо. Справа потребує перевірки за документацією музею, а до того часу все це можна вважати вигадкою.

4. Далі К. П. «прослухав курси «страхової справи» і добився посади у Волинському губерніяльному земстві» (Аб-25). Це було в 1912 р., і там К. П. прослужив до початку війни (Аб-27).

Як називалась його посада, хто був його начальником, хто вирішував зарахування його на службу – нічого цього К. П. не вмів назвати. Справа потребує перевірки за документацією земства, а до того часу все це можна вважати вигадкою.

5. «В цей час був заарештований» (Аб-27). Коли саме, ким, за що – цього К. П. не вмів сказати (не знав? не хотів?). Але «арештований» – то не така легка річ. Не міг же становий пристав, зустрівши К. П. десь на вулиці, сказати йому: «Ти арештований» і піти далі у своїх справах. Мабуть, К. П. у ту саму «царську в’язницю» запроторили, про яку він згадав в одному із листів [Ротач П. – ПВТ, с. 650]. В яку ж саме?

Найближча повітова тюрма знаходилась у Бердичеві (40 км на схід від Краснополя). Так біда була в тому, що Бердичів належав до Київської губернії, і для того щоби К. П. туди вкинули, житомирський ісправник мусив написати подання волинському губернатору (в тому ж Житомирі), той мав написати подання генерал-губернатору Південно-західного краю (в Києві), генерал-губернатор мав віддати наказ київському губернатору, а той – віддати наказ бердичівському ісправнику (чи кому там підпорядковувалась повітова тюрма). Вони виглядає трохи громіздко, але це насправді так працювало: чиновники однієї губернії не мали влади в сусідній губернії.

Далі (56 км на південь від Краснополя) була тюрма у Літині Подільської губернії, з якою була та сама морока. Нарешті, була тюрма у рідному для Поліщука Житомирі (64 км на північний схід від Краснополя), куди К. П. могли спровадити владою повітового ісправника. Справа потребує перевірки за документацією місцевих установ Міністерства внутрішніх справ, а до того часу все це можна вважати вигадкою.

6. Губернатор вислав його із Волині (Аб-25). Прізвища оцього лихого губернатора К. П., за своїм звичаєм, не вмів назвати. В Аб-27 написано ще конкретніше: «його вислано з Волині» (ким, коли, куди? – нічого невідомо, але про губернатора мови вже нема). І за яким правом губернатор так учинив – теж невідомо. Справа потребує перевірки за документацією губернатора, а до того часу все це можна вважати вигадкою.

Із цією «висилкою із Волині» є ще один комічний момент. Краснопіль, де жив К. П., знаходиться при границі Волинської губернії (в цьому місці вона співпадає із сучасною границею Житомирської області). В 6.5 км на південь від Краснополя лежить село Безпечна – останнє у Волинській губернії, а далі ще через 700 метрів лежить село Гнатівка (це вже Літинський повіт Подільської губернії). Отже, при бажанні можна було зранку покидати Волинську губернію і виходити за її межі, а надвечір повертатись додому.

7. «Служив на залізниці, як керівник канцелярії завідателя кондукторськими бригадами на ст. Курськ» (Аб-27). А Аб-25 сказано значно обережніше: що К. П. тинявся в Курську, але в якій ролі – невідомо. Із Аб-25 натомість можна зміркувати, що це було ще до 1-ї світової війни, тоді як формулювання Аб-27 дозволяють думати, що це було якраз під час 1-ї світової війни. Справа потребує перевірки за документацією залізничної станції Курськ, а до того часу все це можна вважати вигадкою.

8. Далі в Аб-25 пишеться про «друге пришестя» К. П. до Петербургу – що власне під час цього другого пришестя він служив у книгарні (невідомо який, мабуть не в тій міфічній «українській книгарні»!), був вільним слухачем у Психоневрологічному інституті і учасником зборів соціалістів. Знову з Аб-25 видно, що це було до 1-ї світової війни, тоді як формулювання Аб-27 дозволяють думати, що це було якраз під час 1-ї світової війни. Ці відомості слід вважати вигадкою або (в кращому разі) подвоєнням звісток про «перше пришестя».

9. «За рік до вибуху війни повернув до Житомира на свою давню посаду у земстві» (Аб-25) – отже, влітку 1913 р. А як же «висилка з Волині» чи навіть «заслання» (ЛБ)?

Всі ці епізоди слід раз і назавжди визнати вигадками.

Об’єктивні дані, сучасні самим подіям, говорять нам зовсім інше. Із таблиці сигнатур творів ми бачимо, що від 10 вересня 1911 року і до кінця 1913 року (або навіть до початку 1914 року) К. П. жив у Краснополі і зовсім нічого не знав ані про «висилку», ані про «заслання», ані про Курськ чи там Петербург.

Від березня до початку вересня 1914 р. К. П. написав три твори в Житомирі – знову ж таки нічого не знаючи про якогось там «губернатора».

Далі, бібліографія творів К. П. показує нам, що в 1913 році він надрукував дві книжечки у Києві (із них одну в 4 частинах!), а в 1914 році – ще одну книжку в Житомирі. Отаке-то було його «заслання» й «ув’язнення»!

Звідси випливає невідомий науці факт із життя К. П.: він зав’язав контакти із київськими діячами, і то не тільки із такими інтелігентами, як Данило Щербаківський (який при всьому бажанні не міг йому допомогти), але й з такими акулами підприємництва, як видавець Губанов.

Про Тимофія А. Губанова не знають енциклопедії, але є , з якої видно, що він був родом із селян Тамбовської губернії, відкрив книжкову лавку в Москві, а потім і книжковий магазин у Києві (десь на Подолі). Губанов був не простим видавцем, але організатором літературного процесу. Він не чекав, поки хтось йому принесе книжку, яка могла би мати збут в народі й принести прибуток – ні, він сам запрошував до свого видавництва письменників, які писали для нього потрібні в даний момент книжечки (за гонорар, ясна річ). При найповерховішому пошуку знайшлися такі його видання:

– на 1893 г. / Изд. Т. А. Губанов. – Киев: Паровая хромо-лито-типография Г. Т. Корчак-Новицкого, 1892. – [4], 211, [5] с.,

– протоиерея Иоанна Кронштадтского / Изд. Т. А. Губанова. – Киев : Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, 1893. – 19 с.

– и труды Иоанна Ильича Сергеева Кронштадтского. – М.: издание книгопродавца Т. А. Губанова, тип. И. Я. Полякова, 1894 г. – 96 с.

– великого русского полководца князя Италийского графа Александра Васильевича Суворова-Рымникского. – К.: издание книгопродавца Т. А. Губанова, тип. С. А. Спилиоти, 1898 г. – 108 с.

– Киевский всенародный календарь Т. А. Губанова на 1899 г. (простой 365 дней): с картой железных дорог / Книгопродавец-издатель Т. А. Губанов в Киеве. – Киев: Типография Императорского Университета Св. Владимира Н. Т. Корчак-Новицкого, 1898. – [7], 204, II, [6] с.

Мені здається, що Губанов більше друкував у Києві, ніж у Москві (але це вимагає ретельної бібліографічної перевірки). Так чи інакше, він був дуже помітним учасником книжкового ринку Російської імперії у частині видань для народу – дешевих і з великим тиражем. Якщо ідейні українські видання, такі як газета «Рада», були безнадійно збитковими (Євген Чикаленко мріяв про велике щастя, коли «Рада» подвоїть число передплатників і вийде на нуль, тобто не буде потребувати грошових вливань з його боку, але цього ніколи не сталося) – Губанов зводив кінці з кінцями і, здається, почував себе досить упевнено (ну, який капіталіст не мріє про те, що його доходи збільшаться принаймні в 10 разів проти тих, що є?).

Слід знати, що книжечка К. П. «Сім торбинок сміховинок» (1913 р.) несе позначку «издание И. Т. Губанова» – не Т. А. Губанова, мабуть, його сина? Ну, це питання до знавців видавничої справи у Києві.

Отже, К. Поліщук не просто познайомився з цим капіталістом від книжкової торгівлі, але й зумів його зацікавити своїми творами, так що Губанов вирішив ризикнути своїми грошами на їх виданні. І от К. П. написав: «То дало перший літературний гонорар, яким сплачено решту батьківських довгів, а через те легше стало дихатися цілій родині» (Аб-25). Я охоче вірю, що справді все було так, хоча й непогано було би це перевірити за документацією видавництва Губанова.

Ясна річ, щоби видавати книги в Києві, К. П. мусив приїжджати на якийсь час до Києва. Ну, і знайомство із О. А. Кошицем (1875 – 1944), який зредагував нотний матеріал для збірника народних пісень, виданих Губановим (Аб-25, бібліографія) теж відбулось в Києві. Видання поділено на 4 маленьких частини по 48 сторінок кожна – із очевидною метою продавати їх нарізно дешевою ціною. Не кожен покупець із числа бідних міг би викласти одразу четверну суму за весь комплект. Тобто в такому поділі бачимо тверезий комерційний розрахунок.

Разом з тим ідейні українські критики щиро ненавиділи Губанова і все, що він друкував, гамузом називали «лубочними виданнями» [Петро Горецький, 1919 р. – ПВТ, с. 683]. При цьому рецензент навіть не відкривав цих книжок Поліщука, а дав їм «оцінку» лише на підставі самого факту друкування у Губанова. Одну з цих книжок уперше за 110 років відкрив я і побачив там дещо інакше… Але не буду забігати наперед.

Міфічні «переслідування»

У своїх автобіографічних текстах Клим Поліщук охоче і відносно докладно розповідав про переслідування, яким він нібито піддавався. Все це – чиста вигадка.

1. «Старшина і поліція «заопікувалася» ним, і хоч йому було тоді не більше 16 років, вважали його для суспільного царського ладу небезпечною людиною.» (Аб-25)

Коли це було – К. П. не зазначив, 16 років йому виповнилось в листопаді 1907 р. Яка така «поліція» могла бути в Краснополі? (Сотські, підпорядковані волосному старшині – це не поліція.) В чому полягала «опіка»? Про все це ми нічого не знаємо і ніколи не дізнаємось, тому спокійно можемо вважати це вигадкою.

2. «Нарешті посипалися доноси до поліції, і коли тільки про це довідався піп, то зараз же порадив матері ті всі книжки спалити, що вона й зробила.» (ЛБ).

Як для художнього твору, виглядає цілком задовільно, але як біографічний факт – абсолютно неймовірно.

Перш за все, про донос знає той, хто доносить, і той, кому доносять, а той, на кого доносять, якраз нічого про це не знає і знати не може. Тут я навіть не мож написати «потребує перевірки за документами», бо невідомо, хто і в яку інстанцію писав донос (якщо писав) і відповідно в архіві якої установи треба його шукати. Це чисто гра у «піди туди – не знати куди і знайди там таке – не знати яке».

Я уявляю собі справу так: зустрічає волосний старшина Дем’ян Марчишин Клима десь на вулиці і каже:

– Знаєш, я хотів би подати на тебе донос, тільки от не знаю про що. Може, ти вкрав у жида рубель мідяками?

– Ні, не крав я нічого, навіть у жида, – відповідає Клим.

– Так може ти допомагав отим гаспидським конокрадам із Янушполя, яких ми ніяк не можемо злапати?

– Ні, не допомагав і не знаю їх зовсім.

– Хіба написати «книжку читает, народ смущает, революцию пущает»? Ет, треба із попом порадитись!

(А як ви собі уявляєте, що піп дізнався про доноси – у множині! – коли вони були до поліції, а не до нього писані?)

3. «Крім книг, були ще й листи, але їх забирав собі волосний старшина або писар, а я міг тільки радіти, коли мене не чіпали.» (Аб-25)

К. П. подав це як наслідок публікації вірша в газеті «Волинь». Але з перехопленням листів він просто набрехав. Із інших місць спогадів ми бачимо, що він отримав листи (принаймні по одному) від:

– Ганни Барвінок;

– Ю. Гребенюка (не один лист!);

– Б. Грінченка;

– І. Дуб’янського;

– графині Ігнатьєвоі;

– братів Ковалевських;

– В. Науменка;

– І. Нечуя-Левицького;

– Ніколая Рубакіна;

– Ієроніма Ясинського;

– щонайменше від 10 (десяти!) осіб. І К. П. всі ці листи одержував, бо принаймні міг назвати, від кого вони (а якщо лист вам не віддали, звідки ви знаєте, що він взагалі був і від кого?).

Отак часто буває, коли людина бреше у пориві натхнення, забуваючи, що в іншому місці тих самих спогадів видно зовсім інше.

4. Розповідаючи про свою поїздку до Петербурга в 1909 – 1910 рр., К. П. записав: «З матеріальних причин та утисків не міг залишатися в Петербурзі» (Аб-27).

Але в чому полягали ці «утиски»? Хто їх чинив, коли, у якій формі і з якої причини? Про все це ми нічого не знаємо і ніколи не дізнаємось, тому спокійно можемо вважати це вигадкою. Із оповідання «Білі конвалії» видно, що ходити проспектами Василівського острова Я-Опв ніхто не заважав.

5. «Живучи удома, дописував до київської «Ради», що знову звернуло увагу його «опікунів» і посипалися на нього доноси до поліції за його «сепаратизм» та «мазепинство».»

Знову «доноси» і знову – у множині! Цілком неможлива річ, щоб у глухому волинському містечку хтось знав такі страшні слова як сепаратизм чи мазепинство. Рівень місцевого начальства – це обікрадений жид, не більше.

6. «Чорносотенні доноси спонукали губернатора вислати його із Волині» (Аб-25). Ця вигадка спростована вище об’єктивними даними, про існування яких К. П. уже забув на час писання автобіографії.

7. «Коли тільки вибухла війна, то архімандрит Віталій засвідкував про нього перед владою на сторінках чорносотенної «Волынской земли», що він сепаратист, мазепинець та австрофіл.» (Аб-25)

Слід знати, що названа газета видавалась у Почаєві й її редактором був той самий Віталій. Охоче вірю, що він знав такі слова як сепаратист і т. д. Справа потребує перевірки за текстом газети, а до того часу все це можна вважати вигадкою.

8. «Над ним завела поліція «домашний арешт» (Аб-25). Формально домашній арешт в законодавстві Російської імперії начебто був передбачений судовим статутом 1864 року, але скільки я не читав наукових і художніх творів з історії царської Росії, ані разу не бачив, щоб цей захід реально застосовувався. Випадків попереднього ув’язнення відомо більш ніж достатньо, після революції 1905 року стало широко практикуватись звільнення від арешту до суду під грошову заставу (= пропозиції підозрюваному утекти за границю). Щиро не вірю, щоб спеціально для К. П. поліція зробила виняток і замість вкинути його в тюрму почала копатись у законах і відшукувати в них отой з’їдений мишами «домашній арешт».

До того ж вище я вже розбирав питання про «арешт» (звичайний, не домашній) та «царську тюрму». Думаю, що вигадки К. П. мінялись в залежності від мети, яку він переслідував своїми автобіографіями.

З усього цього добре видно, що насправді ніяких переслідувань К. П. не зазнав, до ніяких сумнівних товариств (на кшталт нелегальних політичних партій) не належав, нічого протизаконного не робив. В кримінальних законах Російської імперії не було таких статей як «мазепинство» чи «австрофільство», і якщо якогось «мазепинця» конче хотіли засудити, то потрібно було щось істотне (кидання бомб чи принаймні крадіжка п’ятаків у жида).

Як же утворились оці повністю фантастичні автобіографії? Класик писав:

Он незнатной был породы,

Он возрос среди народа,

Но гонимый властью царской,

Злобной завистью боярской…

Опинившись проти своєї волі у державі, яка утворилась після революції, К. П. відчув себе зайвим на цьому святі життя і вирішив вигадати собі славне революційне минуле. І оскільки реальних революційних заслуг у нього не було, то довелось їх вигадувати, але вигадувати обережно, щоб не назвати випадково якого-небудь свідка, котрий міг би спростувати його вигадки.

Простою мовою, К. Поліщук в цій частині своїх автобіографії показав себе «сином лейтенанта Шмідта», але без тієї зручності, котру демонстрував великий одеський комбінатор. Той зі своєї брехні отримав хоч щось матеріальне, бодай талон на обід у місцевій їдальні, а К. Поліщук не отримав нічого.

Літературна творчість

Бібліографія показує, що в розглядуваний період К. П. надрукував три окремих книжки, із яких у повному тексті ми маємо тільки одну – «». Вона містить оригінальні твори та один переклад-переробку.

Збірник нарисів та оповідань «Далекі зорі» нам невідомий – ані в першому виданні 1914 року, ані в обіцяному в 1921 році перевиданні (невідомо, чи воно вийшло).

Зацікавлення К. Поліщука фольклористикою знайшли вияв у публікації «Збірничка найкращих українських пісень з нотами». Навіть такий ретельний бібліограф як О. Андрієвський, який знав про український фольклор абсолютно все, бачив тільки три із чотирьох оголошених частин [Андрієвський О. Бібліографія українського фольклору. – К.: 1930 р., т. 1, с. 682]. Чи вийшла третя частина, якої він не бачив – невідомо.

Від 1930 року, коли вийшов покажчик Андрієвського, ніхто того збірника не бачив і не розкривав. Що за пісні там представлені – невідомо, із визначення «найкращі» можна зробити висновок, що то не була оригінальна збірка фольклору (так, як ми собі уявляємо), а вибірка із того, що було десь колись кимось якось надруковано раніше. Безперечно, і така робота заслуговує на увагу, але її детальна оцінка – справа майбутнього.

«Клим став компонувати казки, як то чув од матері. Декілька таких зшитків узяв собі київський видавець Губанов, який їх і видав.» (Аб-25)

Це чергова загадка – бібліографічна і літературна. Бібліографічна загадка полягає в тому, що навіть О. Андрієвський цього видання казок не бачив, існування такої книжки (книжок?) наразі не підтверджене. Втім, можливо, Андрієвський не вважав ці книжки за видання фольклору.

Літературна загадка полягає в тому, що К. Поліщук написав багато легенд / казок, але жодного разу не зазначив у них, що вони записані від матері. В цих творах постійно виступають невідомі науці діди, але ніколи – авторова мати. Як цю суперечність розв’язати – я не знаю.

Окрім цих окремих книжкових видань, К. П. надрукував три твори в трьох журналах – двох львівських і одному київському.

Книжкові видання принесли йому гонорар, «яким сплачено решту батьківських довгів» (Аб-25), але не принесли місця в літературі. Ніхто тепер на називав його «талановитим хлопцем» і взагалі ніяк не називав. Ніяких рецензій чи бодай згадок про твори К. Поліщука в цей час не виявлено.

Отже, станом на літо 1914 року (коли автору йшов 23-й рік) Клим Поліщук уже деякий час працював в українській літературі, але його праця зникала у якійсь порожнечі, не залишаючи по собі сліду.